Іванілов О.С. Економіка підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

321

— кошти, які сплачуються органами страхування у вигляді від-

шкодування збитку від аварій, стихійного лиха та інші засоби;

— фінансові кошти, що централізуються об’єднаннями підпри-

ємств за встановленим порядком;

— засоби позабюджетних фондів;

— засоби іноземних інвесторів.

Фінансування капітальних вкладень може здійснюватися за раху-

нок як одного, так і декількох джерел.

14.2. Ф

ІНАНСОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО СТРУКТУРА

На сучасному етапі розвитку економіки особливе місце в фінансо-

вому забезпеченні займає фінансовий ринок. Фінансовий ринок — це

механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та заставодавцями

за допомогою посередників на підставі попиту та пропозиції на капі-

тал. Фінансовий ринок є сукупністю кредитно-фінансових інститутів,

що спрямовують потік грошових коштів від власників до заставодавців

і назад.

Головна функція фінансового ринку полягає в трансформації неді-

ючих коштів у позиковий капітал. Фінансовий ринок як сукупність

операцій з купівлі-продажу цінних паперів урівноважує фінансовий

попит та пропозицію.

Сучасний фінансовий ринок — це складна структура з багатьма

учасниками — фінансовими посередниками, що оперують різноманіт-

ними фінансовими інструментами та виконують широкий набір функ-

цій з обслуговування та управління всіма економічними процесами.

Проте це ринок, на якому присутні продавці та покупці, є товар, що

продається та купується. Але товар цей особливий — гроші, надані в

тимчасове користування, у формі позик під зобов’язання або назавжди,

під акції.

Фінансовий ринок поділяється на грошовий ринок та ринок капіталів.

Під грошовим ринком розуміється ринок короткострокових креди-

тних операцій (до одного року). У свою чергу, грошовий ринок поділя-

ється, звичайно, на обліковий, міжбанківський та валютний ринки.

До облікового ринку відносять той, на якому основними інструме-

нтами є скарбницькі та комерційні векселі й інші види короткостроко-

вих зобов’язань (цінні папери). Таким чином, на обліковому ринку

обертається величезна маса короткострокових цінних паперів, головна

характеристика яких — висока ліквідність та мобільність.

Міжбанківський ринок — частина ринку позикових капіталів, де

тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються та

розміщуються банками між собою, переважно у формі міжбанківських

депозитів на короткі строки. Найбільш поширені строки депозитів —

1, 3 та 6 місяців, граничні строки — від одного дня до 2 років.

322

Кошти міжбанківського ринку використовуються банками не тіль-

ки для короткострокових, але й для середньо- та довгострокових акти-

вних операцій, регулювання балансів, виконання вимог державних ре-

гулюючих органів.

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний оборот,

пов’язаний зі сплатою грошових зобов’язань юридичних та фізичних

осіб різних країн.

Специфіка міжнародних розрахунків полягає у відсутності загаль-

ноприйнятого для всіх країн платіжного засобу. Тому необхідною

умовою розрахунків у сфері зовнішньої торгівлі, послуг, інвестицій,

міждержавних платежів є обмін однієї валюти на іншу в формі купівлі

або продажу іноземної валюти платником або покупцем. Валютні рин-

ки — офіційні ринки, де відбувається купівля-продаж валют на основі

попиту та пропозиції.

Ринок капіталів охоплює середньо та довгострокові кредити, а та-

кож акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів та ри-

нок середньо- та довгострокових банківських кредитів. Ринок капіта-

лів є найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресур-

сів. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному

для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпе-

чує довгострокові потреби у фінансових ресурсах.

14.3. П

ОСТАЧАЛЬНИКИ ТА СПОЖИВАЧІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО

КАПІТАЛУ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Ринок капіталу складається з грошового ринку та ринку інвес-

тиційних фондів. Грошовий ринок постачає кошти обігу та плате-

жу. Заощадження, що надходять на цей ринок, створюють два пото-

ки. Один — менший потрапляє до рук заставодавців, інший —

основний потрапляє спочатку до рук посередників, а потім до рук

заставодавців. Перший іноді називають проміжним, а другий — кі-

нцевим.

Капітал має три важливі властивості: він мобільний, вразливий та

той, що рідко трапляється. Він рухається туди, де інвестиційний клімат

сприятливий та існують певні можливості одержання прибутку. При

аналізі ризиків у країнах звичайно виділяють:

— політичну ситуацію;

— тенденції економічного розвитку;

— бюджетну політику уряду та її вплив на заощадження та інвес-

тиції;

— кредитно-грошову політику, яка покликана стабілізувати ціни та

валютний курс;

— можливості для одержання задовільного доходу на інвестиції,

якщо ризик у тій чи іншій країні визнаний сприятливим.

323

Найбільшими постачальниками інвестиційного капіталу є індиві-

дуальні заощадження (населення). Особисті заощадження набувають

форми банківських депозитів, сертифікатів, пенсійних фондів, обліга-

цій, державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полі-

сів та ін.

Споживачами інвестиційних фондів є окремі особи, підприємці, бі-

знес та уряд. Індивідуальним споживачам капітал може знадобитись

для придбання товарів тривалого використання (автомобіля, земельної

ділянки, нерухомості).

Найбільшим споживачем капіталу є бізнес, головним чином, кор-

поративний. Значна частина капіталу генерується самим бізнесом (не-

розподілений прибуток та амортизаційні відрахування), інша надхо-

дить від фінансових посередників, в основному комерційних банків,

інвестиційних фондів та з ринку цінних паперів.

Усі інвестори — індивідуальні та інституційні — прагнуть досягти

певної мети, вкладаючи свої заощадження в ті чи інші види цінних па-

перів. Основна мета інвесторів:

— безпека вкладів;

— прибутковість вкладів;

— зростання вкладів;

— ліквідність вкладів.

14.4. Ф

ІНАНСОВО-КРЕДИТНИЙ МЕХАНІЗМ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ

СФЕРИ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Інвестиційна сфера — система економічних відносин, що вини-

кають між її суб’єктами з приводу руху інвестицій.

У цій сфері формуються найважливіші структурні співвідношення

народного господарства між:

— нагромадженням та споживанням;

— нагромадженням та інвестуванням;

— інвестуванням та приростом капітального майна;

— витратами та віддачею інвестицій.

Фінансово-кредитні відносини відрізняються від інших елементів

товарно-грошових відносин тим, що гроші використовуються не тіль-

ки як міра вартості, а й як засіб платежу та обігу.

Таким чином, фінанси являють собою економічні відносини, які

виникають у зв’язку з відносно беззворотним рухом грошей з метою

формування та використання централізованих і децентралізованих

грошових фондів. На загальнодержавному рівні за допомогою фінансів

створюється фонд бюджетних коштів, пенсійний, страховий та інші

грошові фонди. На підприємствах створюються фонди: ремонтний,

оборотних коштів, споживання, нагромадження, резервний та інші, не-

обхідні для підприємницької діяльності, грошові фонди.

324

На відміну від фінансів, кредит являє собою економічні відносини,

що виражають рух грошей на умовах зворотності та відшкодування

(платності).

У сучасних умовах фінансово-кредитний механізм повинен стиму-

лювати розвиток ринкових відносин у народному господарстві. Він

покликаний впливати на діяльність таких суб’єктів інвестиційної сфери:

— інвестори;

— підприємства та організації будь-яких форм власності;

— фінансові посередники (банки, недержавні пенсійні фонди,

страхові компанії, кредитні союзи);

— фізичні особи, що займаються інвестиційною діяльністю.

Головним провідником грошово-кредитної політики держави є На-

ціональний банк України. Він покликаний регулювати грошові потоки

з метою впливу на ринковий попит та пропозицію товарів.

До регулюючих заходів належать:

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— відсоткова політика щодо кредитів, які надаються комерційни-

ми банками;

— обов’язкове регулювання комерційних банків;

— валютні інтервенції;

— норми обов’язкового інвестування та ін.

Ринкові умови господарювання породжують об’єктивну необхід-

ність використання суб’єктами підприємницької діяльності позичених

фінансових ресурсів поряд із власними коштами, які є в їхньому роз-

порядженні, тобто поряд зі статутними, резервними, амортизаційними

та іншими фондами цільового призначення. За часткою перше місце

серед позичених ресурсів у більшості підприємств посідає банківській

кредит.

Крім банківського кредиту, в складі позичених фінансових ресурсів

підприємств усіх галузей народного господарства, значне місце посі-

дає кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає у розрахунках

з іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покуп-

цями, бюджетом, органами соціального страхування, позабюджетними

фондами, а також у розрахунках з робітниками і службовцями підпри-

ємства. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»

кваліфікує частину кредиторської заборгованості, залученої до складу

позичених фінансових ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні

папери, що засвідчують відносини позики. Вони являють собою форми

позабанківського кредиту.

Товарний кредит виникає при розрахунках за матеріальні цінності,

виконані роботи, надані послуги. Вони передаються у власність під-

приємства-боржника на умовах угоди, що передбачає відстрочення кі-

нцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Товарний

кредит передбачає передання права на товари (результати робіт, по-

325

слуг) покупцю в момент підписання договору або в момент фактично-

го отримання товарів (робіт, послуг), незалежно від часу погашення

заборгованості. У відношеннях товарного кредиту кожний суб’єкт під-

приємницької діяльності має право виступати як кредитор або як оде-

ржувач кредитів. Поширеною формою одержання товарного кредиту є

видача підприємством векселів своїм постачальникам.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики, — це

кошти, які залучаються підприємством-боржником від інших юридич-

них або фізичних осіб шляхом випуску (емісії) і продажу облігацій згі-

дно з діючим законодавством.

Під фінансовим кредитом розуміється надання коштів банком-

резидентом, іноземним банком (банківською установою), небанківсь-

кою фінансовою установою у позику на визначений термін для цільо-

вого використання та під відсотки. Правила надання фінансових кре-

дитів установлюються Національним банком України (стосовно

кредитів, що надаються комерційними банками, тобто банківських

кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківсь-

ких фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Якщо кредиторська заборгованість усіх видів, особливо її пермане-

нтне зростання, є найчастіше показником негараздів у фінансовому го-

сподарстві підприємства, то банківський кредит — це закономірне

явище ринкової економіки, притаманне нормальному і ефективному

функціонуванню господарюючих суб’єктів. Це аж ніяк не свідчить про

те, що господарська практика не знає випадків використання банківсь-

ких кредитів як джерела покриття збитків та інших прорахунків у дія-

льності підприємств. Проте для нормально функціонуючої ринкової

економіки такі явища не характерні, вони мають місце, як правило, в

разі порушення підприємствами і банками чинного банківського зако-

нодавства.

Необхідність кредиту як джерела фінансових ресурсів підприємств

визначається характером кругообігу і обігу основних і оборотних кош-

тів. Відомо, що в процесі кругообігу і обігу основні і оборотні кошти

підприємств постійно переходять з однієї функціональної форми в ін-

шу: спочатку з грошової форми вони переходять у продуктивну, потім

набувають товарної форми і знову грошової. Інакше не може відбува-

тися процес виробництва та реалізації продукції, процес відтворення.

Перехід коштів підприємства з однієї функціональної форми в іншу

не може мати ідеального характеру. Об’єктивні та суб’єктивні чинники

ринкової економіки викликають у реальному господарському житті

порушення ритму зміни функціональних форм кругообігу коштів,

вкладених у виробничі засоби і засоби обігу. Наприклад, підприємство

виробило свою готову продукцію, тобто певна частина його виробни-

чих засобів перейшла в товарну форму, але ще до реалізації цієї про-

дукції, тобто до набуття грошової форми у підприємства є необхід-

326

ність вкласти кошти у купівлю сировини, матеріалів, що означає їх

авансування в новий кругообіг. З’являється потреба в позичених ре-

сурсах, які залучаються на якийсь час і на поворотній основі. Те ж са-

ме спостерігається, якщо підприємству необхідні додаткові кошти для

збільшення обсягу виробництва, а також для подолання тимчасових

збоїв у ході виробництва та реалізації продукції.

З іншого боку, особливості і умови кругообігу фінансових ресурсів

у народному господарстві породжують появу тимчасово вільних кош-

тів, які чекають свого використання і формують позичковий фонд. Ос-

новні джерела цього позичкового фонду (кредитних ресурсів, як їх на-

зивають на практиці) формуються за рахунок таких економічних явищ:

— розбіжність у багатьох підприємств моменту реалізації продук-

ції, тобто вивільнення фінансових ресурсів у грошовій формі з їх чер-

говим авансуванням, вкладенням у діло, в результаті чого тимчасово

вільні кошти осідають на розрахункових, поточних, депозитних та ін-

ших банківських рахунках;

— встановлений законодавством порядок виплати заробітної плати

робітникам та службовцям (два рази на місяць), в результаті якого в

обігу підприємств, установ, організацій постійно є кошти у вигляді за-

боргованості щодо оплати праці, які можуть бути тимчасово вільними

і осідати на банківських рахунках;

— кошти амортизаційних фондів, які накопичуються постійно, в

міру нарахування зносу основних засобів і реалізації продукції і які на-

громаджуються на рахунках підприємств для фінансування реновації

основних засобів або їх поліпшення;

— вільні кошти у вигляді тимчасово невикористаного прибутку,

що створюється в галузях матеріального виробництва і в сфері послуг,

і призначений як для фінансування загальнодержавних потреб, так і

для цілей виробничо-технічного і соціального розвитку суб’єктів під-

приємництва;

— постійна наявність коштів підприємств, організацій, установ у

розрахунках як результат розриву в часі між моментом списання гро-

шової суми з банківського рахунку платника і моментом її зарахування

на рахунок одержувача;

— наявність тимчасово вільних коштів державного бюджету, що

осідають на банківських рахунках у ході його касового виконання;

— вільна грошова маса в населення у вигляді грошових заоща-

джень на банківських рахунках або залишків готівки.

Таким чином у підприємств, з одного боку — періодично

з’являється об’єктивна необхідність залучення кредитних ресурсів, а з

іншого — тимчасово вільні кошти, які можуть бути використані під-

приємствами у вигляді кредитів. Найчастіше потреба в кредитах коро-

ткотермінова (до одного року) і виникає для поповнення оборотних

коштів.

327

Справа в тому, що за рахунок власних оборотних коштів підпри-

ємства створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних ціннос-

тей. Але потреба в коштах для створення запасів протягом року ко-

ливається. Особливо наочно це можна спостерігати на прикладі

підприємств із сезонним характером виробництва, в багатьох під-

приємствах, які переробляють сільськогосподарську сировину, у

підприємствах лісової, торфодобувної промисловості, у підпри-

ємств будівельних матеріалів. Наприклад, підприємства, що пере-

робляють сільгоспсировину, в період збирання врожаю повинні

створити такі запаси сировини, яких би вистачило на весь термін

переробки. Природно, що в цей період у них виникає підвищена по-

треба в оборотних коштах для оплати і накопичення сировини, що

надходить від її виробників — сільськогосподарських підприємств

та фермерських господарств; після закінчення сезону переробки,

запаси цієї сировини зменшуються до мінімуму (або повністю зни-

кають), а з ними зменшується або зовсім зникає потреба в оборот-

них коштах на формування запасів цієї сировини.

У підприємствах по заготівлі лісу виникає підвищена потреба в

оборотних коштах у зимовий період, коли вони накопичують значні

запаси деревини; в літній же період, коли завершується сплав лісу, ця

потреба зменшується до мінімуму. Аналогічні різкі коливання потреби

в оборотних коштах мають місце і в інших підприємствах із сезонним

виробництвом.

Для підприємств машинобудування, металообробки, хімічної,

металургійної, швейної, взуттєвої промисловості, інших галузей

промисловості з несезонним виробництвлм такі різкі коливання по-

треби в оборотних коштах не характерні. Але й у них через обста-

вин спостерігаються певні коливання розмірів запасів товарно-

матеріальних цінностей, а, отже, й коливання потреби в оборотних

коштах.

З точки зору ефективності використання фінансових ресурсів,

підприємству невигідно формувати власні оборотні кошти в розмі-

рах, які перекривали б будь-яку потребу в оборотних коштах, у то-

му числі ту, яка виникає тимчасово. В такому випадку у підприємс-

тва в періоди зменшення потреби в оборотних коштах неминуче

виникав би надлишок коштів, що призвело б до нераціонального їх

використання. Тому підприємства мають вкладати в оборотні кош-

ти мінімум власних фінансових ресурсів у розмірах, достатніх для

створення лише мінімальних запасів товарно-матеріальних ціннос-

тей і витрат виробництва. Всю іншу потребу в оборотних коштах

доцільно задовольняти за рахунок позичених ресурсів, головним

чином, за рахунок банківських кредитів на умовах строковості і по-

воротності.

328

14.5. ВІДНОСИНИ ПІДПРИЄМСТВА З КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ

Доступ до позичкового фонду, що формується в господарстві через ви-

щезазначені причини, підприємство має через систему комерційних банків.

В Україні останніми роками сформувалася дворівнева кредитно-

грошова система. Згідно з Законом України «Про банки і банківську

діяльність», банківська система складається з Національного банку

України та мережі комерційних банків, в тому числі колишніх держав-

них спеціалізованих (Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк,

Ощадний банк). До банківської системи належить також Експортно-

імпортний банк (Ексімбанк), хоч валютними операціями і всім, що

пов’язане з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльності підпри-

ємств, мають право займати (поряд з Ексімбанком) та інші банки, якщо

вони мають на це дозвіл (ліцензію) Національного банку.

Національний банк України — це її емісійний центр. Саме він про-

водить державну політику в сфері грошового обігу та кредиту, коор-

динує роботу комерційних банків, здійснює контроль за їх діяльністю.

Безпосередньо підприємства він не обслуговує, виступаючи в ролі

«банку банків». Всі підприємства мають рахунки і найрізноманітніші

партнерські відносини з комерційними банками. Створюються вони за

участю або без участі державної власності як акціонерні товариства,

або на пайових засадах у формі товариств з обмеженою відповідальні-

стю і діють, подібно до інших комерційних підприємств, з метою оде-

ржання прибутку. Тобто головним принципом діяльності комерційних

банків є реалізація економічних інтересів їх власників. Специфіка реа-

лізації цього принципу в банківському бізнесі полягає в тому, що еко-

номічні інтереси банку можуть задовольнятися у максимальній мірі

лише тоді, коли його діяльність відповідає економічним інтересам йо-

го клієнтури, тобто суб’єктів підприємництва та фізичних осіб.

Одним із найважливіших принципів банківської комерції є прин-

цип «все для клієнта». Помилкова думка про те, ніби банк має змогу

постійно збільшувати свою прибутковість за рахунок, наприклад, різ-

кого підвищення процентів за кредит, а також інших методів «обби-

рання» клієнтів. Подібна тактика банку погіршує економічний стан

останніх, відштовхує їх від банку, а це призводить то того, що успіхи

банку будуть нестійкими, короткотерміновими, такий банк неминуче

почне втрачати клієнтуру і, отже, програвати в конкурентній боротьбі

між банками за клієнтуру. Цю обставину фінансова служба підприємс-

тва повинна враховувати при побудові своїх відносин банками, як, до

речі, і те, що банк — підприємство суто партнерське. Всі взаємовідно-

сини між ним і підприємством добровільні, починаючи із закріпленого

в законі права підприємства обирати собі обслуговуючий комерційний

банк, а банку — приймати чи не приймати на обслуговування те чи

інше підприємство.

329

Основна функція комерційних банків — здійснення на договірних

засадах кредитного, розрахункового та касового обслуговування під-

приємств, організацій та фізичних осіб. Всі напрями партнерських від-

носин між підприємством і комерційним банком, в тому числі в галузі

кредитування, регулюються двосторонніми договорами. В них фіксу-

ються умови, за яких банк здійснює ведення рахунків клієнтів, креди-

тування, безготівкові розрахунки за їхніми дорученнями, касове обслу-

говування, в тому числі проведення інкасації та перевезення грошових

знаків, довірчі операції, консультативні послуги, які пов’язані з бан-

ківською діяльністю, тощо.

Законодавством України встановлено, що кожне підприємство має

право відкривати розрахунковий рахунок в одному або кількох комер-

ційних банках, за своїм вибором. Розрахунковий рахунок використо-

вується для проведення всіх розрахунково-касових операцій (платежі

підприємства своїм постачальникам, до державного бюджету, зараху-

вання коштів, які надходять підприємству від покупців, видача готівки

для виплати заробітної плати робітникам і службовцям підприємства,

тощо). Що ж до інших банківських операцій, в тому числі відкриття

депозитних рахунків, одержання і погашення кредитів, то підприємст-

во має право вступати в партнерські відносини не тільки з банками, в

яких відкриті його розрахункові рахунки, а й з іншими банками. Цим

створюються умови для конкуренції банків між собою для «боротьби

за клієнтуру», що сприяє впровадженню ринкових відносин і поліп-

шенню банківської справи в країні.

Кредитні ресурси комерційних банків, за рахунок яких вони мають

змогу надавати позички підприємствам, формуються за рахунок їх ста-

тутних фондів і залучених коштів — залишків грошових коштів на

розрахункових і поточних рахунках своїх клієнтів, депозитів, а також

кредитів Національного банку, міжбанківських кредитів інших комер-

ційних банків.

Основним документом, який регулює кредитні відносини між під-

приємством і банком, є кредитний договір. Підприємство і банк само-

стійно виробляють форми своїх договірних відносин, тому кредитні

договори можуть складатися або один раз на рік або на кожний випа-

док одержання кредиту підприємством, а кредити можуть надаватися

одноразово або відповідно до відкритої кредитної лінії.

Форма кредитного договору довільна. Будь-яких спеціальних ін-

струкцій щодо складання кредитних договорів між комерційним бан-

ком і підприємством Національний банк України не видає.

Кредитний договір визначає права і зобов’язання позичальника і

банку, за допомогою яких реалізуються основні принципи банківсько-

го кредитування: строковість, поворотність, платність, забезпеченість

кредитів товарно-матеріальними цінностями або відповідними витра-

тами виробництва, цільовий характер позичок. Зокрема, банк зо-

330

бов’язується в певні строки надати кредит підприємству на умовах і на

цілі, визначені договором. Фіксується домовленість щодо суми креди-

ту, строку його погашення, процентної ставки за кредитом, обсягу

прав банку, пов’язаних з використанням наданого кредиту та забезпе-

ченням його поворотності, інші домовленості (наприклад, спрямуван-

ня валюти позички: або на оплату товарно-матеріальних цінностей, або

на розрахунковий рахунок, або для використання в іншій спосіб).

Зі свого боку, підприємство зобов’язується використати кредит за

призначенням, здійснити заходи для своєчасного повернення боргу,

своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом у встанов-

леному розмірі. Договорами, зазвичай, передбачається збільшення

процентної ставки за затримку повернення позички понад обумовле-

ний строк, при чому кошти, сплачені банками за прострочені кредити,

підприємство, згідно з діючими правилами організації бухгалтерського

обліку і звітності в Україні, не може відносити на собівартість продук-

ції, а покриває лише за рахунок прибутку, що залишається у підприєм-

ства після сплати всіх податків і обов’язкових неподаткових відраху-

вань. Не включаються вони і до складу валових витрат (тобто не

зменшують оподатковуваний прибуток).

Щоб гарантувати повернення виданих позичок, комерційні банки в

процесі кредитування підприємств постійно дбають про матеріальну

забезпеченість кредитів. Для цього діючим законодавством передбаче-

ні певні положення, які банки використовують у взаємовідносинах зі

своїми позичальниками.

По-перше, при складанні кредитних угод банк має право обумови-

ти видачу кредиту укладанням договору застави. Предметом такого

договору є майно (або майнові права), яке може бути відчужене під-

приємством-позичальником та на яке може бути накладене стягнення в

разі невиконання зобов’язань із погашення позички. Об’єктами застави

можуть бути основні засоби, виробничі запаси, готова продукція, то-

вари, цінні папери. Їхня вартість, повинна бути достатньою для пога-

шення кредиту, процентів за користування ним, а також для сплати

штрафних санкцій за затримку повернення позички.

По-друге, банк має право вимагати до видачі кредиту подання під-

приємством гарантії третьої юридичної особи; така гарантія — це зо-

бов’язання гаранта погасити борг за позичкою в разі її несплати під-

приємством-позичальником. Кредитування під гарантію банки

застосовують щодо підприємств, фінансовий стан яких, за їх оцінкою,

визначається нестійким (наприклад, якщо підприємство функціонує

збитково, або якщо воно має низькі показники ліквідності).

Щодо таких підприємств банки мають право запроваджувати, та-

кож, кредитування на умовах страхування кредитного ризику. В цьому

випадку підприємство для одержання банківського кредиту спочатку

звертається до страхової компанії і укладає з нею договір на страху-