Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

311

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Постійні представництва України при міжнародних організаціях є по-

стійно діючими установами України за кордоном, основними завданнями

яких є представництво України при міжнародних організаціях, підтримання

з такими міжнародними організаціями офіційних відносин та захист інтер-

есів України за кордоном.

Статус, завдання та функції дипломатичного представництва України за

кордоном, постійного представництва України при міжнародній організації

визначаються цим Законом, а також Положенням про дипломатичне пред-

ставництво України в іншій державі, Положенням про постійне представни-

цтво України при міжнародній організації, які затверджуються Президентом

України.

Статус, завдання та функції консульської установи України за кордоном

визначаються цим Законом та Консульським статутом , який затверджується

Президентом України.

Статус, завдання та функції представництв Міністерства закордонних

справ України на території України визначаються цим Законом та Положен-

ням про них, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Закон України «Про дипломатичні ранги» містить положення про по-

рядок присвоєння дипломатичних рангів, строки перебування у диплома-

тичних рангах, ранги адміністративно-технічних працівників, позбавлення

дипломатичного рангу тощо.

Питання, які регулюють інші нормативно-правові акти, ми ще будемо

так, чи інакше торкатися у процесі розгляду цієї теми.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність

держав з регламентації дипломатичних і консульських відносин повинна від-

повідати таким основним принципам і нормам:

1) закріпленим у Конституції і законах держави (в галузі адміністратив-

ного, цивільного, карного, морського права тощо);

2) міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

3) дипломатичного і консульського права;

4) міжнародно-правовій практиці держав.

Органи зовнішніх зносин держави. Для здійснення зовнішніх зв’язків

з іншими державами й іншими суб’єктами міжнародного права держа-

ви створюють систему органів зовнішніх зносин. Під органом зовнішніх

зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку

покладене відправлення зовнішніх справ суб’єкта міжнародного права в

межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним

правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім

правом суб’єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх

зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з ін-

шими державами, міжнародними організаціями й іншими суб’єктами між-

народного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх

зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб’єктам міжнарод-

ного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної

сфери зовнішніх зносин держави.

312

Міжнародне публічне право

Органи зовнішніх зносин поділяються на:

— внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території да-

ної держави;

— закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної

держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на

дві групи органів:

1) загальної компетенції і

2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх пи-

таннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава

держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше

усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства

зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в

одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято

вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордон-

них справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профіль-

ною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в

них створюються відділи (управління) зовнішніх зв’язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції

визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і

стратегічні цілі і завдання, формують мережу органів зовнішніх зносин дер-

жави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закрі-

плюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства

і відомства, які розробляються урядом і підтверджуються ним же або гла-

вою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об’єктивно

пов’язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з ураху-

ванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об’єктивних процесів між-

народного розвитку.

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Ра-

дою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію дер-

жави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики

України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріо-

ритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у вигляді

завдань із вказівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні

цілі, поставлені в цьому документі і пов’язані з першочерговими завданнями

входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, на-

лагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміж-

ними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД,

РЄ, ЄС, НАТО тощо, реалізовані. Тому 19 червня 2003 року було прийнято

Закон України N 964-IV «Про основи національної безпеки України», в яко-

му у ст. 8 серед основних напрямів державної політики з питань національної

безпеки України зокрема зазначені:

— забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та

регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європей-

313

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

ському Союзі та Організації Північноатлантичного договір при збереженні

добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федера-

цією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з інши-

ми державами світу;

— участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ,

інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

— адаптація законодавства України до законодавства Європейського Со-

юзу тощо.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин: Парламент, Глава

держави, уряд, Міністерство закордонних справ, інші міністерства і

відомства. До структури внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин

України входить: 1) парламент — Верховна Рада України; 2) голова держа-

ви — Президент України; 3) уряд — Кабінет Міністрів України; 4) відомство

іноземних справ — Міністерство закордонних справ України; 5) міністерства

та відомства України.

Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України:

визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і

щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище

України; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладан-

ня миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних

Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти

України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під-

тверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іно-

земним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Укра-

їною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій

позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламент-

ський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом

термін згоду на обов’язковість міжнародних договорів України і денонсацію

міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші по-

вноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення

(ст. 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної

цілісності України, дотримання Конституції України (ст. 102 Конституції

України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і пра-

вонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними

і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і

зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зноси-

нах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде

переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про

визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних пред-

ставництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; при-

ймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних дер-

жав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й

оборони; вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану

війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випад-

ку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадян-

ство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні.

314

Міжнародне публічне право

Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією

України (ст. 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забез-

печує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює

внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони

України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і

свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноз-

датності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення

зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу мі-

ністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші

функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента

України (ст. 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й орга-

нізація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних

справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про

Міністерство закордонних справ України, затвердженого Постановою Кабіне-

ту Міністрів України № 960 від 12 липня 2006 року. Міністерство закордонних

справ України як центральний орган виконавчої влади є головним органом у

системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації дер-

жавної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації відповідних

заходів, зокрема тих, що спрямовані на досягнення стратегічних цілей зовніш-

ньої політики України щодо забезпечення входження України в європейський

простір і створення передумов для набуття Україною членства в Європейсько-

му Союзі (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

МЗС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, по-

становами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету

Міністрів України, міжнародними договорами України.

МЗС узагальнює практику застосування законодавства з питань, що на-

лежать до його компетенції, розробляє пропозиції, спрямовані на вдоскона-

лення цього законодавства, та у встановленому порядку вносить їх на роз-

гляд Президента України і Кабінету Міністрів України.

Серед основних завдань МЗС можна виділити:

— забезпечення дипломатичними засобами захисту суверенітету, безпе-

ки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її по-

літичних, торгово-економічних та інших інтересів;

— координація заходів, здійснюваних органами виконавчої влади, щодо

проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України, зокрема

реалізації стратегічних цілей і пріоритетних напрямів державної по-

літики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції;

— здійснення загального нагляду за виконанням міжнародних договорів

України, в тому числі іншими сторонами, забезпеченням реалізації

прав, що випливають з таких договорів для України;

— внесення в установленому порядку пропозицій щодо основних напря-

мів діяльності у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції;

— сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища Украї-

ни, піднесенню її міжнародного авторитету, формуванню позитивного

іміджу держави як надійного і передбачуваного партнера;

315

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

— реалізація державної політики інтеграції України до ЄС з питань зо-

внішньої політики та безпеки.

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави

спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне мі-

ністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Мі-

ністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації

системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціо-

нальний підхід — об’єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів

з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою

більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію

цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або

з метою об’єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих про-

блем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі,

внутрішніх справ, зв’язку, охорони здоров’я, охорони навколишнього серед-

овища тощо.

§ 3. Закордонні органи зовнішніх зносин

Закордонні органи зовнішніх зносин — це органи держави, які розташо-

вані поза її територією і наділені компетенцією у галузі зовнішньої політики.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

1) постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії,

консульські представництва, торгові представництва, постійні пред-

ставництва держав при міжнародних організаціях);

2) тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в

інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення перегово-

рів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі

в міжнародних конференціях).

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи

і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, пред-

ставництва в міжнародних орга нізаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі пред ставники за

кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах, у між-

народних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, ко-

ронаціях, траурних церемоніях тощо.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характе ром своєї ді-

яльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними ор-

ганами, наприклад — посольства або представництва при ООН. Ці постійні

органи мають представницький характер і виконують політичні функції.

Представництва на різноманітних технічних чи спеціа лізованих, га-

лузевих виставках і конгресах не мають дипломатичного характеру. Члени

цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за

служ бовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть

бути постійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх

зносин, як внутрішньодержавні, так і закордонні, становлять загалом цілісну

систему, центром якої є зов нішньополітичне відомство. Ефективність роботи

цієї сис теми залежить від багатьох принципових чинників — еконо мічного

316

Міжнародне публічне право

рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо.

Всі ці органи мають спільну мету — захищати зовнішні інтереси держави,

дбати про її між народний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у сві-

товому співтоваристві.

Постійні: дипломатичні представництва, консульські установи,

торгові представництва

Найважливішим органом здійснення дипломатичних зносин є диплома-

тичне представництво. Держави мають право засновувати свої дипломатичні

представництва в інших країнах і приймати іноземні дипломатичні представ-

ництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представництва діють як по-

стійні органи.

Установлення дипломатичного представництва відбувається, як прави-

ло, після визнання de jure і за взаємною згодою держав установити дипло-

матичні стосунки й обмінятися дипломатичними представниками. Однак

на практиці обмін дипломатичними представництвами може відбуватися не

відразу після встановлення дипломатичних відносин і затягуватися на де-

сятиліття. Наприклад, дипломатичні відносини між колишнім СРСР і Са-

удівською Аравією були встановлені у 1926 році, а обмін дипломатичними

представниками відбувся тільки у 1985. Іноді держави хоча і приймають рі-

шення про обмін дипломатичними представництвами, в інтересах економії

їх не створюють, а використовують для цих цілей своє представництво в ін-

шій державі. Акредитація голів дипломатичних представництв в декількох

державах «за сумісництвом» отримує розповсюдження і у практиці Украї-

ни. Якщо ж дипломатичні відносини за якихось причини не встановлені, але

держави мають взаємні інтереси, іноді можуть бути створені «групи зв’язку»,

«відділи інтересів» і подібні їм органи, що є сурогатами дипломатичних пред-

ставництв. Писане дипломатичне право не знайоме з «відділами інтересів»

або «групами зв’язку» як видами дипломатичних представництв. Однак дер-

жави іноді йдуть на створення таких органів, що можна розглядати як дво-

сторонній міжнародно-правовий звичай. Зокрема, з 1977 році на Кубі існував

відділ інтересів США.

Обмін дипломатичними представництвами між державами можливий у

вигляді посольств чи дипломатичних місій. Міжнародне право не проводить

між ними різниці в області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює роз-

ходження в рангах голів дипломатичних представництв. Відповідно до ст. 14

Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року голови представ-

ництв підрозділяють на три класи: клас послів і нунціїв, клас посланників й

інтернунціїв, клас повірених у справах.

Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень своїх дипло-

матичних представництв у межах функцій, визначених у ст. 3 Віденської кон-

венції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна перебування не має

права перешкоджати діяльності іноземного дипломатичного представництва

в межах функцій, зазначених у Конвенції.

Діяльність дипломатичних представництв пов’язана в першу чергу з по-

літичними аспектами міжнародних відносин, а консульські представництва

служать насамперед для підтримки та розвитку економічних і культурних

317

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

зв’язків. На відміну від дипломатичного представництва, що здійснює свої

функції на всій території держави, консульських представництв однієї дер-

жави на території іншої держави може бути декілька, і тоді кожне з них ви-

конує свої функції у встановленому регіоні — консульському окрузі. Зрідка

на консульські установи можуть бути покладені окремі функції диплома-

тичного представництва. Встановлення та підтримка консульських відно-

син між державами не завжди супроводжується встановленням між ними

дипломатичних відносин. Правове регулювання консульських відносин

відрізняється від правового регулювання дипломатичних відносин. Останні

спираються насамперед на кодифікаційний акт — Віденську конвенцію про

дипломатичні зносини 1961 року, а також на звичаї, що відіграють істотну,

але все-таки допоміжну роль. У сфері регулювання консульських відносин

та визначення обсягу консульських привілеїв й імунітетів крім Віденської

конвенції про консульські зносини 1963 року не втрачають значення дво-

сторонні консульські договори та міжнародно-правові консульські звичаї.

Тому для з’ясування правового статусу консульського представництва звер-

нення до двостороннього консульського договору (якщо такий укладено) є

обов’язковим.

Особливу категорію консульських установ складають позаштатні консу-

ли. Позаштатний консул не знаходиться на державній службі держави, яку

представляють. Це, як правило, громадяни країни перебування, що викону-

ють функції консула з доручення держави, яку представляють, за згодою дер-

жави перебування. Виконання таких функцій може бути як безкоштовним,

так і за винагороду у вигляді консульських зборів, які консул за згодою дер-

жави, яку представляють, перетворює на свою користь.

Практика України в підтриманні консульських відносин включає як

участь у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року, так і

укладення двосторонніх консульських договорів. Діяльність консульських

представництв України в іноземних державах урегульована Консульським

статутом України, затверджений Указом Президента України N 127/94 від

2 квітня 1994 року.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган

зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між дво-

ма державами для виконання консульських функцій у визначеному консуль-

ському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських уста-

нов: 1. Генеральне консульство. 2. Консульство. 3. Віце-консульство. 4. Кон-

сульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-

консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли

вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові

особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської

установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Кон-

сульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в

державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держа-

ви, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах

установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій

318

Міжнародне публічне право

відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здій-

снюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне

представництво і немає окремих консульських установ, то територією кон-

сульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на терито-

рії держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має

свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність,

і яка встановлюється за згодою між державами.

Історія виникнення торгових представництв пов’язана зі становлен-

ням і розвитком Радянської держави. У 1918 році Рада Народних Комісарів

РРФСР прийняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі», яким

вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю.

Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні

органи зовнішніх зносин — торгові представництва.

У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства,

торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Со-

юзу РСР і здійснювали за кордоном права в галузі зовнішньоекономічної ді-

яльності Радянської держави, забезпечували захист її торгово-політичних і

економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових еконо-

мічних відносин.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основних причин якого став

«надмонополізм» у політичній та економічній сферах, державна монополія

на зовнішню торгівлю перестала існувати. Проте її елементи усе ж залиши-

лися в Україні, що на конституційному рівні закріпила вірність принципам

плюралістичної демократії в економіці та політиці. Одним із них є зберігання

торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонних органів зовнішніх

відносин стало Положення про торгове представництво України за кордоном,

затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі

кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, пока-

зали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність

яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення

ефективності здійснення контролю за їхньою діяльністю, об’єднання і коор-

динації спільних зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави,

Указом Президента України N 200/94 від 30 квітня 1994 року було затвер-

джене Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного

представництва України за кордоном. Майже через 10 років у назві і тексті

Указу та Положення слова «дипломатичне представництво України за кор-

доном», «дипломатичне представництво» в усіх відмінках замінено словами

«закордонна дипломатична установа України» у відповідних відмінках згід-

но з Указом Президента N 1038/2003 від 15 вересня 2003 року.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове становище цього органу

зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі диплома-

тичного представництва держави. Торговельно-економічна місія підпоряд-

ковується главі закордонної дипломатичної установи України, який здій-

снює контроль за її роботою. Роботу місії в державі перебування організує

Міністерство економіки України.

319

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Слід зазначити, що зміна правового статусу торгових представництв

мало що змінила, — діяльність торгово-економічних місій при закордонних

дипломатичних установах України залишається низькою. Теперішнє кри-

зове становище в зовнішньоекономічній діяльності України є тому підтвер-

дженням.

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасу-

вати цей інститут радянської системи, а кошти платників податків, що йдуть

на заснування й утримання торгово-економічних місій, можна було б вико-

ристовувати більш ефективно, тим паче, що в Україні немає державної моно-

полії на зовнішню торгівлю. Крім того, слід враховувати і закордонний до-

свід, адже більшість держав світу не має такого органу зовнішніх зносин, як

торгові представництва (торгово-економічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових

радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують

зв’язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого

відомства, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі

або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них по-

ширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні,

що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами

демократії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовнішньоторговельної ді-

яльності дипломатичних представництв.

Тимчасові зарубіжні органи зовнішніх зносин

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий

орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для ви-

конання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами.

Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc

(створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного

приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці

міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важ-

ливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних захо-

дах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх кон-

ференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією

про спеціальні місії 1969 року. У відповідності зі ст. 2 цієї Конвенції держава

може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, по-

передньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприй-

нятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою

між державою, що посилає, і державою, що приймає (ст. 3). Наявність ди-

пломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або

прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом призначити членів спе-

ціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхід-

ну інформацію про чисельність і склад спеціальної міси і, зокрема, повідо-

мивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити. Держава, що

приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної

місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови

320

Міжнародне публічне право

в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомля-

ючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в

якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представників дер-

жави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії.

У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-

технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатичного представни-

цтва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, вклю-

чаються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імуніте-

ти в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи,

крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 ст. 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипло-

матичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що

посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до скла-

ду спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може

бути в будь-який час анульована (ст. 10).

У відповідності зі ст. 11 Конвенції про спеціальні місії 1969 року Мініс-

терство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно

якого є домовленість, сповіщається:

1) про склад спеціальної місії і про будь-які наступні його зміни;

2) про прибуття й остаточний від’їзд членів місії і про припинення їхніх

функцій у місії;

3) про прибуття й остаточний від’їзд будь-якої особи, яка супроводжує

члена місії;

4) про призначення глави спеціальної місії;

5) про місцезнаходження помешкань, що займаються спеціальною місі-

єю, і особистих помешкань, що користуються недоторканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов’язаною мо-

тивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь пред-

ставник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її ди-

пломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член

персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, по-

винна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та

або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до

прибуття на територію держави, що приймає (ст. 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офі-

ційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом дер-

жави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спеціальної місії, якщо

він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона припиняє

або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає ді-

яльність спеціальної місії припиненою.