Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

291

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирішуватися виключ-

но правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирно-

го засобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних

або правових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкрет-

ного спору (наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що

мають застосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, куль-

турних, ідеологічних і політичних цінностях держав—учасниць спору; роль

третьої сторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін

спору; конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегу-

лювання; можливість використання інших засобів мирного врегулювання).

Мирний спосіб розв’язання спору як втілення принципу міжнарод-

ного права

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав

обов’язку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який

вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Закріплення цього зобов’язання на всесвітньому рівні було здійснене у

Статуті ООН — міжнародної організації, створеної з метою мирними засоба-

ми, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішува-

ти міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст.

1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени вирі-

шують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі

міжнародний мир, безпеку та справедливість (п. 3 ст. 2). Також був створений

Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 року європейські держави

підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного вре-

гулювання спорів. Установчі документи впливових регіональних організа-

цій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД

тощо), закріпили обов’язок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори

мирними засобами. На сьогодні кожна з держав світу є учасницею численних

двосторонніх і багатосторонніх договорів, що зобов’язують вирішувати між-

народні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд у 1986 році у

рішенні в справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа

констатував існування обов’язку мирного вирішення міжнародних спорів як

звичаєвої міжнародно-правової норми. Організація Об’єднаних Націй, інші

універсальні та регіональні міжнародні організації постійно підтверджують

обов’язок держав і міжнародних організацій мирно вирішувати свої спори.

Усе це дає підстави вважати зобов’язання мирного вирішення міжнародних

спорів нормою загального міжнародного права.

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов’язання мирного

вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто ім-

перативною нормою загального міжнародного права. Утім, зважаючи на всес-

вітнє визнання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика

ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати

спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним).

Зважаючи на важливість зобов’язання мирного вирішення спорів для сучас-

них міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить поширеним

292

Міжнародне публічне право

є його характеристика як принципу. У вітчизняній теорії склалася традиція від-

носити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто за-

гальновизнаних і загальнообов’язкових норм, що визначають фундаментальні

засади сучасного міжнародного правопорядку.

Надання добрих послуг, посередництва під час розв’язання конфліктів

Мета добрих послуг та посередництва — сприяти початку переговорів

між сторонами та досягненню домовленості щодо розв’язання конфлікту. Ці

засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями,

приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально

або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь

у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання —

допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закін-

чується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими

для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони по-

годжуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право

керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте,

не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варі-

анту не вважається недружнім актом.

§ 5. Обставини звільнення від відповідальності та міжнародно-

правові санкції

Обставини, що виключають відповідальність держав

Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, на-

явність яких виключає протиправність дії (бездіяльності) держави, а отже

і звільняє державу від міжнародно-правової відповідальності. Розрізняють

дві групи обставин: обставини, які виключають виникнення міжнародно-

правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію

міжнародно-правової відповідальності.

У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфіку-

ється як правопорушення, визнається правомірною та не породжує відпові-

дальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка

наступає за правопорушення, фактично не здійснюється, не реалізується.

Відмінність між поведінкою держави за обставин, що звільняють від відпові-

дальності, та поведінкою, яка не є правопорушенням (недружній акт, спірна

ситуація, злочин міжнародного характеру тощо), полягає в тому, що перша

формально має всі ознаки складу міжнародного правопорушення, тоді як

друга лише зовні схожа на правопорушення, але не містить усіх його ознак.

Теорія та практика намагаються узгодити критерії звільнення від реалі-

зації відповідальності, зокрема, такими обставинами є: згода, відповідні за-

ходи, самооборона (обставини, які є результатом вольових дій, або обставини

суб’єктивного характеру), форс-мажор, непереборна сила, непередбачений

випадок, стихійне лихо, стан необхідності (обставини, які склалися незалеж-

но від волі суб’єкта, тобто обставини об’єктивного характеру). Слід також за-

293

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

значити, що міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звіль-

няють від відповідальності, коли порушуються норми jus cogens.

Ст. 29 Проекту Комісії встановлює, що згода, яку дала одна держава

іншій державі на поведінку, що не відповідає міжнародному зобов’язанню

останньої, виключає протиправність щодо цієї держави. Згода має бути чітко

виражена та висловлена до здійснення відповідних дій. Також згода має бути

юридично дійсною, тобто не повинна бути результатом помилки, підкупу, на-

сильства. При цьому за межами згоди відповідальність не виключається.

Комісія міжнародного права визначає відповідні заходи як дії однієї дер-

жави, викликані міжнародно-правовим діянням іншої держави (ст. 30 Про-

екту). Відповідні заходи (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових

санкцій) також можуть порушувати міжнародні зобов’язання, але саме їхній

відповідний характер виключає відповідальність за них. Відповідні заходи

мають відповідати принципу пропорційності та режиму міжнародної відпо-

відальності. Тобто не можуть заходи, вжиті у відповідь на ординарне право-

порушення, бути такими самими, як ті, що вжиті у відповідь на найтяжчі між-

народні злочини.

Протиправність дії виключається, якщо вона є законним заходом само-

оборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, яка закріплює невід’ємне право

держави на застосування збройної сили у відповідь на збройний напад. За-

конність самооборони означає відповідність певним критеріям: має відбути-

ся збройний напад, самооборона має бути застосована до вжиття заходів Ра-

дою Безпеки ООН, про неї має бути повідомлено Раду, заходи самооборони

не мають підміняти повноважень Ради Безпеки ООН. Наявність агресії —

перша та безперечна умова правомірності самооборони. Самооборона також

передбачає дотримання принципу пропорційності.

Протиправність діяння виключається, якщо це діяння було викликане

непереборною силою або непередбаченою подією, яка не піддавалася контр-

олю держави та яка зумовила неможливість дотримання державою свого

міжнародного зобов’язання. У разі непереборної сили держава повністю по-

збавлена можливості запобігти заподіянню шкоди іншій державі, змінити си-

туацію. Мова може йти або про природні явища (землетруси, епідемії, павод-

ки тощо) або про непередбачувану діяльність людей (наприклад, катастрофу

на атомній електростанції).

Стихійне лихо — це ситуація, коли представники держави під впливом

сил природи або аварії змушені не дотримуватися міжнародного зобов’язання,

оскільки не мають іншої можливості врятувати своє життя або життя довіре-

них їм осіб. Мова йде про фактичну відсутність свободи вибору поведінки

в екстремальній ситуації. У цьому разі мають місце не лише вольові дії, але

й свідоме порушення міжнародного зобов’язання. Протиправність діяння

держави не виключається, якщо: ця держава сприяла виникненню ситуації

крайнього лиха; якщо така поведінка могла викликати порівняне або ще тяж-

че лихо.

Ст. 25 Проекту статей про відповідальність Комісії міжнародного права

встановлює, що посилання на стан необхідності як на підставу для виключен-

ня протиправності діяння не допускається, крім випадків, коли діяння було

єдиним засобом захисту від тяжкої та неминучої загрози та не завдало зна-

294

Міжнародне публічне право

чних збитків іншій державі, щодо якої існує міжнародне зобов’язання. Поси-

лання на стан необхідності можливе за наявності сукупності таких критеріїв:

неминучої небезпеки, що загрожує життєвим інтересам держави; надзвичай-

ної ситуації держави, за якої вона не може поводитися інакше; тимчасового

характеру вимушеної поведінки. Існують умови, що позбавляють державу

права посилатися на стан необхідності: якщо міжнародним договором пе-

редбачається можливість такої ситуації та відповідні дії щодо неї не можуть

визнаватися виправданими, а також якщо держава сама сприяє виникненню

стану необхідності та порушує міжнародні зобов’язання.

Поняття та класифікація санкції в міжнародному праві

До міжнародних санкцій відносять головним чином засоби примусу, що

застосовуються міжнародними організаціями або державами до держав, які

здійснили найтяжчі міжнародні правопорушення.

У теорії існує тенденція розуміння під санкціями примусових заходів, що

здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж стосується держав,

то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами. Така термінологія

знайшла відображення й у роботі Комісії міжнародного права.

Осудливі резолюції, прийняті, наприклад, Генеральною Асамблеєю

ООН, не можна віднести до санкцій, але сила їхнього морально-політичного

впливу дуже значна. Такого роду резолюції можуть мати і правові наслідки,

якщо в них міститься невизнання результатів, отриманих шляхом погрози чи

застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція.

Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій): інди-

відуальні (самодопомога) і колективні (у межах міжнародних організацій).

Кожний вид має декілька форм:

— індивідуальні — реторсії, репресалії, невизнання, розрив відносин, са-

мооборона;

— колективні — відмова у членстві в організації, призупинення прав чле-

на організації, виключення з міжнародного спілкування, колективні збройні

заходи.

Реторсії — це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті

спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі, дискриміна-

ційні, але, проте, правомірні дії. Тому і заходи реторсії не можуть виходити

за межі міжнародного права. Прямо кажучи, реторсія є контрзаходом при

порушенні політичних і моральних норм, правил ввічливості. Але нерідко

такі заходи застосовують і у відповідь на порушення норм міжнародного

права. Вони спрямовані на обмеження прав, не охоронюваних міжнародним

правом: обмеження імпорту, підвищення мита, вилучення внесків з банків

держави, відкликання свого посла, відповідне обмеження прав громадян дер-

жав, на території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежені

у правах.

Найчастіше реторсії застосовуються державою в разі дискримінації її

громадян на території іншої держави, у разі недружніх обмежень економіч-

них і культурних зв’язків тощо. Іноді можливість застосування реторсій пе-

редбачається національним законодавством, наприклад відповідне обмежен-

ня правоздатності.

295

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

Реторсії є заходами, що тотожні чи аналогічні тим, проти яких спрямо-

вані. Право на реторсії завжди належить державі. На відміну від права на

репресалії, воно не виникає в результаті вчиненого іншим суб’єктом право-

порушення. Звідси важлива якість реторсій — вони можуть застосовуватися

як превентивний захід за наявності загрози правопорушення. Репресалії мо-

жуть застосовуватися лише після того як правопорушення стане фактом, що

здійснився.

Невизнання є відмовою визнавати ситуацію, створену неправомірними

актами. Як приклад можна навести невизнання юридичної чинності проти-

правних договорів, територіальних змін у результаті агресивної війни, про-

типравних режимів тощо. У певних ситуаціях держави вдаються до розриву

дипломатичних і консульських відносин для захисту своїх прав. У рамках

міжнародних організацій передбачені санкції, що передбачають призупинен-

ня членства та виключення з організації.

Самооборона — особливий вид санкцій, оскільки передбачає збройні

примусові заходи.

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита

на товари цієї держави, відмова у в’їзді її громадянам тощо. На практиці санк-

ції можуть виражатися також у виключенні держави з міжнародної організа-

ції, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв,

що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні еконо-

мічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і

юридичних осіб держави-деліквента тощо.

Щодо переможених держав, які розв’язали агресивну війну, можуть вжи-

ватися такі санкції, як обмеження державного суверенітету, заборона мати

свої збройні сили тощо. Своєрідною санкцією можна вважати переслідуван-

ня порушника міжнародного права.

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного

навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вва-

жати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне

здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від

інших форм прояву принципу відповідальності (пред’явлення претензії на

відшкодування збитку), застосування санкцій полягає не лише в компенса-

ції інтересів постраждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відповідача,

але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за

своїми наслідками не завжди пропорційні шкоді, заподіяній деліквентом,

вони можуть перевищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає харак-

терна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає

їм характеру реального покарання.

296

МОДУЛЬ 9.

ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

§ 1. Вступ до права зовнішніх зносин

Дж.Розенау відзначає, що сьогодні саме поняття «міжнародні зносини»

втрачає свій первинний сенс, оскільки воно фактично ототожнене з міждер-

жавною взаємодією, оскільки поряд із системами, в яких активно діють не-

державні і наддержавні актори, що формують поліцентричний світ (такий,

де множина різних за характером центрів пов’язані однією мережею), існує і

державно-центричний світ. Для опису нового феномену він пропонує термін

«постміжнародні відносини», подібно до того, як використовуються терміни

«постіндустріальне суспільство», «постмодернізм», «посткапіталізм», коли

неможливо ще визначити характер нової риси, що формується.

Науку про міжнародні відносини, якщо б вона зберігала вірність сво-

їм первісним джерелам, варто було б називати наукою про «міждержавно-

народні» відносини. Спочатку основна ідея полягала в тому, щоб сконце-

нтруватися на вивченні тисячолітньої історії суперництва держав-націй від

системи, що склалася на Європейському континенті внаслідок зане паду

феодального ладу, до сучасної глобальної системи MB. Завдання держав

здавалося простим й очевидним: веберівська держава-нація, яка успішно до-

моглася монополії на фізичне насильство на певній території, у взаємодії з

іншими державами, повинна була побудувати відносини певного типу, які

виходять за межі принципів, що регулюють внутрішньополітичні процеси. Із

цим схильні погодитися батьки-засновники сучасної політичної філософії:

Гоббс, зокрема, визначаючи договірну природу су веренної влади, проводить

думку про необхідність розрізняти внутрішній порядок і сферу міжнародних

відносин, де зберігається колишній приро дний стан, обумовлений, з певного

часу, міждержавним суперництвом.

Зрозуміло, які висновки виходять з такої постановки проблеми. Зро-

зуміло також, що така постановка надмі рно наївна й ігнорує надто багато

факторів. Однак саме тут сьогодні проходить тріщина, що пробігла по всій

дисципліні MB. Можна погодити ся з основним твердженням про те, що дер-

жава — це базовий складовий елемент MB. Якщо ми залишаємося прихиль-

никами логіки Гоббса й Ве бера, то держава стає унікальним елементом MB,

і не передбачає існу вання інших елементів. З цієї тези випливають три ви-

сновки: в основі міждержавного суперництва лежить відсутність безпеки у

сфері міжна родних відносин; у відповідь на цю відсутність безпеки держави

прово дять політику з позиції сили, укладаючи, при потребі, різного роду со-

юзи; їхня поведінка визначається поняттям національного інтересу, який ро-

зуміється як прагнення до максимізації власної потужності й безпеки. Та ким

чином, сфера MB відрізняється від сфери внутрішньої політики. Ці постула-

ти лежать в основі реалістичної теорії MB, перша систематизація якої була

297

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

почата істориком Є. Карром у 1939 p., а обґрунтування (під упливом другої

світової війни) — Г. Моргентау.

Із цим підходом схильні погоджуватися юристи, що відчувають необ-

хідність обґрунтувати правовий порядок тезою про держави як винятко вих

творців правових норм. Так, позитивістська теорія Е. Ваттеля вини кає через

неможливість вироблення теорії природного права, основи якої були закла-

дені Гроцієм, але із приводу сутності якої дотепер відсут ній єдиний погляд.

Із близьких позицій виступають історики, особливо французькі, що перебу-

вають під упливом Ренувена й Дюрозеля, що від стоювали виняткову роль

держав, правителів і їхніх агентів.

Обумовлена таким чином держава — це, насамперед, концепція юри ста

й історика Старого континенту. Таке розуміння держави — продукт Відро-

дження, як пишуть у своєму критичному аналізі Жозеф Стрейєр і політолог

Шарль Тіллі. Це вона виникає з Вестфальським миром, який у той же час

ознаменував агонію держав імперського типу. У ньому ми знаходимо знаме-

ните визначення юристів, для яких держава — це влада, що одночасно керує

певним чином населенням та територією. За визна ченням Роберта Сака, те-

риторія — це ті межі, у яких існує й взаємодіє із владою політичне співто-

вариство. У цьому сенсі існування території — гарантія існування владних

повноважень і спосіб самоідентифікації насе лення, відмінний від культурних

й інших критеріїв. Держава стає, таким чином, результатом взаємодії цих

трьох складових, що й дозволяє їй ко ристуватися суверенітетом, обумовле-

ним Г.Моргентау як «централізована влада, що здійснює повноваження на

певній території». Така влада є вищою інстанцією, і вона нічим не обмежена,

тому ідея суверенітету по вністю збігається з розумінням MB, як відносин

між силами, що не підко ряються жодним принципам, сутність яких — не-

скінченне відтворення то го природного стану, про яке говорив Гоббс, або тієї

анархії, на яку посилається Хедлі Булл. Світ, — такий яким він є, — це світ, у

якому пра вить сила, як, зокрема, зауважує Шварценбергер. і таке його розу-

міння дозволяє нам вивчати його з позиції обсягу цієї сили, структуруючого

й дестабілізуючого впливу, який вона може мати.

Із цього погляду, пара суверенітет — міць має високий ступінь еврис-

тичності. Концепція суверенітету при аналізі ролі держави в MB дозво ляє

спертися на досить плідну гіпотезу. Як нагадує Онуф, ця концепція — від-

биття того «благоговіння», яке вселяють державні структури, як усере дині,

так і поза державами. Зазначена концепція відбиває також певне уявлення,

відповідно до якого уряди мають право діяти від імені інших і для інших.

У концентрованому вигляді вона відбиває здатність направ ляти, виражати й

діяти. У цьому проявляється одночасно територіальна, особиста, вотчинна й

об’єднавча компетенція держави. Ця компетенція здійснюється як у політич-

ній, так і в економічній сферах, інакше кажучи, відносно природних ресурсів

й у регулюванні міжнародних економічних відносин. З погляду першого під-

ходу, суверенітет залишається головною якістю, яку теорія має ви знати за

державою: оскільки держава діє в атмосфері анархії й відсутно сті безпеки,

варто припустити необхідність для держави захищати своє право виступа-

ти як вища інстанція, а також визнавати за іншими право на суверенітет, що

веде до визнання її суверенітету з боку інших, які ке руються очевидним ін-

298

Міжнародне публічне право

тересом у забезпеченні власної безпеки. Не дивно, що цей принцип лежить

в основі будь-якої міжнародної кодифікації ролі держав, аж до ООН, де в

повний голос проголошується принцип суве ренної рівності держав і запере-

чується право на втручання.

Якраз тут проявляється суперечливість положення держави у MB: ко-

ристуючись суверенітетом, держава вільно зосереджує у своїх руках міць й,

отже, здатність до дії в міжнародній сфері, які, зрозуміло, у різних держав

різні. Замість того, щоб збентежити прихильників реалістської парадигми,

це протиріччя ставиться в її основу, що знову робить право мірним песиміс-

тичний висновок Р. Арона про неможливість створення соціології війни й

відносин залежності, у той час як Г. Моргентау й А. Уолферс зводили її до

вивчення балансу сил і міждержавних коаліцій. Таким чином, концепція су-

веренітету значну частину своєї емпіричної й евристичної значимості пере-

дає на користь концепції потужності та стає юридичною фікцією, формальне

дотримання якої охороняє MB від за надто масштабного хаосу; ця концепція

є також засобом закріплення розходжень між внутрішньою й зовнішньою

сферами, без чого реалісти чна парадигма втратила б чіткість.

Однак реальне життя набагато складніше. Було б легко примирити тео-

рію й історію, представивши першу теорію MB як вираження «класич ного»

світу, який зникає на наших очах, зокрема, під ударами глобаліза ції. Політич-

ний реалізм розглядає Фукідіда як одного з батьків-засновників, коли той

описує союзи, які укладалися між полісами й пов’я зані із цим механізми під-

тримки балансу сил. імена Макіавеллі, Бодена, Гоббса, Клаузевіца пов’язані

з етапами становлення західної держави.

І все ж таки, тут існує небезпека спрощення. Тепер відомо, що система,

яка виникла внаслідок Віденського конгресу, не будувалася винятково за

принципом балансу сил, але вже являла собою певний тип інтеграції дер жав,

які поділяли спільні цінності й спільні уявлення про безпеку. Карл Дойч при-

пускає, що держави — це не «атоми», існування яких визначається нескінчен-

ним суперництвом, а взаємозалежні суб’єкти не тільки міжнарод ної системи,

але й інтеграційних підсистем, що іноді набувають форм спів товариств без-

пеки. Разом з тим, виняткова увага, яка приділяється дер жавам, не погоджу-

ється із жодною історичною хронологією: навіть у найбільш «вестфальські»

періоди існували, за прикладом Римської церкви й великих морських ком-

паній, актори, які суперничали з державами на міжнародній арені. І навпаки,

сучасний процес глобалізації не веде до вга сання держав: у багатьох роботах,

навпаки, підкреслюється, як вони мо жуть підсилити свої позиції в контексті

сучасних змін у сфері MB. Виходячи з позицій неореалістів, Кеннет Уолтц

зазначає те, що у сучасному світі держава, як ніколи активно виступає на-

дійним і регулюючим партнером, який зберігає або навіть розширює свої

функції у зовнішньополітичній сфері (про що свідчить, наприклад створення

«великої сімки»), і зберігає домінуючий вплив на недержавних акторів. Ана-

логічно, неоінституціоналізм С. Краснера підкреслює здатність держав до

конструювання міжна родних режимів, тобто сукупностей норм, принципів

і процедур, у межах яких реалізуються очікування й установлюються норми

поведінки акторів у певному секторі міжнародного життя. Додамо до цього,

299

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

що держава про довжує зосереджувати у своїх руках зростаючий обсяг дедалі

важливіших ресурсів, які об’єктивно підсилюють її значення як актора. На

це з 1959 р. звертав увагу Бертран Баді, пов’язуючи появу ядерної зброї з по-

силенням позицій держави, як актора в MB.

Небезпечна універсалізація. Хоч державу ніхто не скасовував, а реа-

лістська парадигма живе й процвітає, суперечка про роль держави далеко не

завершена. З певного погляду похідна теза була вразливою. Можливо, недо-

статня увага приділялася історичним особливостям ста новлення держави на

Заході: захопившись еволюціоністськими й раціоналістськими теоріями, пер-

ші теоретики могли допустити думку про уні версальність даної моделі дер-

жави. Однак, як показують історико-соціологічні дослідження, існує різниця

між високоінституціоналізованою високодиверсифікованою французькою

державою і її слабко бюрократизованим англійським аналогом. Так само нео-

бачно проголошувати го могенізацію політичних співтовариств світу: якщо

деколонізація і приве ла до тріумфу держави як способу організації суспіль-

ства, наступні де сятиліття виявили її недоліки і провали. Ця криза держави

виявила величезне значення інших акторів MB. Навіть не погоджуючись із

квалі фікацією низки держав як collapsed states, можна погодитися з послаб-

ленням їх матеріальних і символічних функцій, про що у своїй роботі про

«псевдодержави» пише Р. Джексон. Не дивно, що подібний хід подій си льно

відбився на традиційній соціології конфліктів, змушуючи по-новому поди-

витися на проголошений реалістами взаємозв’язок між державою і війною:

так, зворотну залежність простежує М. Хендел, схильний бачити у слабких

державах ініціаторів війн і відзначати міжнародне значення, яке дедалі біль-

ше мають громадянські війни.

Зростаючі сумніви у правомірності використання єдиної мірки до про-

цесів, що розвертаються у світі, призвели до зростання популярності циві-

лізаційного підходу у вивченні MB. Закладена Р. Джервісом, ця тради ція

отримала розвиток наприкінці 80-х pp. у роботах Р. Літтла, С. Сміта і Дж.

Чея. Відповідно до такого підходу, держави, серед іншого, відрізня ються й

особливою системою світосприйняття, яка веде до розходжень у способах

мобілізації ресурсів. Однак подібний аналіз або небезпечний культурним ре-

лятивізмом, або належить до концепцій, типу «зіткнення цивілізацій» Хан-

тінгтона. Отже, слід провести чіткий поділ між дослі дженням культурних

особливостей окремих акторів і твердим детерміну ванням їхньої поведінки

з позицій конфесійної приналежності.

Реалістська парадигма страждає надлишковим універсалізмом тією мі-

рою, якою стверджує, що кожна держава є державою-нацією, тобто керує сус-

пільством, єдність якого ґрунтується на «щоденному плебіс циті». За межами

Європи дана теза не витримує критики. Насамперед, внаслідок потужної сег-

ментарної й комунітаристичної традиції в Аф риці й Азії, а також внаслідок

кризи політики наївного універсалізму. Як нагадує Карл Дойч, державне бу-

дівництво — не сфера імпровізації; воно пов’язане з повільним формуванням

механізмів соціальної мобілізації, які «відлучають» індивіда від традиційних

форм самоідентифікації і допомагають йому відчути причетність до співто-

вариства, за снованого на урбанізації інфраструктури, яку створюють засоби

масової комунікації і та ін.

300

Міжнародне публічне право

Таким чином, у межах критичної соціології національної мобілізації,

основи якої закладені Ентоні Смітом й Ернестом Гелнером існує можли вість

кращої ідентифікації міжнародних акторів, кращої оцінки сильних і слабких

сторін держави-нації, так само як і можливість кращого розумін ня пов’язаних

з ним конфліктів, з усе менш міждержавним й з усе більш міжнаціональним

характером, як зазначають П’єр Аснер і Дж.і. Спенс.

Суспільство поза державою. Додаючи до вищезгаданого слід наго-

лосити, що постулати реалістичної парадигми, критиковані зсередини, як

це часто буває у суспільних науках, стали джерелом її збагачення. Не можна

не згадати значення, яке мав біхевіоризм: починаючи, зокрема, зі Снайде-

ра, наука про поведінку підказувала нам, що держава не є чи мось єдиним й

одушевленим, але її поведінка пояснюється аморфністю ЇЇ ж сутності. Таке

розуміння держави неминуче веде до роздільного ви вчення різних аспектів

державної політики. Дослідження MB зобов’язані цілій низці успішних на-

працювань дослідників різних напрямів державної політики, які встановили,

що міжнародна політика держав є продуктом співвідношення сил, синтезом

різних, часом суперечливих інтересів і сві тоглядів усередині держави, і не

варто переслідувати досить невизначений «національний інтерес». Таке дис-

персне сприйняття держави харак терне для дослідника MB: сприйняття між-

народної політики крізь призму системи взаємодій набагато евристичніше,

ніж крізь призму «єдиної» держави; при цьому дієздатність держави узгоджу-

ється з ефективністю складної системи, а не з потенціалом певної одиниці.

Який же зміст ми сьогодні можемо вкладати у поняття держави, як тіль-

ки відмовляємося від її надмірної персоналізації?

Це питання ставив уже Джон Васкез, який нагадував, що перед тим, як

намагатися використати поняття потужності, необхідно його пояснити. По

закінченні холодної війни можна поставити питання, як СРСР міг користу-

ватися статусом наддержави, роблячи акцент лише на військовому аспекті, і

безнадійно програючи в економічній і соціа льній галузях? Більше того, Сюзан

Стрейндж прямо піднімає питання про те, чи можна в епоху глобалізації роз-

глядати міць як певну здат ність держави, чи вона дедалі активніше містить у

собі цілу низку економічних, соціальних, культурних агентів, упроваджених

у певні мережі й ефективну «м’яку силу, яка бере участь у виробництві». У

змаганні між СРСР і США перша сторона зазнала поразки саме тому, що за-

хищала традиційну концепцію потужності, засновану на терито ріальному й

військово-політичному аспектах, у той час коли інша сто рона наголошувала

на силі, відірваній від територіальної основи й за снованій на неформальних

відносинах і комунікаційних мережах. У цих умовах поняття сили держави

має бути переглянуте й використо вуватися відтепер як синонім потенціалу

інтерактивної системи на міжнародній арені, яка включає державних й інших

акторів. Й увага має бути звернена до більш-менш формалізованої природи

цих від носин, за прикладом досліджень відносин між державами й фірмами,

здійснених під керівництвом Сюзан Стрейндж і Дж. Стопфорда.

Процеси глобалізації дедалі складніше поєднуються з логікою прихи-

льників суверенітету й виводять на перший план концепцію взаємозалеж-

ності, що також досить інноваційна для теорії міжнародних відносин.