Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

271

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

Незважаючи на відносно низький рівень визнання обов’язкової юрис-

дикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків

досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні мож-

ливості Суду в справі розв’язання міждержавних спорів.

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридично-

го питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити.

Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над за-

конністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстан-

ція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних

трибуналів. Звідси, рішення Міжнародного суду повинні стосуватися націо-

нальних судів у наступних випадках:

 рішення і консультативні рішення Міжнародного суду використо-

вуються при встановленні й застосуванні норм міжнародного права як допо-

міжні засоби. Якщо Міжнародний суд використовує рішення національних

судів як допоміжні засоби для визначення правових норм, то тим більше це

доречно щодо актів такого авторитетного органу як Міжнародний суд;

 рішення зобов'язує державу суду і, отже, всі державні органи, вклю-

чаючи судові, ним керуватися;

 рішення визначають об'єктивний режим, наприклад, лінію прохо-

дження державного кордону. В даному разі не тільки суди держав, що брали

участь у справі, а й треті сторони зобов'язані виходити з такого рішення.

Протягом всієї історії існування Міжнародного суду дебатувалось пи-

тання про посилення його ролі та впливу.

У самому Статуті ООН, по суті, закладена необхідність створення мере-

жі міжнародних судових органів, оскільки Міжнародний суд ООН визнаєть-

ся головним судовим органом Організації.

Міжнародно-правова відповідальність держави-агресора за порушення

миру і безпеки доповнюється мірами відповідальності фізичних осіб за по-

рушення ними норм щодо забезпечення миру, законів і звичаїв війни. Судити

воєнних злочинців можуть як спеціально створені міжнародні суди (міжна-

родні воєнні трибунали), так і національні суди тих держав, на території яких

ці особи скоїли злочини. У 1993 р. Радою Безпеки ООН прийнято рішення

про створення Міжнародного кримінального трибуналу із злочинів, вчине-

них на території колишньої Югославії. Було затверджено Статут Трибуналу,

а у 1995 р. розпочався процес над керівниками деяких держав. У 1994 р. Резо-

люцією 955 Рада Безпеки ООН заснувала Міжнародний кримінальний три-

бунал для Руанди з метою переслідування осіб, винних у геноциді та інших

серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права протягом 1994 р.

Діяльність трибуналів для Югославії і Руанди — помітний крок у формуван-

ні міжнародного кримінального права.

Структура та миротворча діяльність НБСЄ-ОБСЄ

Організація з безпеки та співробітництва в Європі — міжнародна між-

урядова регіональна організація. ОБСЄ сформована під час еволюційного

процесу міжнародних нарад на початку 70-х рр. Тоді розпочалася низка ін-

тенсивних дипломатичних переговорів з проблем безпеки та економічного

272

Міжнародне публічне право

співробітництва в Європі. У 1973 р. в розпал «холодної війни» було створено

Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), покликану служити в

якості постійно функціонуючого багатостороннього форуму для діалогу між

Сходом та Заходом.

1975 р. 35 глав держав та урядів підписали в Гельсінкі Заключний акт

НБСЄ (Гельсінський акт). В цьому документі були викладені 10 принци-

пів взаємовідносин між державами, які отримали назву «принципи мирного

співіснування»: суверенна рівність, поважання прав суверенітету; незастосу-

вання сили і загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність

держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи;

повага до прав людини і основних свобод, включно зі свободою думки, сові-

сті, регалії і переконань; рівноправність і право народів на самовизначення;

співробітництво між державами; добросовісне виконання зобов’язань з між-

народного права.

Заключний акт також містив заходи щодо зміцнення довіри між держа-

вами, питання роззброєння, співробітництва у сфері економіки, науки, до-

вкілля, у гуманітарній та інших сферах. Заключний акт — це видатний між-

народний документ, який заклав основи для забезпечення в Європі миру,

стабільності та співробітництва. Він набув чинності відразу після його під-

писання, тобто 1 серпня 1975 р. і став обов’язковим для всіх 35 країн.

Ця подія, що стала проривом у стосунках між двома протиборчими си-

лами, поклала початок Гельсінському процесу, який перетворився на форум

для політичних консультацій і переговорів практично з усіх питань, включно

з проблемами прав людини, під час «холодної війни». У липні 1992 р. ООН

оголосила НБСЄ регіональною структурою, і уклала спеціальну угоду між

ООН та НБСЄ (1993 р.).

Одночасно з завершенням холодної війни розпочався процес перетво-

рення НБСЄ на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

У листопаді 1990 р. на зустрічі на вищому рівні в Парижі була ухвалена Па-

ризька хартія, де містився заклик до НБСЄ знайти відповідь на нові виклики,

що з’явилися після холодної війни. Другою віхою на цьому шляху була Гель-

сінська зустріч у верхах у липні 1992 р., яка одержала назву «Гельсінкі-2». За-

ключним етапом стала Будапештська зустріч у січні 1995 р. НБСЄ стала на-

зиватися ОБСЄ, а свою діяльність як організація вона почала з січня 1995 р.

Згідно Будапештських рішень 1994 р. цілями ОБСЄ є: активно вико-

ристовувати свої норми і стандарти для формування загальної безпеки; за-

безпечувати повне виконання усіх зобов’язань, прийнятих у рамках НБСЄ;

служити форумом консультацій прийняття рішень і співробітництва; зміц-

нювати добросусідські відносини, заохочувати укладання двосторонніх ре-

гіональних і загальноєвропейських угод між державами-членами: посилити

превентивну дипломатію; підвищити можливості врегулювання спорів і кон-

фліктів та використання миротворчих операцій; зміцнювати безпеку шля-

хом контролю за озброєнням, роззброєнням і зміцнення довіри га безпеки;

розвивати діяльність у галузі прав і основних свобод людини; поглиблюва-

ти співробітництво з метою утвердження міцної ринкової економіки в усіх

державах-членах; продовжувати нарощувати діяльність і потенціал Органі-

зації для вирішення проблем з урахуванням усього спектра її функцій, що

273

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

сформувалися після прийняття Заключного акта, з метою знайти відповіді

на нові виклики та небезпеки.

ОБСЄ має складну і розгалужену систему органів. Найвищим з них є

Зустріч глав держав та урядів, яка визначає пріоритети й основні напрями

діяльності Організації.

Центральним виконавчим і розпорядчим органом ОБСЄ є Рада міні-

стрів (РМ), яка складається з міністрів закордонних справ держав-членів.

РМ збирається раз на рік. Поточними справами ОБСЄ займається Постійна

рада у складі представників держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Від-

ні (Австрія) для політичних консультацій і прийняття рішень з питань, що

стосуються Організації. Функціонує Керівна рада, яка складається з дирек-

торів політичних департаментів міністерств закордонних справ. Утворена

вона для підготовки засідань РМ ОБСЄ та контролю їх виконання. Засідала

не рідше двох разів на рік у м. Прага (Чехія). Однак у процесі інституціона-

лізації структур ОБСЄ значну частину її функцій перебрала Постійна рада.

Від 1997 р. Керівна рада збирається лише для обговорення економічних пи-

тань. Постійним органом є Форум ОБСЄ зі співробітництва в галузі безпеки

(місцеперебування — м. Відень), утворений з метаю проведення переговорів

щодо контролю над озброєннями і роззброєнням, зміцнення довіри та без-

пеки, розширення регулярних консультацій і активізації співробітництва з

питань, що пов’язані з безпекою, та зменшення небезпеки виникнення кон-

фліктів. Засідає щотижня.

Загальне керівництво оперативною діяльністю Організації покладено

на діючого голову ОБСЄ, яким є міністр закордонних справ держави, що

приймала останнє засідання РМ. Строк повноважень голови — рік. До його

обов’язків входить також підтримання контактів з Парламентською асамб-

леєю ОБСЄ.

Постійний адміністративний орган ОБСЄ — Секретаріат на чолі з Гене-

ральним секретарем, який призначається на три роки Радою міністрів Органі-

зації. Генеральний секретар як найвища посадова особа Організації співпрацює

з діючим головою, керує структурами і операціями ОБСЄ, готує проведення зу-

стрічей глав держав та урядів, забезпечує реалізацію прийнятих рішень і подає

щорічну доповідь. У структурі Секретаріату — Центр запобігання конфліктам

(місцеперебування — м. Відень) для допомоги РМ ОБСЄ у справі зменшення

небезпеки виникнення конфліктів. Важливим органом є Бюро з демократичних

інститутів та прав людини (місцеперебування — м. Варшава, Польща). Воно

сприяє проведенню демократичних виборів у країнах-учасницях ОБСЄ шля-

хом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в зміц-

ненні демократичних інститутів, бере участь у запобіганні конфліктам тощо.

Верховний комісар у справах національних меншин (місцеперебування — м.

Гаага, Нідерланди) забезпечує ранні запобіжні й термінові дії стосовно напру-

жених ситуацій, що пов’язані з проблемами національних меншин та потенцій-

но можуть перерости в конфлікт у регіоні ОБСЄ, через що вимагають уваги і дій

Ради міністрів або Керівної ради.

Діє Парламентська асамблея ОБСЄ (місце перебування — м. Копенгаген,

Данія), до якої входять 315 парламентаріїв (по 2—17 депутатів від національ-

них парламентів залежно від чисельності населення країни). Збирається на

274

Міжнародне публічне право

щорічні сесії почергово в різних містах Європи. Обговорює питання, що на-

лежать до компетенції ОБСЄ, і приймає відповідні рекомендації. Забезпечує

міжпарламентське співробітництво. Згідно з Конвенцією про примирення та

арбітраж у рамках ОБСЄ від 15 грудня 1992 р. (набула чинності у грудні 1994

р.) утворено Суд з примирення та арбітражу ОБСЄ (місцеперебування — м.

Женева, Швейцарія), до складу якої входять провідні фахівці в галузі міжна-

родних відносин і міжнародного права. Сторони спору можуть обирати арбі-

трів і посередників зі списку осіб, який складається секретарем Суду.

Характерними особливостями ОБСЄ як міжнародної організації є від-

сутність традиційного установчого документу міжнародної організації (ста-

туту) та консенсус як один з обов’язкових організаційних принципів. З на-

веденого стає зрозумілим, що наслідком таких особливостей стає складність

процесу розробки та прийняття політичних рішень в ОБСЄ.

Протягом існування НБСЄ—ОБСЄ слід відзначити розробку низки важ-

ливих документів у сфері воєнно-політичної діяльності. Це такі документи,

як: «Принципи, які регулюють передачу звичайних озброєнь», «Планування

у сфері оборони», «Програма воєнних конфліктів і співробітництва», «Захо-

ди стабілізації щодо локальних конфліктів».

Головними методами миротворчої діяльності НБСЄ—ОБСЄ стали місії

спостереження і посередництва, які діяли у всіх постсоціалістичних і постра-

дянських країнах.

На саміті в Будапешті (1994 р.) глави держав та урядів НБСЄ започат-

кували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою роз-

робки її концепції на ХХІ ст. На Стамбульському саміті ОБСЄ в листопаді

1999 р. була ухвалена Хартія європейської безпеки, яка ґрунтувалась на кіль-

кох політичних ініціативах, серед яких: посилення ролі ОБСЄ в операціях

з підтримки миру; ухвалення Платформи спільної безпеки; створення груп

швидкої експертної допомоги та співпраці з метою проведення широкомасш-

табних цивільних операцій; розширення здатності ОБСЄ виконувати полі-

цейські функції; створення Оперативного центру задля планування і прове-

дення операцій тощо.

ОБСЄ має великі передумови, щоб відігравати вагому конструктивну

роль у поступовому дотриманні загальноєвропейської системи колективної

безпеки.

Економічний суд СНД та Генеральна Рада СОТ

Співдружність Незалежних Держав

З метою розв’язання міждержавних економічних спорів між країнами-

членами СНД 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав країн СНД було

створено Економічний суд СНД (Україна та Туркменістан цієї угоди не під-

писали).

Компетенція Економічного суду СНД стосується розгляду міждер-

жавних економічних спорів, що виникають при виконанні економічних

зобов’язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав

урядів співдружності та інших її інститутів.

Суд розглядає спори про відповідність нормативних та інших актів з

економічних питань країн СНД міждержавним угодам та іншим актам СНД.

275

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

Положення про Економічний суд СНД передбачає, що за згодою країн СНД

суд має право розглядати й інші спори, пов’язані з виконанням угод і при-

йнятих на їх основі інших актів.

За наслідками розгляду спору Економічний суд СНД може прийняти

рішення (якщо для того будуть підстави), де зазначатиметься факт порушен-

ня країною-учасницею угод інших актів СНД та її інститутів (або факт від-

сутності порушення) і визначатимуться заходи, яких рекомендується вжити

відповідній державі з метою усунення порушень та їх наслідків. Держава,

стосовно якої прийнято рішення Економічного суду СНД, забезпечує його

виконання.

Механізм урегулювання спорів у межах Світової організації торгівлі.

Угодою про створення СОТ встановлено систему правил і процедур, що

застосовуються для врегулювання спорів, які виникають у межах договорів,

віднесених до компетенції СОТ. Передбачено, що органом розв’язання спо-

рів є Генеральна Рада СОТ. Вона приймає до розгляду спори, які не вдалося

вирішити на двосторонній основі, у тому числі із залученням «добрих по-

слуг» Генерального секретаря СОТ чи іншої особи. Коротко опишемо дію за-

значеного механізму.

Уряд певної країни подає до Генеральної Ради СОТ клопотання про

розгляд спору. Рада протягом 60 днів після отримання клопотання має при-

значити склад комісії для розгляду клопотання. Для об’єктивного вивчення

матеріалів справи та складання доповіді, що містить відповідні рекомендації,

комісії надається 6-9 місяців.

Якщо одна, а то й обидві сторони справи, тобто уряди, залишаються

незадоволені доповіддю комісії, процедура СОТ передбачає апеляційний

(касаційний) орган. Члени апеляційного органу не повинні бути пов’язані

з будь-яким урядом. Для касаційного розгляду справи із семи членів Ради

призначається «трійка». Для касаційного розгляду спору відводиться 60-

90 днів. Протягом цього терміну «трійка» має представити Раді доповідь з

відповідними рекомендаціями та рішеннями. Останні мають бути прийняті

протягом 9 місяців з часу утворення комісії, якщо її доповідь не оскаржуєть-

ся в касаційному порядку, або 12 місяців, якщо зазначена доповідь оскаржу-

ється.

Сторона, яку було визнано порушницею, повинна негайно виконати ре-

комендації комісії. Якщо це неможливо зробити. Рада має право призначити

оптимальний термін для виконання. Якщо сторона-порушниця не вкладаєть-

ся в цей термін, сторона-скаржниця може подати заяву про відшкодування їй

збитків. Сторона-порушниця може також запропонувати сплатити компен-

сацію.

Якщо сторона-порушниця не виконує рекомендації і відмовляється

сплатити компенсацію, то сторона-скаржниця може просити Генеральну

Раду СОТ уповноважити її призупинити надання країні-порушниці пільг і

прав, що передбачені міжнародними угодами, які належать до сфери СОТ.

Зокрема, це означає підвищення країною-скаржницею тарифів на товари,

що імпортуються з країни-порушниці. Такі санкції мають бути сумірними зі

шкодою, заподіяною країною-порушницею. Процедура СОТ передбачає, що

Рада контролює виконання рекомендацій комісії та апеляційного органу.

276

Міжнародне публічне право

Вирішення міжнародних спорів між державами та юридичними і фі-

зичними особами

Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спору між державами.

Ідея запровадження міжнародних механізмів вирішення спорів між держа-

вами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної

внутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася держа-

вами. Утім ситуація кардинально змінилася у другій половині ХХ століття,

коли надзвичайно зросли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, від-

повідно, нових типів суперечок. Це потребувало запровадження адекватних

механізмів вирішення спорів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів діє відповід-

но до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення

інвестиційних спорів між державами й іноземними особами. Станом на бе-

резень 2003 р. Конвенція набула чинності для 139 держав. Україна ратифіку-

вала Конвенцію 2000 р. Центр вирішує спори між державами та приватними

іноземними інвесторами шляхом примирення або арбітражу. Досить часто

двосторонні договори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрис-

дикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Проти України до

Центру було подано три позови.

Постійна палата третейського суду в 90-х роках ХХ ст. була уповнова-

жена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями та

приватними особами.

Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р. для роз-

гляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану та

громадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч

справ.

Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із прав людини,

що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав —

учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних

свобод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає

позови про порушення Американської конвенції 1969 р. з прав людини.

У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграційного типу фізичні

та юридичні особи мають право оскаржувати дії органів цієї організації. На-

приклад, в рамках Європейського Союзу Суд Європейських співтовариств

розглянув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради

Союзу та Європейського Парламенту.

Позитивний результат діяльності цих органів полягає насамперед у

тому, що спори вирішуються на якомога нижчому рівні, не дозволяючи їм

набути класичного міждержавного характеру. У результаті держава не вико-

ристовує право дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходяться під

її владою.

Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям твердження, що всі без

винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рам-

ках принципу мирного вирішення спорів, як він сформульований у Статуті

ООН. Утім мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжнарод-

них спорів за участю приватних осіб від обов’язку дотримання стандартів,

277

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

встановлених міжнародним публічним правом. Натомість є потреба у вра-

хуванні специфіки зазначених спорів і, відповідно, збагачення цих стандар-

тів.

Підсумовуючи вищесказане, доречно нагадати, з моменту закінчення

Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних кон-

фліктів, включаючи такі великі, як, скажімо, війни Ізраїлю із сусідніми араб-

ськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна

західних країн проти Іраку і військові операції в Афганістані, збройне втру-

чання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні кон-

флікти на Північному Кавказі, зокрема в Абхазії та Південної Осетії (мається

на увазі грузинсько-російська війна в серпні 2009 р.). У міжнародному житті

нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між

державами.

Існування міжнародного спору зобов’язує держави вирішувати цей спір.

Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов’язані свої спори

вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних

спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної

безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів,

а також ще у цілому ряді галузей міжнародного права.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впро-

довж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчува-

ється у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне

поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з

фінансової кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагу-

вати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава

— як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констату-

вати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє

створення сприятливих умов для того, щоб він не набрав агресивної форми

та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально органі-

зованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як

для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господар-

ства в цілому. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра

потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що реінтеграція

економіки будь-якої країни зі світового господарства не сприяє її соціально-

економічному розвитку та зростанню добробуту людей. Відтак, життєво важ-

ливим залишається мирне урегулювання будь-яких спорів, що виникають

між країнами, на засадах, передбачених сучасним міжнародним правом.

278

МОДУЛЬ 8.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ

ПРАВІ

§ 1. Поняття та види міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародні правопорушення

Поняття відповідальності у міжнародному праві як форми юридичного

зобов’язання суб’єкта-порушника відшкодувати збитки

Зародки відповідальності у міжнародному праві ми бачимо ще у дого-

ворі між Рамзесом ІІ та Хаттушиллем ІІІ. Ми вже не одноразово згадували

цей праміжнародний договір і ще згадаємо. Пов’язано це перш за все з тим,

що це перша відома у світі міжнародна угода, яка збереглася до наших днів

(укладений біля 1270 року до н. е.). Висічений на камені текст виставлений

для огляду у холі нью-йоркської штаб-квартири ООН. Спочатку складений

на срібляній таблиці клинописом, він був перекладений на єгипетську мову

та увіковічений на стінах Карнаку та Рамессеуму. Отже, повертаючись до за-

кріплення відповідальності у цьому договорі. У ньому передбачалися така

санкція за порушення угоди: «Хай згинуть дім, земля та раби того, хто по-

рушить ці слова».

Оскільки правовідносини відповідальності в міжнародному праві

виникають майже завжди в результаті неправомірних дій чи бездіяль-

ності держави (міжнародному праву відома відповідальність і за право-

мірні дії, які причинили шкоду), яка ігнорує свої міжнародно-правові

зобов’язання, є сенс стверджувати, що норми відповідальності держав є

похідними від зобов’язальних (первинних) міжнародно-правових норм.

Відповідно, формою здійснення відповідальності є охоронні правовідно-

сини. Саме тому відповідальність — це правовідносини, які, з одного боку,

покладають на правопорушника зобов’язання припинити противоправні

дії, ліквідувати чи компенсувати наслідки правопорушення, а з іншого —

наділяють суб’єкта, що постраждав, правом вимагати здійснення згаданих

дій. Правовідносини відповідальності виникають незалежно від волі сто-

рін, у разі порушення однією з них своїх зобов’язань в основних право-

відносинах. Безумовність міжнародно-правової відповідальності в якості

загального принципу міжнародного права була встановлена у 1928 році

Постійною Палатою міжнародного правосуддя у справі щодо фабрики у

Хожуві.

Міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов’язання

суб’єкта міжнародного права потерпіти певні обставини негативного харак-

теру внаслідок заподіяння шкоди іншому суб’єкту міжнародного права як у

результаті вчинення міжнародного правопорушення, так і в результаті пра-

вомірної діяльності.

279

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

Міжнародно-правова відповідальність має чималу специфіку. Вона не

є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона являє собою осо-

бливий вид публічно-правової відповідальності. У минулому міжнародно-

правова відповідальність була вельми близька до приватноправової, що,

зрозуміло, не виключало її публічно-правової природи у силу специфіки

суб’єктів. Традиційна відповідальність носила двосторонній характер та обу-

мовлювалася спричиненням шкоди. Статті про відповідальність базуються

на концепції об’єктивної відповідальності, згідно якої відповідальність на-

ступає у разі самого факту порушення норми, незалежно від вини чи завдан-

ня конкретної шкоди. Концепція віддзеркалює загальну зацікавленість дер-

жав у підтриманні міжнародного правопорядку і знаменує важливий крок у

прогресивному розвитку міжнародного права.

Поняття інституту міжнародної відповідальності

Інститут міжнародної відповідальності — це загальносистемний інсти-

тут міжнародного права, принципи і норми якого визначають для суб’єктів

міжнародного права юридичні наслідки міжнародно-протиправних діянь, а

також спричинення шкоди внаслідок діяльності, не забороненої міжнарод-

ним правом. Нагадаймо, що загальносистемні (або їх ще називають між-

галузевими) інститути являють собою сукупність норм та принципів, яка

забезпечує стійкість системи права та не входить до жодної з галузей між-

народного права.

У наданому визначені знайшло відображення існування двох субінсти-

тутів інституту міжнародної відповідальності — відповідальності за проти-

правні дії та відповідальності за шкоду, яка є наслідком діяльності, що не

заборонена міжнародним правом. За своєю юридичною природою ці види

відповідальності принципово різні, вони регулюються різними комплексами

норм, відмінними є також зміст і форми, в яких вони можуть проявлятися.

Враховуючи, що науковці не дійшли згоди щодо визначення поняття

«міжнародно-правова відповідальність», Комісія міжнародного права ви-

значила міжнародну відповідальність як «всі форми правових відносин, що

можуть виникнути в міжнародному праві у зв’язку із правопорушенням, що

вчинене державою, — незалежно від того, чи обмежуються ці відносини пра-

вовідносинами між державою, що вчинила неправомірну дію, і державою,

яка безпосередньо постраждала, або ж вони поширюються також на інших

суб’єктів міжнародного права, і, незалежно від того, чи обмежуються ці від-

носини зобов’язанням винної держави поновити право потерпілої держави

та відшкодувати заподіяну шкоду, включають можливість самої потерпілої

держави та інших суб’єктів застосувати до винної держави будь-які санкції,

передбачені міжнародним правом».

Формування інституту міжнародної відповідальності — процес вельми

складний. Занадто серйозні інтереси держав він зачіпає. Комісії міжнародно-

го права знадобилося майже півсторіччя задля того, щоб розробити та при-

йняти у 2001 році проект статей «Відповідальність держав за міжнародно-

протиправні діяння. Розглянув наданий Комісією проект, Генеральна

Асамблея ООН 12 грудня 2001 року прийняла всього лише резолюцію, в якій

підкреслювався велике значення теми відповідальності у відносинах між

280

Міжнародне публічне право

державами. Статті проекту були прийняті до уваги, включені у резолюцію

у якості додатку та запропоновані до уваги урядів, не торкаючись при цьо-

му питання про їх майбутнє прийняття чи інших належних заходів. І це все!

За результатами п’ятдесятирічної кропіткої роботи фахівців з міжнародного

права можна було прийняти і Конвенцію.

Після завершення роботи над статями про відповідальність держав Ко-

місія міжнародного права у 2002 році розпочала роботу над проектом статей

про відповідальність міжнародних організацій.

Класифікація правопорушень, що тягнуть за собою міжнародно-

правову відповідальність

Класифікація протиправних із погляду міжнародного права діянь здій-

снюється на основі двох критеріїв: по-перше, правопорушення відрізняються

між собою за спрямуванням і ступенем тяжкості, по-друге, їм притаманний

різний режим відповідальності.

Ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов

партикулярних норм міжнародного права та порушують інтереси окремих

держав і народів. Такі правопорушення не мають зафіксованих ознак. Збиток

стосується тільки потерпілої держави, а негативний вплив на міжнародний

правопорядок є мінімальним (наприклад, невиконання або неналежне ви-

конання міжнародних договорів у галузі економічного, науково-технічного,

культурного співробітництва).

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього між-

народного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці

держав і народів (поширення ядерної зброї, порушення свобод відкритого

моря, каперство, виробництво та накопичення хімічної зброї тощо).

Найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інтереси всього сві-

тового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного правопорядку,

ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави. Такі діяння

завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнародного права.

Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів визначені в нормах міжнародно-

го права, відповідно, виокремленні три групи злочинів: злочини проти миру,

військові злочини, злочини проти людяності.

У 1966 році Комісія міжнародного права у проекті статей про відпові-

дальність держав на підставі аналізу значного за обсягом фактичного мате-

ріалу та різних напрямів міжнародно-правової доктрини запропонувала під

час кодифікації відповідальності проводити різницю між деліктами (право-

порушеннями) і міжнародними злочинами. У ст. 19 «Міжнародні злочини та

правопорушення», зокрема, зазначено:

1. Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов’язання, є міжна-

родним протиправним діянням, незалежно від об’єкту порушеного

зобов’язання.

2. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в результаті порушення

державного міжнародного зобов’язання, настільки основоположного

для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співто-

вариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним

співтовариством загалом, складає міжнародний злочин.