Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

В. Е. Теліпко, А. С. Овчаренко

МІЖНАРОДНЕ

ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

За загальною редакцією В. Е. Теліпко

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Київ

«Центр учбової літератури»

2010

УДК 341.1/8(075.8)

ББК 67.412.1я73

T 31

Теліпко В. Е., Овчаренко А. С.

Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В. Е. —

К.: Центр учбової літератури, 2010. — 608 c.

ISBN 978-611-01-0077-9

У навчальному посібнику детально і систематизовано розкриваються основні ін-

ститути й галузі сучасного міжнародного публічного права.

В книзі докладно розглядаються ключові аспекти дипломатичного і консульсько-

го права, права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжна-

родної безпеки і міжнародного гуманітарного права, міжнародно-правових аспектів

прав і свобод людини, міжнародного морського, повітряного і космічного права.

Пропонований навчальний посібник розраховано на студентів, аспірантів і ви-

кладачів вищих навчальних закладів, юристів-практиків, посадових і службових осіб

органів державної влади, а також усіх, хто цікавиться проблематикою міжнародного

права і нормативного регулювання міжнародно-правових відносин.

УДК 341.1/8(075.8)

ББК 67.412.1я73

T 31

ISBN 978-611-01-0077-9

ПЕРЕДМОВА

Hominum causa omne jus gentium constitutum est. —

Все міжнародне право створене на благо людини.

В міжнародному житті сьогодні неприпустимо високий рівень стихій-

ності. Взаємопов’язаний, єдиний і глобалізований світ складається майже

навмання. Як і в недалекому ще минулому, значна частина міжнародних про-

блем вирішується шляхом спроб і помилок, що серйозно загрожує міжнарод-

ній безпеці.

Одним з основних і необхідних інструментів управління міжнародними

відносинами виступає міжнародне право. Необхідність надійного міжнарод-

ного правопорядку визначається тим, що неконтрольоване свавілля загрожує

миру і перешкоджає співробітництву. Ніхто не може володіти монополією на

прийняття рішень. Держави мають рівне право на участь у вирішенні між-

народних проблем, які зачіпають їх інтереси.

Міжнародне право уявляється нам як система юридичних норм, що регу-

люють міждержавні відносини з метою забезпечення миру і взаємовигідного

співробітництва.

Система міжнародного права — це комплекс таких норм, що характери-

зуються принциповою єдністю і одночасно упорядкованим поділом на від-

носно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути тощо). Матеріальним

системотворчим фактором для міжнародного права слугує система міжна-

родних зносин, яку воно покликане обслуговувати.

Сьогодні в юридичній науці не існує якої-небудь загальновизнаної сис-

теми міжнародного права. Кожен автор приділяє їй найбільшу увагу і обґрун-

товує свою власну точку зору. Однак це не дає підстав для висновку, наче

воно не є організованою і впорядкованою за будь-яким з критеріїв, що мо-

жуть вважатися логічними, системою узгоджених і взаємопов’язаних норм;

в кращому випадку це — зібрання норм різного походження, більш-менш до-

вільно систематизованих авторами.

Сучасне міжнародне право визначило основні цілі взаємодії держав, а

тим самим — і міжнародно-правового регулювання. Як наслідок, воно стало

більш точно визначати не тільки форми, але й зміст взаємодії держав та ін-

ших акторів міжнародних відносин між собою.

Усталений комплекс основних принципів міжнародного права об’єднав,

організував та співпідпорядкував розрізнені групи норм. Міжнародне пра-

во перестало бути тільки диспозитивним, з’явився комплекс імперативних

норм, тобто загальновизнаних норм, від яких держави не мають права від-

ступати у своїх відносинах навіть за взаємною згодою.

З’явилась ще одна ознака системи — чітка ієрархія норм, встановлення

їх взаємного підпорядкування. Така ієрархічна вертикаль дає можливість ви-

значати місце і роль тих чи інших норм в системі міжнародного права, суттє-

Міжнародне публічне право

во спростити процес узгодження і подолання колізій, що є конче необхідним

для ефективного функціонування цілої системи.

Як уже було відзначено, міжнародне право має єдину систему, в рамках

якої і з урахуванням специфіки метода і характеру суб’єктів правового регу-

лювання можна визначити як мінімум дві рівнозначні частини — міжнародне

приватне і міжнародне публічне право. Останньому, принаймні в рамках да-

ної книги, ми й присвятимо свою основну увагу.

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

Есть в жизни всех людей порядок некий,

Что прошлых дней природу раскрывает.

Поняв его, предсказывать возможно

С известной точностью грядущий ход

Событий, что еще не родились,

Но в недрах настоящего таятся

Как семена, зародыши вещей,

Их высидит и вырастит их время.

Уильям Шекспир, «Генрих IV»

«…Я думаю, що у світі, який народжується, основним джерелом конфліктів

буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливі ші межі, які розділяють

людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою.

Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах,

але найбільш значущі конфлікти глоба льної політики будуть розгортатися

між націями й групами, що належать до різних цивілізацій. Вигляд світу

буде формуватися взаємодією вели ких цивілізацій, і сучасні умови роблять

зіткнення цивілізацій неминучим».

Семюел Хантінгтон, «Зіткнення цивілізацій»

Взаємозалежність у світовій політиці. Ми живемо в еру взаємоза-

лежності. Цю фразу важко зрозуміти, але ми відчуваємо, що природа політики

змінюється. Такий споконвічний застосовуваний аналітиками й державни-

ми діячами критерій, як могутність держав, став ілюзорнішим: «розрахунки

могутності стали ще складнішими й примарнішими, ніж будь-коли». Навіть

Генрі Кіссінджер, який дуже міцно асоціюється із кла сичною традицією, сво-

го часу зазначав, що «традиційна тема міжнародних відносин — баланс сил

між великими державами, колективна безпека держав — не визначають біль-

ше наші ризики й наші можливості... Зараз ми вступаємо у нову еру. Старі

зразки поведінки на міжнародній арені руйнуються: старі гасла перестають

бути повчальними, старі рішення стають марними. Світ став взаємозалеж-

ним в економіці, у комунікаціях, у людських прагненнях». Наскільки глибо-

кими є ці зміни? Модерністська школа вважає, що розви ток телекомунікацій

і надзвукових засобів пересування створює «глоба льне село», а зростаючі со-

ціальні й економічні взаємодії створюють «світ без кордонів».

Тією чи іншою мірою дедалі більше вчених розглядають наш час як такий,

у якому територіальна держава, яка домінувала у світовій політиці протягом

п’яти останніх століть, затьмарюється нетериторіальними акторами — такими,

як транснаціональні корпорації, транснаціональні соціальні рухи й міжнародні

(міждержавні та неурядові) об’єднання. Як зазначав один відомий американ-

ський економіст, «з державою, як економічною одиницею майже покінчено».

Міжнародне публічне право

Традиціоналісти вказують на безперервність світової політики. Військова

взаємозалежність завжди існувала, і військова сила зберігає свою значимість

у світовій політиці сьогодні. Достатньо звернути увагу на ядерне стриму вання

Ірану, Північну Корею, Близький Схід, індо-пакистанські війни, охоплену край-

нощами соціалізму Латинську Америку, і все стане зрозумілим. Навіть бідні й

слабкі держави здатні стримувати прогрес, а ши роке поширення нездорового на-

ціоналізму в них вносить сумніви в припущення, що держави-нації відмирають.

Проте, ні модерністи, ні традиціоналісти не створили адекватних меж для

розуміння політики глобальної взаємозалежності. Модерністи вірно вказують

на фундаментальні зміни, що мають місце в наш час, але во ни часто без глибо-

кого аналізу припускають, що розвиток технології й зростання соціальних й

економічних взаємодій приведуть світ до но вого стану, у якому держави і їхній

контроль над використанням сили втратять свою значимість. Традиціоналісти

ж, натомість, є досить обізнаними в тому, щоб точно вказувати на вади в погля-

дах модерністів, підкреслюючи збере ження взаємозалежності у військовому

плані, але вони не можуть точ но оцінити економічну, соціальну й екологічну

взаємозалежність, яка нині спостерігається і яка має безліч вимірів.

Сучасна світова політика — це не безшовне полотно, а багатошарове

переплетіння різноманітних відносин. У такому світі одна модель не змо-

же пояснити всі ситуації. Секрет розуміння полягає в тому, який підхід або

комбіна цію підходів використати при аналізі ситуації. Замінника уважному

ана лізу реальних ситуацій немає і ніколи не буде.

Однак без теорії все ж не обійтися; будь-який емпіричний або практич-

ний аналіз ґрунтується на ній. Прагматичні політики схильні думати, що

вони можуть приділяти не більше уваги теоретичним диспутам із приводу

природи світової політики, аніж середньовічним схоластичним диспутам із

приводу того, скільки ангелів можуть танцювати на голівці голки. Акаде мічні

вчені, однак, залишають свій відбиток у розумах державних діячів, що має

значний вплив на сучасну міжнародну політику.

Потрібно визнати не тільки те, що «прак тики, які вірять, що вони віль-

ні від будь-якого інтелектуального впливу», несвідомо знаходяться в полоні

численних концепцій, створених «деякими ака демічними вченими якийсь

час тому», але й те, що ці «академічні вчені» відігра ють безпосередню роль

у формуванні зовнішньої політики дедалі біль шою мірою. Невірні моделі й

помилкове сприйняття світової політики можуть прямо призвести до хибної

або навіть катастрофічної національ ної політики, ба навіть вже призводять.

Логічне пояснення й раціоналізація, систематичне уявлення й демократич-

ний символізм стали такими переплетеними, що навіть для самих політиків

буває важко відокремити реальність від риторики.

Традиційно, класичні теорії світової політики зображували потенційно

«стан війни», у якому по ведінку держав визначала постійна загроза військо-

вого конфлікту. У часи холодної війни, особливо у перше десятиліття після

закінчення другої світової війни, ця концепція, яку її прихильники назива-

ли «політичним ре алізмом», була повсюдно визнана дослідниками й прак-

тиками в галузі між народних відносин. У 60-і pp. ХХ століття багато при-

хильників цього реалістичного підходу не квапилося приймати і сприймати

розвиток нових проблем, які не концентрувалися на військово-стратегічних

Замість Вступу

питан нях. Однак замінити цю модель таким же простим поглядом — напри-

клад, що військова сила є застарілою, а економічна взаємозалежність — це

добре, — буде рівнозначно тому, щоб забракувати одну модель і замінити її

іншою, такою ж помилковою.

Взаємозалежність як аналітична концепція. У повсякденній сві домості

під залежністю розуміється стан, при якому існують обмежен ня або значний

вплив з боку зовнішніх сил. Якщо спробувати визначити взаємозалежність

простіше, то вона означатиме взаємну залеж ність. Взаємозалежність у світо-

вій політиці розуміється як ситуація, що характеризується взаємним впли-

вом між країнами або між акторами в різних країнах. І це доконаний факт.

Такий вплив часто є результатом міжнародних взаємодій — потоків гро-

шей, товарів, людей та інформації, що регулярно протікають через міжнарод-

ні кор дони. Подібні взаємодії значно зросли із часів Другої світової війни:

«Останні десятиліття відкривають загальну тенденцію, за якою безліч форм

людського взаємозв’язку, реалізованих через національні кордони, подвою-

ються кожні десять років». Але цей взаємозв’язок — не одне й те саме, що вза-

ємозалежність. Вплив взаємозв’язків на взаємозалежність буде залежати від

обмежень, або витрат, асоційованих з ними. Ймовірно, що країна, яка імпортує

всю нафту, що їй необхідна, буде залежнішою від постійного припливу нафти,

ніж країна, яка імпортує хутра, коштов ності й парфумерію (навіть в еквіва-

лентному грошовому обрахунку), буде залежною від безперервного доступу

до цих предметів розкоші. Взаємозалежність спостерігається там, де існують

взаємні (хоча й не обов’язково симетричні) наслідки взаємодій, асоційовані з

втратами. Де їх немає, там спостерігається простий взаємозв’язок. Це розхо-

дження істотне, якщо ми намагаємося зрозуміти політику взаємозалежності…

Тим не менш, враховуючи, що ми хочемо уникнути марних суперечок

з приводу цього розходження, а навпаки, прагнемо використати концепцію

взаємоза лежності для того, щоб інтегрувати, а не роз’єднати модерністський і

традиційний підходи ще більше, ми обираємо ширше визначення. На наш по-

гляд, відносини взаємозалежності завжди включають витрати, оскільки вза-

ємозалежність обмежує автономність. Але апріорі немож ливо визначити, чи

буде вигідно перевищувати витрати. Це буде зале жати від вартості цінностей

акторів, а також від природи відносин між ними. Не може бути жодних га-

рантій щодо того, що відносини, які ми визначаємо як взаємозалежні, будуть

характеризуватися взаємною вигодою.

Щоб докопатися істини у цьому питанні, важливо дистанціюватися від

припущення, начебто заходи, які збільшують спільну вигоду, будуть певним

чином вільні від дистрибутивного конфлі кту. Уряди й неурядові організації

методично докладатимуть своїх зусиль для збіль шення їхньої частки переваг

від взаємин, навіть якщо обидві сторони одержують величезну вигоду. Уряди

країн, що експортують нафту, і транснаціональні нафтові компанії, напри-

клад, поєднує зацікавленість у високих цінах на нафту, але вони конфлікту-

ють щодо частки прибутку, який мають одержувати. Отже, ми повинні бути

обережні щодо оцінок, що зростаюча взаємозалежність створює прекрасний

новий світ спів праці замість поганого старого світу міжнародного конфлікту.

Усі батьки, які мають маленьких дітей, знають, що більший за розмірами

пиріг не є страховкою від суперечок щодо розмірів його порцій. Оптимістич-

Міжнародне публічне право

ний підхід легковажно випускає з уваги використання економічної, енерге-

тичної й навіть екологічної взаємо залежності в конкурентній міжнародній

політиці. Необхідно пам’ятати, що політика, озброєна інструментажем такої

вза ємозалежності, припускає конкуренцію навіть тоді, коли можна чекати

значної чистої вигоди для обох гравців.

У своїй роботі «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу й

мир» (1948) Ганс Моргентау зазна чає, що політика й суспільство підкоряють-

ся об’єктивним законам, і тут недостатньо віри в «моральний політичний по-

рядок, заснований на уні версальних й абстрактних принципах». Ці об’єктивні

закони коре няться в людській природі, і вона відкрито говорить, із усіх вад лю-

дини жодна не є такою очевидною і небезпечною, як її інстинктивне прагнення

до влади. І у центрі цієї боротьби перебуває держава, а точніше дві сотні дер-

жав. А. Волферс уподібнював держави в їхніх взаєминах між собою білья рдним

кулям, оскільки кожна з них є замкненою, непроникною й суверен ною величи-

ною. Цікаво також зауважити, що для політичних реалістів подібна більярдна

куля не має «кольору»; на їх думку, не варто брати до уваги розходження у вну-

трішньому устрої тих або інших держав, тому що кожна з них переслідує свої

об’єктивно існуючі національні (а точніше національ но-державні) інтереси.

Остання категорія для характеру і всієї системи міжнародних відносин

є ключовою. Г. Морген тау пише, «ключовою категорією міжнародної світо-

будови є поняття інтере су, вираженого в термінах влади». Останнє положен-

ня вимагає деяких пояснень. Ми вже зазначали, що, з погляду політичного

реалізму, боро тьба за владу є об’єктивним проявом людської природи й сут-

ністю світо вої політики. У цьому сенсі, прагнення до досягнення влади (або

могут ності) є найголовнішою метою для будь-якої держави. З іншого боку,

досягнення влади є необхідним засобом для реалізації державою своїх пер-

шочергових цілей, найпершою з яких є забезпечення виживання. Ви живання

націй є вищим моральним імперативом політичної дії, і воно не може бути

забезпечене лише сподіванням на норми міжнародного права або на роль

міжнародних організацій. Г. Моргентау наполягає на об’єктивності кате горії

інтересу, хоча, зауважує, сам інтерес може й мінятися. «Тип ін тересу, який

визначає політичні дії в конкретний історичний період, залежить від полі-

тичного й культурного контексту, у межах якого формується зовнішня полі-

тика». Відстоювання національ них інтересів у їх конкретному «наповненні»

є «голо вним критерієм правильності зовнішньої політики держави».

І от якраз визнання об’єктивності категорії інтересу зумовлює визнання

неми нучості конфлікту інтересів різних держав. Конфліктогенність міжнарод-

ного середовища робить центральною проблемою міжнародної політики забез-

печення безпеки. При цьому безпека розглядається політичними реалістами

насамперед у військово-силовому й державоцентричному вигляді. Ця сфера

реальної політики одержала в політичних реалістів назву високої політики,

чим особливо підкреслювалося її виняткове місце (до слова, недарма офіційна

посадова особа ЄС, відповідальна за політику зовнішніх зносин і оборони, іме-

нується Високий представник з іноземних справ і політики безпеки).

Особливої уваги вимагає ще одне з базових положень політичного

реаліз му — положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка

й відріз няє міжнародні відносини від сфери внутрішньодержавних. Якщо

держава всередині підконтрольної їй території має монополію на легітимне

Замість Вступу

насильство, то у сфері міжнародних відносин немає єдиного центру, наділе-

ного правом застосо вувати насильство для врегулювання конфліктів. Коли

кожна держава дбає лише про свої власні національні інтереси, анархічність

міжнародного середови ща набуває особливого значення. У цих умовах дер-

жава може розраховувати тільки на власні сили й можливості у відстоюванні

своїх інтересів. Єдиний прийнятний шлях для цього — наро щування своєї

потужності. Остання оцінюється політичним реалізмом з погляду здатності

впливати на інших гравців міжнародної політики й розу міється досить ши-

роко, насамперед, як військова й економічна міць, а та кож як гарантія забез-

печення безпеки й добробуту, престижу, іміджу й авторитету.

Ключове завдання тих, хто відповідає за розробку зовнішньої політи-

ки, полягає у вірній оцінці різних факторів могутності. При цьому важливо

пам’ятати про те, що всі елементи могутності, за винятком лише географічно-

го, динамічні. Отже, важливо якомога точніше вміти зіставляти різні фактори

могутності різних держав. Іншими словами, у спробах дати загальну оці нку

співвідношення сил різних націй, важливо точно визначити «зміни в різних

компонентах сил різних націй відносно один одного». Політичний реалізм за-

стерігає від типових помилок на цьому шляху, таких як абсолютизація могут-

ності однієї нації (тобто, владу завжди слід розглядати як відносну категорію:

вона завжди проявляється у відносинах двох або декількох держав-націй);

неуважність до динамічних змін у різних факторах могут ності; розгляд лише

одного компонента потужності як ключового (на цій підставі Г. Моргентау

говорить про геополітику як про псевдонауку тому, що вона зводить могут-

ність націй винятково до географічного компоненту).

Прагнення кожної держави до максимальної реалізації своїх націо-

нальних інтересів в умовах анархічного середовища призводить до встанов-

лення на міжнародній арені певного балансу сил. З погляду по літичного

реалізму саме він, а не механізми колективної безпеки, є єдиним способом

забезпечення миру. «Прагнення до влади з боку ба гатьох націй, кожна з яких

намагається або зберегти, або порушити статус-кво, неминуче призводить до

конфігурації, названої балансом сил, і політики, націленої на її збереження...

Баланс сил і політика, на цілена на його збереження, є не тільки неминучим,

але й ключовим фак тором у співтоваристві суверенних націй». У встанов-

ленні, підтриманні або зміні балансу сил центральне місце приділяється ве-

ликим держа вам — саме вони встановлюють правила гри. Продовжуючи ана-

логію з більярдними кулями, можна сказати, що в цьому плані для балансу

сил важливий не «колір» кулі, а її маса (тобто, її міць): «...могутніші розштов-

хують тих, хто менший, але останні можуть протистояти їм, приєднуючись до

коаліції інших могутніх». Ідеальним станом міжнародної спільноти, відтак,

є рівновага, яка означає мир. Порушення її відновлю ється новими союзами

або новою війною. І те, й інше — погано; оскільки й те, й інше спричиняє до-

корінний перегляд системи міжнародних зносин.

[…]

Роберт Кохейн,

«Влада й взаємозалежність».

МОДУЛЬ 1.

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО: ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА

«…Міжнародне право – це велика юридична споруда, яка

дбайливо будувалася людством протягом століть з метою створення

і ствердження нормальних впорядкованих відносин між державами…»

(з рішення Міжнародного Суду ООН)

§ 1. Поняття міжнародного права

В кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є

право. Це система юридичних норм, які фіксують певні відносини; охороняють

загальнообов’язкові правила поведінки; закріплюють права та обов’язки осіб.

В сукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають національну

систему права. В світі сьогодні існує більше двохсот національних правових

систем (стільки, скільки й держав) і лише одна, яка стоїть поза ними та іноді

навіть над ними. Часто між ними виникають відносини, які викликають ве-

личезну множину взаємних прав та обов’язків. Тому розвиток економіки, по-

літики, культури, засобів масової інформації та комунікації, транспорту тощо

вимагають правового оформлення такого типу відносин, як міжнародні.

Таким чином, виникнення міжнародного права обумовлене двоєдиною,

об’єктивною причиною: а) появою перших держав; б) зародженням та розви-

тком відносин між ними. А оскільки на міжнародній арені немає законодав-

чого органу, норми міжнародного права створюються в процесі узгодження

воль самих суб’єктів міжнародного права, і, в першу чергу, держав.

Як відзначав відомий швейцарський юрист Емер де Ваттель, давні рим-

ляни часто змішували право народів з правом природи, називаючи право

народів природним правом, оскільки воно визнано і застосовується узагалі

всіма цивілізованими націями, об’єднаннями і союзами в державі. Відносно

права народів імператор Юстиніан, відомий законотворець і систематизатор

римського права, говорив, що воно є спільним для всього людського роду.

Справи людей та їх потреби змусили всі нації створити для себе певні норми

права, оскільки спалахували війни, які приводили до полонення і поневолен-

ня, що суперечить природному праву, адже в силу природного права всі люди

народжуються вільними. Таким чином, римляни вважали право народів час-

тиною природного права. Але оскільки під терміном gentes розумілися тіль-

ки народи, Іммануїл Кант запропонував перекладати цей термін як «право

держав» (jus publicum civitatum).

Аж до Другої світової війни міжнародне право акумулювало в собі норми

міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Лише по її за-

вершенні воно розпалося на дві рівновеликі частини: міжнародне публічне і

міжнародне приватне право.