Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

281

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

3. З дотриманням п. 2 та відповідно до чинних норм міжнародного права

міжнародні злочини можуть, зокрема, виникати внаслідок:

а) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основопо-

ложне значення для забезпечення міжнародного миру та безпеки, та-

кого як зобов’язання, що забороняє агресію;

б) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основопо-

ложне значення для забезпечення права народів на самовизначення,

тобто зобов’язання, що забороняє встановлення чи збереження силою

колоніального панування;

в) тяжкого та масового порушення міжнародного зобов’язання, яке має

основоположне значення для захисту людської особистості, зокрема

зобов’язання, що забороняє рабство, геноцид, апартеїд;

г) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основопо-

ложне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема

зобов’язання, що забороняють масове забруднення атмосфери або

морів.

4. 4. Будь-яке міжнародне протиправне діяння, що не становить собою

міжнародного злочину відповідно до п. 2, є міжнародним правопору-

шенням.

Слід зазначити, що перелік міжнародних злочинів не є вичерпним,

оскільки в майбутньому можуть з’явитися нові види злочинів.

При вчиненні деліктів право на звернення до суду має лише безпосе-

редньо потерпіла держава, тобто діє режим двосторонньої відповідальності.

Дещо іншим є режим відповідальності за скоєння міжнародних злочинів: до

захисту можуть вдатися й інші суб’єкти міжнародного права, усе міжнародне

співтовариство.

Види міжнародно-правової відповідальності

Реалізація відповідальності починається зі ставлення за вину та пред’я-

влення претензії. На практиці ставлення за вину суб’єкту міжнародного

права становить собою усну або письмову заяву про відповідальність цього

суб’єкта за порушення загального міжнародного права чи конкретних дого-

вірних зобов’язань. Ставлення за вину безпідставне, якщо відсутнє порушен-

ня норм і принципів міжнародного права. У цьому разі може йтися не про

ставлення за вину, а про пред’явлення претензії на відшкодування шкоди. У

разі коли у правовідносинах беруть участь двоє учасників, суб’єктом такої

заяви може бути безпосередньо потерпіла сторона; у випадку порушення ба-

гатостороннього договору — будь-який учасник такого договору; у разі пору-

шення загальної норми міжнародного права, коли під загрозою опиняються

самі основи міжнародного правопорядку, ініціатором заяви може бути будь-

який суб’єкт, навіть той, чиї інтереси безпосередньо не страждають. Розмір

шкоди визначається погоджувальними органами на підставі документів,

представлених офіційними представниками потерпілої сторони, з наданням

доказів для перевірки. Зазвичай між виною та завданою шкодою має існува-

ти причинний зв’язок. Утрачена вигода, як правило, не відшкодовується.

Існують два різних типи відповідальності. Негативна відповідальність,

яка є наслідком правопорушення, є деліктною. Другим типом є позитивна

282

Міжнародне публічне право

відповідальність, під якою розуміється зобов’язання вжити необхідних за-

ходів для досягнення поставленої мети, що витікає із міжнародного права.

Згідно ст. 24 Статуту ООН Рада Безпеки несе головну відповідальність за

підтримку міжнародного миру та безпеки.

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та

політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють

ще моральну відповідальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення

певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також

зводиться до політичної.

§ 2. Політична відповідальність як різновид міжнародно-

правової відповідальності

Політична відповідальність та її форми

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатис-

факції, декларативних рішеннях, обмежень суверенітету, тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попере-

днього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки

(наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов’язаних

із цим майнових витрат).

Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодуван-

ня шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її по-

літичним інтересам. Згідно цієї форми відповідальності держава має надати

у виконання зобов’язання повне відшкодування шкоди. Тобто мова йде про

компенсацію збитків, що не піддаються фінансовій оцінці. Найчастіше це

спричинення шкоди престижу державу, її образа, наприклад, образа прапора

держави, напад на її посадових осіб, порушення дипломатичної недоторкан-

ності. Часто шкода виникає із самого факту порушення зобов’язань, незалеж-

но від матеріальних наслідків.

Форми сатисфакції різноманітні. Найчастіше це визнання факту пору-

шення, висловлення жалю, офіційне вибачення, завірення у неповторності.

У минулому було немало випадків, коли великі держави під приводом сатис-

факції висували явно надмірні вимоги. Тому щоб уникнути зловживання, які

суперечать принципу суверенної рівності, встановлено, що сатисфакції ма-

ють бути пропорційні шкоді і не приймати форми, принизливі для держави,

що несе відповідальність.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного ор-

гану (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним

правопорушенням.

Проблема примусу

Власне відповідальність не включає засоби примусу, оскільки правопо-

рушення породжує лише первинну відповідальність, яка полягає в обов’язку

відновити порушене право. І лише в разі небажання виконати цей обов’язок

настає вторинна відповідальність — за небажання відновити порушене право.

Правовідносини відповідальності виникають незалежно від волі суб’єктів у

силу самого факту правопорушення. Рішення про застосування насильниць-

283

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

ких дій приймає потерпілий суб’єкт міжнародного права. При цьому примус

має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу.

Правомірність визначається насамперед за критерієм відповідності осно-

вним цілям і принципам міжнародного права.

Проблема примусу була завжди однією із головних у міжнародному пра-

ві. Посилаючись на відсутність централізованого апарату примусу, багато

мислителів заперечували юридичний характер цього права, називали його

позитивною мораллю. Однак насправді примус грає свою роль у функціону-

ванні міжнародного права та є одним із характерних рис механізму його дії.

Разом із тим примус не грає у цьому механізмі тієї домінуючої ролі, яку

вважають необхідною деякі юристи. Слід зазначити, що і у механізмі вну-

трішнього права примусу не належить головна роль. Вирішальне значення

мають загальносоціальні фактори. В основному права дотримуються добро-

вільно внаслідок переконання у його необхідності та доцільності.

Глобалізація все тісніше пов’язує держави у єдину систему, від функціо-

нування якої залежать їх життєво важливі інтереси. Забезпечення нормаль-

ного функціонування системи робить необхідним повагу норм міжнародного

права. Внаслідок чого зростає роль співробітництва у забезпеченні дотриман-

ня міжнародно-правових норм, включаючи імплементацію відповідальності.

Знижується роль прямого примусу, зростає значення заходів, які приймають

міжнародні організації.

Основний універсальний метод впливу на правопорушника полягає у за-

лишенні його можливості користуватися правами та перевагами, що витіка-

ють із порушеної їм систему правовідносин, наприклад із міжнародного дого-

вору чи із статуту міжнародної організації. У консультативному заключному

акті Міжнародного суду про Південно-Західну Африку сказано, що одним

з основних принципів, які регулюють міжнародні відносини, є той, згідно

якому сторона, що відмовляється від своїх зобов’язань або не виконує їх, не

може визнаватися як така, що зберігає права, які, за її думкою, витікають із

цих відносин.

Примус як елемент методу функціонування міжнародного права пред-

ставляє собою не насильство, а один із засобів реалізації права. Його необ-

хідна ознака — правомірність. Примус має бути правомірним як за підста-

вою, так і за методами та об’ємом. Правомірність визначається у першу чергу

основними цілями та принципами міжнародного права.

Умови та обмеження застосування репресалій під час реалізації по-

літичної відповідальності

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допускаються міжна-

родним правом як контрзахід у разі правопорушення. Вони відкривають зна-

чні можливості для зловживань, особливо враховуючі нерівні можливості їх

застосування різними за могутністю державами. Тому міжнародне право зна-

чну увагу приділяє визначенню умов та обмежень, які б звели до мінімуму

можливості зловживання.

Рішення про прийняття репресалій приймається державою на власний

ризик, і тому можлива ситуація, коли це рішення видасться недостатньо об-

ґрунтованим. У такому разі наступає відповідальність держави за неправо-

мірне застосування репресалій.

284

Міжнародне публічне право

Репресалії мають бути направлені тільки проти держави, що несе відпо-

відальність, і тільки тоді, коли остання не виконує своїх зобов’язань із пра-

вовідносин відповідальності. Тим не менш у силу взаємозв’язку держав ре-

пресалії похідним чином можуть зачепити і треті держави. Так, обмеження

імпорту із держави-правопорушника може торкнутися інтересів третьої дер-

жави, компанії якої беруть участь у виробництві предметів цього імпорту.

Репресалії обмежуються тимчасовим невиконанням потерпілою держа-

вою зобов’язань щодо держави, що несе відповідальність, і правомірні лише

доти, доки їх мета не буде досягнута. Вони за можливістю застосовуються та-

ким чином, щоб дозволити відновлення виконання порушеного зобов’язання.

Це положення пов’язано із ст. 72.2 Віденської конвенції про право міжна-

родних договорів 1969 року, згідно якої припиняючи внаслідок порушення

іншою стороною дію договору, держава утримується від будь-яких дій, які

здатні перешкодити відновленню його сили. Аналогічно держави за можли-

вістю мають обирати поворотні репресалії. Тим не менш вимога поворотності

репресалії не є абсолютною. Немало випадків, коли наслідки репресалій не

можуть бути ліквідовані.

Репресалії здійснюються відповідно до міжнародного права, але оскіль-

ки є контрзаходами щодо правопорушника, остільки можуть виходити

за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером

правопорушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропорційни-

ми: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для

досягнення безпосередньої мети. Перевищення меж необхідного саме по

собі є правопорушенням, зловживанням правом. У рішенні щодо справи

«Габчіково-Надьмарош» Міжнародний суд визнав, що «відвід вод Дунаю,

який здійснений Чехословаччиною, не є законним контрзаходом, оскільки

він був неспівмірним. Вимога пропорційності репресалій легше задовольня-

ється, якщо вони застосовуються щодо того ж самого або пов’язаного з ним

зобов’язання. Однак ця умова не є обов’язковою.

Міжнародне право визначає низку зобов’язань, порушення яких не може

викликати застосування репресалій. До них відносяться зобов’язання, які ви-

пливають із імперативних норм. У першу чергу це відносить до принципу

незастосування сили, який забороняє застосування сили чи погрозу силою

у всіх випадках, включаючи застосування репресалій. Виключення скла-

дає лише випадок самооборони. У Декларації про принципи міжнародного

права сказано, що держави зобов’язання утримуватися від актів репресалій,

пов’язаних із застосуванням сили.

Незастосовними є репресалії і у випадку порушення зобов’язань щодо

захисту основних прав людини, а також зобов’язання гуманітарного харак-

теру, яке забороняє військові репресалії. Ці положення знайшли своє відо-

браження у договорах щодо прав людини і у міжнародному праві у період

збройних конфліктів.

Держава, що застосовує репресалії, не звільняється від виконання

зобов’язань відносно мирного врегулювання спору, а також дипломатичного

імунітету. У рішенні у справі щодо дипломатичного та консульського персо-

налу США у Тегерані Міжнародний суд визначив, що у будь-якому випадку

будь-яке порушення договору, що припускається тією чи іншою стороною не

285

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

може перешкодити цій стороні посилатися на положення договору, які сто-

суються мирного врегулювання спорів.

Положення про дипломатичний імунітет має на меті гарантувати фізич-

ну безпеку і недоторканість дипломатів та приміщень. Воно не означає не-

допустимості таких заходів, як проголошення представника небажаною осо-

бою, припинення чи призупинення дипломатичних відносин тощо.

До застосування репресалій потерпіла держава зобов’язана витребувати

від держави-правопорушника виконання зобов’язань, що витікають для ньо-

го з правовідносин відповідальності, а також повідомити його про рішення

застосувати репресалії і запропонувати провести переговори. Тим не менш

потерпіла держава може вжити невідкладних заходів, які необхідні для забез-

печення її прав, наприклад, затримати судно, пов’язане із правопорушником.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому,

щоб спонукати до припинення правопорушення та до виконання зобов’язань

щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Також репресалії не

можуть застосовуватися, якщо спор переданий на розгляд суду чи арбітражу.

Статут ООН з питань відповідальності

Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути ре-

алізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзахо-

дів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш

серйозне правопорушення, що служить підставою для застосування зброй-

них сил, самооборону виокремлено в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний правопорядок

може бути використано міжнародний механізм для застосування проти

держави-порушника колективних примусових заходів із використанням

збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Ст. 42 Ста-

туту ООН уповноважує його починати такі дії повітряними, морськими чи

сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання (віднов-

лення) міжнародного миру та безпеки.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів

ООН застосування примусових заходів, що передбачають повне або частко-

ве припинення економічних відносин, використання залізничних, морських,

повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів сполучення, а

також розрив дипломатичних відносин.

На підставі гл. VII Статуту ООН застосовуються такі заходи впливу

на держави як санкції. Досвід ООН у цій сфері свідчить, що вони можуть

грати суттєву роль. Достатньо згадати їх значення у ліквідації расистських

режимів у Південній Родезії та Південній Африці. Із зміною політичного клі-

мату на накопиченням досвіду посилюється тенденція до визнання за ООН

більш значних можливостей у галузі застосування санкцій та більш активне

використання останніх. За останнє десятиріччя ХХ ст. Рада Безпеки 12 раз

приймала рішення про санкції, а за майже половину сторіччя, що передувало

йому, — лише двічі. На початку ХХІ ст. санкції ООН діяли по відношенню до

Афганістану, Іраку, Ліберії, Лівії, Руанди, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Югославії,

Еритреї, Ефіопії. Особливий випадок — застосування санкцій до антиурядо-

вої військової організації УНІТА, яка діє на території Анголи.

286

Міжнародне публічне право

Є підстави вважати, що наступні роки нададуть нового життя гл. VII Ста-

туту ООН «Дії щодо загрози миру, порушенню миру та актів агресії». По-

казовим у цьому плані досвід застосування санкцій до Іраку у період його

вторгнення до Кувейту. Резолюції Ради Безпеки зобов’язали держави до дій,

які суперечили їх політичним та економічним обов’язкам щодо Іраку. Пере-

важна сила рішень Ради Безпеки випливає із ст. 103 Статуту. Застосування

санкцій до Іраку у короткі строки покінчило з агресією.

Обмеження суверенітету як одна з форм політичної відповідальності

Обмеження суверенітету (надзвичайна сатисфакції) являє собою різно-

го роду тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держави, яка

вчинила міжнародний злочин. Її метою є викорінення причин, що породили

міжнародний злочин, і створення гарантій від його повторення.

У якості обмеження суверенітету може виступати:

1) реорганізація окремих елементів політичної системи та скасування

суспільних інститутів, наявність яких сприяла скоєнню державою міжнарод-

ного злочину;

2) тимчасова окупація частини або всієї території;

3) міжнародний контроль за використанням наукового та промислового

потенціалу;

4) заходи щодо демілітаризації промисловості, розпуску чи скорочення

збройних сил;

5) зобов’язання не оснащувати останніх у майбутньому певними видами

зброї та не виробляти такі.

Наприклад, у гл. ІІ Конституцією Японії 1947 року юридично була за-

кріплена відмова цієї держави від участі у військових конфліктах, яка так і

називалася: «Відмова від війни». Ця глава містить лише одну ст. 9, у якій

зазначається, що щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованому на

справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від

війни як суверенного права нації, а також від загрози чи застосування зброй-

ної сили як засобу вирішення міжнародних спорів. Для досягнення цієї цілі,

ніколи відтепер не будуть застосовуватися сухопутні, морські та військово-

повітряні сили, рівно як і інші засоби війни. Право на ведення державою ві-

йни не визнається.

§ 3. Матеріальна відповідальність у міжнародному праві

Форми матеріальної відповідальності

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репа-

рацій. Вони можуть використовуватися як самостійно, так і у поєднанні. Для

визначення форми має значення вибір потерпілої держави.

Реституція — це поновлення у межах можливого положення, яке існува-

ло до вчинення протиправного діяння (повернення неправомірно захопле-

ного майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Пріори-

тет реституції підтверджений міжнародною судовою практикою. Реституція

може мати форму поновлення знищеного або повернення території. Існує

поняття «юридична реституція», яка вимагає зміни юридичного положення

у правовій системі держави, що несе відповідальність, або у її правовідноси-

287

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

нах з потерпілою державою, наприклад, відміна чи зміна певного закону чи

судового рішення.

Обов’язок забезпечити реституцію не є абсолютним. Він здійснюється у

тій мірі, в якій реституція не є матеріально неможливою чи зовсім непропо-

рційною. Це означає, що реституція може бути частковою та супроводжува-

тися компенсацією. У випадку повної неможливості реституція цілком за-

мінюється репарацією.

Реституція не повинна покладати на державу, що несе відповідальність,

тягар, який зовсім непропорційний вигоді потерпілою сторони. Це положен-

ня застосовується лише тоді, коли існує серйозна диспропорція між тягарем,

пов’язаним із реституцією, і вигодою, яку отримає потерпіла держава.

Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного

чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням.

Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами,

послугами, включаючи упущену вигоду. Держава, що несе відповідальність,

зобов’язана компенсувати шкоду, що завдана протиправними діяннями у

той мірі, в якій вона не відшкодовується реституцією. У рішенні у справі

«Габчиково-Надьмарош» Міжнародний суд визначив, що існує твердо уста-

лена норма міжнародного права, згідно якої потерпіла держава має право на

отримання компенсації від держави, яка здійснила міжнародно-протиправне

діяння, за завдану шкоду.

Загалом, реституція первинна. Однак вона може бути неможливою, на-

приклад у випадку знищення музею, або ж недостатньою для повного від-

шкодування шкоди. Репарація призвана забезпечити повне відшкодування.

Це положення здавна підтверджується міжнародною судовою практикою.

Розрахована у фінансовому вираженні шкода означає шкоду, яка запо-

діяна як самій державі, так і її громадянам та компаніям. Держава має право

вимагати компенсацію за шкоду, яка завдана здоров’ю її посадових осіб та

громадян. Компенсуються не тільки матеріальні збитки, але й моральна шко-

да, наприклад втрата рідних та близьких, біль та страждання, образи. У ви-

падку незаконного позбавлення свободи суди виносили рішення про виплату

потерпілому фіксованої суми за кожен день утримання.

При визначенні відшкодування враховується посилення шкоди намі-

ряними або необмеженими діями потерпілої держави чи особи, для якої по-

требується відшкодування. Ця норма представляє собою загальний принцип

права, відомий правовим системам як «посилена необережність. Цей загаль-

ний принцип було підтверджено Міжнародним судом у рішенні щодо справи

ЛеГрандів.

Сучасним міжнародним правом заборонені контрибуції, тобто майнові

виїмки під виглядом відшкодування військових витрат, що не мають відно-

шення до завданої матеріальної шкоди та які носять характер військової да-

нини на користь держави-переможця.

Абсолютна матеріальна відповідальність, умови її застосування

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеже-

ною. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана

на підставі вини суб’єкта. Як відомо, національні правові системи передба-

288

Міжнародне публічне право

чають принципову можливість обов’язку відшкодувати шкоду, якщо вона

були спричинена діями, які не є неправомірними. У ч. 4 ст. 1166 Цивільного

кодексу України зазначено, що шкода, завдана правомірними діями, відшко-

довується у випадках, встановлених цим кодексом та іншим законом.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв’язку з діями,

що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальнос-

ті й обов’язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву

об’єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників

джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяль-

ності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що

шкода завдана в результаті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності

називають ще винною відповідальністю.

Ще з часів римського права відоме правило: «Користуйся своєю влас-

ністю так, щоб не завдати шкоди власності іншого» (sic utere tuo alienum non

laedas). Особливе значення це правило набуло у зв’язку з розвитком техні-

ки, створенням підприємств, діяльність яких породжує колосальну небез-

пеку для цілих регіонів. Достатньо пригадати Чорнобильську катастрофу

1986 року. Це спонукало Генеральну Асамблею ООН доручити Комісії між-

народного права підготувати проект статей за темою «Міжнародна відпові-

дальність за шкідливі наслідки дій, що не заборонені міжнародним правом».

Комісія майже чверть сторіччя працювала над проектом. Однак розходжен-

ня у позиціях держав, і переш за все супротив промислово розвинутих кра-

їн, перешкодили досягненню мети. У 2001 році Комісія надала Генеральної

Асамблеї проект статей, в якому мова йде не про відповідальність, а лише про

співробітництво держав у запобіганні транскордонного збитку від небезпеч-

них видів діяльності. Незважаючи на це, Генеральна Асамблея не прийняла

проект і рекомендувала Комісії продовжити роботу над цією темою.

У міжнародній практиці немало випадків, які підтверджують матеріаль-

ну відповідальність держави за серйозну шкоду, заподіяну іншій державі ді-

яльністю на її території. Є і декілька судових прецедентів. У результаті роз-

гляду справи про інцидент у протоці Корфу (підрив британських військових

кораблів на мінах, встановлених у територіальних водах Албанії третьою

державою) Міжнародний суд визначив існування зобов’язання кожної дер-

жави свідомо не допускати використання своєї території для здійснення дій,

які порушують права інших держав.

Інший відомий випадок — рішення міжнародного арбітражу щодо спору

«США проти Канади» відносно шкідливих викидів канадського комбінату

«Трепл Смелтер» 1938 року. У рішення зазначалося, що згідно принципам

міжнародного права, а також праву Сполучених Штатів жодна держава не

може використовувати свою територію таким чином, щоб завдавати шкоди

димом на території іншої або власності людей, які на ній знаходяться, якщо

мова йде про серйозні наслідки, і шкода доведена чіткими і переконливими

доказами.

У цілій низці резолюцій міжнародних конференцій міститься положення

про те, що держава несе відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність

у межах її юрисдикції або контролю не спричинювала шкоду довкіллю інших

держав. Це положення підтверджено рядом резолюцій Генеральної Асамблеї

289

Модуль 8. Відповідальність у міжнародному праві

ООН та конвенцій про довкілля. У ст. 3 Конвенції про біологічне різноманіт-

тя сказано, що у відповідності з Статутом ООН і принципами міжнародного

права держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у

межах їх юрисдикції чи під їх контролем не наносила шкоди довкіллю інших

держав чи районів за межами дії національної юрисдикції.

Із вищесказаного видно, що мова йде про позитивну відповідальність.

Тим не менш це торує шлях для встановлення і деліктної відповідальності.

У міжнародному праві затверджується звичаєва норма, згідно якої держава

несе матеріальну відповідальність за шкоду, яка є результатом не забороне-

ної міжнародним правом діяльності, що здійснюється на її території або під

її контролем, якщо така діяльність пов’язана з ризиком заподіяння значної

транскордонної шкоди у силу своїх фізичних наслідків. Відповідальність на-

стає не у зв’язку з такого роду діяльністю, яка є правомірною, а за завдану

нею транскордонну шкоду.

Ми маємо справу з винятковим випадком, коли держава несе пряму від-

повідальність не за власні дії, а за дії фізичних та юридичних осіб на своїй

території. Пояснюється це тим, що мова йде про діяльність, пов’язану з ризи-

ком спричинення значної шкоди. У всіх інших випадках питання про відшко-

дування транскордонної шкоди вирішується у приватноправовому порядку,

якщо, звісно, шкода не завдана діями самої держави.

Договори про відповідальність за значну транскордонну шкоду перед-

бачають два основних види матеріальної відповідальності держави. Першою

є абсолютна. Вона цілком покладається на державу, яка розглядається як

єдиний відповідач. Такий режим встановлений Конвенцією про міжнарод-

ну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об’єктами, 1972 року.

Держава несе повну відповідальність за шкоду, спричинену іншим державам

та їх громадянам запущеними з її території космічними об’єктами, незалежно

від того, хто їх запустив.

Другим видом матеріальної відповідальності є та, згідно якої повну від-

повідальність несе приватний оператор, що здійснює діяльність, яка спричи-

нила шкоду. На державу покладається відповідальність компенсації шкоди

лише у тій мірі, в якій вона не була відшкодована оператором. Такий вид

відповідальності передбачений договорами, які регламентують діяльність,

пов’язану із використанням атомної енергії.

§ 4. Вирішення міжнародних конфліктів

Засоби розв’язання спорів та їх характеристика

Чітке договірне оформлення процесуального механізму врегулювання

становить собою необхідну передумову реальної сили норм міжнародного

права. Саме в цьому вбачаються значні можливості підвищення їхньої ефек-

тивності. Коли порядок захисту прав нормативно не закріплений, державі

важко змусити порушника нести відповідальність.

Третя частина «Врегулювання спорів» Проекту статей про міжнародну

відповідальність, що було підготовлено Комісією міжнародного права, ста-

новить собою спробу формулювання такого порядку та називає такі заходи:

переговори, добрі послуги та посередництво, примирення, погоджувальні ко-

місії, арбітраж.

290

Міжнародне публічне право

За загальним правилом можливості арбітражної та судової процедури

обмежені необхідністю згоди сторін. Так, до компетенції Міжнародного Суду

належать, як правило, справи, передані обома конфліктуючими сторонами.

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулю-

вання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили мож-

на говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен

випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може

бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-

правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення.

У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють викорис-

тання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття

«мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, зала-

годження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку

конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключа-

ють застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародно-

го спору можна визначити як певну послідовність дій сторін міжнародного

спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися

сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спо-

ру, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із

питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися до кон-

кретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право

вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у

ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого

могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні

насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, по-

середництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіо-

нальних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засо-

бів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові

(судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередни-

цтво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий поря-

док. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони,

що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору. Основні відмін-

ності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому:

1) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжна-

родного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення між-

народного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому

компроміс сторін є необхідною умовою;

2) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторо-

на є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для по-

літичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення,

оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;

3) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу,

завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках по-

літичного засобу, переважно є рекомендаційним.