Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

321

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що

посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення

діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (ст.

ст. 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не при-

значила, один із представників держави, що посилає, зазначений останнім,

уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з держа-

вою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли

спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закор-

донних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть

участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та іму-

нітетами, що визнаються за ними міжнародним правом (ст. 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імуніте-

ти дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською

конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на

спеціальні місії та їхній персонал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів

аналогічні дипломатичним.

Сучасна міжурядова конференція — це тимчасовий ко лективний орган

суверенних держав-учасниць, який ство рюється для досягнення узгоджених

цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції мають відпові-

дати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в межах

міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових кон ференцій — з’їзд,

конгрес, нарада тощо — суттєвого юридичного значення не мають.

Склад делегацій за структурою визначається правилами процедури кон-

ференції. У ст. 45 Віденської конвенції 1975 року зазначається, що крім глави

делегації, делегація може включати інших делегатів, дипломатичний персо-

нал, адміністративно-технічний персонал і обслуговуючий персонал. Ст. 46

цієї ж Конвенції регламентує кількісний склад персоналу делегації на міжна-

родній конференції: «Чисельність персоналу деле гації не повинна виходити

за межі, які є розумними і нор мальними з урахуванням відповідно функцій

органу або цілей конференції, а також потреб даної делегації та обставин і

умов, що існують у державі перебування».

Глава делегації та інші делегати наділяються повноважен нями від імені

глави держави, глави уряду, міністра закор донних справ або, якщо це допус-

кається правилами орга нізації, інших компетентних органів держави, що на-

правляє делегацію на конференцію.

Керівних посадових осіб конференції обирають зі складу делегації. Як

правило, обираються такі особи: голова, за ступники голови, генеральний

доповідач; голова, заступник голови та доповідач кожного комітету; голова

редакційного комітету, а також інші посадові особи, які відіграють ключову

роль у виконанні завдань, що стоять перед конференцією.

Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова кон-

ференції. В його обов’язки входить головування на пленарних засіданнях

конференції, відкриття та закриття їх; керування дебатами, надання слова,

постановка питань на голосування та оголошення рішень. Голова може за-

пропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для ви-

ступів, обмежити кількість виступів кожного представника з будь-якого

322

Міжнародне публічне право

питання, припинити запис доповідачів, перервати або припинити дебати,

перервати або припинити засідання тощо. Виконуючи, по суті, роль посеред-

ника, голова допомагає делегаціям у подоланні тих чи інших відмінностей в

їхніх позиціях. Зокрема, йдеться про такі види допомоги: надання часу для

інформаційних переговорів; активне сприяння нефор мальним переговорам

без особистої участі в них; активне сприяння неформальним переговорам з

особистою участю в них; дослідницьке посередництво.

Представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст чис-

ла та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного

співробітництва суб’єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у спра-

ві створення і функціонування міжнародних організацій належить державам.

Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним пред-

ставництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкри-

вати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами

таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них

постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами

організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного

представництва є правом держави, а не її обов’язком. Тому що таке право ви-

пливає з об’єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її

відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тіль-

ки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода

між організацією і державою перебування. З державою перебування органі-

зації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв

держав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось

дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв дер-

жав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають на-

мір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати

це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття

нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації

визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віден-

ської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнарод-

ними організаціями універсального характеру 1975 року, угодами про приві-

леї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях

зафіксовані в ст. 6 зазначеної Конвенції. До них, зокрема, належать:

1) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

2) підтримка зв’язку між державою, що посилає, і організацією;

3) ведення переговорів з організацією й у її межах;

4) з’ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про

неї уряду держави, що посилає;

5) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

323

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

6) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

7) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробіт-

ництва з організацією й у її рамках.

У ст. 7 Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжна-

родній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного

представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони по-

лягають в:

1) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтер-

есів стосовно організації, а також підтримці зв’язків із нею;

2) з’ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про

неї уряду держави, що посилає;

3) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав

при міжнародних організаціях практично збігається з функціями диплома-

тичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов’язані зі специфікою

діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв’язків (дер-

жава, що посилає, — організація — держава, що приймає) у процесі здійснен-

ня такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і

припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кіль-

кісний склад. Так, наприклад, ст. 9 Конвенції закріплює принцип свободи

призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисель-

ність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розум-

ними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного пред-

ставництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (ст.

14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі

таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-

технічного й обслуговуючого персоналу.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави,

глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу.

Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для ньо-

го не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генераль-

ному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу

для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, поса-

ду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу

і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і при-

ватних резиденцій співробітників і тощо.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції

пов’язане із двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представни-

цтва.

У зв’язку з тим, що персонал постійного представництва акредитова-

ний при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення

члена персоналу persona non grata не передбачено. Водночас ст.ст. 77, 84 і

324

Міжнародне публічне право

85 Конвенції враховують законні інтереси держави, що приймає. У них за-

кріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються при-

вілеями та імунітетами, зобов’язані шанувати закони і постанови держави

перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального

законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні

справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність

або вживає заходів для їхнього від’їзду. При цьому тягар доведення «серйоз-

ного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією для постійних представ-

ництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імуніте-

там. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН,

у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН

у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються орга-

нізацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет

від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий

багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів

і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній

Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто по-

ширюються на сферу виконання службових обов’язків представниками дер-

жав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні пред-

ставництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року

про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947

року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні

представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки

про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з ди-

пломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Кон-

венція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не

постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і виклика-

ли необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав

у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру

1975 року.

§ 4. Загальні положення дипломатичного права

Поняття дипломатичного права та його положення в міжнародному

праві

Мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку.

Талейран

Дипломатичне право є частиною міжнародного права, яке складається

із системи норм, зокрема і звичаєвих норм, що визначають основи представ-

ництва держав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, організацію,

а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від

імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту

встановлюють правове положення постійних дипломатичних представництв

і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнарод-

них організаціях і на міжнародних конференціях. Вони регулюють, зокрема,

325

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також

порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представ-

ництв. За допомогою норм дипломатичного права встановлюються форми

дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи

організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють

інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, методи і принципи

організації дипломатичної діяльності кожного суб’єкта міжнародного права

визначені не лише нормами міжнародного (дипломатичного) права, але й

нормами внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відобра-

жаються загальноприйняті норми дипломатичного права на території кожної

держави.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку питань, що стосу-

ються офіційної діяльності держав та інших суб’єктів міжнародного права у

сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх

відносин держав та інших суб’єктів міжнародного права, форми їх представ-

ництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної

служби (як внутрішньодержавної, так і закордонної), питання дипломатич-

ного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, у структурі дипломатичного права виділяють право посоль-

ства, яке можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне посоль-

ське право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає

змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне посольське право — це право держави та інших суб’єктів між-

народного права призначати своїх представників при іноземних державах

та міжнародних організаціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які

визнані за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та від-

повідно приймати їх у себе. Безумовно, основним суб’єктом, який реалізує

на практиці активне дипломатичне право, виступає, передусім, суверенна,

незалежна держава. Міжнародне представництво при цьому здійснюється в

різних державах неоднаково.

Під пасивним посольським правом розуміють можливість приймати ди-

пломатичних представників, яких призначають до інших держав чи міжна-

родних організацій. Але не завжди держави однаковою мірою користуються

активним і пасивним посольським правом. Реалізація цього права залежить

від цілої низки як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. В історії дипло-

матії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали у себе посланців

іноземних держав, але своїх представників не посилали (Китай, Японія).

Однак, будучи членом світового співтовариства, суб’єкти міжнародного

права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб’єктності. Інше пи-

тання, з якими державами підтримувати дипломатичні відносини. Це зале-

жить від позиції суб’єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийому

послів, суб’єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілку-

ванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день

Україну в якості суверенної держави визнали більше 170 держав. У більш

ніж 80 державах відкриті 120 посольств України. 69 держав відкрили свої

326

Міжнародне публічне право

посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції

в нашій країні за сумісництвом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі від-

крито більше 15 консульських установ закордонних держав.

Дипломати та їх статус; ранги дипломатичних працівників

Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає

байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі.

Альберт Муссе

Класичний образ диплома та був виведений Бомарше, який вклав в уста

Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що

насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслухову ватися в те, чого не

розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є

таємницею, і усаміт нитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний

вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону,

насаджувати шпигунів та утримувати зрад ників, відклеювати печатки та пе-

рехоплювати листи і нама гатися виправдати ницість засобів величчю мети»,

— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії ди-

пломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються

незмінними і в наш час.

Роль дипломата, з огляду на об’єктивні обставини, в наш час незмірно

зросла. Саме він — Дипломат з великої літери — у складних умовах сьогоден-

ня покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати

конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і пре-

зидентам бездоганно зважені пропозиції та слуш ні поради. Це надзвичайно

цікава і відповідальна професія.

Надзвичайно влучними с слова відомого французького фахівця в цій

галузі Жюля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різ-

номанітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де

було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де

для успіху потрібна була б надзвичайна напо легливість, і де б сам успіх такою

мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де

особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».

Правовий статус українського дипломата врегульовано Законом Украї-

ни N 2728-III «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року. У ст. 1

цього Закону до працівників дипломатичної служби відносить дипломатич-

них працівників та адміністративно-технічних працівників системи органів

дипломатичної служби. Розділ V присвячений правовому статусу працівни-

ків дипломатичної служби.

Дипломатичний ранг — це особистий ранг дипломата, який присвою-

ється йому відповідно до існуючих в кожній країні законів та правил про-

ходження дипломатичної служби. Цей ранг зберігається незалежно від того,

яку посаду обіймає дипломат у той чи інший момент. Слід зауважити, що

ранг і посада дипломата іноді збігаються (наприклад. Надзвичай ний і По-

вноважний Посол — ранг і посада), проте далеко не завжди. Для порівняння

можна послатися на практику вій ськових відомств, коли командиром полку

є підполковник, а генеральську посаду обіймає полковник тощо.

327

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Треба також чітко розрізняти такі поняття, як «класи» і «ранги» «дипло-

матичних агентів». До речі, згідно з Віден ською конвенцією 1961 року «ди-

пломатичний агент» це глава представництва або член дипломатичного пер-

соналу пред ставництва (ст. І, п. е). Для визначення поняття «дипло матичні

класи» користуються нормами міжнародного права, зокрема ст. 14 Віденської

конвенції. Вона чітко регламентує установлений в сучасній практиці поділ

глав дипломатичних представництв на три класи, про які ми вже писали.

Дипломатичні ранги вводяться внутрішнім правом кожної країни

і передбачаються для всіх посадових осіб, які працюють як у центрально-

му апараті МЗС даної країни, так і в її закордонних дипломатичних пред-

ставництвах.

Так, згідно з ст. 1 Закону України N 253-IV «Про дипломатичні ранги»

від 28 листопаду 2002 року дипломатичним працівникам присвоюються такі

дипломатичні ранги України:

1) Надзвичайний і Повноважний Посол;

2) Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;

3) Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;

4) радник першого класу;

5) радник другого класу;

6) перший секретар першого класу;

7) перший секретар другого класу;

8) другий секретар першого класу;

9) другий секретар другого класу;

10) третій секретар;

11) аташе.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичай-

ного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повно-

важного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за

поданням Міністра закордонних справ України.

Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром за кордонних справ

України на підставі рекомендації атестаційної комісії Міністерства закор-

донних справ України. Що стосується питання про відповідність диплома-

тичних рангів службовим посадам, то вони чітко регламентуються Указом

Президента України N 301/2002 «Про Перелік посад, приписаних до дипло-

матичних рангів України» від 26 березня 2002 року.

Порядок призначення та відкликання дипломатичних представників

Міжнародні відносини ведуться, як правило, не шляхом безпосередньої

переписки між відомствами закордонних справ різних держав, а за посеред-

ництвом осіб, які командируються за кордон, що називаються дипломатич-

ними представниками або дипломатичними агентами. Дипломатичний пред-

ставник перебуває у відносинах з відомством закордонних справ держави

свого перебування.

Положення дипломатичних представників, їх права та обов’язки, а також

загальні умови діяльності, ґрунтуються на міжнародних загальновизнаних

звичаях. Цих звичаїв дотримуються усі держави світу. Окрім того, багато з

328

Міжнародне публічне право

таких звичаїв зафіксовані у якості юридичних норм у внутрішньому законо-

давстві більшості держав.

Процедура призначення та прийняття дипломатичного представника на-

зивається акредитацією. Вона поділяється на наступні стадії:

1) підбір кандидатури посла або посланника;

2) запит на агреман;

3) видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформ ляє призна-

чення;

4) одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІ про при-

значення;

5) видача вірчих грамот;

6) попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебуван-

ня після прибуття посла чи посланника та передання міністру копії

вірчих грамот;

7) вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної церемонії і

відтак початок дипломатичної місії даного пред ставника.

Дипломатичний представник припиняє свої функції у даній державі:

1) внаслідок звільнення із займаної посади за ініціативою уряду держа-

ви, яку він представляє;

2) за ініціативою уряду держави перебування, якщо остання вважає, що

даний представник став небажаною особою (persona non grata);

3) при розірванні дипломатичних відносин або оголошенні стану війни

між обома державами (в останньому випадку прийнято казати, що

представнику вручені його паспорти);

4) якщо держава, яка призначила чи прийняла дипломатичного пред-

ставника, втрачає самостійність, припиняє своє існування в якості

суб’єкта міжнародного права.

Звичайним випадком припинення функцій дипломатичного представ-

ника є його відкликання державою, що його призначила, внаслідок іншо-

го призначення або звільнення у відставку. У таких випадках відкликання

оформлюється у вигляді листа глави держави, яка призначила представника,

до глави держави, у якій акредитований дипломатичний представник. Цей

лист називається «відкличною грамотою».

Правова можливість оголосити того чи іншого дипло матичного агента

небажаною передбачена у п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1961 року. В п. 1

згаданої статті тлумачиться поняття «persona non grata»: «Держава перебу-

вання може в будь-який час, не будучи зобов’язана моти вувати своє рішення,

повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто із

членів дипломатичного персоналу представництва є persona non grata або що

будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У тако-

му разі акредитуюча держава повинна відповідно відкликати дану особу або

припинити її функції в предс тавництві. Ту або іншу особу може бути оголо-

шено persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави

перебування».

Причини оголошення особу небажаною можуть бути різними. Проте

всі вони зводяться, як правило, до одного ряду. Це — неповага до законів та

звичаїв країни перебування, втручання в її внутрішні справи, зловживання

329

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

дипломатичними привілеями та імуні тетами, заяви, які розцінюються як

нетактовні або образливі щодо країни перебування тощо. Все це, звичайно,

квалі фікується як «діяльність, несумісна з статусом дипломатичного аген-

та», наслідком чого і є вимога до акредитуючої держави відкликати даного

дипломата і припинити його функції в представництві.

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника ди-

пломатичного персоналу або навіть глави представництва «persona non

grata» не веде автоматично до припинення діяльності самих дипломатичних

представництв, оскільки воно, по своїй суті, має чисто персональний харак-

тер. Проте на практиці це нерідко призводить до ускладнення відносин між

відповідними державами, зокрема, до відкли кання, як адекватного заходу,

частини персоналу пред ставництва або його глави.

Агреман, вірчі та відзивні грамоти

Головним з етапів процедури акредитації є запит зацікавленої держави

на агреман, тобто згоду країни майбутнього перебування на призначення

певної особи послом, посланником чи постійним повіреним у справах. У ст.

4 Віденської конвенції 1961 року це положення трак тується таким чином:

«Акредитуюча держава повинна пере конатися в тому, що держава перебу-

вання дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу

пред ставництва в цій державі». І далі, в п. 2 ст. 4, зазначається, що держава

перебування не зобов’язана повідомляти акреди туючій державі мотиви від-

мови в агремані. Важливо наго лосити при цьому, що надання агреману або

відмова в ньому стосується лише конкретної особи даного дипломатичного

агента і жодною мірою не означає підтвердження; а тим паче перегляду до-

сягнутої раніше домовленості між державами про встановлення диплома-

тичних відносин та обмін дипло матичними представництвами. Більше того,

для решти спів робітників дипломатичного представництва не потрібно нія-

кої попередньої згоди з боку країни перебування. Досить отримання лише

в’їзної візи (там, де це вимагається) та офіційного повідомлення (нотифіка-

ції) про «призначення співробітників представництва, їх прибуття та про їх

оста точний від’їзд або про припинення їхніх функцій в пред ставництві» (п. а

ст. 10 Віденської конвенції 1961 року). Запит на агреман та отримання остан-

нього здійснюється через дипло матичні канали (МЗС та посольства держав-

контрагентів). Якщо відповідь негативна або її не отримано взагалі (термін

для відповіді, як правило, до одного місяця), вся процедура запиту на агре-

ман повторюється знову, доки не буде отримано згоду на нову кандидатуру.

Агреман необхідний тільки для глави представництва, а члени персо-

налу призначаються без нього. Для тимчасових повірених у справах він

також не потребується. Ці особи стають до виконання своїх обов’язків на

підставі листа дипломатичного представника, який повідомляє голову ві-

домства закордонних справ про свій від’їзд чи хворобу та про покладен-

ня обов’язків тимчасового повіреного у справах на того чи іншого члена

представництва. У виняткових випадках (тяжка хвороба дипломатичного

представника чи його смерть) сам радник (чи, при відсутності такого, на-

ступний за ним дипломатичний чин представництва) відправляє вказаний

лист за своїм підписом.

330

Міжнародне публічне право

При призначенні військових, військово-повітряних та військово-морсь-

ких аташе застосовується дуже схожа до агреману процедура. Ст. 7 Віденської

конвенції передбачає, що країна перебування може запропонувати, щоб пріз-

вища цих членів персоналу представництва заздалегідь повідомлялися їй для

отримання згоди. З агреманом цю процедуру поєднує те, що згода має бути

отримана з боку країни перебування заздалегідь, тобто до призначення; від-

мінність же полягає в тому, що вказана процедура не є загальнообов’язковою

і не застосовується всіма державами. Деякі з них задовольняються звичай-

ною нотифікацією вже після призначення, яке відбулося за тісто ж схемою,

що й для решти співробітників представництва.

Після отримання агреману призначення дипломатичного представника

оформлюється у формі постанови (указу, декрету), який підписується гла-

вою держави, що його призначає.

Глави представництв, після отримання агреману та юридичного оформ-

лення призначення згідно з консти туційною процедурою акредитуючої дер-

жави посол або посланник, який направляється до місця своєї служби, отри-

мує підписаний главою держави та скріплений візою міністра закордонних

справ особливий документ — вірчі грамоти.

Основне призначення та зміст цього документа — про хання вірити (звід-

си й назва — вірчі грамоти) всім діям, заявам і письмовим актам, що виходять

від даного посла чи посланника, як вищої в країні перебування офіційної

особи, що представляє акредитуючу державу. Вірчі грамоти мають характер

загальних повноважень дипломатичного представника, що діють протягом

усього періоду його перебування на посаді і поширюються на всі питання,

що входять у функції представництва. Проте для підписання двосторонньої

угоди чи договору з державою перебування, а також для ведення переговорів

із третіми державами, участі в роботі міжнародних конференцій або органів

міжнародних організацій посол, якому це може бути доручено, має отримати

від свого уряду особливі повноваження.

Вірчі грамоти виписуються у двох примірниках. Оригінал вкладається

у конверт, що опечатується сургучною печаткою і вручається новим послом

главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної урочистої

церемонії. Завірена копія вірчих грамот вручається як офіційне свідоцтво

про прибуття посла при першому ж відвіданні ним міністра закордонних

справ країни перебування. Тоді ж посол звер тається з проханням про його

прийом главою країни перебу вання і одночасно передає міністрові текст

своєї промови на урочистій церемонії, що має відбутися. Проте не всі країни

дотримуються зазначеної практики (мається на увазі передання тексту май-

бутньої промови).

Сама процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним

правом і в різних країнах відбувається по-різному, відповідно до існуючих

там норм дипломатичного церемоніалу та протоколу. Проте завершальний

для даної церемонії акт вручення вірчих грамот породжує важливі правові

наслідки.

По-перше, саме з цього моменту офіційно розпочина ється дипломатич-

на місія глави даного представництва. Всі наступні його дії та заяви розгля-

даються в країні перебування як такі, що зроблені від імені та за дорученням