Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

341

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

меччина; після російсько-японської війни 1904 р. — Японія. Менш впливові

держави обмежувались направ ленням дипломатичних представників ниж-

чого класу.

Привілеї та імунітети дипломатичного представництва

Під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави пере-

бування офіційних представництв іноземної держави, їх персоналу та інших

осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання стосовно них

принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, виступає як інструмент,

потрібний для безпере шкодного виконання органами зовнішніх зносин дер-

жави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї — це певні пільги та переваги, які на-

даються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і

співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для

їх функціо нування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері іс-

нуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це

стосується імунітетів.

Крім цього, надання дипломатичних привілеїв не пов’я зане для держа-

ви перебування із зобов’язанням вживати будь-яких спеціальних заходів,

оскільки, щоб звільнити диплома тичних агентів від сплати податків або мит-

ного огляду, такі заходи не потрібно.

Недоторканність приміщень і території дипломатичного представни-

цтва історично склалася як абсолютна. «Влада держави перебування не може

вступати в ці приміщення інакше, як за згодою глави представництва», — за-

кріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961

року. Ця на перший погляд безперечна, без яких-небудь застережень норма

виникла на основі величезної міжнародної практики, без якої неможливо

усвідомити її непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відповідно до міжна-

родного права вважаються будинки, споруди, що зайняті представництвом

і його службами, а також земельна ділянка, на якій вони розташовані. Не-

доторканність приміщень пов’язана з необхідністю забезпечити умови для

здійснення представництвом його функцій і не є наслідком вилучення цієї

території з-під суверенітету країни перебування. Тому дипломатичне пред-

ставництво не має екстериторіальності незалежно від того, чи є власністю

акредитуючої держави земельна ділянка, приміщення (будинок), чи вони

взяті в оренду. Тому на території дипломатичного представництва діє юрис-

дикція держави перебування з винятками, встановленими в міжнародному

праві та національному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає,

що як самі ці приміщення та предмети їхньої обстановки, так і майно, що

знаходиться у приміщеннях, а також засоби пересування представництва

користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій

відповідно до ч. 3 ст. 22 Конвенції. Аналогічна норма міститься в п. 6 Поло-

ження про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних

держав в Україні, затвердженого Указом Президента України № 198/93 від

10 червня 1993 року.

342

Міжнародне публічне право

Влада держави перебування не може проникнути до приміщення дипло-

матичного представництва інакше, як з дозволу глави представництва. За-

борона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має

абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків. У випадку вчи-

нення злочину у представництві він розслідується силами персоналу, мо-

жуть запрошуватися і спеціалісти із держави, яку представлено. Так, у берез-

ні 2002 року із сейфу консульського відділу Посольства Монголії у Москві

було вкрадено значну суму грошей. Для розслідування злочину Посольство

запросило із Монголії співробітників правоохоронних органів. Приміщення

представництва залишаються недоторканними навіть у випадках пожежі на

їхній території чи стихійного лиха. Доступ відвідувачів у представництво

здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із

зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно

використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська

конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в

міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво-

правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного представ-

ництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них

людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування

у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину.

Наприклад, у 1896 році у посольстві Китаю в Лондоні було схоплено і зааре-

штовано Сун Ят-сена. Представник посольства стверджував, що посольство

є китайською територією і тому все, що трапляється, є внутрішньою справою

Китаю. За протестом Великої Британії Сун Ят-Сена було звільнено. Питан-

ня про надання політичного притулку (дипломатичного притулку) у дипло-

матичному представництві в різних регіонах світу вирішується по-різному,

хоча з позицій загального міжнародного права така практика не має ніякого

відношення до функцій дипломатичного представництва. У Європі право

дипломатичного притулку не визнається. Інший підхід знайшов відобра-

ження в Міжамериканській конвенції про право дипломатичного притулку

1954 року. Наприклад, після воєнного перевороту в Чилі у 1973 році багато

противників нового режиму отримали притулок у дипломатичних представ-

ництвах в Сантьяго, зокрема в посольствах Італії, Мексики, Польщі, і, ско-

риставшись цим, залишили країну.

Згідно ч. 2 ст. 22 Віденської конвенції 1961 року на державі перебування

лежить спеціальний обов’язок вживати всі належні заходи для захисту при-

міщень представництва від усілякого вторгнення чи завдання збитку та для

запобігання всякого порушення спокою представництва чи образи його до-

стоїнства. Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в

районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмежен-

ня на проведення мітингів чи демонстрацій, заборонену чинити образливі дії

щодо дипломатичних представництв).

На країну перебування покладене також забезпечення зовнішньої охо-

рони території дипломатичного представництва. Забезпечення безпеки на

території й у приміщеннях представництва є завданням його персоналу.

343

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Архіви і документи представництва є недоторканними в будь-який час

незалежно від їхнього місцезнаходження. До архівів і документів за змістом

ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офі-

ційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та ви-

хідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці.

Згідно ст. 45 цієї ж Конвенції архіви та документи абсолютно недоторкан-

ні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування

зобов’язана гарантувати цю недоторканність. На практиці дуже часто ця нор-

ма не виконується між воюючими державами, і тому персонал представни-

цтва за найменшої загрози поспішає знищити архіви та документи. Норма

про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва

адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких

документи можуть потрапити випадково.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представництва необхідна

для здійснення офіційних функцій і є природним наслідком представниць-

кого характеру посольства або місії. Без підтримки постійного зв’язку зі сво-

єю (акредитуючою) державою, із владою країни перебування, без здійснення

інших міжнародних контактів існування представництва було б безглуздим.

Тому у Віденській конвенції про дипломатичні зносини свобода зносин ро-

зуміється досить широко: «При зносинах з урядом і іншими представни-

цтвами та консульствами акредитучої держави, де б вони не знаходилися,

представництво може користуватися всіма придатними засобами, включа-

ючи дипломатичних кур’єрів і закодовані та зашифровані депеші» (ст. 27).

Установка й експлуатація радіопередавачів здійснюється за згодою держави

перебування.

Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час існу-

вало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності. При-

рода цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на орган іно-

земної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародного права,

не поширюється територіальне верховенство країни перебування.

Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального

міжнародного права при кодифікації дипломатичного права та закріплені у

Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Акредитуюча держава та

глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніци-

пальних податків, зборів і мит... окрім податків, зборів і мит, що становлять

плату за окремі види послуг» (ч. 1 ст. 23). Фіскальні привілеї не поширю-

ються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід,

каналізація, парове опалення, електроенергія тощо).

Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних

привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно

ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних держа-

вах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому прин-

цип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні об-

сягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами.

В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські

установи іноземних держав в Україні 1993 року взагалі не згадує фіскальні

імунітети. Однак з огляду на примат Віденської конвенції про дипломатичні

344

Міжнародне публічне право

зносини 1961 року над законами України слід визнати пряму дію в націо-

нальному законодавстві України норми ст. 23 Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у ба-

гатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Упер-

ше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані як

норма загального міжнародного права при кодифікації дипломатичного пра-

ва та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Держава

перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє

ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських

зборів, зборів за перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призна-

чені для офіційного використання представництва; б) предмети, призначені

для особистого використання дипломатичного агента або членів його роди-

ни, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облашту-

вання» (ч. 1 ст. 36).

Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютно-

го характеру. Їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави,

тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні пи-

тання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва та

консульські установи іноземних держав в Україні не врегульоване, а відне-

сене до ведення «законодавства України відповідно до норм міжнародного

права» (п. 11).

Право користатися прапором і гербом акредитуючої держави на примі-

щеннях представництва, а також на засобах пересування належить Представ-

ництву та його голові зафіксоване у ст. 20 Конвенції. Аналогічна норма міс-

титься у п. 7 Положення про дипломатичні представництва та консульські

установи іноземних держав в Україні. Періодичність користування прапором

і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.

Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зно-

сини дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що іс-

нують у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріплених у міжнародно-

му праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю.

Особисті привілеї та імунітети дипломатичного персоналу та

членів їх сімей

Членами дипломатичного персоналу завжди є особи, що перебувають на

дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипло-

мати (у класичній термінології «кар’єрні дипломати») чи особи, які перейшли

на дипло матичну службу в порядку нового призначення або попов нення.

З українських дипломатів, які мають один із дипломатичних рангів,

комплектується дипломатичний пер сонал посольств України за кордо-

ном. Очолюваний послом дипломатичний персонал українських посольств

на особливо важливих напрямах дипломатичної діяльності може мати у

своєму складі в порядку старшинства таких дипломатичних співробітни-

ків: радників-посланників, радників, торгового представника, військового,

військово-морського та вій ськово-повітряного аташе, перших секретарів, за-

ступників торгпреда, других секретарів, третіх секретарів, аташе, по мічників

військового, військово-морського, військово-повітряного аташе.

345

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Всі ці особи, як правило, мають дипломатичні паспорти, які видаються

їм акредитуючою державою (виняток ста новить Велика Британія, де вида-

ча дипломатичних паспортів не передбачена). Ця категорія співробітників

заноситься до дипломатичного списку, який періодично публікується про-

токольним відділом МЗС країни перебування. Вони отри мують також від

протокольного відділу МЗС країни перебу вання особливі дипломатичні

картки, які засвідчують їхній статус як дипломатичних агентів.

До родини дипломата належать:

1) чоловік або дружина дипломата;

2) неповнолітні діти;

3) повнолітній син до 23 років, якщо він є студентом;

4) повнолітня дочка до 21 року, якщо вона незаміжня;

5) батьки дипломату, якщо вони знаходяться на його утриманні.

Особиста недоторканність є найважливішим дипломатичним імуніте-

том. Будь-яке зазіхання влади на особу посла з найдавніших часів розці-

нювалося як спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку він

представляв.

Правда, у минулому це не завжди було гарантією безпеки для самих по-

слів. Наприклад, у 480 році до н. е. цар Спарти Леонід І наказав скинути по-

слів Персії у колодязь, внаслідок чого вони загинули. Це означало проголо-

шення війни персидському царю Ксероксу І. У 629 році було вбито посла

Мухаммеда, якого було направлено з закликом прийняти іслам, до правителя

Сирії та васалу Візантії, царя сірійських арабів Харіта VІІ. У вересні того ж

року у містечку Мута відбулася битва між мусульманським військом та ві-

зантійською армією імператора Іраклія. У «Розповіді про Дракулу Воєводу»

російського посла в Угорщині Федора Куніцина, яке датується 1484 роком,

господар Валахії Владислав ІІІ Депеш після того, як посли Османської імпе-

рії відмовилися знімати своїх кап, бо за звичаєм могли знімати їх лише перед

султаном, наказав прибити їм цих капелюхів цвяхами до голови. Реакцію

оттоманського султана також було не складно передбачити. За чинним між-

народним правом гарантії особистої недоторканності складають серцевину

правового статусу дипломатичного агента, а зазіхання на особисту диплома-

тичну недоторканність кваліфікуються як серйозне правопорушення.

Поняття особистої недоторканності досить складне. У загальному вигля-

ді воно сформульоване у ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні зноси-

ни: «Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або

затриманню у жодній формі». Аналогічна норма міститься в п. 12 Положення

про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних дер-

жав в Україні 1993 року. Як видно, ця норма формулює широкі заходи захис-

ту. У той же час це не означає, що влада країни перебування безсила проти

дипломатичного агента у разі порушення ним законів. У коментарі Комісії

міжнародного права до ст. 29 зазначено, наприклад, що наявність особистої

недоторканності не виключає щодо дипломатичного агента «ані заходів са-

мооборони, ані заходів попередження, за виняткових обставин, здійснення

ним злочинів чи проступків». Можлива навіть тимчасова затримка іноземно-

го дипломата, але без взяття його під варту, для запобігання злочину чи лікві-

дації наслідків зробленого ним тяжкого правопорушення. Природно, що такі

346

Міжнародне публічне право

виключення із права на особисту недоторканність можуть виникнути лише

за надзвичайних обставин.

Ще одним аспектом цього дипломатичного імунітету є забезпечення по-

силеного захисту дипломата від посягань із боку приватних осіб. Як у теорії

міжнародного права, так і на практиці дотримання зазначених зобов’язань

завжди розгля далося як найголовніша умова забезпечення нормальної ді-

яльності дипломатів у країні перебування. Проте за останні два десятиріч-

чя у зв’язку з різкою активізацією міжнародного тероризму виникла стійка

тенденція до зростання різного роду посягань на життя, честь і гідність ди-

пломатів. Дипло мати являють собою зручну мішень, оскільки вони уособлю-

ють акредитуючу державу, є її символом, і, як наслідок, будь-яке посягання

на них відразу привертає увагу світової громадськості. Наведемо наступний

приклад: хто у світі на початку 1997 року, хіба що крім обмеженої кількості

фахівців, знав про перуанську ультраліву марксистсько-ленінську повстан-

ську організацію «Тупак Амару»? Однак після захоплення її членами рези-

денції японського посла в Лімі, де на той час відбувався офіційний прийом

з участю понад ста іноземних послів, урядовців Перу та інших країн, й утри-

мання зазначених осіб як заручників, президент Перу А. Фухіморі (якого,

до речі, у 2009 році було засуджено національним судом Перу до 25 років

позбавлення волі за використання ескадронів смерті) змушений був розпо-

чати переговори з терористами, а світові ЗМІ щоденно передавали репортажі

з місця події. Що, власне, терористам, у першу чергу, й було потрібно.

Зростання тероризму зумовило необхідність розгляду в ООН питання

про забезпечення безпеки дипломатів. Уперше це питання розглядалося на

XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН, згідно з рішенням якої Комісія між-

народного права ООН підготувала відкриту для підписання в 1979 році Кон-

венцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються

міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консуль-

ські установи іноземних держав в Україні особиста недоторканність поши-

рюється на голову дипломатичного представництва, членів дипломатичного

персоналу (п. 12), членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винят-

ком членів родин громадян України (п. 14), співробітників адміністративно-

технічного персоналу та членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за

винятком громадян України й осіб, що постійно проживають в Україні (п. 15).

Особиста дипломатична недоторканність тісно пов’язана з юрисдикцій-

ними імунітетами, що містять у собі імунітет від кримінальної, адміністра-

тивної та цивільної юрисдикції. Це не слід розуміти як те, що дипломатичний

агент перестає взагалі бути суб’єктом юридичної відповідальності. По-перше,

згідно ч. 4 ст. 31 Віденської конвенції імунітет дипломатичного агента від

юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредиту-

ючої держави. Тому акредитуюча держава має право притягувати своїх гро-

мадян до юридичної відповідальності, а приймаюча держава має право ви-

магати цього. По-друге, за згодою акредитуючої держави особу може бути

позбавлено юрисдикційного імунітету. Однак влада країни перебування не

може самостійно позбавити її такого імунітету. Саме в цьому сенсі юрисдик-

ційні імунітети є абсолютними.

347

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Дипломатичний агент користується абсолютним імунітетом від кри-

мінальної юрисдикції держави перебування. Це положення треба розуміти

найбільш широко, як право дипломатичного агента взагалі не брати участь у

кримінально-процесуальних діях у будь-якій якості. Проте, за згодою дипло-

матичного агента, він може бути допитаний як свідок.

Наявність імунітету від кримінальної юрисдикції не породжує права

порушувати кримінальні закони приймаючої держави. Порушення кримі-

нальної справи та розслідування владою держави перебування злочину,

зробленого дипломатичним агентом, не може бути поставлене в залежність

від наявності в нього імунітету від кримінальної юрисдикції. Влада прийма-

ючої держави має право зажадати відкликання дипломатичного агента, під-

озрюваного чи обвинувачуваного в здійсненні злочину або оголосити його

persona non grata. Відомі випадки, коли акредитуюча держава давала згоду

на позбавлення імунітету від кримінальної юрисдикції країни перебування.

Наприклад, У 1997 році за згодою Грузії до кримінальної відповідальності в

США було притягнено співробітника посольства Грузії в США Г. Махарадзе,

який скоїв у стані алкогольного сп’яніння збив на смерть 16-річну дівчину.

Дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції

держави перебування, який не є абсолютним. Відповідно до ст. 31 Віденської

конвенції про дипломатичні зносини дипломатичний агент не має імуніте-

тів у випадках: a) речових позовів, що відносяться до приватного нерухо-

мого майна, яке знаходиться на території держави перебування; б) позовів,

що стосуються спадкоємства, відносно яких дипломатичний агент виступає

як приватна особа; в) позовів, що відносяться до будь-якої професійної чи

комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатичним агентом у країні

перебування за межами своїх офіційних функцій.

Згідно ст.ст. 22, 30 Віденської конвенції приватна резиденція диплома-

тичного агента користується тією самою недоторканністю чи захистом, що

і приміщення представництва. Дефініція «приватна резиденція» означає як

місце постійного проживання дипломатичного агента, так і його тимчасову

резиденцію (готельний номер, туристичний намет, трейлер тощо) Недотор-

канністю користуються і засоби пересування (автомобіль, яхта, літак тощо).

Вони не можуть бути піддані обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям.

Проте це не виключає права автоінспекції фіксувати порушення правил до-

рожнього руху та повідомляти про них у відомство закордонних справ. Іму-

нітет транспортних засобів не розповсюджується на водіїв, якщо вони не є

дипломатами. Так, у вересні 1995 року у Москві було заарештовано, а потім

піддано суду водія Посольства Саудівської Аравії, якого звинуватили у захо-

пленні заручника, що був вивезений у Підмосков’я на машині посольства.

Особисті фіскальні привілеї й імунітети дещо відрізняються від анало-

гічних імунітетів дипломатичного представництва, їх обсяг не обговорений

положеннями національного законодавства: «Дипломатичний агент звільня-

ється від усіх податків, зборів і мит, особистих і майнових, державних, район-

них і муніципальних, за винятком: a) непрямих податків, які зазвичай вклю-

чаються в ціну товарів чи послуг; б) зборів і податків на приватне нерухоме

майно, що знаходиться на території країни перебування, якщо він не володіє

ним від імені акредитуючої держави для цілей представництва; в) податків

348

Міжнародне публічне право

на спадщину та мит на спадкоємство, що стягуються державою перебування

тощо» (ст. 34 Віденської конвенції). Положення про дипломатичні представ-

ництва та консульські установи іноземних держав в Україні не згадує осо-

бисті фіскальні привілеї й імунітети.

Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правил

дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за виключенням

складських зборів, зборів за перевезення та подібних послуг: a) предмети,

призначені для офіційного використання представництвом; б) предмети, при-

значені для особистого використання дипломатичного агента та членів його

родини, що живуть із ним, включаючи предмети, призначені для облаштуван-

ня. Особистий багаж дипломатичного агента звільнюється від догляду, якщо

відсутні достатні підстави думати, що він містить предмети, на які не поши-

рюються зазначені виключення, або предмети, ввіз чи вивіз яких забороне-

но законом чи регулюється карантинними правилами держави перебування.

Такий догляд має відбуватися лише у присутності дипломатичного агента або

його уповноваженого представника відповідно до ст. 36 Віденської конвенції.

Привілеї та імунітети адміністративно-технічного та обслугову-

ючого персоналу

Особи, що користуються особистими дипломатичними привілеями й

імунітетами, зазначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини.

Особливу категорію складають особи, що не є дипломатичними агентами, але

володіють деяким обсягом особистих дипломатичних привілеїв й імунітетів.

Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини це насамперед

члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представни-

цтва та члени їхніх родин, що живуть разом із ними, якщо вони не є грома-

дянами держави перебування чи не проживають у ній постійно. Цю катего-

рію співробітників представництва складають бухгалтери, шифрувальники,

канцелярські робітники, перекладачі тощо. Наслідуючи розповсюджену

практику, Віденська конвенція у значній мірі прирівняла адміністративно-

технічний персонал та членів їх сімей до дипломатичного персоналу, за дея-

кими істотними виключеннями. Такі особи мають особисту недоторканність,

недоторканність житла, імунітети від кримінальної юрисдикції, фіскальні

привілеї й імунітети, імунітети від повинностей, деякі митні привілеї. Імуні-

тет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на цих осіб під

час виконання службових обов’язків. Цей персонал може безмитно ввозити

предмети початкового обзаведення, але не звільняються від митного огляду

(п. 2 ст. 37).

Далі, це члени обслуговуючого персоналу (повари, садівники, охорона,

водії тощо), що користуються імунітетом у відношенні дій, вчинених ними

під час виконання службових обов’язків. Ці особи звільняються від податків,

мита та зборів з одержуваного ними заробітку, звісно, за умови, що вони не є

громадянами країни перебування (п. 3 ст. 37).

Нарешті, домашні працівники дипломатичного й адміністративно-

технічного персоналу представництва, якщо вони не є громадянами держави

перебування чи не проживають у ній постійно, звільняються від податків,

мита та зборів з одержуваного ними заробітку.

349

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

§ 6. Консульське право

Поняття консульського права

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-

правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських уста-

нов і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права

й обов’язки. Консул — це посадова особа однієї держави, що знаходиться у

іншій державі для захисту прав та інтересів своїх громадян і своєї держави.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, пов’язані

насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули

довгий час розглядалися як виборні чи призначені державою радники і по-

мічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і спри-

яння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними

практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї

держави як такого.

З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ,

неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний

характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку

не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і ту-

ристських, а в деяких випадках і політичних зв’язках між державами. Проте

історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продо-

вжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних.

У стародавні часи й у період середньовіччя консульські відносини ре-

гулювалися головним чином на основі звичаю. У наш час міжнародні по-

рядки, які встановлювалися на міжнародних конгресах, які підсумовували

результати великих війн, продовжують бути основою правового регулюван-

ня консульських зв’язків між державами при відсутності їхнього договірно-

правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на дво-

сторонньої, так і на багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатосторонні консульські

конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракаська конвенція про

консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чи-

новників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про

консульські зносини 1963 року.

Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції

по консульських питаннях, укладати які почали ще в XII-XIII століттях. За-

раз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч.

До джерел консульського права відносяться також положення деяких

міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питан-

ням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961

року, ст. 3 якої передбачає можливість виконання консульських функцій

дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні

договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного гро-

мадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і низку інших.

350

Міжнародне публічне право

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства,

що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також

регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ. В

Україні це Консульський Статут України, затверджений Указом Президента

України N 127/94 від 2 квітня 1994 року.

Функції консула щодо юридичних осіб і громадян України

Розділ ІІ Глави ІІІ Консульського статуту України присвячений загаль-

ним положенням стосовно цього питання. Відповідно до ст. 20 КС України

консул зобов’язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та гро-

мадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими

їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учас-

никами яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними зви-

чаями. Консул зобов’язаний вживати заходів для відновлення порушених

прав юридичних осіб і громадян України. У випадку, якщо після звернення

консула до влади держави перебування не будуть відновлені порушені пра-

ва юридичних осіб і громадян України, консул зобов’язаний повідомити про

це Міністерство закордонних справ України та главу дипломатичного пред-

ставництва України в державі перебування.

Згідно до ст. 21 Статуту консул також зобов’язаний приймати як пись-

мові, так і усні звернення юридичних осіб та громадян України. Він приймає

звернення іноземних юридичних осіб і громадян з питань, що стосуються ви-

конання його функцій.

Ст. 22 Статуту зобов’язує консула вести облік громадян України, які по-

стійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі,

а ст. 23 — сприяти проведенню відповідно до законодавства України рефе-

рендумів, виборів Президента України, народних депутатів України.

Консул надає допомогу у виконанні службових обов’язків членам дер-

жавних делегацій України, народним депутатам України, представникам

міністерств, інших органів виконавчої влади України, органів місцевого са-

моврядування, а також керівникам державних підприємств та наукових уста-

нов, які перебувають у межах його консульського округу.

Відповідно до ст. 25 КС України консул інформує громадян України, які

тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство дер-

жави перебування, а також про місцеві звичаї. Розпорядження консула, вида-

ні в межах його повноважень з питань, що стосуються перебування громадян

України за кордоном, мають для них обов’язкову чинність.

Врешті-решт, консул має право без окремого доручення представляти в

установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і

не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтер-

еси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких пред-

ставляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист

своїх прав та інтересів.

Також консул має спеціальні функції (ст.ст. 27-43 КС України):

1) щодо військового обліку громадян України;

2) щодо виконання доручень слідчих або судових органів України;