Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

361

МОДУЛЬ 10.

ПРАВА ЛЮДИНИ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Звільненому від традиційних якорів міжнародному праву більше не потрібна

реальна практика… Міжнародний закон про права людини є продуктом

не судової практики, а міжнародної конференції. Для його прийняття

достатньо лише абстрактного проголошення. До того ж це не обов’язково

повинен робити вищий державний орган. Просто беруться висловлювання

дипломатів, які здаються вагомими, потім вони препаруються тлумачами

так, щоби надати їм ще більшої ваги. З цього швидко виростає громіздка

словесна конструкція, яку раптом починають вважати елементом

звичайного міжнародного законодавства.

Маргарет Тетчер

ГЛАВА 1. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1. Права людини і суспільство

У кожного з нас є лише одне право — або їх нескінченно багато. Адже

фундаментальне право кожної людини, кожної людської істоти полягає в

тому, щоби жити, як здається правильним їй самій, якщо це не передбачає

обмеження чи посягання на такі ж права інших людей. Однак це єдине право

несе у собі безліч можливих значень.

Свого часу Джеймс Вілсон — один з батьків-засновників сучасної Амери-

ки, хто був серед підписантів Конституції Сполучених Штатів — у відповідь

на пропозицію додати до Конституції Біль про права заявив, «Перелічити усі

права, якими володіє людина? Я впевнений, що жодному з джентльменів, які

брали участь у Конституційному конвенті, не спало б на думку навіть нама-

гатися це зробити». Задля справедливості варто додати, що Біль про права

таки було додано до Конституції у вигляді славнозвісних Поправок чотирма

роками пізніше, однак ні він, ні французька Декларація прав людини і грома-

дянина не містили і не могли містити вичерпного переліку належних кожній

людині прав.

В будь-якому разі й сьогодні перелічити a priori усі права, якими ми мо-

лодіємо, просто неможливо, і зазвичай лише тоді ми починаємо замислюва-

тися над цим, коли хтось пропонує те чи інше право обмежити. Саме уявлен-

ня про те, що сукупність прав людини — це матеріальна множина, обмежена

певною кінцевою величиною, категорично невірне.

Володіння будь-яким правом передбачає появу відповідних кореспон-

дуючих йому зобов’язань. Наше право на свободу слова передбачає ваше

зобов’язання не піддавати наші висловлювання цензурі. Ваше ж право на

приватну власність передбачає, що на нас лежить обов’язок не красти цю

власність і не намагатися змусити вас використовувати її так, як цього хо-

362

Міжнародне публічне право

четься нам. Іншими словами, захист наших прав передбачає, що ми, в свою

чергу, поважаємо права інших.

Як правило, про права ведуть мову у їх зв’язку з відповідними обо в’язками.

Однак поняття «обов’язки» має чимало значень, які дуже часто плутають. По-

перше, існують обов’язки, про які вже згадувалося вище — тобто обов’язки, які

випливають із рівнозначних прав інших людей. По-друге, існують обов’язки,

які, як багато хто вважає, ми покладаємо на себе в якості необхідної умови ко-

ристування своїми правами. Це розуміння є відображенням старого підходу, з

якого випливає, що права у нас є лише до тих пір, допоки хтось — ймовірніше

за все, це буде держава, — схвалює те, яким чином ми їх реалізуємо. В дій-

сності ж, кожна людина наділяється правами ще до того, як входить в систему

владних відносин, створену саме з метою захисту цих прав.

Наші права рідко хтось намагається обмежити, якщо гадає, що ми ви-

користовуємо їх відповідально і грамотно. Ніхто не намагається піддати

цензурі популярні й вагомі погляди; жертвою цензури частіш за все стають

суперечливі, радикальні висловлювання. Але ми повинні захищати навіть

безвідповідальне використання людьми своїх прав саме тому, це права — це

саме права, а не даровані будь-ким привілеї.

По-третє, існують так звані моральні зобов’язання, які виходять за межі

сфери існування поняття прав. Нерідко у зв’язку з цим стверджується, що

концепція прав особистості «морально неповноцінна».

Так, і справді, вона дещо неповноцінна. Права існують не в рамках мора-

лі, а поза нею, навіть якщо вони частково відображають її настанови; їх сфера

обмежується лише певною сферою моралі, причому достатньо вузько. Права

особистості встановлюють деякий мінімальний стандарт людського ставлен-

ня до інших людей і суспільства в цілому. Проте у моралі є й інші теоретичні

засади, яким в цій системі прав залишається доволі багато місця, але це аж

ніяк не означає, що положення самого поняття прав людини і громадянина

в цій сфері, до якої воно взагалі не може бути застосоване, в чомусь неді-

єве або вразливе. Це означає лише те, що в більшості випадків усі рішення,

які приймаються нами кожного дня, приводять нас до вибору, який лише в

дуже загальних рисах описується нашим зобов’язанням поважати прав один

одного. А юридично узаконити усі наші моральні зобов’язання в найближчій

перспективі не видається можливим.

Досить часто висловлюється думка, що ствердження у міжнародному

праві прав людини робить індивіда повноцінним суб’єктом міжнародного

права. Однак об’єктом міжнародного права є лише міждержавні відносини,

його механізм придатний лише для регулювання таких відносин. Тому між-

народне право створює безпосередньо права і обов’язки для держав.

Окрім того, застосування норм до відносин індивіда знаходиться в ру-

ках і юрисдикції держав. В тих випадках, коли міжнародні норми стосуються

індивіда, міжнародне право зобов’язує держави забезпечити їх реалізацію. І

лише у виняткових випадках, коли державний механізм нездатен цього зро-

бити, міжнародне право передбачає і безпосереднє застосування своїх норм

за допомогою міжнародних установ та організацій. Такими організаціями і

установами є міжнародні суди, які поширюють свою юрисдикцію на всі дер-

жави, які їх визнають.

363

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

Чинні нині міжнародні акти не містять прямого визнання індивіда

суб’єктом міжнародного права. В тих особливих випадках, коли це питання

піднімається, індивід розглядається як бенефіціар (користувач) відносно

норм міжнародного права, що ж стосується самих прав і свобод, то індивід,

безумовно, є їх суб’єктом, для нього вони створені та існують.

Справа в тому, що загальновизнані норми про права людини є водночас

загальними принципами права, що є абсолютною і невід’ємною частиною як

міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Вони відображають істо-

рично досягнутий рівень демократії і цивілізованості суспільства на міжна-

родному, регіональному та локальному рівнях.

Саме завдяки цьому вони наділені особливими юридичними ознаками.

Ані міжнародний договір, ані внутрішньодержавний (національний) закон

не можуть обмежити прав людини. І для обґрунтування такого статусу ви-

користовується концепція природних прав людини. В Конституції України

вона сформульована так: «Права і свободи людини є невідчужуваними і не-

порушними (ст. 21). Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть

бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних

законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод

(ч.2,3 ст. 22).

Це положення стосується також і міжнародних договорів. Достатньо

сказати, що Статут ООН зобов’язує усі держави заохочувати і розвивати по-

вагу до прав людини. А будь-який договір, що обмежує права людини, буде

автоматичний визнаний недійсним згідно ст.103 Статуту, що визначає пере-

важну силу зобов’язань за Статутом. Такі договори неправомірні і в силу су-

перечності принципу поваги до прав людини.

§ 2. Поняття, функції та принципи міжнародного захисту прав

людини та основних свобод

У сучасній науці міжнарод ного права термін «міжна родний захист прав

людини та основних свобод» вжи вається в широкому і вузькому значенні. В

широкому сенсі під цим терміном найчастіше розуміють систему міжнародно-

правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних догово-

рах універсального, регіонального та локального характеру, які визначають

права і свободи людини, зобов’язання держав і міждер жавних організацій

щодо дотримання, розвитку вказаних прав і свобод, а також міжнародні ме-

ханізми забезпечен ня і контролю за дотриманням суб’єктами міжнародного

права зобов’язань у цій галузі права і відновленням пору шених прав конкрет-

них осіб чи груп населення. Отже, в такому розумінні міжнародний захист

прав людини та основних свобод — це галузь сучасного міжнародного права

з розвинутою сукупністю інститутів права і належ ними механізмами забез-

печення їх функціонування.

Згідно з іншою точкою зору міжнародний захист прав людини та осно-

вних свобод є інститутом нової галузі міжнародного права — міжнародного

права прав людини (І. І. Лукашук, С. В. Ісакович, Л. М. Шестаков та ін.). В

українській науці міжнародного права переважає дум ка, що ’’в міжнародно-

му праві склався новий інститут міжнародного захисту прав людини, основні

положення якого відображено у Статуті ООН».

364

Міжнародне публічне право

Водночас деякі вчені вважають міжнародне право захи сту прав людини

та основних свобод інститутом міжнарод ного гуманітарного права. Ці вчені

(С. В. Черниченко, Г. В. Ігнатенко, О. І. Тіунов та ін.) розмірковують таким

чином. Міждержавне співробітництво охоплює широке коло гуманітарних

проблем: наукових, культурних, освітніх, контактів між людьми, обміну ін-

формацією тощо. Основу такого співробітництва становлять права людини.

Норми міжнародного права, які охоплюють усе гуманітарне співробітництво,

складають галузь міжнародного права — міжнародне гуманітарне право.

Останнє охоплює право прав людини, яке поділяється на право, що застосо-

вується під час збройних конфліктів, право гуманізації збройних конфліктів

і право, яке застосовується в мирний час.

Окремо слід виділити погляд вчених на міжнародне право захисту прав

людини та основних свобод як на інституційний механізм міжнародного пра-

ва прав люди ни. На їхню думку, міжнародний захист прав і свобод людини

репрезентують створені у відповідності з міжна родними нормативними ак-

тами спеціальні органи, наділені повноваженнями приймати, розглядати і

оціню вати звернення індивідів.

У даній главі міжнародний захист прав людини та ос новних свобод роз-

глядається в його широкому, галузево му розумінні. Отже, ми торкатимемося

кола питань, які деякі вчені відносять до сфери міжнародного гуманітар ного

права. На наш погляд, ці вчені занадто розширюють галузь міжнародного гу-

манітарного права. Адже ця галузь міжнародного права регулює лише той

мінімум прав людини, який бажано зберегти в екстремальних ситу аціях, кон-

центруючись на засобах ведення війни і зброй них конфліктів, статусі тери-

торії, рухомого і нерухомого майна, поведінці суб’єктів міжнародного права в

подіб них екстремальних умовах тощо. Тож, будучи гуманітар ними за своєю

суттю, регульовані міжнародним гуманітарним правом питання значно від-

ходять від прав людини в ординарних умовах. На нашу думку, міжнарод не

право захисту прав людини та основних свобод, або міжнародне право прав

людини, що одне й те саме, і міжнародне гуманітарне право є різними га-

лузями сучас ного міжнародного права. І справа не лише в тому, що перша

функціонує в умовах мирних, а друга — у воєнних. Більшість прав людини

та основних свобод однаковою мірою має захищатися як у мирний, так і у

воєнний час. Суть полягає в тому, що ці галузі різняться за об’єктом право-

вого регулювання, механізмами забезпечення і контролю, колом суб’єктів, на

які покладено відповідні права і обов’язки, відповідальністю і санкціями за

пору шення тощо.

У літературі з міжнародного захисту прав людини та основних свобод

часто йдеться про права і свободи як явища одного порядку. І різницю вба-

чають лише в тому, що порядок реалізації права регламентується, а під сво-

бодою людини розуміється сфера її поведінки, в яку держава зобов’язалася

не втручатися. Але і право, і сво бода повинні гарантуватися правовим актом

як можлива поведінка особи чи групи осіб. Міжнародне гуманітарне право

стосується переважно права, обмеженого обстави нами застосування. Між-

народне право захисту прав людини та основних свобод оперує здебільшого

нормами дозволу. В міжнародному гуманітарному праві переважа ють норми

заборони і норми зобов’язання.

365

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

Норми міжнародного гуманітарного права відомі з часів античного пра-

ва. Вони були складовими права війни, згодом законів і звичаїв війни, а з

XX ст. — права збройних конфліктів і т. п. Норми міжнародного захисту

прав і основних свобод з’явилися значно пізніше. Спо чатку класики науки

міжнародного права (передусім Г. Гроцій і Е. Ваттель) поділили їх на пра-

ва суб’єктів про ти держави і правила неспротиву правителів на вимогу під-

даних. Згодом, з визнанням їх державами, вони стали фундаментальними

(основними) правами людини. Виз нання цих прав володарями (державами),

як правило, спочатку було вимушеним, унаслідок громадянських війн і рево-

люційних подій, і закріплювалося у внутрішньодер жавних політичних і юри-

дичних актах. Класичні форму лювання прав людини закріпили конституції і

політичні декларації американських штатів та документи Великої французь-

кої революції. Згодом їх сприйняли інші держа ви, а з XIX ст. вони активно

закріплюються в міжнарод но-правових актах.

Відмінності між міжнародним правом захисту прав лю дини та осно-

вних свобод і класичним міжнародним гу манітарним правом найчіткіше ви-

являються при зістав ленні їх функцій. У міжнародному праві захисту прав

лю дини та основних свобод переважають функції конструк тивно-творчого

характеру, в міжнародному гуманітарному праві — функції охоронно-забез-

печувального характеру.

Головною функцією міжнародного права захисту прав людини та осно-

вних свобод є зміцнення поваги всіх суб’єктів міжнародного права до прав,

свобод і гідності людини. Це функція соціального характеру, яка ре алізується

тільки через норми права, завдяки забезпечен ню певного порядку, через за-

соби масової інформації, рішення неурядових організацій, політичні декла-

рації держав тощо.

Основна юридична функція міжнародного права захисту прав людини

та основних свобод полягає в правовому забезпеченні прав і свобод людини

на міжнародному і національному рівнях. Головна мета тут — не стільки кон-

сервація статус-кво, скільки досягнення прогресу в розвит кові прав і свобод

людини.

Щодо зміцнення режиму визнаних прав і свобод лю дини, то воно забез-

печується завдяки функції контролю за дотриманням чинних прав і свобод

людини і функції протидії новим явищам суспільного життя, якщо останні

суперечать основним правам і свободам людини.

Завдяки цим функціям міжнародного захисту прав людини та основних

свобод на міжнародному й національному рівнях практично покінчено з та-

кими га небними антилюдськими явищами, як расизм, шовінізм, націоналізм,

антисемітизм тощо. Сьогодні їх прояви можливі лише на побутовому рівні,

де міжнародне право не діє.

Важливою функцією міжнародного захисту прав лю дини та основних

свобод є інтернаціоналізація основних правових досягнень у цій галузі. Здій-

снюється вона через укладання універсальних пактів щодо прав людини,

роз ширення взаємодії суб’єктів міжнародного права і суб’єктів міжнародних

відносин з питань прав і свобод людини, зміцнення соціальної основи між-

народного і національного розвитку прав і свобод людини.

Нарешті, не менш значущою для галузі міжнародного захисту прав люди-

ни та основних свобод є інформаційно-в иховна функція. Вона реалізується

366

Міжнародне публічне право

через підготовку й огляд повідомлень та доповідей з прав людини; розсліду-

вання грубих порушень прав людини; методи і процеду ри, які застосовують

міжнародні організації та їх спеціалізовані установи, національні заклади із

захисту прав людини, цільові фонди; гласність і суспільну інфор мацію, до-

слідження, консультативні послуги, публікації в галузі прав людини, святку-

вання днів прав людини — Дня боротьби за ліквідацію расової дискримінації,

Дня Загальної декларації прав людини тощо.

У структурі міжнародного захисту прав людини та ос новних свобод мож-

на виділити: загальні принципи права, принципи міжнародного права, норми

міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародно-правові стан дарти.

Загальні принципи права, будучи спільними для всіх правових систем, нада-

ють основним правам людини характеру універсальності, недискримінації,

рівності ста тусу фізичних осіб, відповідності їх прав і обов’язків та ін.

У структурі галузі міжнародного захисту прав людини та основних сво-

бод функціонують практично всі принци пи міжнародного права. Але найха-

рактернішими для неї є: принцип загальної поваги прав людини та основних

свобод (стрижневий принцип), принцип самовизначення, принципи проти-

правної колоніалізму, неоко лоніалізму й расизму, принцип верховенства

права, принцип плюралістичної демократії та ін.

§ 3. Історія розвитку та становлення прав людини

Ідея про те, що кожна людина є соціальністю цінністю сама по собі, на-

вряд чи потребує будь-якого додаткового обґрунтування. Погодившись з

цією ідеєю, людство мало визнати, що людина — це особистість, і ця особис-

тість повинна володіти гідністю і правами.

Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавні-

ших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Першим і, безумов-

но, найважливішим письмовим свідченням цього тривалого процесу є Біблія,

у якій стверджувалося найголовніша істина — людина — найцінніше з-поміж

усього створеного Богом. У Біблії часто зазначається про необхідність забез-

печення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність і її

охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила су-

дового розгляду суперечок, конфліктів. Біблія є, безперечно, одним із визна-

чних джерел, з яких поступово розвинулися існуючі нині уявлення про права

людини. Забігаючи наперед, слід зазначити, що низки фундаментальних по-

ложень Загальної декларації прав людини (прийнятої у середині ХХ століт-

тя) по змісту збігаються із Біблією, що пояснюється наявністю об’єктивних

закономірностей існування суспільства загалом і кожної людини зокрема.

Згодом, у VI–V ст. до н. е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньо-

грецькими філософами — софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони

доводили, що всі люди від народження мають однакові, зумовлені природою

права, оскільки створені Космосом і над усіма «рівно тяжіє доля». Відомий

філософ Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоваришами як раби

долі. Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи

(V ст. до н.е.) доводив, що всі люди рівні перед небом; держава ж є результа-

том їх угоди. Проте, так звана небесна рівність аж ніяк не розповсюджувалась

на грішну Землю.

367

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

Відображаючи відповідні конкретно-історичні умови, такі уявлення

об’єктивно слугували ідеологічним виправданням нерівноцінності, нерів-

ності усіх членів суспільства, пригнічення і експлуатації більшості людей.

Однак саме завдяки таким ідеям поступово накопичувався інтелектуальний

матеріал для формування у майбутньому, за інших історичних обставин, кон-

цепції прав людини.

Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві

пов’язується з англійською Великою хартією вільностей (Маgna Сharta

Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний

внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами.

Статті хартії захищали право на приватну власність, недоторканість та сво-

боду особистості від абсолютизму — таким чином обмежувалася влада мо-

нарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із

чинних конституційних законів у Великій Британії. Донині зберігають своє

значення зафіксовані у ньому принципи, зокрема, принцип недоторканості

особи: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавле-

на володіння або будь-яким іншим способом знедолена... інакше як за закон-

ним вироком рівних їй і за законами країни». Хартія справила значний вплив

на розвиток ідеї прав людини не тільки у Великої Британії, але й у світовій

правовій думці загалом. У «Петиції про права» (Англія, 1628 р.) конкретизу-

валося положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного

громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється

незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які

б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових

репресій. «Біль про права» 1689 року став юридичною основою конституцій-

ної парламентської монархії у Великій Британії і в якому закладено основи

демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту,

їх недоторканість.

Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за

певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції

особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що виплива-

ють із станового статусу (чи звання) людини. Лише у XVII–XVIII ст. у пра-

цях видатних мислителів лібералізму й просвітництва — Локка, Монтеск’є,

Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучас-

ного розуміння прав людини — на життя, свободу, власність тощо — як свя-

щенних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права

мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав

людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчу-

жуваними — невідривність, невід’ємність від людини, оскільки без них вона

не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і

часу її існування. Погляди Локка і Монтеск’є, насамперед про розподіл влади

та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тіль-

ки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка

здійснювалася на основі ліберального світогляду.

Уперше ліберальна концепція прав людини дістала систематизований

юридичний вираз у 1776 році у Вірджинській декларації (Декларації прав

американського штату), яку було покладено в основу прийнятої у тому само-

368

Міжнародне публічне право

му році Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу поправок до цієї

Конституції («Біль про права»). У Декларації відзначається, що всі люди від

природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме —

права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю,

та пошуками щастя й безпеки. Ще більшого значення у цьому відношенні

набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької

революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі за-

значалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини

і зневага до них.

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми неза-

конність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не

керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових ре-

пресій. «Біль про права» 1689 року став юридичною основою конституційної

парламентської монархії у Великій Британії і в якому закладено основи де-

мократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту,