Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

381

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

(досліджувати) ситуації з правами людини у тих країнах—членах ОАД, у

яких трап ляються очевидні й повторювані порушення, запитувати в урядів

відповідну інформацію, в разі необхідності про сити їхньої згоди на відвіду-

вання країни порушення й за отримання згоди здійснювати поїздки, пропо-

нувати доцільні рекомендації, готувати доповіді. Комісія не мала повнова-

жень ухвалювати рішення щодо індивідуальних звернень у разі порушення,

а могла лише сприймати їх як джерело інформації про становище з правами

людини в певній державі.

Згодом склад Комісії розширився з семи членів до кількості держав-

учасниць. Представники Комісії виступа ють в особистій якості (ст. 36), що

суттєво гарантує їх не залежність. Усі держави-члени можуть пропонувати і

голо сувати за кандидатів на Генеральній асамблеї ОАД. Вони пропонують

трьох кандидатів, з яких щонайменше один повинен бути іншого громадян-

ства. Термін повноважень члена Комісії — чотири роки. До нових повнова-

жень Комісії (ст. 44—47) належить повноваження розглядати заяви індивідів,

груп індивідів і представників неурядових організацій. Щодо міждержавних

звернень відносно порушень прав людини повноваження Комісії є факульта-

тивними. Справи приймаються до розгляду після вичерпання національних

засобів захисту і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рі-

шення на національно му рівні. Заява не приймається до розгляду, якщо вона

вже роз глядалася іншою міжнародною структурою.

Створений після тривалих дискусій Міжамериканський суд із прав лю-

дини отримав лише факультативну юрис дикцію. Суд складається з семи

суддів, які виступають в особистій якості. Вимоги до суддів відповідають

загально прийнятим у міжнародній судовій практиці. Кандидатури можуть

пропонувати лише держави—учасниці Амери канської конвенції з прав лю-

дини, але з будь-якої держа ви—члена ОАД. Правило громадянства для кан-

дидатів таке саме, що й для кандидатів у Комісію. Брати участь у виборах мо-

жуть ті держави, які визнали для себе юрис дикцію Суду. Судді обираються

на шість років і можуть бути переобрані. Місце розташування Суду — Коста-

Ріка (Сан-Хосе).

Порушити справу в Суді можуть лише держави (ст. 61). Держави заяв-

ляють, визнають вони юрисдикцію Суду бе зумовно чи на певних умовах, на

необмежений чи визна чений період.

Суд ухвалює обов’язкове рішення про відновлення порушених прав,

відшкодування збитків (ст. 63), може безпосередньо вимагати від держави-

порушниці певної поведінки. Він подає Генеральній асамблеї ОАД щорічні

доповіді, в яких зазначає держави, що не підкорилися його рішенню, і про-

понує заходи щодо них. Суд дає консультативні висновки не лише щодо

Американської конвенції з прав людини, а й щодо інших конвенцій з прав

людини держав—членів ОАД. Держави—члени ОАД можуть звертатися до

Суду з проханням дати консульта тивний висновок щодо відповідності їх на-

ціонального закону Американській конвенції з прав людини. Але на практиці

жодного випадку такого звертання не було.

Європа. Європейська система захисту прав людини та основних свобод

складається з трьох основних компо нентів: 1) системи діяльності Організації

з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ); 2) системи Європейсь кого Со-

юзу і 3) системи Ради Європи.

382

Міжнародне публічне право

В рамках системи ОБСЄ вироблено механізм створен ня норм із прав

людини і контролю за їх виконанням. Відправним моментом системи було

підписання в 1975 р. в Гельсінкі Заключного акта Наради з питань безпеки і

співробітництва в Європі. Серед принципів, проголошених Декларацією, —

прин цип поваги людини і основних свобод, зокрема свободи думки, совісті,

релігії і переконань. Держави зобов’язалися дотримуватися прав людини без

огляду на расу, стать, мо ву і релігію, поважати людську гідність, розвивати

контак ти між людьми. Вони наголосили на своїх зобов’язаннях поважати

свободу особи сповідувати релігію або віру, пра во національних меншин,

право на рівність перед законом і право осіб знати свої права і обов’язки і по-

водитися у відповідності з ними.

На Мадридській зустрічі 1983 р. держави підтвердили свої зобов’язання

за Заключним актом щодо прав люди ни, висловили рішучість удосконалю-

вати свої націо нальні закони й адміністративні правила в галузі прав люди-

ни, підкреслили важливість дотримання рівноправ’я чоловіків і жінок, взяли

зобов’язання забезпечувати пра ва і свободи професійних спілок.

На Віденській зустрічі представників держав-учасниць 1989 р., крім під-

твердження взятих раніше зобов’язань у галузі прав людини, було домовлено

розширити підстави заборони дискримінації, публікувати і розповсюджува-

ти міжнародні документи, національні законодавчі акти та адміністративні

правила про права людини, заохочувати вивчення прав людини в навчаль-

них закладах, забезпечу вати необхідним правовим захистом усіх, хто вибо-

рює свої права. Віденська зустріч зробила черговий крок у розширенні пра-

вових можливостей національних мен шин; держави-учасниці зобов’язалися

поважати право кожного вільно пересуватися і вибирати місце проживан ня

на території країни, покидати будь-яку країну, вклю чаючи власну, і поверта-

тися в свою країну і підтвердили процесуальні права і стандарти поводжен-

ня з ув’язнени ми; фактично виступили проти смертної кари, допустив ши її

лише за тяжкі злочини й у відповідності з чинними на період злочину за-

конами. Держави домовилися скоро тити строки ухвалення рішень стосовно

контактів між людьми, сприяти гуманітарним поїздкам протягом трьох днів,

возз’єднанню сімей, не чинити перепон шлюбам між громадянами різних

держав тощо.

Копенгагенська нарада Конференції з людського виміру ОБСЄ 1990 р.

розробила принципові складові правової держави, розширила перелік осно-

вних прав і свобод громадян держав-учасниць та іноземців. У цьому плані

було підтверджено необхідність більш вільного пересування і контактів між

людьми; співробітництва для обміну інформацією, ідеями, досвідом роботи

демокра тичних інститутів, домовлено про вдосконалення проце дур дотри-

мання прав національних меншин та ін.

На черговій Паризькій зустрічі глав держав 1990 р. держави-учасниці під-

писали Хартію для нової Європи, в якій зобов’язалися поважати особистість

і верховенство закону, розширити механізм людського виміру із залу ченням

нових процедур, експертів у галузі прав людини. Московська нарада Конфе-

ренції ОБСЄ проголосила, що питання людського виміру ОБСЄ не є винят-

ково внутрішньою сферою діяльності держав. Було домовлено про створення

Інституту ОБСЄ, місії експертів і місії до повідачів для розв’язання питань

383

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

людського виміру ОБСЄ на території відповідних держав. Цим же питанням

були присвячені рішення Празької 1992 р., Гельсінської 1992 р. та наступних

зустрічей.

Система Європейського Союзу вирізняється доскона лим інституційним

механізмом, у тому числі й стосовно дотримання прав людини та основних

свобод. Серед чо тирьох основних органів Євросоюзу (Європарламент, Ра да,

комісії ЄС і Суд ЄС) Судові належить провідне місце в захисті прав і свобод

людини. Юрисдикція Суду є обов’язковою для держав-членів. Він склада-

ється з суддів і генеральних адвокатів. Призначення відбуваються за домов-

леністю між урядами, місця генеральних адвокатів резервуються за найбіль-

шими європейськими державами. Обираються судді й генеральні адвокати

на шість років і мають право на переобрання. Місце розташування Суду —

Люксембург. Судочинство ведеться в письмовій та усній формах.

Досить помітних результатів досягнуто в рамках сис теми Ради Європи.

Головним органом із захисту прав лю дини та основних свобод у ній є Єв-

ропейський суд із прав людини, який діє на основі Європейської конвенції

про права людини 1950 р. Місце розташування Суду — Страсбург (Франція).

Держави регіону пройшли нелегкий шлях боротьби, сумнівів і протиборства,

аж поки не вста новилася сучасна правова система захисту прав людини та

основних свобод.

Конвенція про захист прав людини та основних сво бод була розроблена

в рамках Ради Європи, відкрита для підписання 4 листопада 1950 р. у Римі

і набрала чинності у вересні 1953 р. її автори ставили собі за мету зробити

перші кроки для колективного забезпечення певних прав, проголошених За-

гальною декларацією прав людини ООН 1948р. На додаток до визначення

громадянських та політичних прав і свобод Конвенція встановила механізм

їх забезпечення сторонами-учасницями. Відповідальність за це було покла-

дено на три органи: Європейську Комісію з прав людини (засновану в 1954

р.). Європейсь кий суд з прав людини (заснований у 1959 р.) та Комітет міні-

стрів Ради Європи, який складається з міністрів за кордонних справ держав-

членів або їхніх представників.

Згідно з Конвенцією 1950 р., держави-учасниці та індивідуальні заяв-

ники (у тих сферах, де держави-учас ниці визнали право на індивідуальні

звернення) — при ватні особи, групи осіб або неурядові організації — мо жуть

подавати скарги проти держав-учасниць про пору шення прав, гарантованих

Конвенцією.

§ 9. Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини було засновано в 1959 році відповідно

до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950) з тим, щоб

забезпечити дотримання державами-учасницями їхніх зобов’язань.

Європейський Суд з прав людини складається з такої кількості суддів,

яка відповідає кількості держав — членів Ради Європи; серед членів Суду не

може бути двох громадян однієї й тієї самої держави.

Судді обираються Консультативною Асамблеєю строком на дев'ять років

із списку осіб, висунутих державами — членами Ради Європи. Вони можуть

384

Міжнародне публічне право

бути переобрані. Судді засідають у Суді в своїй особистій якості і є цілком не-

залежними під час здійснення своїх повноважень. Упродовж строку своїх по-

вноважень вони мають утримуватись від зобов’язань, що є несумісними з ви-

могами незалежності, неупередженості та незайнятості, які є обов'язковими

вимогами цього органу.

Суд обирає Голову і одного або двох його заступників. Члени Суду одер-

жують платню за кожний день виконання своїх обов’язків та річну винагоро-

ду. Їхні витрати оплачуються Радою Європи. Суду допомагає безпосередньо

підпорядкований йому секретаріат. Після консультацій з Генеральним секре-

тарем Ради Європи Суд обирає Секретаря та його заступника. Інші служ-

бовці секретаріату призначаються Генеральним секретарем Ради Європи за

згодою Голови або секретаря Суду.

Європейська Конвенція з прав людини передбачає, що Суд встановлює

свої власні правила і визначає свою процедуру. Перші Правила Суду, які

було прийнято в 1959 році, за час існування зазнали багато змін і були по-

вністю переглянуті 24 листопада 1982 року. Новий текст набрав чинності 1

січня 1983 року. Після 1 жовтня 1984 року — дати набрання чинності Прото-

колом №9 Європейської Конвенції з прав людини — цей переглянутий текст

став Правилами Суду А, тоді як Суд прийняв другий звід правил, Правила

Суду В. До компетенції Суду В належить розгляд справ проти держав, що

вже ратифікували цей Протокол.

Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, що пов’язані з тлумачен-

ням та застосуванням Європейської Конвенції з прав людини; ці справи пе-

редаються до Суду відповідно до зазначених нижче умов. Але така юрисдик-

ція може здійснюватись лише відносно тих держав, які або вже оголосили

про визнання її обов’язковою ipso facto, або дали згоду на розгляд окремих

справ, які були передані до Суду.

Згідно Конвенції, кожна справа, яка передається до Суду, має обов’язково

базуватись на заяві, що подається до Європейської Комісії з прав людини дер-

жавою, фізичною особою, неурядовою організацією або групою осіб. Робота

Комісії починається з визначення прийнятності заяви. Якщо Комісія визнає

заяву прийнятною, вона встановлює факти та намагається вирішити справу

дружнім врегулюванням. Якщо цього не вдається досягти, Комісія готує до-

повідь, в якій наводяться факти та формулюється висновок про виявлені по-

рушення зобов’язань з боку держави-відповідача щодо положень Конвенції.

Доповідь передається Комітетові міністрів Ради Європи, після чого Комісія

або заінтересована держава, що є стороною Європейської Конвенції з прав

людини, можуть звернутись до Суду протягом трьох місяців. Якщо цього не

зроблено, то Комітет міністрів вирішує питання про те, чи мало місце пору-

шення Конвенції.

Протокол №9 до Європейської Конвенції з прав людини надає право осо-

бі, групі осіб або неурядовій організації звертатись до Суду після завершення

розгляду Комісією їхнього позову, який було визнано прийнятним. В такому

випадку журі з трьох суддів — до складу якого входить суддя, обраний за по-

данням тієї держави, на яку подано скаргу — може одностайним голосуван-

ням ухвалити рішення про недоцільність розгляду скарги Судом. У цьому

разі рішення у справі приймає Комітет міністрів.

385

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

Для розгляду кожної переданої до Суду справи — при цьому допуска-

ється можливе об’єднання справ в групи, що передбачено Правилами Суду

— Суд створює палату із 9 суддів, до якої входять як члени ex-officio Голова

Суду чи його заступник та судді від кожної з держав, які є сторонами в спорі.

Якщо «національний» суддя не може брати участь в засіданні, ухиляється від

участі в засіданні, або його взагалі немає, то заінтересована держава має пра-

во обрати для участі в розгляді справи іншого члена Суду (суддю, який є гро-

мадянином іншої держави), або особу, яка не є членом Суду (ad hoc суддю).

До сьогодні призначення таких ad hoc суддів мали місце під час розгляду 25

справ. Решта суддів визначається Головою Суду за жеребом перед початком

розгляду справи.

Сторонами в справі виступають заінтересована держава або заінтересо-

вані держави, а також окремі особи, які подали свої скарги до Суду на підста-

ві Протоколу №9. У слуханнях також бере участь Комісія, яка делегує одного

або декількох своїх членів; Комісія при цьому не кваліфікується як сторона

у справі. Після передачі справи до Суду головним завданням Комісії стає до-

помагати Суду. Виступаючи як «захисник громадських інтересів», вона «за-

лучається до роботи» Суду з тим, щоб надавати Суду «роз’яснення».

Що стосується фізичних осіб, то Конвенція 1950 року не надавала їм пра-

ва звертатись до Суду або виступати перед Судом як сторона у справі. Стаття

старих Правил Суду дозволяла представникам Комісії — за їхнім вибором —

користуватись допомогою будь-якої особи. Це міг бути, наприклад, адвокат

чи колишній адвокат фізичної особи, що звернулась із заявою, чи сам заяв-

ник. Суд затвердив таке положення в рішенні від 18 листопада 1970 року, і

представники Комісії, починаючи від цього часу, багато разів користувались

такою можливістю.

Подібне положення міститься і в Правилах Суду А, однак в ньому в той

же час запроваджено одне важливе нововведення: якщо уряд або Комісія пе-

редали справу до Суду, то особа, яка подавала скаргу, може зазначити, що

вона бажає взяти участь у процедурі судового розгляду. Якщо таке побажан-

ня висловлюється, а це трапляється дуже часто, то особа, як правило, має

бути представлена адвокатом. Якщо особа користувалась підтримкою адво-

ката для захисту свого позову при розгляді справи в Комісії, то вона зберігає

право на таку підтримку і під час розгляду справи в Суді. Якщо цього не було,

то Голова, за певних умов, може в будь-який момент надати таку допомогу

на прохання особи. Аналогічною є ситуація стосовно справ, що передаються

в Суд згідно Правил Суду В, якщо комісія з трьох суддів прийняла рішення

про те, що справу буде розглянуто цим Судом.

В інтересах звершення правосуддя Голова Суду може запросити державу

— член Ради Європи, яка не є стороною в справі, представити в письмовому

вигляді зауваження з питань і в термін, які він сам визначає, або дозволи-

ти зробити їй це. Так само він може запросити або дозволити представити в

письмовому вигляді зауваження заінтересованій у справі особі, яка не є за-

явником. Хоч окремі прохання і були відхилені Головою Суду, у багатьох ви-

падках він давав дозвіл на використання цієї процедури.

Суд вирішує всі спірні питання відповідно до своєї юрисдикції. Якщо

рішення приймається більшістю голосів, то в цьому випадку Суд виносить

386

Міжнародне публічне право

остаточне рішення, яке заінтересована Держава має обов’язково виконува-

ти; нагляд за виконанням рішення здійснює Комітет міністрів. Суд може за

певних обставин надати стороні, що постраждала, «справедливе відшкоду-

вання» та розглянути заяви про роз’яснення чи перегляд своїх рішень. Якщо

рішення в цілому або частково не виражає одностайної думки суддів, які бра-

ли участь у розгляді справи, то кожен із суддів має право додати до рішення

свою окрему думку (про згоду або незгоду).

Прийняте однією з палат рішення стає остаточним, якщо одна із заінтер-

есованих сторін протягом трьох місяців від дня проголошення цього рішен-

ня не подасть заяву про перегляд справи великою палатою. Рішення про те,

чи буде справа розглядатись великою палатою, має винести Колегія в складі

п’яти суддів. Держава, яка є стороною в справі, має зобов’язується виконувати

остаточне рішення; Комітет міністрів здійснює нагляд за його виконанням.

ГЛАВА 2. МІЖНАРОДНОПРАВОВІ АСПЕКТИ ПИТАНЬ

ГРОМАДЯНСТВА

§ 10. Громадянство як основа правового статусу людини і

громадянина

У сучасному суспільстві, в міру демократизації міжнародних відносин та

прогресивного розвитку міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше

— населення. Населення, будучи фундаментальним, необхідним елементом

держави, було колись трактоване як всього лише «придаток» території. Зараз

населення — активний елемент, що сам вирішує згідно з визнаним у міжна-

родному праві принципом самовизначення народів про устрій своєї держави,

політичний статус та шлях її розвитку. Під населенням частіше всього розу-

міють сукупність індивідів, які проживають на даний момент на території тієї

чи іншої держави. У будь-якій державі основну частину населення становить

особлива категорія фізичних осіб — її громадяни.

Інститут громадянства виник порівняно недавно. У феодальній держа-

ві, що, як відомо, ґрунтувалася на поділі населення на стани та на нерівних

правах останніх, існував інститут підданства, який символізував повну за-

лежність людини від влади монарха. Інститут громадян ства сформувався у

процесі буржуазних революцій під впливом теорії про природні й невідчу-

жувані права людини, її рівні громадянські та політичні права в суспільстві.

Починаючи з Декларації незалежності, прийнятої 4 липня 1776 р. 2-м Конти-

нентальним конгресом пред ставників англійських колоній під час Війни за

незалежність у Північній Америці 1775—1783 рр., держава почала визнавати

людину вільним і рівноправним членом громадян ського суспільства, актив-

ним учасником здійснення її суверенної влади.

Отже, інститут громадянства прийшов на зміну інституту підданства.

Нині термін «підданство» застосовується лише у державах з монархічною

формою правління (та й то не в усіх) і, як правило, у тому ж значенні, що й

термін «громадянство».

387

Модуль 10. Права людини і міжнародне право

Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення

для характерис тики її соціальної сутності, правового становища. Громадян-

ство є тією підставою, яка дозволяє особі, що має статус громадянина, повною

мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного

життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може ко-

ристуватися в окремій державі, а також обсяг обов’язків, покладених на неї

цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу

громадянина даної держави. Громадянські та політичні, економічні, соціаль-

ні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам

суверенної держави.

Звичайно, за суто правовим поглядом на населення як складовий еле-

мент держави не можна забувати про інші дуже важливі аспекти проблеми:

населення дер жави може бути однорідним та неоднорідним (з точок зору

етнічної, куль турної, мовної, релігійної та ін.), від цього залежать єдність та

стабільність держави. Почуття патріотизму та національні почуття відігра-

ють важливу роль у міжнародних відносинах, особливо коли народ бачить

загрозу своєму існуванню чи своїй ідентичності. З іншого боку, залежно

від еко номічної та демографічної ситуації та від власних інтересів, держави

впро ваджують у життя більш-менш ліберальну або обмежувальну політику

на буття їх громадянства, ця політика значно впливає на розвиток міжнарод-

ного суспільства.