Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

331

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

уряду акредитуючої держави. По-друге, з моменту акредитації посла вся

його наступна діяльність вже не потребує якихось додаткових документів,

що підтверджували б його компетенцію. І, на решті, дата і час вручення ві-

рчих грамот визначають не тільки час його вступу на посаду посла, а й ста-

новище серед колег по дипломатичному корпусу в питаннях визначення

стар шинства, зокрема, в питанні обіймання поста дуайєна (декана) дипло-

матичного корпусу.

У деяких випадках дипломатичний представник повторно вручає главі

держави вірчі грамоти. Таке вручення має місце у наступних випадках:

1) зміна рангу дипломатичного представника (посланник отримує ранг

посла);

2) смерть монарху, який у свій час підписав вірчі грамоти;

3) смерть монарху, при якому акредитований дипломатичний представ-

ник, чи його зречення від престолу;

4) докорінна зміна державного ладу у країні, яка у свій час призначила

дипломатичного представника;

5) докорінна зміна державного ладу у країні, в якій дипломатичний пред-

ставник виконує свої функції.

Постійні повірені у справах отримують не вірчі грамоти, а лист глави

відомства закордонних справ до свого колеги. Повірений у справах осо-

бисто передає такий лист адресату, без будь-якої церемонії. Лист про при-

значення тимчасових повірених у справах надсилають у канцелярському

порядку.

Відкличні грамоти вручаються або самим дипломатичним представни-

ком, який від’їжджає, при прощальному відвіданні глави держави, або новим

дипломатичним представником, при врученні їм своїх вірчих грамот. Як пра-

вило у них містяться у більш-менш короткій формі пояснення дійсних або

лише офіційних причин відкликання (особисте бажання дипломатичного

представника, стан його здоров’я, переведення на іншу посаду тощо). Вру-

чення відкличних грамот звичайно не супроводжується спеціальною церемо-

нією та проводиться під час приватної аудієнції.

§ 5. Дипломатичний протокол і церемоніал. Дипломатичні

привілеї та імунітети

Поняття дипломатичного протоколу

Око, будучи органом зору, одночасно є й органом мовлення; зустрівши погляд

іншої людини, ми розуміємо рух її душі, її почуття.

Канадзава Сьодзабуро

Активна участь України, як і будь-якої іншої держави, у міжнародному

спілкуванні вимагає дотримання певних загальновизнаних правил, традицій

і умовностей, сукупність яких називається дипломатичним протоколом.

У вітчизняній і зарубіжній літературі зустрічається багато визначень по-

няття «протокол», як правило, у вигляді словосполучення «диплома тичний

протокол». Слово «протокол» походить від грецького protokollon {protos —

перший, koila — клеїти). У Візантії дефініцією «протокол» позначали пер-

332

Міжнародне публічне право

ший аркуш, приклеєний до манускрипту, з помітками про його зміст. У Ві-

зантії під цим терміном також розуміли правила оформлення докумен тів для

надання останнім юридичної сили. У середні віки до цього понят тя додалось

і ведення архівної справи. Пізніше слово «протокол» стало вживатися сто-

совно дипломатії і дипломатичної служби, розширювався його зміст: крім

правил оформлення дипломатичних документів, до дип ломатичного прото-

колу стали відносити питання етикету і церемоніалу, пізніше — привілеїв та

імунітетів дипломатів.

Термін у своєму сучасному значенні почав використовуватися з часів

Віденського конгресу 1815 pоку. Участь у засіданнях Конгресу, різних уро-

чистостях, прийомах монархів, міністрів, видатних політичних діячів, пред-

ставників аристократії та генералітету, дипломатів створювала проблеми із

визначенням старшинства, що вимагало чіткої документальної регламентації

цього питання — «протоколювання».

Стосовно практики конкретної держави зазначені правила, традиції й

умовності визначають поняттям «державний протокол». Положення про

Державний протокол та Церемоніал України, затверджене Указом Пре-

зидента України N 746/2002 від 22 серпня 2002 pоку, визначає Державний

протокол та Церемоніал України як «сукупність вимог щодо забезпечення

єдиного порядку проведення офіційних заходів за участю Президента Укра-

їни, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Міністра

за кордонних справ України, інших вищих посадових осіб України з ураху-

ванням загальноприйнятих міжнародних норм, правил і традицій, а та кож

національних традицій України».

В останні роки, перш за все у зв’язку зі зростанням недержавного се ктора

економіки, розвитком підприємницької діяльності в пострадянських країнах,

виходом на міжнародну арену великих фірм і компаній, досить активно поча-

ло використовуватися поняття «ділового протоколу». Таку практику слід ви-

знати хибною, адже норми протоколу стосуються виключно офіційного спіл-

кування між країнами, міжнародними організаціями, тоді як зовнішні фо рми

міжнародного спілкування неурядових організацій та представників ділових

кіл визначають правила міжнародної ввічливості та етикету.

Можна стверджувати, що жодна із форм діяльності в міждержавному

спілкуванні не обходиться без дотримання правил протоколу. Чітке до-

тримання протокольних норм обов’язкове при визнанні нових держав, вста-

новленні дипломатичних відносин, під час призначення глав дипло матичних

представництв, вручення вірчих і відкличних грамот. Згідно із нормами

дипломатичного протоколу здійснюються дипломатичні візити, проводять-

ся бесіди, переговори, підписуються міжнародні договори, ор ганізуються

зустрічі та проводи офіційних делегацій, скликаються міжна родні наради,

конференції, здійснюється реагування на різного роду святкові, а також тра-

урні події в іноземних державах. Відповідно до вимог протоколу проводяться

дипломатичні прийоми, ведеться дипломатичне листування, представницька

робота з дипломатичним корпусом.

Норми дипломатичного протоколу за своєю суттю є універсальними.

Деяким протокольним нормам надана юридична сила міжнародними право-

вими актами. Водночас більшість норм базується на традиціях міжнародної

333

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

ввічливості та принципу взаємності, носить узгоджений характер. Відхилен-

ня від них, їх порушення або довільна зміна однією із сторін можуть виклика-

ти серйозні ускладнення у відносинах між держа вами.

Дипломатичний протокол слід розглядати не лише як кодекс міжна-

родної ввічливості, але і як важливий тонкий політичний інструмент ди-

пломатії, підпорядкований цілям і завданням зовнішньої політики. Історія

дипломатії знає багато прикладів «протокольних демонстрацій», які вико-

ристовувалися тією чи іншою стороною для реалізації певних зовнішньопо-

літичних цілей. Під «протокольною демонстрацією» розумі ють коригуван-

ня певною країною традиційних протокольних норм у конк ретній ситуації

з метою підкреслення нюансів міждержавних відносин. Наприклад, у 1963

році заступник завідуючого протокольним відділом МЗС СРСР В. Карягін

був делегований в якості старшої особи для зустрічі в аеропорту заступника

держсекретаря США В. А. Гаррімана, хоча за про токолом цю місію повинен

був виконати заступник міністра закордонних справ. Таким чином радянська

сторона продемонструвала своє невдо волення тогочасною політикою США

у Південно-Східній Азії. Приклади протокольних демонстрацій знає і новіт-

ня історія України. Так, під час самміту Україна-НАТО у Празі восени 2002

року розміщення учасників захо ду було здійснене не за традиційною англій-

ською, а за французькою абеткою, унаслідок чого президент України не сидів

поруч із президен том США і прем’єр-міністром Великої Британії. Ця про-

токольна демонстрація була використана для висловлення незадоволення

західних держав роллю України у «кольчужному скандалі».

«Порушення» протокольних норм використовується і для демонстра-

ції особливих стосунків між державами залежно від тих чи інших обставин.

Наприклад, у 2000 році прем’єр-міністр Японії І. Морі, демонструючи під-

креслену гостинність, особисто зустрів біля трапа літака президента РФ В.

Путіна, який прибув з візитом до Японії. Продовжуючи порушувати прото-

кол, прем’єр-міністр провів президента Росії безпосередньо до палацу Акаса-

ка в центрі Токіо, який на час візиту став резиденцією В. Путіна. Відповідна

протокольна демонстрація підкреслювала особ ливий зміст і значення для

Японії візиту російського керівника.

Зауважимо, що якщо протокольна норма, яка передбачає надання почес-

тей, була застосована одного разу, то вона вже не може бути дові льно опуще-

ною наступного разу щодо одного й того ж самого партнера або особи, яка

займає те ж становище і за тих же обставин. Таким чи ном, можна стверджу-

вати, що протокол за своєю природою є консерва тивним. Кожен прецедент у

протоколі може стати нормою, а якщо нор ми відміняються, то це теж преце-

дент, який повинен стати нормою. На приклад, у 20-ті роки у Фінляндії діяв

церемоніал вручення іноземними послами вірчих грамот, згідно із яким на

площі перед президентським палацом вишиковувалась почесна варта і ви-

конувався державний гімн країни, яка акредитувала посла. Приїзд першого

радянського повноважного представника змусив фінів скасувати раз і наза-

вжди цю частину церемоніалу, щоб запобігти звучанню державного гімну

СРСР, яким тоді був «Інтернаціонал».

Цікавий приклад трансформації протокольного прецеденту у прото-

кольну норму містить історія протоколу Радянського Союзу. У 1961 році

334

Міжнародне публічне право

перед візитом до СРСР президента Індонезії Сукарно посол СРСР у цій

країні надіслав пропозиції індонезійської сторони щодо програми пере-

бування гостя, де повідомив про побажання президента, щоб під час цере-

монії зустрічі був даний Салют націй на його честь. Індонезійська сторона

посилалась на необхідність дотримання взаємності, оскільки під час візиту

до Індонезії М. С. Хрущова Салют на його честь було дано. Вирішено са-

лютувати на полі Внуківського аеродрому, чим було створе но прецедент.

Після Сукарно в Москві чекали прибуття президента Гани Кваме Нкрума.

Його посол Д. Б. Елліот поставив питання про Салют націй, як про щось уже

само собою зрозуміле. Після цих подій артилерійсь кий салют почали дава-

ти на честь керівників партій і держав країн соціа лістичного табору і глав

усіх інших держав, які прибували до СРСР з офіційним візитом. Оскільки

логіка прецеденту з протоколі має виріша льне значення, а офіційної регла-

ментації протокольної практики органі зації візитів на вищому рівні тоді ще

не було, ця церемоніальна норма проіснувала в Радянському Союзі до кінця

1969 року.

Під впливом глобальних факторів відбувається процес трансформа ції

міжнародної протокольної практики в напрямку її певної демократи зації.

Сучасній протокольній практиці більшості країн притаманний чітко вираже-

ний прагматичний підхід до питань протоколу, етикету й церемо ніалу. Він

позбавлений зайвої помпезності, стає більш раціональним, йому притаманні

діловитість, прагнення до новаторства. Наприклад, у сучасному протоколі

візитів на вищому рівні акцент робиться на діловій частині. Скоротились

строки таких візитів, під час їх проведення в бага тьох країнах відмовились

від надмірно помпезних церемоніальних еле ментів, запроваджено вартісне

обмеження протокольних подарунків. Прикладом раціоналізації сучасного

протоколу є і спрощення деяких ди пломатичних церемоніалів, зокрема це-

ремоніалу вручення вірчих гра мот, демократизація підходу до форми одягу

дипломатів тощо. Водночас цей процес можна охарактеризувати саме як про-

цес прагматизації, а не спрощення дипломатичного протоколу. Протоколь-

на норма залишається стійкою, змінюється лише її зовнішня церемоніальна

сторона.

Як вважає Жюль Камбон, «Правила «протоколу» сьогодні здаються

дещо старомодними. Дехто ставиться до них благоговійно, дехто крити кує. І

ті, й інші помиляються. Така вже властивість звичаїв: хоча їх крити кують, їм

потрібно коритися. Не робити цього так само безглуздо, як не знімати капе-

люха, входячи до церкви, або взуття, входячи до мечеті. Не настільки все не

має сенсу в цих урочистих дрібницях. Іноземні агенти є представниками чо-

гось такого, що вище за них. Почесті, що надаються їм, звернені до глави дер-

жави, представниками якого вони є. «Протокол» не знає народів-переможців

та народів-переможених. Він навіть воро жим націям наказує дотримуватися

взаємної поваги, незалежно від спів відношення сил. Ця формальність свід-

чить про повагу до гідності та не залежності слабких націй, що вже чимало».

Як би не складалися норми дипломатичного протоколу протягом історії,

яких би особливостей вони не набували, сьогодні вони демонструють високу

культуру, рівність та взаємну повагу держав.

335

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

Дипломатичний церемоніал

Церемоніал — це фіміам дружби.

Старовинний китайський ви слів

Під церемоніалом розуміється урочистий офіційний акт, проведен-

ня якого передбачає чітко встановлений порядок, строгу однознач ність дій

учасників. Термін «церемоніал» походить від латинського слова ceremonia,

яке означало культовий обряд, встановлений порядок про ведення урочис-

тостей.

До розряду церемоніалів відносять, наприклад, вручення вірчих грамот,

урочисту зустріч глави іншої держави, проходження почесної варти, піднят тя

державного прапора тощо. Слідування церемоніалу не лише надає не обхідну

урочистість події, але й звільняє його учасників від побоювань вида тися не-

зграбними або порушити який-небудь національний звичай.

На практиці часто ототожнюють поняття дипломатичний протокол і

дип ломатичний церемоніал або використовують їх як слова-синоніми, зокре-

ма, визначаючи церемоніал як «суворо регламентовану частину протоколу».

Дійсно, досить складно розрізнити, де задіяні протокольні або цере-

моніальні норми (наприклад, при призначенні глав дипломатичних пред-

ставництв, врученні вірчих та відкличних грамот, проведенні прийомів,

зустрічі та проводах високих гостей, скликанні міжнародних конференцій

тощо). Це пояснюється тим, що дипломатичний протокол та дипломати чний

церемоніал обслуговують сферу дипломатичних контактів між суб’єктами

міжнародного права, надаючи таким контактам формально визначеного ста-

тусу та відповідного зовнішнього оформлення. Спільна сфера застосування

зумовлює глибоке проникнення і спорідненість цих понять, до того ж вони

мають спільну мету: підтримання та розвиток ефективних дипломатичних

контактів між міжнародними акторами.

Водночас поняття дипломатичного церемоніалу й дипломатичного про-

токолу мають і особливі риси. По-перше, вони різняться за джере лом похо-

дження: на відміну від дипломатичного протоколу, церемоніал має корені

не в державному джерелі, а в цивілізаційному і національно му. Правила ди-

пломатичного протоколу базуються на принципі «міжна родної ввічливості»,

у поняття якої входить виявлення шани й поваги до всього, що символізує

та представляє державу. Церемоніал сфор мувався в результаті історичного

розвитку на основі національних осо бливостей народів: їхнього світогляду та

світосприйняття, релігії і куль тури, характеру соціальних відносин, понят-

тя про гостинність, а особ ливо характеру ієрархічної структури суспільства.

Церемоніал має у своїй основі принцип ієрархічності та чиноповаги, який

віддзеркалює структуру та соціальний характер суспільства.

Протягом довгого часу в дипломатичній практиці складалась тради ція,

згідно з якою офіційні особи поділяються на більш і менш значущих. Це

було, зокрема, пов’язано із тим, що на дипломатичну службу часто признача-

ли осіб із шляхетськими титулами та значними фінансовими можливостями,

оскільки цим людям потрібно було вести діяльність при монархічних дворах,

контактувати з монархами та іншими провідними особами держави. У систе-

мі таких відносин питання ієрархії набували особливого значення.

336

Міжнародне публічне право

Друга відмінність між поняттями дипломатичного протоколу і церемо-

ніалу полягає в тому, що на відміну від церемоніальних заходів, норми ди-

пломатичного протоколу мають усталений та загальноприйнятий ха рактер,

що забезпечується наявністю міжнародно-правових актів, які регламентують

деякі протокольні питання. Усталеність церемоніальних норм забезпечуєть-

ся лише практикою окремих суб’єктів міжнародних відносин. Участь інозем-

них представників у церемоніях не змінює його державного характеру.

Протокол виокремлює із церемоніалу загалом церемоніал диплома-

тичний як особливу сферу офіційної політичної діяльності, надаючи йому

офіційного статусу. У дипломатичній практиці використовується лише та

частина церемоніальних традицій, яка визнана допустимою державним про-

токолом. Наприклад, в Індії особливо почесних гостей зустрічають, одяга-

ючи їм на шию вінки із квітів. Ця традиція знайшла своє відобра ження в

дипломатичній практиці індійського протоколу. В Україні існує національ-

на традиція зустрічати гостей хлібом і сіллю. Такі національні особливості

прийому гостя, власне церемонії, на сьогодні вже сприйма ються як частини

протоколу. Протокол кодифікує правила, які управля ють дипломатичним

церемоніалом у відносинах між суверенними дер жавами, надаючи кожній із

сторін прерогативи, привілеї та імунітети, на які вони мають право. Отже,

церемоніал створює рамки й атмосферу, у яких повинні розгортатися миро-

любні відносини між суверенними дер жавами.

Дипломатичний етикет

Етикет — зовнішня форма моральної сутності людини. Французьке сло-

во «етикет» має в рідній мові два значення. Перше значення — це «яр лик»,

«етикетка», «товарний знак». Друге — «церемоніал», «етикет». Другий, су-

часний зміст слово отримало у XVII ст., в часи Людовіка XIV. Тоді для за-

прошення на придворні бали почали розсилатися спеціальні картки, де були

вказані час, місце, форма одягу, обов’язкові правила поведінки придворних

на балу. Оскільки ці картки називалися «етикетками», самі правила стали

називатися «етикетом». Розрізняють кілька видів етикету:

1) придворний етикет — суворо регламентований порядок і форми об-

ходження, встановлені при дворах монархів;

2) дипломатичний етикет — сукупність правил і норм поведінки диплома-

тів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів;

3) військовий етикет — зведення загальноприйнятих в армії правил, норм,

манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності;

4) світський етикет — сукупність правил і норм поведінки, які регламе-

нтують зовнішні прояви людських стосунків;

5) діловий етикет — сукупність правил і норм поведінки, які регламен-

тують відносини ділових людей.

Джерелом етикетних правил і норм є традиції, звичаї більш або менш схо-

жі у різних народів, які змінюються з плином часу або залежно від національ-

ного та релігійного укладу конкретного народу. В основі дип ломатичного,

світського й ділового етикету лежить стародавній принцип людських стосун-

ків — взаємної поваги та взаємної ввічливості. Ввічли вість була й залиша-

ється обов’язковою нормою всіх різновидів етикету. Маючи єдину основу,

337

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

дипломатичний, світський та діловий етикет характеризуються наявністю

аналогічних кінцевих цілей — робити можливим панування гармонії у люд-

ських стосунках: діловий етикет — у робочих, професійних відносинах, світ-

ський етикет — у приватному житті, дипло матичний етикет — в офіційних і

дипломатичних зносинах.

Норми і правила світського етикету, основою яких є лицарство, політес,

враховують стать і вік осіб, при цьому звання й посади є відносними ціннос-

тями. Принципи й норми ділового етикету засновані на ієрархії та владі. При

цьому посада та титул є абсолютними цінностями, на яких ґрунтується одне

з основних правил ділового етикету — дотримання по рядку першості (пере-

вага старшинства). Стать у даному випадку не віді грає значної ролі.

Більшість правил і норм дипломатичного, ділового, світського етикетів у

тій чи іншій мірі співпадають. Відмінність між ними полягає в тому, що до-

триманню правил етикету дипломатами надається більшого зна чення, оскіль-

ки відхід від них або їх порушення може завдати шкоду пре стижу країни або

її офіційним представникам і призвести до ускладнення у взаємовідносинах

держав. Таким чином, дипломатичний етикет менш гнучкий, ніж діловий або

світський етикет, більш консервативний.

Історія дипломатичного протоколу.

Норми дипломатичного протоколу не були винаходом якоїсь однієї кра-

їни чи групи дипломатів, вони — підсумок багатовікового спілкування дер-

жав. Протягом століть людський досвід накопичував і відбирав із нескін-

ченних повторень поведінки ті правила, умовності й традиції, що відпові дали

інтересам підтримки спілкування. З появою держав і з розвитком зв’язків

між ними стали складатися норми спілкування, включаючи прото кольні.

Форми дипломатичної діяльності поступово складались у процесі іс-

торичного розвитку з досвіду різних держав, серед яких у добу Серед ньовіччя

і в Новий час провідну роль відігравали Візантія, Венеція, Свя тий Престол,

Франція, особливо від часів Людовіка XIV. У дипломатичній практиці Ве-

неції і східних держав виразно відзначався вплив Візантії, натомість у захід-

ноєвропейських державах домінував вплив двору Папи Римського, пізніше

французького двору. Поступово сукупність протоко льних норм і правил

набували універсального міжнародного характеру. Таким чином, засади ди-

пломатичного протоколу зародились з практики європейських держав і по-

ширились на весь світ.

У минулому протокол повинен був не лише демонструвати взаємну по-

вагу господаря та гостя, а й бути гнучким інструментом політики, за допо-

могою якого можна було, наприклад, продемонструвати іноземцям велич та

могутність держави, її непереможність перед зовнішніми воро гами. Надмір-

но урочистий дипломатичний церемоніал, який застосову вався у Візантії,

мав саме таку мету. Уяву іноземців приголомшували небувалою розкішшю

вже під час першої аудієнції в імператора: перед троном царя стояло золоте

дерево, на якому щебетали золоті птахи; з обох боків трону стояли позоло-

чені леви, які били хвостами та ричали. Посланець мав простягнутися ниць

перед царем, а коли він піднімав го лову, то бачив, що трон, на якому сидів

цар, піднявся до стелі, і що на цареві вже інший багатий одяг. Під час пер-

шого прийняття посол лише передавав вірчі грамоти та подарунки. Саме у

338

Міжнародне публічне право

Візантії вперше було ви користано вірчі грамоти, які писали на пергаменті

вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Послам демонстрували військову

могутність Кон стантинополя, звертали увагу на товщину міських стін, на не-

приступність його укріплень. Перед послами проводили війська, які заради

більшого ефекту пропускались по кілька разів, змінюючи одяг та озброєння.

Про воджали послів зі звуками труб та розгорнутими прапорами.

Візантія була не єдиною країною, яка надавала «охорону» посольст вам.

Часто під час «прямування посольства» до столиці стріляли з гармат, грала

військова музика. Саме демонстрація військової сили передувала появі та-

кої сучасної норми дипломатичного протоколу, як почесна варта. Сьогодні

в більшості країн світу на честь високих іноземних гостей під час церемонії

офіційної зустрічі виставляють військову почесну варту, виконуються дер-

жавні гімни, дається артилерійський салют .

XVI–XVIII ст. були часом, коли в Європі складався новий дипломатич-

ний протокол і церемоніал. Уже при імператорі Карлі V почесті, що нада-

валися послам при в’їзді і прийомі, одержали суворо встановлений хара ктер.

У церемоніалі враховувалося значення кожної держави, посли якої прибу-

вали в Іспанію. У XVI ст. поступово склався чин посольських при йомів і у

Франції. Трохи простіше до церемоніалу ставилися довгий час англійці. Але

й в Англії з часів шанувальника французьких порядків Карла І Стюарта та-

кож установився визначений дипломатичний ритуал.

У XVI і XVII ст. при папському дворі існував, наприклад, такий поря-

док: урочиста аудієнція давалася папою, якого оточувала колегія карди-

налів, що складали консисторію. Посол зобов’язаний був вислуховувати

папу стоячи, з непокритою головою. Послів імператора, великих госуда рів

і Венеціанської республіки приймали у великій, так званій Королівсь кій

залі, послів інших государів — у малій, Герцогській залі. Були й такі по-

сли, яких папа приймав у своїх покоях, куди він на цей випадок запро шував

лише деяких кардиналів, щоб посол не подумав, що для нього складена кон-

систорія. Герцог Савойський, отримавши титул кіпрського короля, зажа-

дав, щоб його послів папа приймав у великій залі. Коли йо му було в цьому

відмовлено, він образився і на якийсь час перестав вза галі надсилати свого

представника до папи. Генуезька республіка про понувала папі кілька міль-

йонів золотом тільки за те, щоб її послів папа приймав у великій залі. Папа

відмовив їй у цьому під тиском Венеції, що ніяк не бажала, аби Генуя була

на одному рівні з нею. 13 вересня 1672 році у Римі побувала делегація госу-

даря московського. Їй була дана аудієнція у великій залі, папа приймав її в

оточенні п’ятнадцяти кардиналів. Мос ковського посла змусили здійснити

таку ж церемонію, як і будь-якого правовірного католика, — він повинен

був зробити три глибоких уклони і поцілувати папську туфлю. Під час зви-

чайних аудієнцій папа сидів у кріслі, оббитому червоним шовком. Послу

дозволялось сидіти на табу реті, при цьому посол не міг покривати голову

протягом усієї аудієнції.

У Франції послів коронованих осіб і папських нунціїв уводили до зали

прийому принци крові. Коли в 1635 році до Франції прибув англійський по-

сол та з’явився до двору, що в цей час розміщувався за межами Парижа, там

не виявилось жодного принца крові. Посол заявив, що не зрушить з місця

339

Модуль 9. Право зовнішніх зносин

доти, поки йому не буде надано особу — принца крові, який вво дить до двору.

Довелось терміново посилати за принцом у Париж .

Здавна держави прагнули надати юридичної чинності деяким нормам

протоколу, перетворити їх у норми міжнародного права. У 1504 році глава

римсько-католицької церкви, що претендував на верховенство серед глав

католицьких держав, спробував скласти «список монархів» як ключ до ви-

рішення суперечок, що постійно виникали між ними. Розміщення держав у

списку відбивало їхню відносну економічну й військову силу, а також так

звану порівняльну стародавність монархій. Однак «сила дер жав» не була по-

стійною величиною, а «стародавність», не підкріплена реальною силою, не

могла бути переконливим аргументом.

Протокольні правила старшинства довгий час були джерелом конфлік-

тів саме через те, що посол в добу абсолютних монархій розглядався як «alter

ego» (друге я) глави держави, якого він представляв. Будь-яке пору шення

привілеїв та імунітетів дипломатичного представника сприймалось як осо-

биста образа його государя. Саме тому виникали постійні суперечки через

дрібниці етикету, постійні намагання послів одержати такі ж почесті, які

були надані послу іншої держави, їхній острах принизити гідність свого госу-

даря недостатньою увагою, виявленою до його посла.

Дипломатична практика знає багато прикладів драматичних інцидентів

на цьому ґрунті. Один із них, який став хрестоматійним, стався 30 вересня

1661 року під час церемонії зустрічі шведського посла в Лондоні. За місце

в кортежі відбулась кривава сутичка між слугами іспанського посла Ватте-

вілля і французького посла д’Естрада. Людовік XIV, дізнавшись про цю по-

дію, наказав іспанському послу залишити Францію, а своєму представ нику

в Мадриді надіслав інструкцію з вимогою сатисфакції: Ваттевілль повинен

бути покараний, крім того, Іспанія повинна зобов’язатись, що її посли при

всіх іноземних дворах надалі будуть поступатися місцем по слам Франції. В

іншому випадку Франція погрожувала війною. Побоюю чись військових дій,

король Іспанії направив особистого представника в Париж для принесення

вибачень Людовіку XIV у присутності всього двору і дипломатичного кор-

пусу. Версаль увічнив свій тріумф, відливши спеціа льну медаль, на якій були

викарбувані французький король і посол Іспанії, який приносив вибачення.

На перший погляд, сварку між слугами двох послів і погрозу війни між дер-

жавами не можна порівняти. Але це тільки на перший погляд: за зовнішнім

виявом сварки чітко проглядалася претензія Франції на лідерство серед єв-

ропейських держав.

Подальше зміцнення постійно діючої дипломатичної служби, стрім-

кий розвиток мережі дипломатичних представництв загострювали пробле-

му старшинства в дипкорпусі. Йшло постійне суперництво за протокольне

старшинство між повноважними послами й надзвичайними, які прибули зі

спеціальними дорученнями на чолі надзвичайних посольств (напри клад, на

коронацію). Вони також претендували на особливі привілеї. Суперечності,

які виникали між постійно акредитованими і надзвичайними послами, були

зняті в другій половині XVII ст. У вірчі грамоти постійних (повноважних)

послів стали додавати слово «надзвичайні», тим самим прирівнявши їх до

надзвичайних послів.

340

Міжнародне публічне право

Великі витрати на утримання посольств, неприємні інциденти, пов’я зані

із суперечками через старшинство та церемоніал, призвели до того, що дер-

жави почали призначати замість послів представників або рези дентів, які не

мали права на такі церемоніальні почесті, як посли. Так, при австрійському

дворі першість надавалась послу Іспанії, акредитова ному у Відні. Французь-

кий король, який не хотів, щоб його посол обіймав місце після представника

Іспанії, надсилав до Відня резидентів.

У XVI–XVII ст. менш почесний титул представника почав виходити з

ужитку. Іншим титулом для дипломатів нижчого рангу був титул «повіре-

ного у справах». Резиденти зустрічалися в різні періоди часу аж до кінця

XVIII ст. Фактично дипломатичні представники ділились на два класи:

перший складався з послів та легатів, а другий включав представників, рези-

дентів і посланників. За зразком терміну «надзвичайний посол» означення

«надзвичайний» стало застосовуватись до посланників, які через це почали

претендувати на старшинство перед резидентами, тоб то постійними послан-

никами. Такі питання старшинства вирішувались згідно з протоколом того

двору, до якого призначався конкретний дип ломатичний представник.

Питання про пріоритет держав, глав держав та їхніх представників зали-

шалось відкритим до XIX ст. Вирішення цих питань відбулось під час Віден-

ського конгресу 1815 року, а також під час Аахенського конгресу 1818 року.

На Віденському конгресі було вирішено надалі зовсім не враховувати

відносне старшинство монархів і встановити, що в кожному класі держав

(імперії, королівства, республіки) положення дипломатичних представ ників

залежить від старшинства між ними, тобто від дати офіційного по відомлення

про прибуття. І щоб позбутися пережитків теорії, за якою ранг одних монар-

хів вищий, ніж ранг інших, уповноважені вирішили також, що в актах або

договорах між кількома державами, що допускають чергування, порядок, в

якому мають йти підписи, буде визначатися же ребкуванням між міністрами.

Однак ні на Віденському, ні на Аахенському конгресах положення щодо же-

ребкування не виконувалось. Замість ньо го уповноважені підписувались у

алфавітному порядку французьких назв представлених ними держав.

Питання старшинства в середині дипломатичного корпусу врегульо-

вувалось у «Положенні щодо дипломатичних агентів», оформленому як

«Додаток № 17» до Генерального акту Віденського конгресу (Віденський

регламент). Віденський регламент встановлював, що ні родинні зв’язки між

дворами, ні політичні союзи не могли давати послам жодних переваг одному

над іншим. Єдиним критерієм старшинства посла визнавався термін перебу-

вання його в країні, який вираховувався від дня вручення ним вірчих грамот

главі держави. Посол, який першим вручав вірчі гра моти, ставав старшиною

— дуаєном дипломатичного корпусу. У країнах, де перебував папський посол

(нунцій), він визнавався дуаєном, незва жаючи на час перебування у країні.

Класифікація дипломатичних представників за класами, встановлена

Віденським регламентом, мала покласти край усім попереднім суперечкам

з питань стар шинства. Однак цього не сталося. У Європі, наприклад, лише

великі держави (Англія, Австрія, Пруссія, Росія та Франція) могли акреди-

тувати за кордоном послів. Після Кримсь кої війни 1853–1856 pp. це право

отримала Туреччина; після франко-прусської війни 1870–1871 pp. — Ні-