Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

291

які ще буквально напередодні пліч-о-пліч, в одних військових лавах

боролися з білими

. Не обійшлося, звісно, і без долі везіння, нероз-

порядності червоних командирів.

Не вдалося одним ударом ліквідувати загони повстанців і в ін-

ших місцях. Розпорошуючись, «просочуючись» через щільні лави

червоноармійців, махновці щезали з поля зору супротивника, деда-

лі ускладнюючи виконання останнім одержаних наказів.

2 грудня командування 4-ої армії видало наказ про оголошення

Мелітопольського, Бердянського і Маріупольського повітів на осад-

ному становищі

. Лише невеличкій частині Кримської групи вдало-

ся прорватися через щільні загорожі на материк

Проте і за таких умов, маючи значну перевагу у чисельності, але

виявляючи млявість, нерішучість, зазнаючи дошкульних втрат, вій-

ська Червоної армії ніяк не могли впоратися з повстанцями Н. Мах-

на. Їх загони то вибухоподібно зростали, в тому числі й за рахунок

червоноармійців, що переходили на бік повстанців, то раптом змен-

шувалися до мінімуму.

Постійно діючою залишалася кіннота, що блискавично передис-

локовувалася з місця на місце, наносила «кинджальні» удари (11–12

грудня – Бердянськ, 13 грудня – Новоспасівка, Андріївка, 16 груд-

ня – Федорівка)

. Піхота по суті зникла, за винятком незначної час-

тини кулеметників, яких пересадили на тачанки. Червоні команди-

ри відзначали, що Н. Махно «на одному місці більше одного дня чи

ночі не залишається, щоб не бути остаточно оточеним. В разі невда-

чі відходить врозсип… Як зразковий партизан, не обтяжує себе по-

лоненими і під Андріївкою лишає нам 1200 червоноармійців (42)

дивізії. Так же рішуче чинить зі своїми хвостами-обозами і в по-

трібну хвилину кидає цю приманку нашій кавалерії, а сам тимча-

сом відходить швидко й далеко»

Рятуючись від переслідування, до якого залучались дедалі нові,

свіжі сили червоних, невеликий загін махновської кінноти 20 груд-

ня 1920 р. розпочав свій останній у тому році рейд південними ра-

йонами (захопивши частково навіть Правобережжя), що завершився

уже в середині січня 1921 року. Зазнаючи дедалі нових втрат і ком-

пенсуючи їх за рахунок повстанських сил у місцях швидкого пе-

ресування, махновці демонстрували неабияку здатність самозбере-

ження.

Голованов В. Назв. раб. – С. 378–379; Савченко В. А. Назв. праця.

– С. 310–312.

Див.: Волковинский В. Н. Назв. призв. – С. 185.

Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 319–321; Голованов В. Назв.

призв. – С. 373–375; 385–392.

Там само.

Цит. за: Ашахманов П. Махно и его тактика (К годовщине гибели пе-

троградской бригады) // Военное издание. – 1921. – № 18. – С. 42–43.

292

М. Фрунзе, на якого покладалося першочергове завдання щодо

ліквідації політичного бандитизму, вважав, що наприкінці 1920 р.

махновщина залишалася єдиною серйозною організованою зброй-

ною повстанчою силою в Україні

. Актуальним залишалося завдан-

ня, висунуте в грудні Радою Праці й Оборони: «звільнення України

від бандитизму і тим самим забезпечення в ній стійкого радянсько-

го ладу є питанням життя і смерті для Радянської України і питан-

ням надзвичайної ваги для всієї Радянської Федерації»

Останні дні 1920 р. махновці провели у безперервних, виснаж-

ливих боях, практично не маючи змоги хоч трішки відірватись від

переслідувачів. Дії останніх ставали дедалі загрозливішими, ни-

щівнішими, а відтак новий рік не віщував оптимістичної перспек-

тиви прибічникам Н. Махна, коло яких продовжувало звужуватися.

Загалом на кінець 1920 р. повстанська боротьба підупадає, хоча

вона виявлятиме себе ще й у наступні роки. Однак, тенденція в

силу багатьох причин (передусім репресивних заходів радянської

влади, червоноармійських операцій) була очевидною. Це не завжди

враховується істориками, публіцистами, які на основі здебільшого

мемуарних джерел, що далеко не завжди прямо кореспондуються з

документами, фактами, абсолютизують спорадичні вияви повстан-

ської боротьби, занадто героїзують вчинки окремих її представни-

ків (як правило, це робиться на основі їх же пізніших свідчень), пе-

редають у значно здеформованому вигляді загальну картину стану

республіки, політичної атмосфери в ній тощо

***

Припинення польсько-радянської війни, мирні переговори обох

сторін у Ризі нанесли серйозного удару по планах С. Петлюри, тих

діячів УНР, які групувалися навколо нього. Однак до розгрому ар-

мії П. Врангеля ще залишалася певна надія на те, що наступ радян-

ської влади можна якщо не припинити, то хоча б затримати. Піс-

ля ліквідації достатньо могутнього військового угрупування біло-

гвардійців у Криму сподівання на зміну загальної ситуації в Украї-

ні практично вичерпувалися.

Правда, з відведенням польських частин за Збруч на лінії Жме-

ринка–Могилів залишились формації армії УНР у складі 2 тис. баг-

Див.: Лихолат А. В. Назв. раб. – С. 591–592.

Внутренние войска Советской республики 1917–1922 гг. Документы и

материалы. – М., 1972. – С. 239; Владимир Ильич Ленин. Биографическая

хроника. – Т. 9. – Июнь 1920 – январь 1921. – М., 1978. – С. 535.

Див., напр.: Героїзм і трагедія Холодного Яру [Зб. матеріалів і спога-

дів] – К., 1996. – 312 с.; Кость Блакитний, отаман степової дивізії: Зб. до-

кументів і спогадів. – К., 1997. – 96 с.; Коваль Р. Отамани Гайдамацького

краю: 33 біографії. – К., 1998. – 616 с. та ін.

293

нетів, 50 гармат, близько 2,5 – 3 тис. «шабель кінноти, наполовину

їздячої піхоти»

Порівнюючи цей потенціал з півмільйонною Червоною армією,

дислокованою в Україні, один з найкращих знавців тогочасних по-

дій М. Омелянович-Павленко уже на початку своєї розповіді заува-

жує: «Ясно, що зазначені вище невеликі відділи (військові) не мо-

гли вибороти собі права лишитися під рідною стріхою. Вони могли

лише поспішно згромадити навколо себе трохи козацтва та (потім)

виконати той девіз, що написано мною на чолі цього розділу «На ві-

йні не можна завжди бути певним у перемозі, але можна врятувати

честь, виконуючи свій обов’язок доброго вояка» (Е. Левіс)»

Побіжно варто зауважити, що М. Омелянович-Павленко – ко-

мандуючий Української армії в 1920 р., безперечно, мав найповні-

шу інформацію, найдостеменніше знав про всі її дії і найвичерпні-

ше та найпрофесіональніше відтворив непростий епізод громадян-

ської війни у розлогій згаданій праці

Українські позиції були дещо підсилені передислокацією з під-

контрольних Польщі теренів в район Підволочиська–Чорного Ост-

рова 3-ї російської армії генерала Б. Перемикіна. Щоправда, боєздат-

ними було не більше 2,5 тис. чоловік, однак, мабуть, більше важив

фактор домовленості раніше непримиренних сторін, зобов’язання

російського командування підпорядкуватись українському прово-

ду

. Цим же шляхом могли послідувати й інші загони колишніх бі-

логвардійських частин, що деінде залишалися в Україні та частко-

во в Польщі.

Проведена в регіоні перебування Української армії мобіліза-

ція також збільшила її ряди. У перших числах листопада 1920 р.

на протирадянський фронт за розрахунками можна було вистави-

ти 8–12 тис. багнетів, 2–2,5 тис. шабель і до 80 гармат. Їм безпосе-

редньо протистояло до 28 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 5 бронепотя-

гів червоних

Кілька нарад (остання 9 листопада 1920 р.) під керівництвом Го-

ловного отамана С. Петлюри мали результатом вироблення думки

про ініціювання військових дій у східному напрямку.

На 11 листопада 1920 р. об’єднані сили запланували початок на-

ступу від Могилева-Подільського на Вінницю. Головний удар спря-

мовувався на станцію Жмеринка, яка була важливим стратегічним

пунктом, особливо у забезпеченні перекидання військових ванта-

жів для всього Південно-Західного фронту. Неабияку роль органі-

Омелянович-Павленко М. Останній відворот // Омелянович-Павленко

М. Спогади командарма (1917–1920). – К., 2007. – С. 407.

Там само.

Там само. – С. 407–475.

Там само. – С. 440, 474.

Там само. – С. 441, 450.

294

затори акції відводили повстанським антирадянським елементам

(за деякими оцінками в жовтні 1920 р. в Україні продовжували іс-

нувати кілька десятків загонів, у яких нараховувалось 23 тис. чоло-

вік

). Їх командири отримали накази руйнувати тил, здійснювати

напади на червоноармійські підрозділи тощо

Однак і радянські сили готувалися до відповідальних дій

. Го-

ловний тягар тут падав на плечі вояків 14-ї армії (командуючий –

М. Василенко) у складі 24-ї, 41-ї, 45-ї і 60-ї піхотних дивізій, кава-

лерійської бригади Г. Котовського. В жовтні 1920 р. було створе-

но кінний корпус Червоного козацтва (командуючий – В. Прима-

ков) у складі 8-ї Червонокозачої та 17-ї кавалерійської дивізій. Всі

згадані частини значною мірою були укомплектовані українцями,

що вже впродовж тривалого часу брали участь в громадянській ві-

йні в Україні. Приводячи війська до повної бойової готовності, бій-

цям роз’яснювалося, що «миру на Заході заважає Петлюра і він має

бути знищений»

Розгадавши плани петлюрівської армії (можливо, одержавши на-

дійні розвідувальні дані), червоне командування вирішило перехо-

пити ініціативу й завдати превентивного удару. 10 листопада воно

почало власний наступ. Частини 45-ї дивізії розбили Залізну диві-

зію – одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Особливо вдалою в

цій операції показала себе кавалерійська бригада Г. Котовського. В

бою біля Котюжан 12 листопада вона разом із 135-ю бригадою 45-ї

дивізії під командуванням М. Голубенка розгромила 4-ту і 6-ту ди-

візії, а також завдала нищівної поразки окремій кавалерійській ди-

візії противника. На іншій дільниці фронту, з напрямку Могилева-

Подільського успішно діяв корпус Червоних козаків під команду-

ванням В. Примакова у взаємодії з 41-ою піхотною дивізією

Не витримавши ударів 14-ї армії, українські частини змушені

були почати відхід на всьому фронті. Лише за три дні (з 10 по 13

листопада) наступу радянських військ на проскурівському напрям-

ку було взято в полон 1600 солдатів, захоплено 14 гармат, 73 куле-

мети та інше військове спорядження, визволено Нову Ушицю, Лі-

тин та ряд інших населених пунктів

З першого ж дня боїв оголилася проблема серйозного дефі-

циту набоїв у підрозділах армії УНР. Вихід знаходився в спішно-

му заміщенні піших частин кіннотниками, однак без координації

Див.: Супруненко Н. И. Указ. раб. – С. 438.

Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 511; Омелянович-Павленко М.

Назв. праця. – С. 451.

Див.: Гражданская война на Украине. – Т. 3. – С. 700, 718, 727, 728 и

др.

Супруненко Н. И. Указ. раб. – С. 438.

Українська РСР в період громадянської вйни. – Т. 3. – С. 422–425.

Див.: Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 511.

295

дій з піхотою розраховувати на стратегічний успіх, навіть при ло-

кальних перемогах, не можна було. Швидко з’ясувалося, що й тієї

кількості боєздатних кіннотників, на які розраховували керівни-

ки, також не було. А тут ще додалися неузгодженості дій команд-

ного складу, млявість загального керівництва в особі С. Петлюри.

Загострився конфлікт між окремими командирами російських під-

розділів, які почали діяти на власний розсуд, вийшовши з покори

М. Омеляновичу-Павленку

Відтак під червоноармійським натиском продовжився відхід

практично всіх підрозділів української армії, хоча на деяких ділян-

ках фронту й створювались сприятливі обставини для контратак.

Радянським частинам вдалося без особливих ускладнень зірва-

ти похід з району Мозиря в напрямку Чорнобиля й Овруча, здійсне-

ний білогвардійським угрупуванням С. Булак-Балаховича

14 листопада командуючим 14-ї армії знову було призначено

І. Уборевича (цю посаду він обіймав з короткою перервою з літа

1919 р.).

довідка:

УБоРеВич Ієронім петрович (2(14)І.1896, с. Антандриюс

(Литва) – 11.VI.1937, Москва) – радянський воєначальник, коман-

дарм 1-го рангу.

Походив із литовської селянської родини. В 1916 р. закінчив Кос-

тянтинівське артилерійське училище. Брав участь у Першій світо-

вій війні, підпоручник. В 1917 р. вступив до РСДРП(б). В грудні

1917 р. обраний окмандиром Революційного робітничо-селянського

полку. В 1918 р. перебував на різних фронтах боротьби за владу рад.

В жовтні 1919 р. – лютому 1920 р. командуючий 14-ю радянською

армією, в березні-квітні 1920 р. – 9-ю армією при розгромі Білої ар-

мії А. Денікіна.

В квітні-липні 1920 р. знову командуючий 14-ю, в липні-листопаді

1920 р. – командуючий 13-ю армією, а в листопаді-грудні – знову

командуючий 14-ю армією. 13-та й 14 армії брали активну участь в

боях з Польщею і білогвардійською армією П. Врангеля.

Після завершення Громадянської війни – на високих командних по-

садах, член ВЦВК і ЦВК СРСР.

Відбивши контратаки петлюрівських частин на ділянках 24-ї і

60-ї дивізій, радянські війська дедалі розвивали свій наступ. 16 лис-

топада вони визволили Кам’янець-Подільський, а 18 листопада 8-ма

Червонокозача дивізія разом з частинами 60-ї дивізії вибила про-

тивника з Деражні. Частини 45-ї дивізії, в тому числі кавбригада

Г. Котовського, невідступно переслідували супротивника в напрям-

ку Проскурова, де був зосереджений основний контингент військ

Директорії і рештки білогвардійських частин. Після запеклого бою

Див.: Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 453–467, 476–481.

Див.: Супруненко Н. И. Назв. раб. – С. 438.

296

радянські війська 18 листопада оволоділи Проскуровим

Червоні козаки і бригада Г. Котовського продовжували наступ.

В районі прикордонного міста Волочиська 21 листопада розгорну-

лися останні запеклі бої

Переконавшись у безперспективності дальшого опору, точ-

ніше не маючи для того ні фізичних, ні моральних сил, коман-

дування військ УНР вирішило залишити землю своєї держави.

М. Омелянович-Павленко так описує останню акцію українських

вояків: «Біля 2-х годин 21 листопада по отриманню дозволу з боку

польського командування був виданий наказ почати переправу обо-

зів через р.Збруч. З 4-х годин почалася переправа обозів на участку

між Волочиськом і Ожиговцями. Після полудня почала переправ-

лятися піхота, а Окрема кінна дивізія і кінний Мазепинський полк

на протязі дня активно забезпечували переправу, атакуючи декіль-

ка разів ворога в районі Батьківців і Куриловців. Командуючий ар-

мією (М. Омелянович-Павленко – В. С.), який ночував на с. Войтов-

цях, а на протязі дня був в с. Куриловцях, о 16 годині прибув на пе-

реправу у с. Ожиговці. О 17-й годині почали проходити окремі вози,

і фактично переправа скінчилася»

. Командуючий армією УНР не

знайшов ніяких слів ні захоплення, ні співчуття до тих, хто після

тривалих років боротьби змушений був визнати поразку, мав ряту-

ватись втечею на чужину. Єдине, що зауважив щодо евакуації ар-

мії М. Омелянович-Павленко, так це те, що «переправа пройшла в

повнім ладі, за винятком того випадку, що під вечір у Підволочись-

ка ворогу удалося захопити більшість обозу кінного полку Чорних

Запорожців»

Щодо останнього є й інші відомості: радянські війська захопили

багато полонених і значні трофеї – 2 бронепотяги, 14 гармат, 120 ку-

леметів, три ешелони військового майна

Кадровий військовий М. Омелянович-Павленко ретельно про-

аналізував підсумки всієї кампанії, критично оцінив дії команду-

вання армії УНР, її вояків, чесно віддав належне заслугам черво-

ноармійців. Загалом же він прийшов до цілком обґрунтованого ви-

сновку, що іншого результату й бути не могло

. Адже в даному ви-

падку, як, практично, і завжди в історії, на перший план виходив

об’єктивний чинник. Він же виявився не сприятливим для прихиль-

ників УНР. «Спільні наші зусилля не привели до бажаних наслід-

ків, – констатував генерал, – й головна частина цього зовсім не в тій

Див.: Гражданская война на Украине. – Т. 3. – С. 767, 772, 777 и др.

Українська РСР в період громадянської війни. – Т. 3. – С. 426–428.

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 468–469.

Там само. – С. 469.

Історія Української РСР. – Т. 5. – С. 511–512; Українська РСР в період

громадянської війни. – Т. 3. – С. 428.

Див.: Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 469–475.

297

чи іншій помилці вищого командування й підвладних йому чи сто-

ронніх осіб.

Тільки вибух загального повстання по тилах червоних військ

та щасливе просування Врангеля в курському напрямкові могло б

сприяти поліпшенню нашого військового становища. Але цих по-

дій нам бракувало, і через те чи зараз, чи трохи пізніше, чи гірше, чи

краще, проте ми були примушені залишити наш край»

В наведених словах – не лише визнання закономірності пораз-

ки ар’єргардів Української революції, а й розуміння причин перемо-

ги супротивних сил.

В тій же праці можна знайти й точні дані щодо евакуації до Поль-

щі військових підрозділів УНР і короткої характеристики станови-

ща, в якому вони опинилися: «На протязі 21.11. через три контроль-

ні пункти перейшло Збруч три армії УНР: а саме 40 000 люду, з них

поверх 4 000 старшини, 10 000 коней, з 3-ї російської армії – 10 000

люду, 3000 коней й Збірної козачої дивізії коло 2000 люду і коней.

Зброя, що складали наші вояки, вражала своєю різноманітністю.

Військовий округ, в який ввійшла наша армія, був вщерть пере-

повнений польськими військами і зовсім не підготовлений на при-

йняття 50 000 люду.

Таке становище викликало формений голод, внаслідок чого при-

близно четверта частина всього люду подалася знову за Збруч. Ре-

шта війська була переведена до таборів – Каліша, Щипйорко, Вадо-

виці, Ченстохова, Стрілкова»

Так наприкінці 1920 р. почав оформлятися основний кістяк

української політичної еміграції.

***

1920 рік можна вважати рубіжним у переході від війни до миру

не в тому сенсі, що в якийсь момент закінчилися воєнні дії й жит-

тя вступило у якісно нову фазу – мирну. Війна з миром сусідству-

вали увесь рік. В одних регіонах – більша частина Донбасу, Харків-

щини, Полтавщини, Чернігівщина – одна, радянська влада існува-

ла всі дванадцять місяців, тут творився новий соціалістичний лад.

В інших місцевостях – на Правобережжі, Півдні не лише продовжу-

вався стан війни, а й часом спалахували масштабні й криваві бит-

ви, проводилися стратегічні й тактичні операції з усіма атрибута-

ми війни.

І хоча підписання миру з Польщею настане лише у березні на-

ступного, 1921 р., а вогнища повстанського руху ще залишатимуть-

ся в різних місцевостях України, загальна тенденція звуження, лік-

відації протиборства виявлялася дедалі наочно, могутньо, перекон-

Омелянович-Павленко М. Назв. праця. – С. 475.

Там само. – С. 473.

298

ливо. Визначальними ставали процеси поствоєнного функціону-

вання суспільства – налагодження життя за мирними стандартами.

Відтак можна уявити 1920 рік як карту України, на якій «море

миру» (нехай десь нестійкого, а то й умовного), розливаючись де-

далі більше поглинало «острови і острівці війни». Йдеться, звісно,

про ті терени, які раніше іменувалися Підросійською (Наддніпрян-

ською) Україною. Західні території – Східна Галичина, Західна Во-

линь, Холмщина, Підляшшя відійшли до Польщі; Північна Буко-

вина, Хотинщина, Придунайські землі, українські райони Бессара-

бії були окуповані Румунією; Закарпаття опинилося у складі Чехос-

ловаччини. Це було результатом Першої світової війни, латентним

джерелом визрівання неминучих конфліктів у наступному. Однак

на кінець 1920 р. світ, Європа настільки втомилися від війни, що

жага миру переважила будь-які інші настрої й тенденції. То ж на-

віть з очевидними історичними несправедливостями, такими як на-

сильне, жорстоке шматування українського організму доводилося

рахуватися як з данністю моменту, відкладати розв’язання гострих

проблем до інших, сприятливіших часів.

В сучасній історіографії поширена точка зору, яка може дещо

дисонувати з вищевикладеними міркуваннями. Її представники

вважають, що 1920 рік не був останнім роком Української револю-

ції, що боротьба (повстанські виступи, Другий зимовий рейд тощо)

продовжувалася, тривав активний спротив радянському режиму,

який кваліфікується окупаційним.

Однак об’єктивна оцінка ситуації все ж незаперечно свідчить –

домінантними, визначальними для суспільства України стали нево-

єнні процеси, а перспектив зміни влади, принесеної революційни-

ми потрясіннями, суті запроваджуваних порядків, які дедалі зміц-

нювалися, не існувало.

Звісно, найбільше в тому були переконані комуністи. А маси

вони привертали на свій бік не лише словами – абстрактною

агітаційно-пропагандистською роботою, ідеологічними зусиллями,

а конкретними справами, реальними кроками у закріплені основ но-

вого, мирного, значить – з ознаками наростаючої стабільності жит-

тя. Тому паралельно з бойовими діями достатньо оперативно здій-

снювалися перетворення, спрямовані на реалізацію комуністичної

програми, ідеалів, про які більшою або меншою мірою (іноді навіть

через контраргументи супротивників) знало занурене в революцій-

ний вир суспільство. У такий спосіб ще до повсюдного завершення

боротьби за владу широкий загал мав змогу на першому практично-

му досвіді переконуватись у реальній політиці більшовицької пар-

тії, її змісті і смислі.

І все ж далеко не всі проблеми, навіть найнагальніші, вдавалося

вирішувати відразу, до багатьох з них доводилося підходити поволі,

обережно, зважаючи саме на непросту загалом ситуацію. Так, маю-

299

чи на меті повсюдне і повноцінне відновлення влади рад, далеко не

скрізь виявлялися можливості для формування цих органів. Хоча

вибори в них розпочалися ще навесні, тривалий час не відмовляли-

ся від функціонування ревкомів – надзвичайних органів, які форму-

валися в міру вивільнення Червоною армією територій, населених

пунктів від супротивників. Тому ще й на кінець року ревкоми про-

довжували діяти в 7 губернських, 46 повітових центрах, у 1009 во-

лостях і 9248 селах. Ради ж на той же момент функціонували в 5 гу-

бернських, 51 повітовому центрі, 922 волостях та 6280 селах

Водночас, навряд чи можна в усьому погодитися з точкою зору,

що перевага ревкомам перед радами надавалася свідомо, зважаючи

на те, що перші призначалися, а другі за своєю природою мали оби-

ратися

. Комуністична партія непогано розуміла перевагу демокра-

тично сформованих органів над надзвичайними, бачила шлях зміц-

нення диктатури пролетаріату у повсюдному відновленні діяльнос-

ті рад

. Тому ще в процесі розгрому військ А. Денікіна, а саме 2 січ-

ня 1920 р. було ухвалено постанову Ради робітничої й селянської

оборони «Про скасування губернських і повітових Революційних

Комітетів». В документі прямо говорилося: «В силу зміни обстанов-

ки, яка виключає необхідність мати на місцях органи влади, які ді-

ють паралельно (Революційні Комітети; Виконавчі Комітети і Вій-

ськові Комісаріати), скасувати всі губернські й повітові Революцій-

ні Комітети, за винятком тих тільки но звільнених від неприятеля

місць, де ще не засновані нормальні (підкреслено мною. – В. С.) уря-

дові органи»

Отже, вважаючи «нормальними» управлінськими органами зо-

всім не ревкоми, а ради, уже 15 лютого ВЦВК РСФРР оприлюднив

положення «Про Сільські Ради»

. Поява документа, звісно, була ло-

гічною, оскільки передбачала допомогти у формуванні «нормаль-

них» органів влади у «глибинці», де відповідного досвіду в умо-

вах громадянської війни накопичити просто не вдалося. Декрет зна-

чний обсягом і детально регламентує (в ньому аж 69 параграфів), всі

права, обов’язки, функції сільських рад.

В документі з абсолютною чіткістю визначалося:

«§ 1. Сільська Рада є вищим органом влади в межах його веден-

ня і в кордонах місцевості, яка ним обслуговується.

Див.: Бойко Е. Д. Борьба органов диктатуры пролетариата за укрепле-

ние социалистического строя на Украине. – К., 1987. – С. 26.

Див.: Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. – К., 2007.

– С. 420.

Див.: Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 рр.

В 3-х т. – Т. 3. – К., 1970. – С. 35–53.

Советы в эпоху военного коммунизма (1918–1921). – Сб. док. Ч. ІІ.

– М., 1929. – С. 9.

Там же. – С. 9–14.

300

§ 2. Всі постанови Сільської Ради обов’язкові до виконання для

всього населення даної місцевості»

На додаток буквально через три дні вийшло й положення ВЦВК

«Про Повітові Виконавчі Комітети»

Відтак інструкції були вичерпними, й на місцях їх намагалися

втілювати в життя. Однак збереження по суті напіввоєнного стану

в багатьох місцевостях не дозволяло оперативно здійснювати бажа-

ні, необхідні плани.

Варто зазначити, що і в діяльності відновлених рад не відразу

вдавалося впроваджувати демократичні начала. Часто переважну

кількість справ, особливо невідкладних, гострих, важливих вирі-

шували президії виконкомів, так звані «трійки», або «п’ятірки», які

по-суті мало чим відрізнялися від ревкомів

Послідовно проводився партійний принцип формування влади.

За зразок слугував Всеукрревком – три більшовики й по одному бо-

ротьбисту та борьбисту: так же формувалися й губернські та пові-

тові ревкоми. У губернських виконкомах рад близько 70% станови-

ли комуністи

Що ж до інших партій, вони не лише не допускалися до влади:

до них застосовувалися репресивні акції, які вели до припинення їх

діяльності. Так, 19 серпня 1920 р. були проведені обшуки в помеш-

каннях Всеукраїнської конференції партії меншовиків, багатьох з

них було заарештовано, відправлено до виправних таборів і за межі

України

В ніч на 9 вересня 1920 р. зазнав арешту весь склад делегатів

партії лівих есерів – синдикалістів (створена в серпні 1920 р. на чолі

з В. Арнаутовим з числа правих елементів партії борьбистів – ліва,

переважаюча частина, як відомо, злилася з КП(б)У. Розпочатий 8 ве-

ресня з’їзд проголосив своїм головним завданням повалення радян-

ської влади в Україні. Однак чекісти заарештували делегатів і всі

15 осіб були засуджені на строк «до кінця громадянської війни»

Партія була оголошена «ворогом радянської влади», а діяльність за-

боронена

Там само. – С. 9.

Там само. – С. 14–17.

Бюллетень V Всеукраинской конференции КП(б)У. – № 4. Харьков,

1920. – С. 9; Солдатенко В.

Ф., Верстюк В. Ф. Революції в Україні: політико-

державні моделі та реалії (1917–1920) // Політична історія України. ХХ сто-

ліття: У 6 т. – Т. 2. – К., 2003. – С. 418.

Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 4-е, доп. –

К., 1977. – С. 318.

Див.: Солдатенко В. Ф., Верстюк В.Ф. Назв. праця. – С. 422.

Маймескулов Л. Ф., Рогожин А. И., Сташис В. В. Всеукраинская

чрезвычайная комиссия. – Харьков, 1990. – С. 219.

Там же.