Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

281

Як згадує В. Вересаєв, на запитання – навіщо все це робилося,

Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка.

Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити,

туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але

ми ніяк не могли думати, – говорив Дзержинський, – що вони так

використають ці повноваження». Ім’я Пятакова Фелікс Едмундович

не назвав, – пише Вересаєв, але всі знали, що очолювала цю розпра-

ву «пятаковська трійка»

На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаєва, сказати важко.

І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник

проблем, пов’язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізви-

ща угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки),

коли мова заходить про кримську трагедію

. Вочевидь, історики ма-

ють тут ще сказати своє слово.

Розгром військового угрупування, очолюваного П. Врангелем,

став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардій-

ським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антан-

тою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.

***

Двічі упродовж 1920 р. радянська влада оголошувала фронти,

що перерізали терени України – головними, вирішальними для долі

країни, соціалізму. Навесні-влітку це був Польський фронт, а восе-

ни – врангелівський. Концентруючи основні сили для протидії най-

більшим військовим загрозам, комуністичне керівництво не пови-

нно було забувати й про ті небезпеки, які виходили від повстансько-

го руху. Точніше, їм і не дозволяла цього зробити ситуація на так

званому внутрішньому фронті.

Тимчасові успіхи поляків і добровольців вочевидь породжували

сумніви у непорушності й могутності радянської влади, приводили

до активізації настроїв непокори на регіональному рівні, спроб про-

тидії офіційній державній системі, її інститутам. Чималим стиму-

лом тут слугували і нові прорахунки командування Червоної армії,

помилки у здійсненні політики, передусім щодо селян.

Так черговий сплеск активності махновців виявився напряму

пов'язаний з участю в польській кампанії 1-ої кінної армії С. Бу-

дьонного. Передислоковуючись з Північного Кавказу на Південно-

Західний фронт, частини армії «по дорозі» «наводили порядки» і в

«махновському районі», широко практикуючи репресії. Нерідко це

робилося без розбору – під «гарячу руку» потрапляло чимало мир-

них жителів. Відповідь була зрозумілою – самозахищаючись, селя-

ни потяглися до відроджуваних махновських загонів. Так рух, що

Вересаев В. В. Назв. работа. – С. 30.

Мельгунов С. П. Красный терор в России. – М., 1990. – С. 66–69.

282

здавалося вичерпав себе на початку 1920 р., ледь жеврів навесні, по-

ступово почав оживати, а потім швидко обростати прибічниками.

Давалася взнаки й інерція в діях радянських органів. Вони зро-

били загалом вірний з досвіду 1919 р. висновок про те, що махновці

успішно діють на порівняно незначних територіях, «прив’язуються»

більше до рідних місць. То ж на 1920 р. вони розробили тактику бо-

ротьби з політичним бандитизмом, згідно якої в арміях і дивізіях

створювалися спеціальні служби начальників тилу, які мали бути

відповідальними за «порядок» лише у прилеглих до місць дисло-

кації військових підрозділів регіонах. А командуванню начальни-

ків тилових дільниць підпорядкували переважно частини воєнізо-

ваної охорони (ВОХР), особовий склад яких не мав перевищувати

батальону на повіт

. Таких сил, можливо, було б достатньо, якби по-

встанські загони продовжували діяти розпорошено, кожен на влас-

ний розсуд. І якщо події набували саме такого характеру, то захо-

ди радянської влади в комплексі з дією інших чинників виявлялися

ефективними, що, зрештою, також вплинуло на масштабність анти-

урядового спротиву.

Однак природний розум і військовий хист Н. Махна і в цій си-

туації показали себе достатньо яскраво й переконливо. Оператив-

но залишивши район пересування 1-ої кінної, повстанці відірвали-

ся від рідних місць і протягом червня 1920 р. здійснили рейд у 350

верст селами Павлоградського, Новомосковського і Бахмутсько-

го повітів. Буквально за три тижні вони з невеликого загону пере-

творилися на помітну бойову одиницю, що нараховувала до 5 тис.

багнетів, 1 тис. шабель і мала на озброєнні 6 гармат, 180 кулеме-

тів

. В. Білаш писав, що насамперед це було наслідком «перегинів»

у ставленні червоних військ до населення. «В кожному повіті се-

лянські групи, незадоволені – одні продрозкладкою, інші – гоніння-

ми, обсіявшись, почали організовувати нові загони, які вливалися у

нашу армію», – відзначав він

Влітку 1920 р. рейди були основним тактичним засобом, який

застосовували махновці. 29 червня вони вирушили в другий рейд,

маршрут якого проходив через Бахмутський, Ізюмський, Костян-

тиноградський, Новомосковський та Павлоградський повіти. 9 лип-

ня армія, яка зросла до 10 тис. бійців, повернулася до рідних місць,

а вже наступного дня розпочала черговий, третій, рейд Лівобереж-

жям. За місяць махновці побували в Бахмутському, Павлоградсько-

му, Костянтиноградському, Кобеляцькому, Кременчуцькому, Пол-

тавському, Зіньківському та Миргородському повітах. З середини

серпня почався четвертий рейд. Пройшовши Миргородський, Кре-

менчуцький, Кобеляцький, Костянтиноградський і Старобільський

Див.: Верстюк В. Назв. праця. – С. 253–254.

Там само. – С. 250.

Цит. за: Верстюк В. Ф. Назв. праця. – С. 250.

283

повіти, повстанці вийшли за межі України на територію Облас-

ті Війська Донського. Досягнувши ст. Кутейникове у середній те-

чії р. Чир, правої притоки Дону, вони наприкінці вересня поверну-

лися в Україну

За підрахунками українських чекістів, протягом літа повстан-

ці подолали відстань, яка перевищувала 2 тис. верст. Вони про-

йшли через сотні сіл, а, зміцнівши, не минали й міст. 1 і 19 липня

вони брали Ізюм, 1 серпня стояли під Кременчуком, з 6 по 15 серп-

ня утримували Зіньків, 16 серпня захопили Миргород, а 3 верес-

ня – Старобільськ. Просування повстанської армії супроводжувало-

ся тотальним знищенням радянського державного апарату, розгро-

мом комуністичних організацій та комнезамів

Військова сила повстанської армії, за даними, які оперативно-

секретне управління ВУЧК мало на кінець літа 1920 р., складалася

з трьох полків піхоти і двох полків кавалерії, кулеметного полку та

артилерійської частини. При командармі, як і раніше, знаходилася

«батьківська чорна сотня». Армія мала тачаночний обоз, до складу

якого входив похідний лазарет. При штабі армії знаходилися відділ

постачання та агентурна розвідка.

У вересні 1920 р. повстанська армія Н. Махна, за свідченням

В. Білаша, нараховувала близько 35 тис. піших і кінних бійців, з

яких 20 тис. перебували в головному армійському ядрі, а решта – в

різних групах, розкиданих по території Лівобережжя

. Це була гріз-

на військова сила, яка могла виконувати серйозні оперативні за-

вдання. Махновці ефективно користувалися різноманітними при-

йомами партизанської тактики, здійснювали швидкі переходи, роз-

бивали свої сили на окремі похідні колони, головні сили, авангард

і ар’єргард, вміло дезорієнтовували противника демонстративни-

ми маневрами. Все це давало їм значні переваги у боротьбі з чер-

воними частинами

. Анархісти (Барон, Алий, Тепер), які поверну-

лися влітку до Н. Махна, підбивали його і Раду революційних по-

встанців на захоплення певної території, де б можна було вдатися

до анархістських соціальних експериментів. «Батько» вагався. Ма-

буть, він дедалі розумів, що рейдова, партизанська тактика не може

бути вічною, а для переходу до осілості власних сил явно не виста-

чало. Хочеш-не-хочеш треба було приставати до котрогось із поляр-

них таборів, що сходилися у вирішальному двобої – радянського чи

врангелівського.

Зробити вирішальний вибір було дуже непросто.

Душа, як і раніше, явно «не лежала» до білогвардійців, а червоні

бачили в повстанському ватажкові непримиренного ворога, що вже

Верстюк В. Назв. праця. – С. 250.

Там само.

Там само. – С. 255.

Там само. – С. 252–253.

284

пролив немало їхньої крові, зірвав низку планів. Переломити їх на-

строї було нелегко, якщо взагалі можливо.

Зволікаючи з остаточним рішенням Н. Махно, як і завжди, на-

магався уникнути однозначності, сподіваючись, що непередбачува-

ний розвиток подій може внести свої корективи. Однак події йшли

своєю чергою, достатньо швидко і певною мірою мимоволі втягу-

вали у свій вир і тих, хто вагався, не міг зупинитися на котромусь із

альтернативних рішень, не знаходячи серед них задовільного.

Відмітаючи пропозиції врангелівців про заключення угоди

(вдаючись при цьому навіть до нічим не виправданих жорстокостей

щодо парламентарів), Н. Махно зазнав містифікацій. Скористав-

шись з факту переходу в табір білих деяких підрозділів повстанців

на чолі зі своїми отаманами, прибічники П. Врангеля почали шири-

ти чутки, що вся повстанська армія пристала до них.

З іншого боку, використавши появу такої інформації, більшови-

ки, червоне командування дедалі посилили нападки на Н. Махна.

Пропаганда мала успіх, оскільки «батько» спокушався на авантюр-

ні випади проти радянської влади, червоноармійських загонів, коли

відчував можливість захоплення непоганої поживи. В одному з боїв

у районі села Петровського за 30 верств від Ізюма Н. Махно був по-

ранений в ногу. Лише через 5 днів вдалося зробити операцію і його

життя залишилося поза загрозою

. На цей час припав і остаточний

розрив з анархістами з «Набату», які не змогли «загнуздати» не-

покірного отамана, не спромоглися забрати в нього владу над по-

встанцями, змушені були рятуватися втечею від неминучої розпра-

ви. На Всеукраїнській конференції «Набату» в Харкові (3–8 вересня

1920 р.) вони заявили, що Н. Махно не вміє підкоряти особисті ка-

призи загальній справі й перестав бути анархістом.

Дедалі розчаровувалися в «батькові» й зажиточні елементи села,

що до того бачили в ньому можливого захисника від крайнощів

усіх влад. Куркульству зовсім не подобалась махновська «республі-

ка на колесах», безкінечні рейди 1920 р. Постачаючи ненаситне по-

встанське військо всім необхідним, куркулі тут же залишались сам

на сам з продовольчими загонами, червоноармійцями, незаможни-

ками. Останні пропагували серед населення тезу, що існування мах-

новців у радянському тилу – додатковий стимул для агресивних пла-

нів врангелівців, що прагнуть реставрації старих порядків.

Здавалося, Н. Махно потрапляє в абсолютно безвихідне стано-

вище. «Рятівну соломинку» «батько» знаходив зрештою у пошуках

шляхів примирення з радянською владою. Переборюючи фізичні

муки (рана заживала погано), перебуваючи в перманентному при-

гніченому стані, командир повстанців з тривогою стежив за захо-

пленням врангелівцями одного за іншим міст «Махновії» – Бердян-

ська, Олександрівська, Синельникового. 27 вересня В. Білаш пере-

Див.: Волковинский В. Н. Махно и его крах. – С. 166–167.

285

дав телеграфом начальнику особливого відділу Південного фронту

В. Манцеву заяву «батька» про припинення боротьби з радянською

владою і запропонував свої послуги у боротьбі проти П. Врангеля.

Без зволікань, уже 29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У, розгля-

нувши звернення Н. Махна, вирішило розпочати з ним перегово-

ри, а червоноармійським загонам негайно війти з ним у оператив-

ний контакт

. Командувач РПА тут же видав наказ про неприпус-

тимість будь-яких дій проти червоноармійців і просив керівни-

цтво останніх припинити воєнні акції проти повстанців. Звертаю-

чись до останніх, «батько» роз’яснював логіку поведінки: «… Рада

Революційно-повстанської армії України (махновців) прийшла до

висновку, що залишаючись в даний час сторонніми глядачами,

українські повстанці допомогли б поверненню царювання на Укра-

їні або історичного ворога польського пана, або знову царської вла-

ди, очолюваною німецьким бароном (П. Врангелем – В. С.). Як одне,

так і інше смерті подібне для селянства України. Враховуючи ви-

щесказане, Рада Революційно-повстанської армії України (махнов-

ців) ухвалила рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів,

що натискають, і царських найманців йти у союзі пліч-о-пліч з ра-

дянською Червоною Армією»

У підписаній 2 жовтня воєнно-політичній угоді між урядом

УСРР (від уряду документ підписав Я. Яковлєв (Епштейн), від ко-

мандування Червоної армії – командуючий Південним фронтом

М. Фрунзе і члени Реввійськради Південного фронту Бела Кун і Гу-

сєв) та РПА (документ підписали уповноважені Ради й командуван-

ня РПА (махновців) В. Куриленко й Д. Попов) передбачалось «не-

гайне звільнення і припинення переслідувань у подальшому на те-

риторії Радянських республік усіх махновців і анархістів, за винят-

ком тих, хто збройно виступає проти Радянського уряду, …вільна

участь у виборах Ради, право махновців і анархістів входження до

таких та вільну участь у підготовці скликання чергового V Всеук-

раїнського з’їзду Рад, який має відбутися в грудні ц. р.»

У військовому відношенні передбачалося, що «Революційно-

повстанська армія махновців входить до складу Збройних сил Рес-

публіки як партизанська, в оперативному відношенні підпорядко-

вується вищому командуванню Червоної армії, зберігає всередині

себе встановлений раніше розклад, не запроваджуючи основ і за-

сад регулярних частин Червоної армії. …Революційно-повстанська

армія України махновців, просуваючись по радянській території до

фронту і через фронти, не приймає в свої ряди частин Червоної Ар-

мії і тих, хто дезертував з таких»

Гражданская война на Украине. – Т. 3. – С. 549.

ЦДАГО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 209.

ЦДАВО України. – Ф. 177. – Оп. 2. – Спр. 2743. – Арк. 109–110.

Коммунист. – 1920. – 22 октября.

286

Було вирішено також прирівняти у пільгах родини махновців до

родин червоноармійців, забезпечивши перших відповідними доку-

ментами.

Умови угоди передбачалося негайно обнародувати

Вочевидь має рацію В. Голованов, коли дає наступну оцінку до-

кументу: «В історії революції, та й взагалі в історії більшовизму, це

була воістину безпрецедентна угода. Після 1918 року, коли більшо-

вики ввійшли в силу, нікому, жодній партії, жодному рухові, не вда-

валося вимогти у більшовиків більше, ніж вимогли махновці. Без-

прецедентною була сама форма угоди, заключеної між Повстан-

ською армією і радянським урядом»

Втім, за межами угоди залишився пункт, на який не погодив-

ся Я. Яковлєв (Епштейн). В ньому йшлося про організацію в райо-

нах дії Повстанської армії «вільних рад» – самоврядних організа-

цій, зв’язаних з урядовими установами радянської влади договірни-

ми стосунками. Це було повернення до ідеї «вільної радянської вла-

ди» як своєрідного оазиса в більшовицькій країні.

Без сумніву тут мова може йти не лише про незгоду Я. Яков-

лєва (Епштейна) вирішувати питання, на які він, природно, про-

сто не мав повноважень. Абсолютно утопічними виглядали пози-

ції Н. Махна. Можна лише передбачити, що він знову покладався на

долю: виграти час, спробувати інтегруватись у радянську політич-

ну систему (для цього використати V з’їзд рад), нагромадити нові

порції авторитету у військовиків, розширити вплив на червоноар-

мійську масу, не зупиняючись перед перспективою переманювання

на свій бік рядових бійців.

В цьому сенсі навряд чи в усьому можна погодитись з уявами

про чистоту помислів Н. Махна, про які йдеться в книзі В. Голова-

нова

За цих обставин вдало зманеврував і Л. Троцький, розтиражу-

вавши в середині жовтня по багатьох газетах статтю «Що означає

перехід Махна на бік Радянської влади» (тоді ж вона вийшла і окре-

мою брошурою).

Хоча не обійшлося без в’їдливих зауважень персонально на

адресу Н. Махна, спроб применшення сили повстанців, голова Рев-

військради вітав союзницькі настрої «батька», застерігшись про не-

обхідність «дійсно чесної і надійної» поведінки. 20 жовт ня 1920 р.

у «Коммунисте» з’явилася стаття «Махно и Врангель», в якій гово-

рилося, що опубліковані раніше документи про союз повстанців з

врангелівцями виявилися фальшивими і ніякого союзу насправді

не існувало

Коммунист. – 1920. – 22 октября.

Голованов В. Нестор Махно. – М., 2008. – С. 344.

Див.: Там само. – С. 363, 367.

Коммунист. – 1920. – 20 жовтня.

287

На додаток до всього за розпорядженням Всеукраїнського Цен-

трального виконавчого комітету рад було припинено судові, адміні-

стративні та інші переслідування махновців, анархістів, якщо вони

заявили про те, що не вестимуть збройної боротьби проти радян-

ської влади. Засуджені особи негайно звільнялися з-під арешту, по-

вністю відновлювались в усіх громадянських правах

Усе це, звісно, підняло авторитет Н. Махна в масах як реальної

сили, з якою змушені були рахуватися.

Однак, у стосунках між Червоною Армією й РПА (махновців)

проглядала й недовіра. Радянське командування небезпідставно по-

боювалось розкладницького впливу «анархо-вольниці» в своїх ре-

гулярних частинах, а «батько» прагнув зміцнитися, переманюю-

чи до своїх угрупувань нестійкі елементи. Особливо його турбува-

ли поповнення бойового складу кулеметниками. Та цього разу вів

він себе обачно, а заходи здійснював нишком. Проте командування

Південного фронту не втрачало пильності, тримаючи «про всяк ви-

падок» поблизу Гуляйполя 42-гу дивізію

Тимчасом назрівали вирішальні події на противрангелівському

фронті. М. Фрунзе вирішив залучити до воєнних дій і махновців,

яких зобов’язали підготуватися до відповідальної операції і переве-

ли у тимчасове оперативне підпорядкування І. Уборевичу

. Подо-

лавши певні тертя і неузгодженості, повстанці у взаємодії з іншими

арміями Південного фронту в кінці жовтня 1920 р. витіснили вій-

ська супротивника з Північної Таврії в Крим

Сам Н. Махно, повільно одужуючи, слідкував за розвитком во-

єнних дій з Гуляйполя, яке в черговий раз стало «столицею» по-

встанства. «Батько» вважав, що зі звільненням материкової Тав-

рії від білих, відповідно – ліквідацією загрози району «Махновії»

основної мети вже досягнуто й можна знизити активність. Однак,

М. Фрунзе розробив і форсовано почав здійснювати операцію по

опануванню Кримом

В переході через Сиваш і оволодінні Литовським півостровом з

кращого боку виявила себе ударна група 6-ої армії, до якої входи-

ли й махновські підрозділи кіннотників під орудою С. Каретнико-

ва та кулеметників, якими командував Ф. Кожин, загальною кіль-

кістю 2 тис. чоловік

ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 914. – Арк. 151; Гражданская

война на Украине. – Т. 3. – С. 580.

Директивы командования фронтов Красной Армии (1917–1922).

– Т. 3. – М., 1974. – С. 420.

Фрунзе М. В. На фронтах гражданской войны. – М., 1941. – С. 402.

Див.: Волковинский В. Н. Назв. раб. – С. 175–177; Тюленев И. Назв.

работа. – С. 191–193.

См.: Голованов В. Нестор Махно. – С. 355–363.

Тепер И (Гордеев) Назв. работа. – С. 109.

288

Газета «Всероссийская кочегарка» відзначала, що «пліч-о-пліч»

з Червоною Армією махновські загони наносили удари чорному ба-

рону і, немає сумніву, кров’ю своєю довели свою ворожість білій

контрреволюції»

. Значна частина повстанців загинула в листопа-

дових боях за Крим

Блискавична перемога над білими не стільки порадувала

Н. Махна та його оточення, скільки насторожила. Неважко було

збагнути, що РПА залишилася єдиною силою на Півдні, яка з бага-

тьох причин не задовольнить органи радянської влади і з немину-

чістю черга достатньо швидко дійде до неї.

Передбачення виявилися пророчими. Уже 14 листопада 1920 р.

на засіданні ЦК КП(б)У (в ньому взяли участь члени ЦК РКП(б)

Л. Троцький і Л. Серебряков) в порядок денний було винесено спе-

ціальне питання про ставлення до Н. Махна і його вояків. Х. Раков-

ському, Я. Яковлєву й С. Мініну було доручено погодити з Реввійсь-

крадою дії проти повстанців. Через кілька днів газета «Коммунист»

у статті «Угода чи обман» уже звинуватила Н. Махна у підготовці

зради

. Рішучі заклики до боротьби з «куркульською контрреволю-

цією», «анархістською пропагандою» лунали з вуст делегатів V кон-

ференції КП(б)У.

«Масла у вогонь» додали й махновські підрозділи в Криму, які

«за звичкою» погнались за військовою здобиччю, не зупиняючись

перед найжорстокішими репресіями щодо тих, хто намагався стоя-

ти на перешкоді. Вони перетворились «на якусь дику і п’яну орду»

Дисонансними є твердження В. Савченка, ніби вояки С. Каретни-

кова поводили себе в Криму коректно, стримано

. Ситуацію заго-

стрювало й те, що чимало стихійних формувань відверто бандит-

ського чи дезертирського ґатунку для «прикриття» почали само-

вільно іменувати себе «махновцями»

. На викриття подібних тен-

денцій була спрямована пропагандистська кампанія в більшовиць-

кій пресі. Вона супроводжувалася критикою анархістської ідеології

і діяльності залишків федерації анархістських груп в Україні.

Для рішучих дій проти махновщини червоне командування

вдалося до випробуваних методів. 20 листопада 1920 р. команду-

ванню повстанської армії було наказано виступити на Кавказ для

ліквідації ворожих радянській владі сил

. А 23 листопада вийшов

наказ про негайне переформування повстанських військ в регуляр-

Всероссийская кочегарка. – 1920. – 16 нояб.

Див.: Савченко В. А. Махно. – С. 300–302; Голованов В. Назв. раб.

–

С. 362.

Коммунист. – 1920. – 19 ноября.

Тепер И. (Гордеев). Назв.раб. – С. 113.

Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 302.

Див.: Голованов В. Назв. раб. – С. 368–369.

Фрунзе М. В. Избранные произведения. – М., 1951. – С. 181.

289

ні частини Червоної армії

. Існування повстанської армії зі своєю

особливою організацією й укладом за умови наявності регулярної

робітничо-селянської Червоної армії було кваліфіковане як непри-

пустиме явище.

Щоправда, паралельно до Гуляй-Поля прибув один з лідерів Ко-

мінтерну, угорський комуніст Бела Кун, який запропонував Н. Мах-

нові виступити зі своїми вояками проти інтервенції Антанти в Ту-

реччині, понести полум’я світової революції в Азію. Як це не лести-

ло «батькові», він добре розумів, що відрив від рідних місць, при-

родної бази – обернеться катастрофою і не тим – так іншим спосо-

бом більшовики доможуться свого

Тимчасом, 24 листопада з’явився ще один наказ – по суті ульти-

матум за підписом М. Фрунзе. Махновцям давалося дві доби на ви-

конання попередніх розпоряджень, а в разі непослуху, висловлюва-

лася обіцянка, що «червоні полки фронту, які покінчили з Вранге-

лем, заговорять з махновськими молодцями іншою мовою»

Закінчувалося нагромадження військових сил для «заспокоєн-

ня» «непокірного степу». М. Фрунзе прагнув скористатися з того,

що після розгрому П. Врангеля в регіоні залишалися чисельні чер-

воноармійські угрупування. Співвідношення сил між ними й мах-

новцями становило близько 10:1 (радянські частини 1-ї та 2-ї кінних

армій, 4-ї армії, 42-ї дивізії – разом понад 60 тис. осіб). Те ж саме

спостерігалося у спорядженні – в артилерії – 15:1, в кулеметах – 6:1

й т. ін. На озброєнні у червоних були також панцерники, панцерні по-

тяги і, навіть, авіація, чого, звісно, не було у прибічників Н. Махна

Не чекаючи реакції з боку «батька», чекістські органи спробува-

ли фізично знищити його разом із найближчим оточенням, однак не

змогли досягти бажаного результату, а викриті учасники акції були

розстріляні повстанцями

Втім, у цьому епізоді, гадається, не зайве дослухатися до В. Го-

лованова, який вбачає у розповідях В. Білаша, на свідчення якого

спираються дослідники, очевидні перебільшення, запозичені з де-

тективної творчості

Про рішучість намірів радянської влади свідчили репресії про-

ти анархістів, які восени 1920 р. значно активізували свою легаль-

ну діяльність, зокрема в Харкові, й здійснили ряд кроків до ново-

го зближення з махновцями, вкотре прагнучи підпорядкувати їх

своєму ідейному впливу. При цьому «набатівці» відкрито дистан-

Див.: Голованов В. Назв. раб. – С. 371.

Савченко В. А. Назв. праця. – С. 309.

Коммунист. – 1920. – 15 грудня.

Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 316.

Див.:Волковинський В. Н. Назв. призв. – С. 182–183; Савченко В. А.

Назв. праця. – С. 307–308.

Див.: Голованов В.Назв. раб. – С. 376–378.

290

ціювалися від радянської влади, виступали з її відвертою крити-

кою і великими групами направлялися в розташування повстанців.

З 25 листопада за вказівкою з Москви почалися масові арешти анар-

хістів, які з’їжджалися до Харкова на свій Всеросійський з’їзд, при-

значений на 1 грудня

В результаті у в’язниці опинилися майже всі члени секретаріату

Конфедерації «Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гутман,

О. Олонецький, О. Таратута)

Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів (на чолі

з Консе, Гофманом і Аккерманом), полтавські та роменські групи

«Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи

Харкова

Лише за останній тиждень листопада тут було заарештовано

346 анархістів

26 листопада 1920 р. командуючий Південним фронтом М. Фрун -

зе видав наказ, в якому заявлялося про відкритий виступ Н. Махна

проти радянської влади. Тому передписувалося:

«1. Військам фронту вважати Махна та його загони ворогами Ра-

дянської республіки і Революції

2. Командирам всіх частин Червоної Армії, які стикаються з

махновськими загонами, такі роззброювати, тих, хто чинитиме

спротив – знищувати.

3. Всю територію УСРР в найкоротший строк очистити від за-

лишків бандитських банд і тим забезпечити можливість мирного

будівництва»

Того ж дня почалися масштабні дії Червоної армії щодо розгро-

му махновщини, зокрема в Мелітополі розстріляли С. Каретнико-

ва, що був перехоплений з невеликим загоном, поспішаючи на зу-

стріч з «батьком»

Однак, оточеному з усіх боків у Гуляй-Полі Н. Махнові і 300

його прибічникам дивом вдалося вирватися зі здавалось безвихід-

ного становища – як у більшості випадків, виручила природна хи-

трість отамана та співчутливе ставлення частини червоноармійців,

Гонения на анархизм в Советской России. – Берлин, 1922. – С. 23–24;

На защите революции. Из истории Всеукраинской Чрезвычайной Комис-

сии. 1917–1922 гг. Сб. документов и материалов. – К., 1971. – С. 243.

Див.: Боровик М. А. Анархістський рух в Україні у 1917–1921 рр. //

Український історичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 14.

На защите революции. – С. 243–245; Яковлев Я. Махновщина и анар-

хизм (К итогам махновщины). // Красная новь. – 1921. – С. 254; Арши-

нов П. История махновского движения. – Запорожье, 1995. – С. 179; Боро-

вик М. А. Назв. праця. – С. 14.

Див.: Skirda A. Nestor Makhno. – Paris. – 1982. – P. 274.

Гражданская война на Украине. – Т. 3. – С. 780–781.

Див.: Голованов В. Назв. раб. – С. 372–373.