Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

261

сподівався і на всесвітню федерацію радянських республік. Одну зі

своїх статей «Національна політика (щодо) малих народів» (у чо-

мусь вона скидається на програмний документ) Микола Скрипник

завершив словами: «У світлі пролетарської революції без вороття

зник попередній поділ на великі й малі народи, на державні і недер-

жавні, на тих, які гідні жити своєю волею і які підлягають опіці

буржуазних держав. Робітні класи, хай на якому низькому культур-

ному рівні вони стоять, зможуть свої інтереси здійснити своїми си-

лами, як самі розуміють, і тим визначити, самовизначити свою

долю. Розвинути свідомість мас, залучити їх до того, щоб вони сво-

їми силами брали участь в будівництві своєї долі й долі цілого люд-

ства – ось завдання нашої Комуністичної партії, – і вони однакові

для всіх народів – і для тих, кому історія була матір’ю, тобто чия

буржуазія грабувала і свої трудящі маси, і колоніальні народи, і для

тих, кому історія була мачухою, тобто для трудящих мас дрібних

народів, які грабував і великодержавний, і свій власний дрібний

буржуа.

Організувати і розвинути свідомість трудящих, об’єднати всі

їхні сили в цілому світі, розтрощити до краю людиноненависниць-

кий націоналізм і шовінізм, створити з людства єдину сім’ю трудя-

щих – ось завдання Комуністичної партії»

Лозунг всесвітньої федерації радянських республік, природно,

був таким же, як і лозунг світової соціалістичної революції; бажа-

ним, але абстрактним, лозунгом-закликом, а не лозунгом конкрет-

ної, нагальної політики. Тому М. Скрипник, подібно до інших керів-

них діячів Комуністичної партії, фахівців у галузі національних

відносин, намагався теоретично обґрунтувати перші, можливі уже

на той час, кроки до майбутньої федерації, заходи щодо об’єднання

існуючих національно-державних радянських утворень.

Микола Олексійович вважав, що для такого об’єднання були

досить вагомі передумови, серед яких найважливішими виділяв

дві: національну політику Комуністичної партії, що, на його глибо-

ке переконання, забезпечувала повне право на політичне самовиз-

начення будь-якої, великої чи малої, «державної» чи «недержавної»

нації, і досвід революції та громадянської війни, в ході яких трудя-

щі всіх республік добре усвідомили класову спорідненість всіх екс-

плуататорів – і своїх власних, і іномовних – відчули потребу в

об’єднанні зусиль для боротьби з силами старого світу, які, втрача-

ючи владу, групуються зовсім не за національною, а за класовою

ознакою. До таких висновків його приводив аналіз розвитку подій у

всіх регіонах колишньої «тюрми народів», глибоке знання досвіду

боротьби за національно-державну незалежність України. В згада-

ній вище статті «Національна політика (щодо) малих народів», яка

була написана в час польсько-радянської війни, Микола Олексійо-

Скрипник М. О. Назв. праця. – С. 155–156.

262

вич писав: «Тактика Комуністичної партії на Україні – є тактика

пролетарської боротьби за об’єднання всіх сил пролетаріату проти

всякого пригноблення, в тому числі й національного, за розвиток

всіх засобів духовного піднесення трудящих мас, у тому числі й за

розвиток української культури. Йдучи цим шляхом, Комуністична

партія завоювала симпатії, співчуття і прихильність широких мас

українського народу, і жодні сили омани й ненависті ... не можуть

звести тепер український народ з цього шляху»

Послідовна пролетарська політика в національному питанні, за

переконаннями Миколи Олексійовича, органічно враховувала ін-

тереси України, гарантувала створення умов для її найефективні-

шого розвою. Він мав свою, оригінальну, хоч, мабуть і не бездоган-

ну уяву про республіку, її тодішній стан, шляхи національного від-

родження. Ключ до розуміння Скрипникової концепції розквіту

України можна знайти в його статті «Донбас і Україна (З історії ре-

волюційної боротьби на Україні 1917–1918 рр.)», написаній ще в

1920 р. й опублікованій в журналі «Коммунист»

Можна припустити, що її поява в момент вище аналізованої ви-

нниченкової боротьби за «українськість України» зовсім не випад-

ковий збіг обставин, а невмолиме веління часу, нагальна суспільна

потреба. Звертає на себе увагу уже назва статті, де один з регіонів

поставлено у відношення до цілісного державного утворення з до-

помогою сполучника «і». Зроблено це зовсім невипадково. Микола

Олексійович вважав Донбас настільки специфічним у соціальному і

національному відношеннях, що вирішив піти на порушення фор-

мально-логічного зв’язку. Це, в свою чергу, давало можливість ском-

бінувати соціальний і регіональний фактори.

Відзначивши, що перспективи радянського будівництва в Укра-

їні знаходяться у прямій залежності від залучення селянства на бік

пролетаріату, М. Скрипник звертає увагу на більшу, ніж в цілому по

Росії, питому вагу заможного елементу – за загальновживаною то-

дішньою термінологією – куркульства, його міцні економічні і ор-

ганізаційні позиції, особливо на Правобережжі, де воно має в своє-

му розпорядженні чимало зброї. Далі йде досить широке спосте-

реження-констатація: «Разом з цим звичайні в капіталістичному

суспільстві суперечності між містом і селом прикрашалися на Укра-

їні національними кольорами. Село на Україні за своїм національ-

ним складом майже виключно українське. Місто складається з еле-

ментів, за національним складом російських і напівзрусифікова-

них – єврейських та, частково, на Правобережжі, польських. Інду-

стрія малоцентралізована, підприємства – переважно дрібні або се-

редні. Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобур-

жуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуаз-

Скрипник М. О. Назв. праця. – С. 155.

Коммунист (Харьков). – 1920. – № 4. – С. 52–54.

263

ними передсудами». Один з таких передсудів, – продовжує

М. Скрипник, – які століттями плекав царизм, – «це передсуд націо-

нальний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як

на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для

«простого» домашнього вжитку. Річ у тому, що в містах України

розмовною мовою є частково російська, а частково, на заході, –

польська мова. Селяни свої культурні потреби задовольняють сяк-

так, вживаючи українську мову. Природно, що мало організований

і не звільнений остаточно з-під впливу буржуазії робітничий клас

повинен був засвоїти собі від буржуазії і поміщицького класу заро-

зуміле, зневажливе, у крайньому випадку, ставлення до української

мови і української культури»

Значно випереджаючи офіційні запровадження партією політи-

ки «українізації», марксист М. Скрипник апелює до робітничого

класу, покладаючись на його революційну свідомість, готовність

вирішувати якнайскладніші, якнайважчі завдання заради досягнен-

ня високих, відповідальних цілей.

Микола Олексійович шукає шляху, щоб за допомогою робітни-

чого класу, російського за національністю або русифікованого, що

зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на укра-

їнську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його

завоювати собі селянство і сільський пролетаріат, за національним

складом український, який у зв’язку зі складними історичними умо-

вами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського,

«московського».

«Тим то найпершим завданням кожного свідомого робітника є

добре усвідомити, – відзначає політик, – що для того, щоб здійсню-

вати свої класові, пролетарські, комуністичні завдання, робітничо-

му класові на Україні треба, обов’язково треба, не ототожнювати

себе з російською мовою і з російською культурою, не протиставля-

ти свою російську культуру українській культурі селянства, навпа-

ки, треба всемірно піти у цій справі назустріч селянству. Не як ро сі-

я нин і українець, не як носій однієї мовної культури до представни-

ка іншої, «нижчої» мовної культури, а як пролетар до незаможного

селянина, як передовий борець комуністичної революції до трудів-

ників, які ще не усвідомили своїх класових інтересів ...»

Успішне виконання поставленого завдання, на глибоке переко-

нання М. Скрипника, було можливим за умови належного ставлен-

ня робітників, інтелігенції до рідної мови селянства. Саме на цьому

ґрунті можна було розвивати, з одного боку, українську культуру, а

з другого – залучати селянство до здійснення соціальних перетво-

рень, зміцнення стосунків з іншими народами, що домагаються

спільної мети.

Коммунист (Харьков). – 1920. – № 4. – С. 158–159.

Там же. – С. 159.

264

«Українського селянина ми зможемо завоювати, – наголошує

Микола Олексійович, – лише підходячи до нього із зрозумілою

йому мовою, а коли треба, то й вивчаючи навіть цю саму мову. Ось

чому Комуністична партія у своїй резолюції ЦК КП(б)У прямо по-

ставила своїм завданням розвиток української культури, «культи-

вування» української мови, навчання її державних чиновників – ра-

дянських службовців. Рівняти місто щодо мови по українському

селу, щоб привести українського селянина до рівняння на проле-

тарське місто. До цього тепер ми прийшли, але тільки після довгої

боротьби з міщанськими передсудами, що заражали основну нашу

силу, міських робітників»

Звичайно, М. Скрипнику можна висунути чимало докорів з

приводу неточностей, певних перетримок, невідповідностей сфор-

мульованих тверджень статистичним даним. Може йтися і про еко-

номічні аспекти – масштабність підприємств, ступінь концентрації

виробництва і її централізації, передусім в Донбасі, і про інтернаціо-

нальний склад пролетаріату України: значну, у багатьох районах

навіть переважну частину якого складав не прийшлий елемент, а

все ж місцевий, український тощо. І було б несерйозним думати, що

М. Скрипник цього не знав. Адже йдеться про сюжети, які весь пе-

ріод революції і громадянської війни були на вістрі ідеологічної бо-

ротьби.

І саме комуністи в усній і письмовій пропаганді незмінно дово-

дили, що в Україні сформувався могутній загін робітничого класу,

інтернаціонального за складом, сильного своїми революційними

традиціями і духом. Комуністи доводили, що тільки вони, авангард

пролетаріату, найповніше втілюють у своїй політиці прагнення та

інтереси українського народу, у тому числі й українського селян-

ства. Не раз відстоював такі ж положення й Микола Олексійович.

Проте треба було бути саме М. Скрипником, володіти саме його

характером, щоб наважитись публічно привернути увагу громад-

ськості до процесів, які, з огляду на усталені пропагандистські

штампи, почали ретельно замовчувати. Більше того, оскільки до

цих проблем зверталися представники тих партій і організацій, що

кваліфікувались як буржуазні, дрібнобуржуазні, угодовські, націо-

налістичні, існував чималий ризик бути зарахованим до прибічни-

ків буржуазного націоналізму (така практика тоді дедалі поширю-

валась).

Гадається, що у даному конкретному випадку М. Скрипник сві-

домо відступав від правил, яких намагався неухильно дотримува-

тися, і йшов на певне огрублення досить складних, багатогранних

процесів, щоб досягти спрощеної і в своїй спрощеності – перекон-

ливішої схеми: в Україні існує українське село і російське (польське

і єврейське, очевидно, в даному разі бралось як би для «врівнова-

Коммунист (Харьков). – 1920. – № 4. – С. 159–160.

265

ження», хоч опускалося потім) місто. Якщо виходити з вищих ін-

тересів соціалістичної революції і принципів національної програ-

ми більшовизму, то необхідно було будь-що досягти міцного єднан-

ня робітників і селян, з одного боку і, забезпечивши, вільний розви-

ток кожній нації, зумовити її входження, влиття в єдину сім’ю наро-

дів, що прямують до соціалістичного суспільства. Враховуючи ці

ключові засади, М. Скрипник і знаходить свій, досить непростий

теоретичний варіант розв’язання завдання поєднання соціальних і

національних моментів у єдине русло.

Для доведення запропонованої логічної і досить гнучкої діалек-

тичної лінії Микола Скрипник вдавався до історичного екскурсу у

1917–1918 роки, який мав на меті переконати в тому, що коли росій-

ський (зросійщений) пролетаріат Донбасу на шляху до Жовтня нігі-

лістично ставився до національного питання, полишаючи селянству

решти України самому розв’язувати назрілі завдання, воно разом із

слабкими загонами робітників Правобережжя потрапляло під

вплив ідеології українських національних партій. Ілюзорними вия-

вилися сподівання «на зрив» Центральної Ради зсередини, на поля-

ризацію сил в ній.

Коли ж пролетаріат Донбасу об’єднувався з населенням решти

України, як в час проведення І Всеукраїнського з’їзду рад, справа

соціальної революції вигравала: Центральну Раду було вибито з

Києва за лічені дні.

Рівною мірою пролетарсько-революційні потенції України не-

гайно впали, коли ІV з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну у

кінці січня 1918 року ухвалив утворити Донецько-Криворізьку рес-

публіку. Сепаратизм донецьких робітників (точніше можна було б

сказати – більшовицьких працівників – В. С.), на думку Скрипника,

призвів до тяжких поразок радянської України у боротьбі з півміль-

йонною австро-німецькою армією та військовими формуваннями

Центральної Ради, що поверталася разом з окупантами. Запізніле

об’єднання всіх сил України, що ознаменувалося в рішеннях ІІ Все-

українського з’їзду рад у березні 1918 року в Катеринославі, не змог-

ло вирішальним чином вплинути на організацію збройного опору

австро-німецьким військам.

Довелося зживати і різнобій у тактиці боротьби за радянську

владу в Україні, що виявлявся у поглядах партійних працівників

Лі вобережжя і Правобережжя. Кінець непорозумінням, на думку

Скрипника, клала резолюція VІІІ з’їзду РКП(б) «Про Радянську вла-

ду на Україні», яка об’єднувала і партійних працівників, і револю-

ційні сили різних регіонів у прагненні до єдиної мети.

Закінчує свою статтю М. Скрипник словами: «Цією резолюцією

ми правильно на всю широчінь поставили й розв’язали національне

питання і тепер щільно підійшли до питань класової боротьби.

Україна і Росія об’єднуються в єдину бойову федерацію проти сві-

266

тового імперіалізму. Сприяння розвиткові української культури

ставиться завданням пролетарської держави УСРР. Україна, нареш-

ті, формується в державну цілість, що об’єднує пролетарські сили і

Наддніпрянщини, і Донбасу. І шлях залучення всіх трудящих мас

до комуністичного будівництва тільки один: похід пролетаріату

Донбасу, щоб завоювати українське селянство для спільного будів-

ництва пролетарської України як частини Радянської федерації»

І якщо аргументація Миколи Олексійовича в даному разі не у всіх

відношеннях «дотягує» до висновків статті, надалі для М. Скрипни-

ка вона стає аксіоматичною. Він незмінно відштовхується від неї, не

вдаючись уже в деталізацію.

Взагалі ж, для Миколи Скрипника Україна була не лише об’єк-

том незгасимої любові, а в багатьох випадках – точкою відрахунку

у системі координат створюваних ним схем і концепцій. Безпереч-

но, що на їх зміст впливали і позиції В. Винниченка, про які радян-

ський нарком добре знав, однак, зі зрозумілих міркувань, не міг

пуб лічно афішувати. Заразом же спостерігався начебто «зустрічний

рух» тих елементів, які в національно-демократичному таборі усві-

домлювали потребу надання належної уваги соціальним проблемам

су спільства, і тих представників радикального, комуністичного, ін-

тернаціоналістського табору, які дедалі розуміли всю вагу націо-

нального чинника в загальному прогресі, до якого щиро прагнули.

Прихильників такого комплексного підходу виявлялося дедалі

більше, що, вочевидь, виявиться, немаловажним аргументом у пе-

реході до політики українізації – однієї з найприкметніших ознак

усіх 20-х років ХХ століття.

* * *

Все вищевикладене підтверджує всю значимість проблем, які

привертали увагу найвідповідальніших українських політиків,

здатних на стратегічне мислення й дії. Водночас можна зайвий раз

переконатися, наскільки невиправданою виявилася неувага істори-

ків багатьох попередніх десятиліть до сюжетів, що насправді мали

колосальне значення для розуміння природи тих складних проце-

сів, які наповнили як тогочасне, так і подальше життя українського

суспільства.

Коммунист (Харьков). – 1920. – № 4. – С. 165.

267

ретє, починаючи з 1917 р., встановлен-

ня в Україні влади рад характеризува-

лося наростаючою міцністю. Про це свідчили не лише територі-

альні обшири, на яких запроваджувалися соціалістичні порядки,

а й неухильне кількісне примноження матеріальних носіїв нового

ладу – людей, залучених до управління суспільними й державни-

ми справами різних рівнів, збільшення червоноармійських сил, які

поступово, але невпинно долали спроби протидіяти поступу проле-

тарської революції, паралельне вичерпання потенцій супротивни-

ків диктатури пролетаріату.

Однак, незважаючи на всю очевидність зазначених тенденцій,

не можна сказати, що загалом передбачуваний кінцевий результат

пробивав собі дорогу мало не автоматично, як абсолютна немину-

чість.

Хоча більшовики зробили належні висновки з допущених у

1919 р. помилок щодо політики в Україні, значно скоригували свій

курс, повної впевненості у поведінці основного масиву українства –

селянства бути не могло. І справа полягала не лише в реакції на ті

чи інші заходи радянської влади. За роки революції селяни нагро-

мадили в своїй душі велику недовіру до будь-якої влади, інстинк-

тивно відчуваючи до них ворожість і готовність боронити власні

інтереси.

268

Дехто з аналітиків (наприклад, М. Конфіно) взагалі вважає воро-

же ставлення селянства до держави (будь-якої) характерною рисою

російської історії

, а наростання конфронтації між обома суб’єктами

як фактичними антагоністами – чи не найбільшою прикметою ре-

волюційного часу

Втім, італійський дослідник А. Граціозі після подібних посилок,

які видаються логічним відбиттям суспільних процесів, надалі по

суті абстрагується від дослідження досвіду ставлення селянства ко-

лишньої Росії, в тому числі й України, до державних, національно-

державних утворень нерадянського типу, хоча й не може зовсім обі-

йти, не згадати про них

, концентрує увагу лише на реакції селян-

ства на комуністичну політику.

Свій підхід він пояснює тим, що ленінська партія виявила-

ся найагресивнішою, водночас «найстратегічнішою» силою, що

успадкувала й продовжила традиції централізованої Російської дер-

жави

, чомусь залишаючи осторонь аналіз консервативної (долют-

невої), єдинонеділимської позиції білогвардійців, до яких зрештою

пристав і П. Скоропадський. Статистика незаперечно свідчить, що

селянський рух спротиву державній політиці набирав незрівнян-

ної могутності й масштабів саме в період гетьманщини, австро-

німецької окупації й відновлення А. Денікіним в Україні дореволю-

ційних порядків.

Відтак, навряд чи можна пристати до тверджень, що саме по-

літика радянської влади (передусім продрозкладка й загальна вій-

ськова повинність) породили «більше або менше політичний і/або

кримінальний «бандитизм»»

Значно більше фактичних підстав є для того, щоб вважати: об-

меження селянства як власника певних матеріальних цінностей (пе-

редусім, землі) і господаря результатів своєї праці (хліба) за будь-

якої форми державності викликало проти неї спротив. Останній

був тим сильнішим, чим більшими виявлялися обмеження й утис-

ки. Безперечно, це було могутнє джерело, якими живилися повстан-

ство, партизанщина. За довгі роки війни й полегшеного доступу до

зброї зросла питома вага маргінальних елементів, схильних до бан-

дитизму, легкої поживи.

Певна загроза походила від загонів петлюрівців, які після відсту-

пу з Правобережжя польської армії якийсь час намагалися контро-

лювати бодай невелику територію як плацдарм Української Народ-

ної Республіки.

Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крес-

тьяне. 1917–1933. – М., 2001. – С. 10.

Там же. – С. 11–13.

Там же. – С. 25–28.

Там же. – С. 15–19 и др.

Там же. – С. 24.

269

Та найсерйознішою силою, що могла реально зашкодити ста-

новленню радянської влади, а то й поставити під сумнів її існуван-

ня в Україні, була врангелівщина. Залишки денікінських військ (го-

ловним чином 2-й армійський корпус генерала Я. Слащова та деякі

частини добровольців з Півдня України й Північного Кавказу) на-

весні 1920 р. закріпилися в Криму. На чолі їх 4 квітня став генерал-

лейтенант, барон П. Врангель, який до того конфліктував з А. Дені-

кіним, вимагав зміщення останнього з посади Головнокомандуючо-

го військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з радян-

ською владою. Активну підтримку (дипломатичну, економічну, вій-

ськову) П. Врангелю надали Англія й Франція

. Реорганізувавши в

травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і

флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав

готуватися до операцій проти влади рад.

Довідка:

ВРАНГель петро Миколайович (28 червня 1878 р.,

м. Ново-Олександрівськ Ковенської губернії, Литва – 25 квітня

1928 р. Брюссель, Бельгія) – російський військовий та політичний

діяч, генерал-лейтенант (1918), один з лідерів білого руху, барон.

Походив з багатого дворянського роду. Закінчив Ростовське реаль-

не училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 р.), Миколаїв-

ське кінне училище (1902 р.), Миколаївську академію Генерально-

го штабу (1910 р.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному пол-

ку. Учасник російсько-японської, Першої світової війн, командувач

зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Від-

хилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Укра-

їнської держави. З серпня 1918 р. – в білогвардійській Доброволь-

чій армії. Командир бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного кор-

пусу. З січня 1919 р. – командувач Кавказької Добровольчої армії.

У грудні 1919 р. – січні 1920 р. – командувач Донської армії. З квітня

1920 р. – головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії, які під уда-

рами більшовицьких військ відступили до Криму. У боротьбі проти

більшовиків намагався об’єднати всі антибільшовицькі сили, йду-

чи на поступки в царині соціальної та національної політики. Здій-

снив реорганізацію решток Збройних сил Півдня Росії у Руську ар-

мію, разом з рештками якої 11 листопада 1920 р. під натиском Чер-

воної армії був змушений евакуюватися до Туреччини. На емігра-

ції жив у Сербії, Бельгії. Голова Російського Загально-Військового

союзу з 1924 р. Похований у Белграді. Автор спогадів.

СлАщоВ Яків олександрович (1885–1929) – російський військо-

вий діяч, генерал-майор, учасник білого руху. Народився в Санкт-

Петербурзі у дворянській родині.

Див.: Українська РСР в період громадянської ві1йни 1917–1920 рр.

В 3-х т. – Т. 3. – С. 389–390.

270

Закінчив Павлівське військове училище (1905 р.), Миколаївську

академію Генерального штабу (1911 р.). Учасник Першої світової

війни, полковник російської армії, командир лейб-гвардії Москов-

ського полку. З січ ня 1918 р. – у білогвардійській Добровольчій ар-

мії. Служив у кінному загоні генерала А. Шкуро, з липня 1918 р. –

командир Кубанської пластунської бригади. На поч. 1919 р. – на-

чальник штабу 2-ї Кубанської козачої дивізії. З квітня 1919 р. – ко-

мандир 5-ї піхотної дивізії, генерал-майор, з серпня 1919 р. – коман-

дир 4-ї піхотної дивізії. З листопада 1919 р. – командувач 3-го ар-

мійського корпусу білогвардійських військ Новоросійської облас-

ті. У березні-серпні 1920 р. – командир 2-го армійського корпусу.

З грудня 1920 р. – у відставці, емігрував, з Криму разом з білогвар-

дійськими військами генерала барона П. Врангеля. Восени 1921 р.

повернув ся в радянську Росію. Перебував на викладацькій роботі

у військово-навчальних закладах Червоної армії. Вбитий в Москві.

Автор спогадів.

Врахувавши помилки А. Денікіна, створений П. Врангелем

«Уряд Півдня Росії» оприлюднив низку заходів, розрахованих на

привернення симпатій населення, передусім України, Дону, Кубані,

Північного Кавказу. Зокрема в декларації з національного питання

заявлялося про надання «народностям Росії можливості визначати

форму правління вільним волевиявом» і прагнення «до об’єднання

різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній угоді

і на спільності інтересів»

Серед українського населення поширювалися листівки-відозви

П. Врангеля. Слід зазначити, що написані вони були українською

мовою, в них уже не вживалося таких як у А. Денікіна назв – «Ново-

росія» чи «Малоросія». П. Врангель звертався до населення регіо ну

як до «синів України» із закликом «об’єднатися супроти ворогів,

які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та

кров’ю батьків та дідів»

П. Врангель дозволив формування у складі Руської армії укра-

їнських підрозділів (куренів). Як згадує Г. Гордієнко, політичною

поступкою було те, що «прапором українських збройних частин

був прапор жовто-блакитний»

. Спеціально призначені референти з

числа офіцерів-українців проводили роботу щодо організації укра-

їнських військових частин. До українських збройних відділів мали

входити лише бажаючі з цивільного населення. Однак цього пра-

вила суворо не дотримувалися, і до української військової части-

Цит. за: Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энцикло-

педия. – М., 1983. – С. 121.

Див.: Гордієнко Г. Під щитом Марса: спогади. – Філадельфія, 1976.

– Т. 1. – С. 229.

Там само. – С. 243.