Шумський П.В. Прокуратура України

Подождите немного. Документ загружается.

підхід до дослідження самого процесу та його поняття, притім, останнє є центральним в теорії

системного аналізу. Між тим, тільки системне мислення може привести до правильного визначення

місця і ролі державного обвинувачення в системі стадій кримінального процесу. При цьому вихідними

є теоретичні положення про процес щодо якості і суті, розроблені у відповідності з його положеннями:

«1) будь-який реальний процес пов'язаний з деяким конкретним матеріальним об'єктом чи системою

об'єктів і протікає в кількісно визначених просторово-часових межах; 2) кожен реальний процес

складається в часі з деяких якісно і кількісно різних стадій, фаз, подій чи станів, що протікають

відповідно в більш вузьких просторово-часових межах, ніж процес, що розглядається; 3) кожен

реальний процес являє собою в підсумку складову частину більш широких в просторово-часовому

відношенні процесів; 4) перебіг кожного реального процесу в часі є закономірно впорядкованим, в

крайньому разі в двох відношеннях: характеристики, характерні деякій множині однорідних процесів,

що властиві і всім іншим процесам цього ж ряду; характеристики достатню тривалого фрагмента

деякого процесу, що властивий також хоча б ближнім до моменту аналізу майбутнім стадіям

процесу».

Прослідкуємо з цих позицій, що являє собою діяльність прокурора на етапі здійснення ним

самостійного провадження по справі після направлення йому кримінальної справи слідчим. Будучи

пов'язаною із затвердженням обвинувального висновку, ця діяльність протікає в кількісно визначених

просторово-тимчасових межах. Прокурор, отримавши справу від слідчого, згідно із ст.233 КПК УРСР

зобов'язаний в строк не більше п'яти днів розглянути її і дати їй належний рух.

Таким чином, тут має місце протікання даної діяльності в кількісно визначених просторово-часових

межах, що є однією з істотних рис будь-якого реального процесу. В цьому плані діяльність

характеризується, безумовно, як процесуальна. Вона перебуває в тісному зв'язку з попередньою

(попереднє розслідування із послідуючим відданням до суду) стадією. Ця ознака також вказує на

процесуальний характер діяльності прокурора.

Див. Сєров М.І. Основи функціональної теорії організації. Л., 1972, с.163.

158

Затвердження обвинувального висновку не зводиться до одноактної дії. Воно передбачає вивчення всіх

матеріалів кримінальної справи, вирішення скарг чи клопотання осіб, що приймають участь у справі.

Тут же прокурор вирішує питання про необхідність підтримання державного обвинувачення, тобто про

особисту його участь чи участь інших компетентних осіб прокурорського нагляду в судовому

провадженні, а також висловлює свої міркування про місце слухання кримінальної справи. Вчинення

більшості з перерахованих дій передує затвердженню обвинувального висновку чи пов'язане з ним,

однак, так чи інакше вони мають місце в кожній кримінальній справі, по якій прокурор прийняв

рішення про направлення їх в суд для з'ясування питання про віддання обвинувачених до суду. Ці дії

протікають в більш вузьких просторово-часових межах, ніж процес, що розглядається, утворюючи його

зміст і виражаючи його суть.

На процесуальний характер цієї діяльності вказує і однорідність його здійснення по різних

кримінальних справах, незалежно від їх категорій і складності. Кожна стадія характеризується участю в

рішенні їх завдань визначених суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. У цьому плані, перш за

все, слід зазначити, що в даному процесі новою ведучою його особою є прокурор. Особливі

повноваження, якими він тут наділений (ст.ст.227-233 КПК України), обумовлюють розвиток

специфічних правових відносин, які, будучи врегульованими нормами кримінально-процесуального

законодавства, виступають як кримінально-процесуальні відносини. Наявність цих відносин

розглядається як ознака (особливість) кожної стадії процесу. Відповідно до цього погляду, що

характеризує окремий процес, також може виступати як самостійна стадія процесу. Кожна стадія

завершується прийняттям підсумкових рішень. Ця риса властива і аналізованому процесові. Притім тут

приймається сукупність взаємопов'язаних рішень, що мають свою специфіку, мають певну

самостійність і тому заслуговують більш глибокого аналізу.

Наведемо ще одну тезу в підтвердження процесуальної суті етапу, що розглядається. Діяльність всіх

осіб, що приймають участь у вирішенні завдань тієї чи іншої стадії, детально (хоча і не для всіх стадій

однаково) регламентована чинним криміналь-

' Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі.

Харків, 1979, с.109.

159

но-процесуальним законодавством. Це ж стосується діяльності прокурора, пов'язаної з перевіркою

і затвердженням обвинувального висновку. Якщо визнати справедливим твердження про те, що

будь-яка діяльність врегульована процесуальним законом, процесуальною буде і діяльність

прокурора по перевірці і затвердженню обвинувального висновку. Таким чином, діяльність

прокурора і етап, на якому вона реалізується, є за своєю природою процесуальними і входять в

загальну структуру кримінального процесу. Але ж до якої з уже відомих стадій процесу вони

відносяться? Тут мова йде про дві стадії, між якими здійснюється діяльність прокурора: попереднє

розслідування і віддання до суду. У першій складається обвинувальний висновок і вона передує

затвердженню його прокурором, друга є наступною відносно діяльності прокурора і виконується

спеціальним органом — суддею одноособове чи судом коле-гіально. Оскільки прокурор не

здійснює функцію розслідування і не віддає обвинуваченого до суду, можна зробити висновок що

до кожної з названих стадій діяльність прокурора не відноситься. Вона виходить за межі стадії

попереднього розслідування і не входить в прокурорсько-тимчасові межі стадії віддання до суду.

Але вона і не виходить за межі кримінального процесу. Значить, правомірно стверджувати, що

діяльність прокурора має самостійний характер. Наведемо ще одну підставу: не може бути такого,

щоб попереднє розслідування і віддання до суду відносились до процесуальної діяльності, а

посередні, точніше зв'язуючі їх ланки були не процесуальними. За цих підстав слід визнати

неприпустимим, щоб обвинувальний висновок формулювався як результат процесуальної

діяльності, а його затвердження здійснювалось поза кримінальним процесом. Неможливе також

виникнення державного обвинувачення поза загальною системою стадій кримінального процесу.

Інакше незрозуміле, яким чином державне обвинувачення, виникнувши поза стадіями

кримінального процесу, входить в нього як рушійна сила, як складова частина його загальної

структури. Очевидно, саме існування цієї діяльності як зв'язуючої ланки, без якої неможливий

перехід кримінальної справи від попереднього розслідування в стадію віддання до суду, являє

собою свідчення самостійності, об'єктивної необхідності даного процесу і його реальності,

специфічної цілісності. Таким чином,

'Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі.

Харків, 1979, с.139.

160

діяльність прокурора, пов'язану із затвердженням обвинувального висновку, слід розглядати як

самостійний процес. Але в загальному провадженні по кримінальній справі він не є завершальним.

У системі висхідного розвитку кримінально-процесуальної діяльності цей процес, як і інші стадії,

займає проміжне становище. Тому він представляє собою стадію в загальній системі висхідного

розвитку кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюється різними суб'єктами

кримінального процесу.

Процес, в якому прокурор приймає рішення про затвердження обвинувального висновку, не може

обминути жодної кримінальної справи, по якій проводилось дізнання чи попереднє слідство.

Відповідно до ст.225 КПК України після завершення провадження по справі і підписання

обвинувального висновку слідчий і особа, що проводить дізнання, направляють кримінальну спра-

ву прокурору з метою вирішення питання про затвердження цього процесуального акта і передачу

справи в суд для віддання обвинуваченого до суду. Тому даний процес є необхідним в структурі

розвитку кримінально-процесуальної діяльності і тому повинен розглядатись як самостійна стадія

кримінального процесу. На користь такого вирішення проблеми вказують і ті спеціальні завдання,

які тут вирішуються. По-перше, цей процес, так як і стадія віддання до суду, виконує роль

спеціального процесуального фільтра. Однак відмінність між ними полягає в тому, що

«фільтрація» результатів всієї попередньої діяльності здійснюється через призму не судового

дізнання (як це має місце в стадії віддання до суду), а прокурорського нагляду. У цьому

впроявляється зв'язок прокурорського нагляду з державним обвинуваченням — двома сторонами

діяльності одного й того ж органу — прокурора.

По-друге, в досліджуваному процесі прокурор повинен підтримати обвинувачення,

сформульоване слідчим, чи сформулювати нове обвинувачення від імені держави, незалежно від

будь-яких установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян, чиї інтереси вони можуть

зачіпати. Тут мова йде про формування державного обвинувачення відносно дійсно винної особи.

Але в будь-якому разі воно повинно бути законним і обгрунтованим, не тягнути за собою

застосування статті кримінального закону з більш важкою санкцією і не пов'язане з суттєвою

зміною обвинувачення за фактичними обставинами. Тому в завдання розглянутої стадії процесу

входить також недопущення притягнення до кримінальної відповідальності

6 П. ШуМСЬКИЙ ^.'І

1О1

осіб, невинних у скоєнні злочину і тим самим попередження надходження в суд кримінальних

справ щодо невинних осіб.

Відтворює прокурор обвинувачення, сформульоване слідчим, чи формулює його сам, вносячи

з урахуванням обставин справи в раніше сформульоване обвинувачення відповідні зміни, у

всіх випадках він приймає відповідне рішення, яке за своєю природою є актом порушення

державного обвинувачення проти конкретної особи.

Після порушення державного обвинувачення воно здійснюється від імені держави

спеціальним суб'єктом — прокурором, переходячи в суд разом з кримінальною справою,

незалежно від того, підтримується воно прокурором безпосередньо перед судом чи ні. Як

видно, в даному процесі, наділеному всіма рисами самостійної стадії, реалізується складна за

своїм змістом і важлива за правовими наслідками діяльність. Тут приймаються рішення, від

котрих залежить не тільки хід, але й результат пізнання обставин справи. Одне з цих рішень

звернуто наче в минуле, інше — в майбутнє. Обидва вони не тільки взаємопов'язані, але й

перебувають в певній єдності, яка підкреслюється їх фіксацією в одному процесуальному акті,

що підводить підсумок діяльності прокурора в даній стадії процесу. І хоча взагалі рішення

суттєві і нероздільні одне від одного, перспективу розвитку всієї наступної кримінально-

процесуальної діяльності обумовлюють ті з них, які звернуті в майбутнє. До таких відносяться

рішення прокурора про порушення державного обвинувачення відносно конкретної особи.

Саме воно виражає суть стадії, що розглядається, актуалізує наступну процесуальну

діяльність, породжує специфічні правові відносини, оскільки має своїм завданням вирішити

питання про реалізацію кримінальної відповідальності обвинуваченого. Тому досліджуваний

процес слід називати стадією порушення державного обвинувачення. Виникає запитання: чи

не коливається ідея самостійності стадії порушення державного обвинувачення від того, що

даний вид обвинувачення не знаходить в ній свого вирішення. Ні, адже слідче обвинувачення

теж виникає і розвивається в стадії попереднього розслідування, однак тут не знаходить свого

вирішення. Навпаки, формулювання законного і обгрунтованого обвинувачення відносно

конкретної особи, складання обвинувального висновку пропонують

Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному

процесі. Харків. 1979, с. 130.

162

направлення кримінальної справи через відповідного прокурора в суд для його вирішення.

Аналогічно, державне обвинувачення, виникнувши в конкретній стадії процесу, рухається в

судові стадії для розгляду його по суті і вирішення в установленому законом порядку. Із

сказаного виходить, що порушуване прокурором державне обвинувачення нерозривно

пов'язане з тим обвинуваченням, яке на попередньому слідстві здійснював слідчий.

З'ясуємо характер співвідношення двох названих видів обвинувачення і відповідної їм

обвинувальної діяльності. Оскільки прокурор єдиний суб'єкт, що порушує державне

обвинувачення у кримінальному процесі, то ніхто інший, в тому числі і слідчий, такого

обвинувачення не здійснюють. Очевидно, порушене прокурором обвинувачення має інший

характер, за яким воно відрізняється від обвинувачення, порушеного слідчим. У зв'язку з тим,

що закон не іменує здійснюване слідчим обвинувачення, назвемо його слідчим. Дане

визначення вказує на те, що суб'єктом вказаного виду обвинувачення виступає слідчий.

Співвідношення названих видів обвинувачення може розглядатись у двох аспектах:

кримінально-правовому чи матеріально-правовому і кримінально-процесуальному.

Залежно від характеру внесених прокурором в слідче обвинувачення змін останні поділяються

на суттєві і несуттєві. При суттєвій зміні слідчого обвинувачення за фактичними обставинами

чи зміні його на більш важке прокурор повертає справу органові дізнання чи слідчому для

додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення. Зміна обвинувачення

вважається несуттєвою, якщо внесені в перше обвинувачення зміни не тягнуть за собою

застосування статті закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язані з суттєвою зміною

обвинувачення за фактичними обставинами. За такого характеру змін, що вносяться в слідче

обвинувачення, прокурор затверджує обвинувальний висновок і порушує державне об-

винувачення. Однак, незалежно від характеру правових наслідків, що наступають в результаті

внесених змін, важливо зазначити, що у випадку зміни прокурором слідчого обвинувачення

при затвердженні обвинувального висновку порушуване ним державне обвинувачення в

матеріально-правовому розумінні відрізняється від слідчого.

Див. Зеленецький В.С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі.

Харків, 1979, с.129.

* 163

Якщо розглядати порівнювані види обвинувачення в кримінально-правовому аспекті, тобто як

особливий вид процесуальної діяльності відповідних органів, направленої на викриття і доказування

винуватості особи у вчиненні злочину з метою добитись його засудження, виправлення й

перевиховання, слід вказати, що в цьому плані державне обвинувачення у всіх випадках відрізняється

від слідчого, оскільки воно здійснюється особливим суб'єктом обвинувачення — прокурором, і наділе-

ни своєю особливою структурою.

Досліджувані види обвинувачення відрізняються і за характером правових наслідків, що наступають

для певних осіб у зв'язку з порушенням кожного з названих видів обвинувачення. Порушення слідчого

обвинувачення дозволяє слідчому застосувати до обвинуваченого різні заходи примусу, а після

завершення розслідування направити кримінальну справу разом з обвинувальним висновком

прокурору для вирішення питання про можливість його затвердження і передачу справи в суд. У разі

згоди прокурора з обвинувальним висновком він затверджує даний акт і тим самим порушує державне

обвинувачення, яке служить єдиною підставою для направлення кримінальної справи в суд. '

Із сказаного випливає, що слідче обвинувачення є першочерговим чи вихідним відносно державного

обвинувачення, а останнє — завершуючим відносно слідчого, з точки зору підстав направлення

кримінальної справи в суд.

Без обвинувальної діяльності прокурора слідче обвинувачення не може надійти в суд і розглядатись

там саме як слідче. Даний вид обвинувачення може бути предметом судового розгляду лише після

того, як воно трансформується в установленому законом порядку в державне обвинувачення. Звідси

виходить, що публічне посадове обвинувачення у своєму завершеному вигляді здійснюється двома

спеціальними суб'єктами: слідчим (особою, що проводить дізнання) і прокурором. Саме ці особи у

своїй єдності завершують ту сукупність дій, які в силу їх взаємозв'язку і взаємообумовленості

утворюють загальну структуру публічного обвинувачення в кримінальному процесі.

Аналізуючи питання про співвідношення слідчого і державного обвинувачення, необхідно

підкреслити, що тут мова йде про два самостійні види обвинувачення, які не можуть ні ото-

;

Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі,

Харків, 1979, с.109.

164

тожнюватись, ні протистояти одне одному. Безпідставність інших варіантів співвідношення слідчого і

державного обвинувачення підтверджується такими обставинами. Поділ обвинувачення на слідче і

державне має теоретичну базу і практичний зміст, який полягає в тому, що ці види обвинувачення

являють собою обвинувачення різного рівня. Слідче обвинувачення здійснюється від імені органу, що

веде боротьбу зі злочинністю, а державне — спеціальним органом — прокурором від імені держави.

Незалежно від відомчої приналежності слідчого органу, у провадженні якого ця справа перебуває, це

обвинувачення більш високого рівня.

При такому двосторонньому підході до розмежування видів публічного обвинувачення може здатись,

що слідче обвинувачення не виражає інтереси держави і суспільства. Але це не так. Віднесення

слідчого і державного обвинувачення до одного й того ж виду (публічного обвинувачення) вказують на

те, що кожне з них виражає інтереси держави і суспільства. Однак тут між ними не може бути

тотожності. Мова йде про ступінь, повноту вираження публічних інтересів в діяльності відповідного

слідчого і прокурора, що здійснюють певний вид публічного обвинувачення.

Державне обвинувачення за своїм характером є вищим рівнем публічного обвинувачення, тому що

воно порушується і підтримується спеціальним органом — прокурором, йому поряд з іншими

органами піднаглядний і слідчий апарат, в одному із структурних підрозділів якого формується слідче

обвинувачення по конкретній кримінальній справі. В цьому плані можна стверджувати, що тільки

державне обвинувачення всебічно і повно виражає інтереси держави і суспільства.

Практичний зміст виділення різних рівнів публічного обвинувачення полягає ще і у тому, що слідче

обвинувачення має попередній характер по справах, які направляються в суд, а державне

обвинувачення по цих же справах у всіх випадках є кінцевим для тієї особи, відносно якої вона

порушена.

При розгляді співвідношення двох видів публічного обвинувачення звертає на себе увагу та обставина,

що слідче обвинувачення представляє собою не вимогу про покарання винного судом, а лише

констатацію винуватості певної особи у вчиненні конкретного злочину. Державне ж обвинувачення

кон-

'Див. Зеленецький В. С. Порушення державного обвинувачення в радянському кримінальному процесі.

Харків, 1979, с.109.

165

статує не тільки вину конкретної особи. В ньому міститься вимога прокурора, звернена від імені

держави до винного понести кримінальну відповідальність в судовому порядку за вчинений

злочин і до суду, що зобов'язаний розглянути дане питання по суті. Як видно, за своєю

направленістю вимога прокурора є двосторонньою. Вона одночасно повинна довести до особи, що

вчинила злочин, і до суду, якому ця справа підсудна, зобов'язаному у відповідності з правилами

про підсудність розглянути його по суті.

Можна було б і не зупинятись на достатньо добре відомій характеристиці значення віддання до

суду, якби до цього не змушувало одне цілком помилкове висловлювання: «Якщо винесений

обвинувальний вирок є обгрунтованим, то касаційна інстанція не повинна, на нашу думку,

скасовувати вирок тільки через те, що в справі відсутній акт віддання до суду... Скасування в

такому випадку правильного по суті обвинувального вироку для того, щоб в стадії віддання до

суду визнати наявність підстав для віддання обвинуваченого до суду, означало б вчинення

безцільного повторного процесу».

Відсутність акта про віддання до суду юридичне означає, що справа не проходила тієї обов'язкової

стадії, що із системи судового контролю випала одна з найбільш суттєвих її ланок. Як же можна,

незважаючи на це, вважати винесений вирок правильним, обгрунтованим? Таке твердження

повністю підводить до думки, що перевірка справи в стадії віддання до суду — просто

формальність, оскільки вона ніяк не впливає на встановлення істини. Але це глибока помилка,

шкідливість якої ускладнюється ще й тим, що вона стосується цілої процесуальної стадії.

На судовий розгляд може бути винесена лише та справа, розслідування якої проведено достатньо

повно, а зібрані докази дають підстави для обгрунтованого вирішення питання про винуватість

обвинуваченого в скоєнні злочину. В стадії попереднього слідства перевірка закінченого

розслідування покладена на прокурора. Залежно від її результатів прокурор може закрити справу,

повернути її для додаткового розслідування чи передати на розгляд суду. Але в останньому

випадку законодавець вважав за необхідне до того, як справа буде розглядатись в

'Див. Мотовиловкер Я. О. Питання теорії кримінального процесу. Томськ, 1971, с. 166;

Мотовиловкер Я. О. Деякі питання змісту і форми кримінального процесу, Ярославськ, 1972, с.

73-77.

166

суді по суті, передати її ще для однієї перевірки — на цей раз вже зі сторони судді чи суду. Ця

перевірка здійснюється в особливій процесуальній стадії, що лежить на межі, яка відділяє дізнання

і попереднє слідство від судового розгляду справи — в стадії віддання до суду. Ні одна направлена

в суд справа не може пройти повз цю стадію і уникнути такої перевірки, інакше виникне загроза

відміни вироку. Тобто суть віддання до суду полягає в судовому контролі за якістю розслідування

справи. Ця стадія процесу виконує роль своєрідного фільтра, який повинен відсіювати справи про

дії, що не мають ознак злочину чи в силу особливих, вказаних в законі умов не підлягають

переслідуванню в кримінальному порядку. Тим самим для осіб, притягнутих до кримінальної

відповідальності, створюється додаткова гарантія, що без достатніх підстав вони не можуть бути

поставлені в становище підсудних. А це в однаковій мірі на користь і громадян, і держави.

Своє логічне завершення трудомісткий, нерідко тривалий процес дослідження доказів знаходить в

судових дебатах -^ частині судового розгляду, сконструйованого із соціальною метою дати

можливість протилежним сторонам висловити суду свої підсумкові судження з усіх питань, що

виникли в суді. Думки сторін надзвичайно важливі для суду, оскільки вони значно полегшують

йому завдання різнобічної оцінки дослідження доказів, допомагають глибше проникнути в

справжнє значення встановлених судовим слідством фактів.

Вся попередня судовим дебатам кримінально-процесуальна діяльність — і не тільки в суді, але й

на попередньому слідстві — поступово, крок за кроком вводить в орбіту доказування крупинки

фактів, які в своїй сукупності дозволяють подумки відтворювати досліджувану подію. Але думка

— категорія вкрай суб'єктивна; уявний процес, навіть якщо він підпорядкований всім законам

формальної логіки, не завжди приводить до істини, тому що на нього здійснюють сильний вплив

процесуальні інтереси, прагнення кожної із сторін добитись бажаного матеріалізованого

результату. Звідси розходження між сторонами з питань законності окремих фактів, звідси є

інтерпретація тих фактів, існування яких встановлено з достовірністю. Оцінити всі ці розходження

і зробити висновок, хто правий в спорі, належить суду, але для _цього він повинен вислухати

обидві сторони, що спорять.

Судові дебати — етап кримінально-процесуальної діяльності, який за місцем, що займає він в

системі кримінального судочинства, за формою реалізації учасниками судового розгляду своїх

процесуальних прав, нарешті по чисто емоційному впливу

167

на склад суду і судову аудиторію в цілому являє собою вершину, апогей практичного здійснення ідеї

змагальності, органічно вплетеної в тканину кримінального процесу.

Можна не помітити прояв початку змагальності в підготовчій частині судового розгляду і навіть на

судовому слідстві. Перебуваючи навкруг окремих питань, далеко не завжди пов'язаних прямо з

головним фактом і до того ж досліджуваних часто ізольовано один від одного, без оголошення

проміжних висновків, зусилля сторін не створюють там зовнішнього, доступного навіть побіжному

поглядові враження про протиборство різних процесуальних інтересів.

Щоб усвідомити внутрішню

основу діяльності змісту цих частин судового розгляду, потрібне певне напруження розуму, орієнтація

його на аналіз і групування різних за характером дій, кола питань і заяв учасників процесу під кутом

зору кінцевої мети, досягнення якої прагне кожен з них. ^Інша справа — судові дебати. Це, за

визначенням А.Ф.Коні, «найбільш жива, діяльна, змінююча в змісті і обсязі частина судового

змагання».

Для пізнання суті судових дебатів достатньо логічних операцій на рівні звичайного

мислення. Настільки очевидно нічим не завуальований спір, полеміка, змагання думок, персоніфіковані

в процесуальних фігурах обвинувача і захисника, б'ють в око неупередженому споглядачеві.

Протиставлення змагальності праву учасника процесу висловити своє відношення до справи

безгрунтовне і надумане, бо давно відомо, що змагальність — це і є право сторони на рівних підставах

з іншою стороною викласти суду свої думки, пов'язані з розглянутою справою.

Як було досі і скільки б не старались ліквідувати змагальність кримінального процесу, накладаючи на

нього різні заборони, навіть на вживання самого терміна, замовчуючи, підміняючи врешті будь-якими

синонімами цей термін — усі такі намагання розбивалися об науку, архітектуру судочинства в цілому,

його ядро судового розгляду і не в останню чергу — в структуру судових дебатів.

Вдало про це сказав І.Д.Перлов: «Принцип змагальності реалізується упродовж всього судового

розгляду, у всіх його частинах. Змагальність сторін починається з моменту відкриття судового

засідання і продовжується до моменту виходу суддів в на-

Див. Савицький В.М. Очерк теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.208.

Див. Коні А.Ф. Зібр. твори, т.4, М., 1967, с.Збб.

168

радчу кімнату для винесення вироку. Воно виражається в порушенні стороною різного роду клопотань

і повідомлень судові своїх думок щодо клопотань інших сторін в наданні участі в дослідженні доказів

та інших дій. Все ж таки вищою формою змагальності є саме судові дебати. Тут змагання сторін

досягає своєї кульмінаційної позначки, найбільш яскравого свого виразу. Сторони повністю і

остаточно формулюють свої позиції, вносять свої пропозиції, заперечують чи уточнюють позиції інших

учасників і сторін. Боротьба різних думок і оцінок знаходить свій прояв у промовах і репліках сторін.

Ця боротьба проходить навколо всіх питань, що становлять предмет судового розгляду, а тому й

предмет судових дебатів».

Зміст судових дебатів — це перш за все промови сторін. І те, що дебати побудовані на основі

змагальності, пояснюється саме характером, направленістю промов: кожна з них виражає в кон-

центрованому вигляді процесуальні інтереси сторін, що сперечаються. Притім відсутність у промовах

полеміки зовсім не засвідчує відсутність спору: зовнішні атрибути змагальності тільки обрамлюють,

вінчають глибинні мотиви тієї чи іншої поведінки учасників судового розгляду. Промова державного

обвинувача може бути позбавлена полемічного накалу по тій простій причині, що обвинувач виступає

до захисника і в цей момент він, звичайно, не знає всіх доводів і аргументів, які будуть наведені в

захисній промові.

Але ця обставина ні в якій мірі не міняє суті виступу прокурора в судових дебатах,

він завжди залишається виступом представника сторони обвинувачення, притім обвинувачення,що

виходить від держави.

Звідси витікають і вимоги, яким повинна відповідати промова державного обвинувача. В ній необхідно

під кутом зору обвинувачення узагальнити хід судового розгляду, проаналізувати розглянуті в суді

докази і дати оцінку кожному з них, показати зв'язок, що існує між окремими сторонами досліджуваної

події, представити суду свої думки щодо застосування кримінального закону і міри покарання відносно

підсудного.

' Див. Перлов. Судові дебати і останнє слово підсудного в кримінальному процесі. М., 1957, с.15-16.

Див. Іванов Ю.А. Роль громадської думки в розвитку і дальшому вдосконаленню кримінального і

кримінально-процесуального законодавства. М., 1971, с.31.

Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.301.

169

Промова прокурора в суді — це завжди політичний виступ, виступ представника державної влади,

що обвинувачує порушників закону, вимагає їх засудження і покарання. Тому обвинувальна

промова повинна бути переконливою не тільки для суду, але і для всіх присутніх на процесі

громадян, вона повинна містити в собі великий заряд виховної дії, бути засобом залучення уваги

громадськості до негативних явищ нашого життя, сприяти викоріненню причин і умов, що

породжують злочинність. При всьому величезному емоційному впливі обвинувальної промови на

суд, сторони і всіх присутніх було б, однак, перебільшенням приписувати виступу прокурора в су-

дових дебатах значення основного процесуального способу доказування обвинувачення і викриття

винуватого. Факти, аналіз фактів, зв'язок фактів — ось що повинно лежати в основі промови

державного обвинувача, ось що робить цю промову переконливою і змушує суд прислухатися до

неї. Але факти збираються і встановлюються в ході судового слідства, де кожна із сторін в

обстановці гласності, усності і безпосередності пред'являє суду докази своєї правоти. Лише ці

факти, ці дані, тобто отримані в результаті допитів, оглядів, оголошень, документів і т.д. на

судовому слідстві, можуть і повинні бути покладені в основу обвинувальної промови. Тому без

користі було б продовжувати давній спір, що для прокурора важливіше — участь його в судовому

слідстві чи в судових дебатах. Тільки активна й цілеспрямована діяльність на протязі всього судо-

вого розгляду, на всіх його етапах, дає прокурору можливість систематизувати докази, досконало

з'ясувати всі обставини вчинення злочину, чим допомогти судові в пошуках істини.

Зміст і композиція обвинувальної промови можуть бути найрізноманітнішими. Залежно від

характеру злочину, розповсюдження його в даному районі (місті), складнощів доказування,

особливостей особи підсудного чи потерпілого, залежно, врешті, від складу судової аудиторії

прокурору в одних випадках доводиться приділяти в промові увагу таким фактам і моментам, про

які в іншій справі він має право не говорити чи обмежитись лише згадуванням. Закон не вважає за

потрібне регламентувати зміст промов учасників судових дебатів, на відміну, скажімо, від змісту

обвинувального висновку чи вироку. І нема ніякої необхідності робити в цьому значенні винятку

для промови державного обвинувача.

Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського намяду. М., 1975, с.202.

170

Та й взагалі, навряд чи буде корисним наперед передбачати умови, що стосуються елементів,

структури обвинувальної промови.

Ми вважаємо, що заключному, підсумковому виступові прокурора в суді більше відповідає

довільна форма викладу. Важливо тільки, щоб промова державних обвинувачів вірно підсу-

мовувала факти, встановлені судовим слідством, і мала в собі відповідь на кожне запитання, з

яким прийдеться стикнутись судові при винесенні вироку. У цьому суттєву допомогу прокуророві

можуть надати методичні рекомендації, які стосуються підготовки і проголошення обвинувальної

промови на суді. Водночас незалежно від специфіки справи два моменти (не рахуючи, безумовно,

головного — приведення доказів винуватості) обов'язково повинні бути висвітлені в

обвинувальній промові: кваліфікація злочину і міра покарання підсудному, як їх уявляє собі

прокурор. Доцільність такої вимоги очевидна. Неможливість відхиляти розумну послідовність

велінь, відповідно до яких прокурор спочатку повинен порушити кримінальну справу, потім

докласти зусиль (на слідстві і в суді до виявлення і викриття винної особи, а після завершення цієї

роботи висловитися про те, що становить одне з головних завдань процесу, заради чого була

запущена в хід судова машина, про покарання. Але що конкретно прокурор повинен про це

сказати? Питання про це продовжує залишатися спірним. Виходячи з окремих положень, суть

разбіжностей можна звести до одного головного пункту: якою повинна бути ступінь конкретизації

покарання в обвинувальній промові прокурора? Напевне, за всіх умов обвинувач повинен назвати

вид покарання, яке на його думку необхідно застосовувати до винної особи (позбавлення волі,

виправні роботи, штраф тощо).

Якщо в обвинувальній промові не було вказано на вид покарання, значить прокурор взагалі нічого

не сказав про покарання, повністю ухилився від обговорення цього питання, тобто не виконав

вимог закону.

Розмір покарання, названий в обвинувальній промові, має для суду значення додаткового

орієнтиру, використовуючи який він зможе зайвий раз зважити обгрунтованість вимоги проку-

рора, висвітливши у вироці особливий характер розглянутої справи.

'Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду. М.,

1975, с.278.

171

Але якщо обмежитись у промові згадуванням тільки виду покарання, без визначення його розміру,

чи можна при цій умові повністю виконати вимогу закону? Коли законодавець вважає за потрібне

підкреслити необхідність максимальної конкретизації покарання, він говорить одночасно про його

вид і розмір. Закон допускає, але не зобов'язує прокурора в будь-якому випадку вказувати, крім

виду покарання, і його точний розмір. Таке рішення вважається розумним, воно вірно враховує

складність і, я б сказав, послідовність відносин, що складаються між прокурором і судом щодо

розглядуваної кримінальної справи. Вимога не тільки виду, але й розміру покарання виправдовує

себе, коли прокурор вважає за потрібне привернути увагу суду до таких обставин, які анкетують

застосування крайньої вищої чи нижчої міри покарання в межах санкції відповідної статті

кримінального закону.

Не менш виправдане згадування в обвинувальній промові про розмір покарання, якщо вимога

прокурора в силу виключних обставин справи пов'язана з виходом в нижчу межу санкції

відповідної статті або із застосуванням умовного засудження.

Всі такі випадки являють собою більше чи менше відхилення від звичайного порядку речей, тому

вони вимагають особливого ретельного обгрунтування, в тому числі і шляхом посилання на розмір

покарання.

На яку допомогу може розраховувати суд від прокурора, якщо розмір покарання не пов'язаний з

екстраординарною ситуацією. Наприклад, виступаючи по справі про зґвалтування, державний

обвинувач висловився за засудження винного до п'яти років позбавлення волі в колонії посиленого

режиму, коли санкція цієї статті передбачає міру покарання до семи років. Так про що ж свідчить

вимога прокурора? Рівно ні про що. Він міг би з таки же успіхом просити про призначення

винному чотирьох чи шести років позбавлення волі і совість його при цьому була б спокійною, бо

відшукати об'єктивні критерії більшої справедливості однієї і тієї міри порівняно з іншими двома

неможливо. Це прекрасно розуміє і суд. Він не чекає від прокурора обгрунтованого розміру

покарання, але й не переоцінює інформаційної значимості відповідної частини обвинувальної

промови. Якщо за крайнощів питання не виникає, позиція прокурора про доцільність застосування

покарання «середньої» ваги,

'Див. Смирнов Л.М. Промова державного обвинувача. М., 1974, с.ЗО; Болдирєв В.А. Державний

обвинувач в суді. М., 1973, с.286.

172

як правило, на вибір судом оптимальної санкції впливу не здійснює.

Можна було б обмежитись констатацією цього положення, якби не інша, більш важлива сторона

питання, тісно пов'язана з виховним ефектом судочинства.

Давно вже сказано, що судовий процес — школа виховання. І суд, дійсно, повсякчасно виховує у

громадян України повагу до закону, служителів закону і, перш за все, суддів. Це значить не на

словах, а на ділі показати населенню, що, по-перше, за судійським столом сидять люди, які мають

не тільки юридичне, але й моральне право судити інших і яким можна довіряти, і, по-друге, ці

люди повністю самостійні у своїх судженнях і оцінках, вони діють за переконанням, за совістю і

без огляду на те, як на їхні дії будуть реагувати сильні світу цього. Ось це «по-друге» має пряме

відношення до предмета нашої розмови.

Саме така небезпека понад усе загрожує незалежності суддів, якщо поглянути на судовий процес, і

особливо на дебати сторін, очима людини, що вперше попала в зал судового засідання і має досить

поверхове уявлення про дійсну роль кожного із учасників судового розгляду (а завдання

правового виховання висувається, як відомо, у відношенні переважно цієї поки що більшої

частини населення). Спробуйте порозмовляти з такою людиною, і у відповідь, напевне, почуєте,

що суд прийме те рішення, на якому наполягає прокурор, тому що прокурор виступає від імені

держави і в руках у нього велика влада. І вже ж ніхто не скаже, що небезпека для незалежності

суддів виходить від захисту. На участь захисників у справі, як правило, дивляться як на

формальність, яку суд вимушений терпіти, але серйозно може не приймати.

Причини таких помилкових уявлень — тема інша. Але те, що вони існують — факт

загальновідомий і з ним доводиться рахуватися. Повсюди, піклуючись про підвищення престижу

суду і правосуддя в цілому, необхідно так будувати не тільки теоретичні, але й практичні

взаємовідносини прокурора і суду, щоб не давати найменшої підстави засумніватись в справжній

незалежності суддів від волі і бажання прокурора. З цього погляду недоцільно, щоб прокурор

завжди називав у своїй промові точ-

'Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду М., 1975, с.178.

173

ний розмір покарання, на чому наполягають деякі наукові і практичні працівники.

У багатьох випадках згадування обвинувачем розміру покарання нічим, по суті, як вже було

сказано, не обмежує завдання суду, негативно впливає на правосвідомість громадян України.

Якщо знову стати на позицію людини, що не знає тонкощів юриспруденції, то спшпадання

рішення суду про міру покарання з тим, на чому наполягав прокурор, лише впевнить її в тому, що

суд діє за вказівкою прокурора, що прокурор керує судом.

З іншого боку, відхилення у вироці від вказаних прокурором твердих строків, скажімо,

позбавлення волі, теж не допомагає присутнім правильно розібратись в тому, що проходить на

судовому процесі, бо нерідко приймається ними як свідчення помилки, допущеної кимось із двох

— чи прокурором, чи судом, як прояв розбіжностей між державними органами, коли їх,

розбіжностей, по суті, немає. А проходить все тому, що у обох випадках вирок, а тому і поведінку

суддів, люди оцінюють, мимоволі відштовхуючись від позиції, рекомендованої державним

обвинувачем.

Можна зрозуміти суддів, які боляче реагують на найменший натяк у втраті самостійності, для яких

нестерпною є сама думка, що хтось поставив під сумнів їх незалежність. Бувають випадки, коли

деякі судді, щоб попередити незаслужені нарікання і позбутись їх на майбутнє, внутрішньо

погоджуючись з розміром покарання, вказаним прокурором, вимушені призначати підсудному

іншу міру, аби їх рішення не співпало повністю з вимогою державного обвинувача.

В результаті

виникає розрив між істинним переконанням суддів і його відтворенням у вироці.

Існує ще інша інтерпретація цього явища: «На жаль, окремі судді, які ні за що не визначають саме

ту міру покарання, яку просить у своїй промові прокурор — державний обвинувач, і за будь-яких

умов демонструючи свою владу і незалежність, дають на півроку, чи на півтора року більше або

менше. Подібні негативні явища, безумовно, необхідно викорінювати.

Див. Чеканеє В.Я. Прокурорський нагляд в суді першої інстанції по кримінальних справах. С., 1962,

с.44-45; Басков В.І. Прокурор в суді першої інстанції. X., 1986, с. 165-166; Ходиревський С.М.,

Матвієнко М.А. Соц.законність. 1970, № 7, с.40, № 9, с.76.

Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.108.

Див. Маляров М.А. Прокурорський нагляд. М., 1974, с.66. Стаття «Соц.законність». 1964, № 9, с.27.

174

Не важко помітити, що в цьому поясненні ставка робиться на неправильну поведінку суддів, яка

викликається, на наш погляд, чисто суб'єктивними причинами. Але таке пояснення лиш констатує

те, що лежить на поверхні. У ньому нема відповіді, що не змушує суддів демонструвати свою

владу і незалежність. Справжніми причинами цього є те, про що йшла мова вище: прагнення суду

зміцнити свій авторитет як справедливого і незалежного органу правосуддя, розсіяти помилкові

уявлення, що буцімто суд завжди рахується з думкою прокурора, якому начебто належить

вирішальне право у визначенні участі підсудного.

Якщо ж державний обвинувач буде називати точний розмір покарання тільки в крайньому разі,

дійсно у необхідній ситуації, а по всіх інших справах буде вважати для себе обов'язковим

висловлюватись лише про вид покарання і ступінь його тяжкості, то це, без сумніву, призведе до

зникнення грунту, який породжує такі явно нездорові взаємовідносини прокурора і суду, і тим

самим буде сприяти зміцненню ділових контактів між ними.

У проекті нового Кримінально-процесуального кодексу по-новому ставиться питання про

реагування суду на відмову прокурора від обвинувачення. Зокрема вказується, що у такому разі

суд повинен закрити провадження у справі. Однак тут же підкреслюється, що це не стосується

випадків, коли підсудний чи потерпілий наполягають на розгляді справи і постановленні вироку.

Це положення справді звільняє суд від невластивої йому функції обвинувачення. При незгоді

потерпілого із заявою прокурора суд повинен продовжити розгляд справи і постановити вирок.

Зрозуміло, в цьому випадку суб'єкт обвинувачення діє самостійно і незалежно від позиції

прокурора. Ніякі заяви прокурора, у тому числі і його відмова від обвинувачення, не повинні

заважати потерпілому продовжувати виконувати свою обвинувальну функцію. А чому суд не

повинен продовжувати розгляд справи, коли на цьому наполягає підсудний? Де ж логіка? Адже

відмова прокурора від обвинувачення, підтримана потерпілим, усуває обвинувачення як таке. При

цьому суд повинен винести виправдувальний вирок.

Виходячи з наведеного в цій главі теоретичного обгрунтування проблеми державного

обвинувачення в судах та її дослідження шляхом анкетування практичних працівників органів

прокуратури України всіх рівнів, автор вважає, що регламентувати і реалізувати таку важливу

функцію можна, виклавши її в Законі України «Про прокуратуру» в слідуючій редакції:

175

«Тільки прокурор може висунути державне обвинувачення в суді про скоєння злочину на підставі

матеріалів дізнання та досудового слідства.

Державне обвинувачення в судах підтримують прокурори.

При підтриманні державного обвинувачення прокурори є незалежними, керуються законом та

своїм внутрішнім переконанням.

Завданням підтримання державного обвинувачення є викриття перед судом винних у скоєнні

злочину та притягнення їх до встановленої законом відповідальності.

Обвинувальна промова прокурора є основною формою підтримання державного обвинувачення в

суді і проголошується публічно».

В обвинувальній промові прокурор остаточно формулює і доводить перед судом висунуте проти

підсудного обвинувачення, відкриває обставини, що обтяжують та пом'якшують відповідальність

підсудного, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, обґрунтовує вид і міру покарання,

висловлює свою думку з приводу відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином, а

також з інших питань, які повинен вирішити суд згідно з кримінально-процесуальним законом при

постановленні обвинувального вироку.

Якщо в судовому розгляді справи брали участь декілька прокурорів, то з обвинувальною

промовою може виступити один із них або кожен у певній частині обвинувачення.

Після закінчення судових дебатів прокурор може скористатися своїм правом на репліку.

Прокурор бере репліку лише у випадках, коли в промовах захисника чи іншого учасника судових

дебатів допущені перекручення фактичних обставин справи, або з інших питань, що мають

значення для вирішення справи.

У разі коли прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують висунутого

обвинувачення, він зобов'язаний мотивовано відмовитися від обвинувачення.

Про відмову від обвинувачення в повному обсязі державний обвинувач негайно повідомляє

прокурора, який затвердив обвинувальний висновок.

Повноваження прокурора, який бере участь в судовому розгляді кримінальної справи,

визначаються цим Законом та кримінально-процесуальним законодавством.

Державний обвинувач має право принести апеляційний або касаційний протест на вироки, ухвали,

постанови суду в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України.

176

Право принесення апеляційного протесту на вироки, ухвали і постанови судів, що не набрали

законної сили, надається Генеральному прокурору України та його заступникам, прокурору

Автономної Республіки Крим, прокурорам областей, міст Києва і Севастополя, прирівняним до

них прокурорам, їх заступникам в межах їх повноважень, прокурорам районів та прирівняним до

них.

Право принесення касаційного протесту на вироки, ухвали і постанови судів першої і апеляційної

інстанцій, що не набрали законної сили, надається Генеральному прокурору України, прокурору

Автономної Республіки Крим, прокурорам областей, міст Києва і Севастополя і прирівняним до

них прокурорам, їх заступникам в межах їх повноважень незалежно від їх участі у розгляді справи

судом першої або апеляційної інстанції.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, має право принесення

касаційного протесту.

Право принесення протесту на судові рішення, що набрали законної сили в порядку виключного

провадження, надається Генеральному прокурору і його заступникам на судові рішення у справах,

розглянутих будь-яким судом; прокурору Автономної Республіки Крим, прокурорам областей,

міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів, Військово-Морських сил та

прирівняним до них прокурорам і їх заступникам — у справах, розглянутих відповідно Верховним

Судом Автономної Республіки Крим, обласним, Київським і Севастопольським міським,

військовими судами регіону і Військово-Морських сил, міжрайонним, районним (міським) судом,

військовим судом гарнізону.

Протест на вирок, ухвалу, постанову суду може бути доповнений, змінений або відкликаний

прокурором, який приніс протест, а також доповнений, змінений вищестоящим прокурором або

його заступником до початку розгляду справи судом.

Протест прокурора про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження може бути

доповнений або змінений прокурором, який його вніс, або вищестоящим прокурором чи його

заступником.

Прокурор або його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку

справу чи категорію справ, з яких рішення набрали законної сили. За наявності підстав для

перегляду справи прокурор зобов'язаний опротестовувати незаконні або необгрунтовані судові

рішення.