Шумський П.В. Прокуратура України

Подождите немного. Документ загружается.

Саме участь прокурора в судових засіданнях і підтримання звинувачення в цих категоріях справ є

обов'язковими. Безумовно, суд присяжних — це демократична інституція, але навряд чи ми зможемо

забезпечити його належне функціонування, коли через пасивність наших громадян практично відмови-

лись від інституту народних засідателів.

Прокуратура повинна стати державним, професійним і доступним захисником громадян від свавілля

насамперед чиновників. І для цього є всі підстави і повноваження.

119

Розглядаючи шляхи подальшого удосконалення діяльності прокуратури, треба зупинитися й на інших

її функціях, без розгляду яких неможливо об'єктивно визначити роль і місце прокуратури в структурі

держави. Не можна допустити, що суб'єктивні уявлення, відірвані від реальної діяльності прокуратури,

прагнення і лобістські можливості деяких політичних груп звели її складну й багатогранну діяльність

лише до кримінального переслідування, ігноруючи при цьому найважливішу конституційну функцію,

підтверджену життям, — функцію вищого нагляду за виконанням законів, звичайно, не применшуючи

функцію кримінального переслідування.

У зв'язку з цим хотів би порушити питання про право прокурора порушувати кримінальне

переслідування, а саме: закріпити в законі тільки за прокурором право приймати рішення про

порушення кримінальної справи. Нині, крім прокурора, це право має понад 10 органів і посадових осіб.

А відтак закривають в середньому щорічно понад 70 тисяч справ. Але ж за кожною такою справою

стоїть людина і її права. Дотриманню прав людини саме в цій сфері значне місце відводиться в Євро-

пейській Конвенції про права людини, в інших міжнародних пактах з цих питань. Тут дійсно є над чим

подумати вченим і практикам, поділитися своїми міркуваннями, щоб через закон забезпечити

стабільність у діяльності правоохоронних органів.

Важливим аспектом поставленої проблеми є взаємозв'язок прокуратури і суду в межах кримінального

судочинства. Відомо, що прихильники скасування наглядових повноважень прокуратури в суді

стверджують, ніби такий нагляд ставить прокурора «над» судом і тому ущемлює незалежність суду. Ця

аргументація на форми роботи здається неначе переконливою. Насправді це не так. Прокуратура не

заважає здійснювати відправлення правосуддя. Вона зберігає незалежність суду і сприяє недопущенню

зовнішнього незаконного впливу. Але чи можна вважати незаконним втручанням у діяльність суду з

відправленням правосуддя дію прокурорського нагляду, яка полягає лише в постановленні питання про

дотримання закону, а коли він порушений — то про усунення порушення перед відповідною

інстанцією судового контролю і нагляду.

Хіба життя нас не переконує в тому, що судді теж помиляються? Адже ми розуміємо й інше,

найстрашніше в підриві законності і справедливості — це зловживання владою, здійснення

корумпованих дій. І саме тут прокурорський нагляд — це реальний механізм попередження та протидії

таким явищам і особливо в останній інстанції — суді. Такі явища мають місце

120

не тільки в нашій країні, а й у західноєвропейських. Але там постійно вдосконалюють правові

механізми «отримань і противаг». Пошлюсь на Іспанію. У Конституції цієї країни передбачено, що

прокуратура має своїм завданням «нагляд за незалежністю судів і дотриманням суспільних інтересів».

Враховуючи це, слід підкреслити, що незалежність суду нам потрібна не як незалежність заради

незалежності, а як гарантія суддівської об'єктивності та безсторонності. Намагання заборонити

прокуророві нагадати суду про святість законності — це спроба поширити принцип незалежності суду,

включаючи сюди і незалежність від закону.

Ми за те, щоб у системі «прокуратура-суд» стримуючий вплив був взаємним. Тому за прокурором

треба залишити обов'язок вживати заходи щодо усунення порушень закону, звідки б вони не походили.

Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і

підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний

розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі.

Прокурор бере участь у розгляді у судах кримінальних і цивільних справ, справ про адміністративні

праволорушення і господарських спорів.

У розгляді кримінальних справ прокурор бере участь у розпорядчих засіданнях та в суді першої

інстанції (про тяжкі злочини і по інших справах залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки

діяння), а також коли суддя або суд визнає участь прокурора обов'язковою. У касаційній інстанції

прокурор бере участь при розгляді справ за касаційними і окремими поданнями, а також у справах про

тяжкі злочини. В інших випадках питання про участь прокурора у розгляді справ судом вирішують

керівники відповідних прокуратур. Участь прокурора у розгляді кримінальних справ у порядку

судового нагляду є обов'язковою. Прокурор повинен брати участь у розгляді судом справ про

застосування примусових заходів медичного характеру і вирішенні передбачених кримінально-

процесуальним законодавством питань, пов'язаних з виконанням судових рішень.

У судовому процесі перед прокурором стоять завдання сприяти виконанню вимог закону про

всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ і постановленню судових рішень, що грунтуються на

законі. Це загальні завдання для всіх стадій кримінального, цивільного, адміністративного і

арбітражного

121

судочинства. Поряд з цим, беручи участь у розгляді кримінальних справ у судах, прокурор

підтримує державне обвинувачення і сприяє тому, щоб у процесі розгляду було перевірено всі

версії, досліджено обставини, що підлягають доказуванню, викривають і виправдовують

обвинуваченого, пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Беручи участь у розгляді

цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення, господарські спори, прокурор

сприяє тому, щоб істотні обставини були досліджені у суворій відповідності з нормами ма-

теріального права при точному додержанні норм процесуального права. Заявляючи клопотання

про виклик свідків та інших осіб, витребування документів, висловлюючи свою думку з окремих

питань і по суті справи в цілому, прокурор сприяє встановленню істини, додержанню прав сторін і

виконанню ними своїх обов'язків.

Беручи участь у розгляді справ у судах касаційної та наглядової інстанції або в перевірці рішень у

порядку нагляду, у перегляді рішень цих судів за нововиявленими обставинами, прокурор сприяє

скасуванню (зміні) необгрунтованих законом вироків, рішень, ухвал і постанов, усуненню інших

порушень, захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Прокурор зобов'язаний

додержуватись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, проявляючи повагу до

суду, виконувати процесуальні норми, що регламентують порядок судового розгляду, підкорятись

розпорядженням головуючого. Втручання прокурора в будь-якій формі у діяльність суду при

здійсненні ним правосуддя є неприпустимим.

Прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист

конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вжити

передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би вщ кого вони виходили. У

судовому засіданні прокурор має рівні з іншими учасниками права.

Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються цим

законом та процесуальним законодавством України. Учасниками судового розгляду можуть бути

юридичні та фізичні особи, які захищають свої чи інших осіб права та інтереси і яких наділено

відповідними процесуальними повноваженнями. Крім прокурора, до них відносяться: а) при

розгляді кримінальних справ — підсудний, його захисник, потерпілий, цивільний позивач,

цивільний відповідач та їх представники; б) при розгляді цивільних справ — сторони, треті особи

та їх представники, органи державного уп-

122

равління, профспілки, підприємства, установи, організації, окремі громадяни, заявники та інші

заінтересовані особи; в) при розгляді справ про адміністративні правопорушення — особа, яка

притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокати; г)

при розгляді господарських спорів у арбітражних судах — сторони, треті особи.

Будучи учасником судового розгляду справ, прокурор не може контролювати діяльність суду.

Обсяг та межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому розгляді справ, визначаються

Законом «Про прокуратуру», Кримінально-процесуальним кодексом, іншими законами.

Загальні повноваження прокурора при судовому розгляді справ полягають у його праві брати

участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, висловлювати думку з питань, що виникають,

представляти свої міркування з приводу застосування кримінального, цивільного та іншого

законодавства, а також в обов'язку сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний та

об'єктивний розгляд справ, ухваленню заснованих на законі судових рішень, охороні державних і

суспільних інтересів, прав та інтересів громадян.

При розгляді кримінальних справ прокурор, підтримуючи державне обвинувачення, зобов'язаний

внести касаційне або окреме подання на вирок, ухвалу, постанову суду, незасновані на законі, а в

разі набрання ними сили — опротестувати у по^ рядку судового нагляду. При витребуванні з суду

кримінальної справи, за якою вирок, ухвала чи постанова набрали законної сили, прокурору

надане право зупинити їх виконання.

Прокурори, які беруть участь у розгляді кримінальних справ, наділені процесуальною

самостійністю — керівники прокуратур не мають права зобов'язувати їх підтримувати в суді ті по-

зиції по справі, з якими вони не згодні.

Прокурори зобов'язані ретельно готуватися до участі у розгляді справ у судах, підтримання

державного обвинувачення і брати активну участь у збиранні та дослідженні доказів, з'ясуванні

обставин справи.

Прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня

суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у

дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри

покарання підсудному. При цьому прокурор керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою

зібраних по справі доказів.

123

У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не

підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення.

Підтримання державного обвинувачення в суді — це процесуальна діяльність прокурора, яка

полягає у доведенні вини особи, що притягується до кримінальної відповідальності.

Як державні обвинувачі можуть виступати Генеральний прокурор та його заступники,

підпорядковані прокурори та їх заступники, старші помічники та помічники прокурора,

начальники управлінь та відділів, їх заступники, старші прокурори і прокурори управлінь та

відділів. Участь слідчого прокуратури у судовому розгляді кримінальної справи як

державного обвинувача не допускається, за винятком випадків, коли він виконує обов'язки

прокурора.

Прокурор має право брати участь у судовому розгляді будь-якої кримінальної справи. Якщо

при направленні справи до суду він повідомить про свій намір підтримувати обвинувачення,

то суд (суддя) зобов'язаний призначити її розгляд за участю прокурора.

Прокурор повинен брати участь у розпорядчих засіданнях і розгляді у суді першої інстанції

кримінальних справ про тяжкі злочини, інших справ залежно від характеру та ступеня сус-

пільної небезпеки діяння, а також коли у стадії віддання обвинуваченого до суду суд (суддя)

визнає необхідним участь у справі державного обвинувача.

Характер суспільної небезпеки — це якісна властивість небезпеки злочину. Він залежить від

важливості суспільних відносин, на які зазіхає особа, характеру шкоди, завданої злочином,

способу посягання (насильницький, ненасильницький), форми вини та інших ознак.

Ступінь суспільної небезпеки — кількісний вираз небезпеки діяння одного і того ж характеру.

При його визначенні враховується низка об'єктивних та суб'єктивних ознак: розмір завданих

злочином збитків, спосіб, місце і час його вчинення, мотив, мета та інші.

Виконання завдань щодо підтримання державного обвинувачення вимагає від прокурора

підготовки до участі в судовому розгляді справ — вивчення матеріалів попереднього слідства

і процесуальних актів, що відносяться до стадії віддання до суду, законодавства та відповідної

практики, складання плану судового слідства і тез обвинувальної промови.

Закон перераховує обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Виходячи з

цього, державний обвинувач

124

повинен визначити коло питань, що підлягають з'ясуванню в ході судового слідства, їх

вирішення досягається шляхом участі прокурора у допитах підсудного, потерпілого, свідків,

експертів та інших осіб, в огляді речових доказів, місця події, інших процесуальних діях,

спрямованих на з'ясування всіх обставин справи.

Переконаність прокурора у винності підсудного зобов'язує його підтримувати державне

обвинувачення. В обвинувальній промові він розкриває соціальну небезпеку злочину,

викладає обставини справи, аналізує докази, оцінює обставини, що впливають на міру

відповідальності підсудного, дає оцінку причинам злочину та умовам, що їм сприяють,

вносить пропозиції про винесення судом окремої ухвали, подає свої міркування щодо міри

покарання, вирішення цивільного позову та інших питань, які мають значення при

постановленні вироку. У своїй промові прокурор обґрунтовує кваліфікацію вчиненого підсуд-

ним діяння, тобто доводить відповідність діяння конкретному складу злочину.

У тих випадках, коли кваліфікація злочину уявляється спірною або мають місце склади,

близькі за юридичними ознаками і конкретним змістом, прокурор зобов'язаний

проаналізувати той склад злочину, постановку у вину якого він вважає правильним. На

обгрунтування своєї позиції він посилається на досліджені у суді докази, норми матеріального

та процесуального законодавства, а також керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду.

Зобов'язуючи прокурора в судовому процесі всебічно і повно досліджувати обставини справи

та об'єктивно оцінювати зібрані докази, закон закріплює його повну процесуальну

самостійність. Це означає, що державний обвинувач формує свою позицію з усіх питань, що

розглядаються, самостійно, за своїм внутрішнім переконанням.

Прокурор зобов'язаний відмовитись від підтримання державного обвинувачення і

запропонувати виправдати підсудного, якщо при всебічному, повному та об'єктивному

дослідженні обставин справи дійде до переконання, що дані судового слідства не

підтверджують його вину. Від обвинувачення прокурор повинен відмовитись частково, коли в

ході судового розгляду обвинувачення не підтверджується за окремими епізодами або

статтями (пунктами, частинами). У цих випадках він наводить мотиви відмови і підстави

виправдання підсудного в частині пред'явленого обвинувачення, а за доведеними епізодами

підтримує державне обвинувачення.

125

Відмова від обвинувачення зобов'язує прокурора викласти суть пред'явленого обвинувачення,

дати аналіз досліджених у суді доказів, сформулювати мотиви виправдання підсудного і навести

конкретні підстави для цього, висловити свої міркування про порядок вирішення цивільного

позову.

Згідно з ч.4 ст.264 КПК України відмова прокурора від обвинувачення не звільняє суд від

обов'язку подальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах. Таке положення

закону неоднозначне сприймається вченими та практиками. Дехто з них обґрунтовує його

правильність, виходячи головним чином з того, що суд є органом правосуддя, незалежним від

позиції учасників процесу ( в т.ч. він не зв'язаний і позицією прокурора). Більше того, суд має

право й зобов'язаний перевірити обгрунтованість позиції прокурора і вирішити справу по суті

відповідно до вимог закону і свого внутрішнього переконання, виходячи з матеріалів справи. Така

законодавча регламентація, на їх думку, піцвищує відповідальність прокурора за відмову від

обвинувачення і зобов'язує його мотивувати та аргументувати її.

А от В.М.Савицький вважає, що норму про незв'язаність суду відмовою від обвинувачення не

потрібно зберігати в законодавстві. На його думку, необхідно передбачити, що при відмові

прокурора від обвинувачення суд повинен винести виправдувальний вирок чи ухвалу про закриття

справи.

О.Б.Зозулинський піддав критиці доводи В.М.Савицького, вважаючи недопустимим аналогію в

цьому питанні зі справами так званого приватного обвинувачення через їх істотну відмінність від

справ публічного обвинувачення. Перші пору-

' Див. Зеленецький В.С. Процесуальні наслідки відмови прокурора від державного обвинувачення.

Проблеми правознавства. Київ, 1977, Вип.35, с. 130-131; Зозулинський О. Відмова прокурора від

обвинувачення і її правові наслідки. Рад.держава і право, 1978, № 7, с.138; Михеєнко М.М. У новому

кримінально-процесуальному законодавстві використовувати міжнародні стандарти врегулювання

процесуально-правових відносин (Удосконалення кримінально-процесуального законодавства). М.,

1991, с.9; Шибіко В.П. Деякі положення теоретичної моделі КПК про учасників кримінального процесу

можуть бути удосконалені. (Там же, с. 37-38).

Див. Савицький В.М. Процесуальні наслідки відмови прокурора від обвинувачення. Правознавство,

1972, № 11, с.74.

126

шуються не інакше як за скаргою потерпілого, і волевиявлення обвинувача є головним фактором

не тільки для початку, а й для закінчення провадження в них. Не випадково законодавець обмежує

можливість закриття за примиренням сторін навіть деяких тих справ, які порушуються не інакше,

як за скаргою потерпілого. Він не допускає закриття за примиренням потерпшого з обвинуваченим

справ про злочини, передбачені ч.І ст.106, статтями 125, 126, 198 КК України, якщо вони були

порушені прокурором на підставі, передбаченій законом, за відсутності скарги. Вихідна позиція

законодавця тут чітко сформульована в самому законі — врахування особливої громадської

значущості справи, турбота про охорону державних, громадських інтересів чи прав громадян (ч.З

ст.27 КПК України). Саме цим відрізняються справи публічного обвинувачення від справ

приватного обвинувачення, і тому волевиявлення обвинувача (потерпшого) у справах першої ка-

тегорії перестає бути вирішальним фактором як для початку, так і для закінчення провадження в

них.

Особливо О.Б.Зозулинський заперечує проти висновку В.М.Савицького про те, що суд, виносячи

обвинувальний вирок після відмови прокурора від обвинувачення, є органом обвинувачення. Він

пише: «Ніякої трансформації у функціях суду не відбувається. Суд залишається органом

правосудця, який слухає і вирішує справу. Кожна справа, яка стала предметом судового розгляду,

повинна бути розглянута і вирішена судом по суті на підставі закону і згідно з правосвідомістю

судді. Саме в цьому полягає принцип публічності в кримінальному процесі, який забезпечує

активну роль суду, що не зв'язаний доводами сторін і вирішує справу самостійно».

Поділяє такий погляд і В.С.Зеленецький. Він також вважає, що винесення судом обвинувального

вироку при відмові прокурора від обвинувачення породжує для останнього лише новий обов'язок

опротестувати такий вирок у касаційному порядку, якщо він залишається переконаним у

необхідності виправдання підсудного.

Головні причини заперечення проти того, щоб обвинувач мав право «розпорядження справою»

(тобто щоб у разі відмови від обвинувачення його голос був вирішальним при визначенні долі

'Див. Зозулинський О. Вказ. праця, с.139.

Див.Зеленецький В. С. Відмова прокурора від державного об-

винувачення. Харків, 1979, с.99.

127

підсудного), криються у відстоюванні інституту суддівської незалежності. Не випадково

твердження про необхідність таких законодавчих змін, за яких відмова прокурора від обви-

нувачення стала б обов'язковою для суду, розцінюється як зазіхання на незалежність останнього.

Дійсно, конституційний принцип незалежності судів і підпорядкування їх тільки законові полягає

насамперед у тому, що він захищає судців від будь-якого втручання, в тому числі й від впливу

прокурора, якщо треба дати оцінку наявному обвинуваченню. Але ж незалежність суддів зовсім не

означає незалежності їх від обвинувачення в його матеріально-правовому і процесуальному

розумінні. Навпаки, судді, відповідним чином зв'язані пред'явленим підсудному обвинуваченням,

повинні рахуватися з ним, виходити з нього. Ця вимога зафіксована в багатьох нормах закону.

Якщо, наприклад, суд при розгляді справи в розпорядчому засіданні встановить наявність у ній

підстав для пред'явлення притягнутій до відповідальності особі обвинувачення, яке їй до цього не

було пред'явлено, то він згідно з п.З ч.І ст.146 КПК повертає справу на додаткове розслідування.

Сам же він сформулювати нове обвинувачення не може.

Такі ж межі, зумовлені змістом пред'явленого підсудному обвинувачення, встановлені для суду і в

стадії судового розгляду (ст.275 КПК). Якщо дані судового слідства вказують, що підсудний

вчинив ще один злочин і нове обвинувачення тісно пов'язане з попереднім, а окремий їх розгляд

неможливий, вся справа повертається для попереднього розслідування (ст.276 КПК). Зміна

обвинувачення в суді не допускається, коли це тягне за собою порушення права підсудного на

захист (ст.277). В цьому разі суд також повертає справу для нового попереднього слідства чи

дізнання.

Суд зв'язаний обвинуваченням і в касаційному провадженні. Якщо він встановить, що підсудний

безпідставно виправданий чи засуджений до м'якої міри покарання, то лише цього буде

недостатньо для скасування такого вироку — необхідно, щоб було принесено касаційне подання

прокурором чи касаційна скарга потерпілим і саме з цих мотивів (статті 365, 366 КПК). Іншими

словами, і тут суд нічого не може вчинити без відповідних дій обвинувача.

Як бачимо, основною діючою особою в наведених випадках є обвинувач, адже саме його

волевиявлення є передумовою для прийняття судом того чи іншого рішення.

Залежність суду безпосередньо від обвинувачення виявляється і в тому, що сам судовий розгляд

можливий тільки за

128

наявності обвинувачення, належним чином сформульованого і предсталленого суду. Все це

свідчить про певну залежність функції вирішення справи від функції обвинувачення. Тому,

погоджуючись з висновками В.М.Савицького

, вважаємо за доцільне поширити цю залежність

суду на випадки, коли після судового розгляду сам обвинувач відмовляється від обвинувачення.

Таке рішення, як бачимо, нічим не підриває принципу незалежності суду.

Нічого не варті, на наш погляд, і побоювання щодо того, що виправдання підсудного при відмові

прокурора від обвинувачення ставить підсудного в залежність від волевиявлення прокурора, а це

може у свою чергу викликати помилки й зловживання. Така точка зору є повністю нелогічною

після знайомства хоча б з такими статистичними даними: у першому півріччі 1994 року в Україні

не розкрито 33,7% злочинів, а справи щодо майже 50% притягнутих до відповідальності осіб

закриті на стадії попереднього слідства з нереабілітуючих підстав. Таким чином, в суд направлено

для розгляду справи лише щодо третини осіб, котрі вчинили злочини. За таких обставин

прокурора легше запідозрити в несумлінності при вирішенні питань на стадії попереднього

слідства, оскільки у нього значно більше можливостей взагалі не допустити справу до суду, з

урахуванням його широких повноважень по нагляду за додержанням законів при проведенні

попереднього слідства та дізнання.

З іншого боку, можна припустити, що помилки і зловживання можуть бути допущені й судом. Тим

більше, що він у даний час фактично змушений здійснювати функцію обвинувачення! що

визнається і авторами Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої постановою

Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року («Голос України», 1994, 12 серпня).

Навряд чи варто ігнорувати й досвід зарубіжних правових держав, у переважній більшості яких

право обвинувача припиняти кримінальне переслідування навіть у випадках перебування справи

на розгляді в суді визнано законодавцем і практикою. Наприклад, аналізуючи кримінально-

процесуальне законодавство Австрії, В.М.Бутов пише: «Розгляд кримінальної справи в суді може

провадитись тільки за обвинуваченням, викладеним в обвинувальному акті обвинувача (абз. 1 ст.2

КПК). Обвинувач має так зване «право розпорядження справою», тобто

' Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві. М., 1975,

с.368.

5 П. Шумський

129

процес продовжується доти, доки цього вимагає обвинувач. Якщо він відмовляється від

обвинувачення до початку судового засідання, то суд повинен припинити кримінальну справу,

якщо ж відмова відбувається після відкриття судового розгляду — постановити виправдувальний

вирок (ст.ст.90, 109, 259 КПК)».

Опитування працівників прокуратури та суду з цього питання дало, на наш погляд, негативні

результати. Так, на запитання: «Чи необхідний подальший розгляд справи судом при відмові

прокурора від обвинувачення?», — 52% державних обвинувачів відповіли «так», 16% — «ні», 19%

— «так, якщо на подальшому розгляді справи наполягають обвинувач чи потерпілий». Майже

такими ж є результати опитування суддів: відповідно 46, 20 і 28%.

Хоча результати опитування й не змінюють нашої точки зору на проблему, вони все ж повинні

бути враховані в разі внесення змін до кримінально-процесуального законодавства.

Слід передбачити додаткові гарантії законності та обгрунтованості вироку чи ухвали суду про

закриття справи, як це, наприклад, зроблено щодо справ, у яких постановлені виправдувальні

вироки. Так, п.4 наказу № 4 Генерального прокурора України від 4 квітня 1992 року «Про

організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі

злочинністю» містить такі вимоги: «Надсилати у місячний строк прокурорам вищого рівня для

перевірки справи, у яких обвинувачені були заарештовані і які потім були закриті в стадії слідства

чи судом за відсутністю події, складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у

вчиненні злочину, а також справи, в яких постановлені виправдувальні вироки. Слідчим

управлінням і кримінально-судовим відділам у місячний строк перевіряти такі справи, складати

обгрунтовані висновки і направляти їх до слідчого управління Генеральної прокуратури України з

повідомленням про вжиті заходи».

І хоча таких справ, у яких прокурор відмовився від обвинувачення, а суд виніс обвинувальний

вирок, практично одиниці (нам вдалося знайти і вивчити тільки одну таку справу — за

обвинуваченням П. за ст.98 КК України, розглянуту Дарницьким районним судом м.Києва у 1990

році), все ж потребує закріплення в законі положення про те, що у випадках відмови прокурора від

обвинувачення суд повинен виправдати підсуд-

Див. Бутов В.Н. Кримінальний процес Австрії. Красноярськ, 1988, с.11.

130

ного чи закрити справу. Така необхідність зумовлена тим, що законодавство незалежної України

містить нові положення про гарантії самостійності державного обвинувача, реальні гарантії

незалежної діяльності суду, а це вже позначається на кількості винесених виправдувальних

вироків і, безперечно, потягне за собою збільшення кількості випадків відмови прокурора від дер-

жавного обвинувачення. Нова правова регламентація цього питання повністю звільнила б суд від

виконання невластивої йому обвинувальної функції.

З цього загального правила необхідно зробити єдиний виняток. Йдеться про конкретну обставину,

яка істотно обмежує право прокурора розпоряджатися обвинуваченням. Як відомо, крім

прокурора, суб'єктами обвинувачення є громадський обвинувач і потерпілий, їх процесуальна

функція обумовлюється наявністю в суді державного обвинувачення в його матеріально-

правовому розумінні. Але, виникнувши на базі державного обвинувачення, діяльність

громадського обвинувача і потерпілого в подальшому здійснюється ними самостійно і незалежно

від позиції прокурора. Жодні заяви державного обвинувача, в тому числі й відмова від

обвинувачення, не мають для них наперед встановленої сили, не перешкоджають їм виконувати

свою обвинувальну функцію. Ось чому в разі участі в розгляді справи громадського обвинувача і

потерпшого, відмова прокурора від обвинувачення ще не скасовує обвинувачення як таке. Якщо

відмова прокурора супроводжується аналогічними заявами цих суб'єктів обвинувачення, останнє

можна вважати повністю анульованим; якщо ж вони не підтримали заяву прокурора, то суд

повинен розглянути справу по суті і винести обвинувальний чи виправдувальний вирок.

Зовсім не дослідженим у літературі залишається питання про момент відмови прокурора від

обвинувачення. Щодо можливості відмови від обвинувачення в розпорядчому засіданні суду слід

мати на увазі таке. Згідно з порядком розгляду справ у розпорядчому засіданні, передбаченому

статтями 240, 242 КПК України, питання про винність в цій стадії не розглядається. Прокурор тут

дає висновки щодо клопотань та обґрунтовує свою позицію в разі незгоди з пропозицією судді. І

все ж, оскільки прокурор, як вірно вважають СААльперт та М.І.Бажанов

, стає

Див. Альперт С.А., Бажанов М.І. Рецензія на книгу І.М.Галь-періна й В.З.Лукашевина «Віддання до

суду за радянським кримінально-процесуальним правом». Правознавство, 1965, № 4, с.35.

5* 131

обвинувачем з моменту затвердження обвинувального висновку, то він приходить у розпорядче

засідання суду для того, щоб обгрунтувати правильність викладених у цьому документі висновків.

Така діяльність прокурора, по суті, є обвинувальною, хоча, звичайно, відрізняється за змістом від

його обвинувальної діяльності під час судового розгляду. У розпорядчому засіданні прокурор

доводить, що в матеріалах справи зібрано всі необхідні докази для розгляду справи в судовому

засіданні, що до відповідальності притягнуті всі особи, які зібраними доказами викриваються у

вчиненні злочину, що дії обвинуваченого правильно кваліфіковано за статтями кримінального

закону. Іншими словами, в розпорядчому засіданні прокурор доводить необхідність судити дану

особу, а в стадії судового розгляду він доводить винність підсудного і вимагає його засудити.

Оскільки згідно зі статтями 244, 248 КПК України суд має повноваження закрити справу в

розпорядчому засіданні за наявності обставин, передбачених у ч.І ст.6, статтях 7, 10 КПК України,

то позбавляти прокурора права відмовитися від обвинувачення в цій стадії процесу було б

нелогічним. Ми вважаємо, що така можливість повинна бути передбачена для прокурора статтями

КПК, які регламентують порядок розгляду справи в розпорядчому засіданні суду.

Обходить мовчанням закон також питання про можливість відмови від обвинувачення в репліці,

зміст якої взагалі не регламентований. Стаття 318 КПК України лише передбачає право учасників

судових дебатів обмінятися репліками. На перший погляд, питання просте, адже прокурор вже ви-

ступив з обвинувальною промовою, де однозначно висловив свою думку про винність особи, а

отже, не може кардинально змінити свою позицію в репліці, а може лише заперечити окремі

положення промови процесуального супротивника, акцентувати увагу суду на перекрученні

фактів тощо. Але, аналізуючи зміст репліки, В.М.Савицький допускає, що «в окремих, порівняно

поодиноких випадках репліка державного обвинувача може мати й іншу спрямованість і,

залишаючись формально відповіддю на промову захисника, по суті, вміщувати заяву прокурора

про, зміну його попередньої позиції, про його згоду з доводами захисту. Зміна позиції може

стосуватись окремих питань (зняття деяких пунктів обвинувачення, зменшення розміру цивільно-

го позову, зміна кваліфікації злочину тощо), але не можна виключити реальність і такої ситуації,

коли прокурор у

132

репліці докорінно змінить точку зору, висловлену ним у Промові».

Таким чином, хоча В.М.Савицький прямо й не вказує на можливість відмови від обвинувачення в

репліці, ми вважаємо його доводи про можливість кардинальної зміни прокурором своєї позиції в

репліці обгрунтуванням саме цього питання. Дійсно, хоча між промовами державного обвинувача

та захисника ніяких нових дій по встановленню та дослідженню доказів суд не проводить, все ж є

одна обставина, яка може вплинути на позицію прокурора і змусити його зробити заяву про

відмову від обвинувачення. Це — аргументована, логічна, переконлива промова захисника, який

виступає після прокурора і на відміну від нього не тільки дає оцінку доказам, що були предметом

судового розгляду, а й робить це через призму їх тлумачення обвинувачем. Адже коли прокурор

починає обвинувальну промову, він ще не знає, яке тлумачення подій запропонує захисник.

Мотивація версії захисту, об'єктивна критика позиції обвинувача дає змогу прокурору ще раз

продумати свою позицію і зробити необхідні висновки, в тому числі щодо своєї помилки.

Враховуючи, що за загальним правилом в судовій процедурі не повинні існувати якісь штучні

перепони для встановлення істини і справедливості, а також важливість для долі підсудного заяви

прокурора в репліці про відмову від обвинувачення, ми вважаємо за необхідне передбачити таку

можливість у кримінально-процесуальному законодавстві з усіма наслідками, що випливають з

цього для суду.

§2. Проблема участі прокурора в судовому засіданні

Ця глава є частиною комплексного дослідження функцій прокуратури, визначених Конституцією

України. Автором робиться спроба розробити сукупність питань, що характеризують суть

проблеми, на яких виникає даний вид обвинувачення.

Актуальність вивчення проблеми визначається тією роллю, яку відіграє державне обвинувачення і

прокурор, що його здійснює на різних етапах провадження по справі, а також відсутністю

комплексного дослідження цієї проблеми, присвяченої аналізо-

' Див.Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві. С.355.

Див. І.В.Вернідубов. Право України, 1995, № 5 с.41-44.

133

ві діяльності, яка утворює зміст стадії порушення державного обвинувачення. Якщо

раніше зміст прокурорської діяльності по справі з обвинувальним висновком зводився

тільки до нагляду за законністю попереднього розслідування кримінальної справи, то

тепер можна говорити про обвинувальну діяльність прокурора, яка виникає з моменту

затвердження обвинувального висновку і порушення державного обвинувачення.

Таким чином, ця діяльність саме і закріплена в п.1 ст.121 Конституції України функцією

підтримання державного обвинувачення в суді. Проблема діяльності прокурора по справі

з обвинувальним висновком значно ширша, ніж вважалось досі.

І це правильно підмічено

в процесуальній науці. Але неправомірно обмежувати зміст цієї стадії, а разом з цим і

проблему діяльності прокурора по справі з обвинувальним висновком, прокурорською

перевіркою, як це інколи робиться.

Проблема діяльності прокурора по справі з обвинувальним висновком дійсно ширша і

змістовніша, ніж це вважалось. Вона охоплює комплекс питань, що характеризують суть і

завдання стадії порушення державного обвинувачення, функції прокурора в даній стадії

процесу, підстави порушення державного обвинувачення, особливості пізнавального

процесу, рішення, що приймаються прокурором за результатами дослідження обставин

кримінальної справи.

Для повноти розуміння актуальності цієї проблеми автор викладає свою позицію, яка

полягає в наступному.

1. Суб'єктами державного обвинувачення можуть бути тільки особи, правомочні

виступати в суді від прокуратури. До них відносяться прокурор, його заступник і

помічник. Процесуальне становище цих осіб не однакове. Одні з них правомочні не тільки

порушувати державне обвинувачення, але й підтримувати його в суді, інші мають право

лише на підтримання державного обвинувачення в суді, але не можуть порушувати його у

відповідній стадії процесу. З урахуванням викладеного, всі суб'єкти державного

обвинувачення можуть і повинні класифікуватись на основні і додаткові. Між ними

виникають і здійснюються правовідносини, специфіка яких визначена особливим

характером повноважень кожного суб'єкта, що вступає в ці правовідносини. У плані

підвищення ефективності обвинуваль-

'Див. Подельная Н.П. Діяльність прокурора по справі з обвинувальним висновком.

Автореф. канд. дис. М., 1975 с.23.

Там же, с.8.

134

ної діяльності вважається доцільним більш чітке врегулювання права додаткових суб'єктів

обвинувачення, зокрема правове положення тих з них, на яких покладено обов'язок

підтримання державного обвинувачення. Доцільно доповнити чинне законодавство

нормою закону, що відповідала б підставі прийняття державного обвинувачення до

підтримання в стадії видання до суду, процесуальну форму рішень, що приймаються в цих

випадках, порядок вирішення протиріч між прокурором і особою, на яку він поклав

обов'язок підтримання державного обвинувачення; строк, упродовж якого прокурор

зобов'язаний перевірити законність і обгрунтованість відмови від прийняття державного

обвинувачення і підтримання його в суді.

2. На практиці і в кримінально-процесуальній літературі широко використовується

поняття «суб'єкт обвинувачення», але не застосовується опозиційно-відносне йому

поняття «об'єкт обвинувачення». Оскільки теза обвинувачення реалізується лише в

структурі суб'єктно-об'єктних відносин, то очевидна неможливість існування у реальному

процесі суб'єкта обвинувачення без об'єкта обвинувачення і навпаки. Тобто, називаючи

одне з цих понять, ми передбачаємо його співвідносність з іншим. При цьому

використовуване в даний час поняття «обвинувачений» не може замінити поняття об'єкт

«обвинувачення», бо перше означає сутність, те, що наступило в результаті обвинувальної

діяльності, а друге — належне, тобто вказує на те, яким вимогам повинна відповідати і

якими при цьому ознаками повинна володіти конкретна фізична особа, що вчинила

кримінальну дію, наявність якої робить можливим здійснення проти неї обвинувальної

діяльності.

3. Між суб'єктом і об'єктом державного обвинувачення виникають і упродовж певного

часу реалізуються два види правовідносин: кримінально-правові і кримінально-

процесуальні, притім, спочатку виникають кримінально-правові відносини, а потім

кримінально-процесуальні, які здійснюються поряд з кримінально-неправовими. Останні

також бувають двох видів: позитивні і негативні. До позитивних відносяться ті кримі-

нально-правові відносини, які виникають між громадянином і державою з моменту

введення в дію кримінального закону. Вони стабільні за своїм характером і відтворюють

великий рівень солідарності населення з чинним законодавством. Негативними є ті

кримінально-правові відносини, які виникають у зв'язку з вчиненням конкретною особою

певного злочину. І для науки, і для практики важливо простежити механізм трансформації

позитивних кримінально-правових відно-

135

син в негативні в результаті злочинних дій конкретної особи. Знання цього механізму дозволить

підвищити ефективність профілактики діяльності органів, що ведуть процес.

Необхідно зазначити, що викладаючи в цьому дослідженні конкретну інтерпретацію структури

кримінального процесу, складовою частиною якої є стадія порушення державного обвинувачення,

і рекомендується новий підхід до ряду фундаментальних понять кримінально-процесуальної

теорії. Ми керуємось принципом наступності, відповідно до якого в даній главі частково прийнято

все те, що сприяє виробленню нового наукового напрямку у вивченні державного обвинувачення в

суді, як однієї з головних функцій прокуратури, передбаченої Конституцією України, і його місця

в системі стадій кримінального процесу, що відповідає вимогам підвищення ефективності

боротьби зі злочинністю та іншими порушеннями законності. Ці висновки не находяться в

протиріччі з загальновизнаними в теорії кримінального процесу. Навпаки, вони виступають як

додаткові до тих концепцій, які стали традиційними в процесуальній літературі. Маються на увазі

ті результати, які знайшли своє відтворення в працях Альперта С.А., Бажано-ва А.І., Вернідубова

М.В., Грошевого Ю.М., Давиденка Л.М., Давидова М.П., ДобровольськоїТ.Н., Долежана В.В.,

Зеленець-кого В.С., Зозулинського О.Б., Каркача П.Н., Корнєєвої А.М., Кожевникова Г.О., Ларіна

А.М., Лупинської П.А., Лукаше-ви-ча В.З., Марочкіна І.Є., Михайленка О.Р., Михеєнка М.М.,

Нора В.Т., Ланова М.І., Півненка В.К., Пінаєва О.А., Раху-нова Р.Д., Ривліна А.Л., Савицького

В.М., Сапункова В.Й., Сташиса В.В., Строговича М.О., Сібельова Н.В., Тація В.Я., Точиловського

В.Н., Туманова Г.А., Терещенка В.М., Фатку-ліна Ф.Н., Фінька В.Д., Чельцова М.А., Черв'якової

О.Б., Чернова К.Т., Шинда В.І., Шишкіна В.І., Шифмана М.Л., Ескільда П.С., Ястребова В.Н.,

Ястребова Г.В. та інших.

Порушення державного обвинувачення — процесуальний акт, що відтворює затвердження

посадовою особою, яка займає статус прокурора і здійснює обвинувачення від імені держави в

інтересах всього суспільства (незалежно від будь-яких установ, підприємств, організацій,

посадових осіб і громадян), про вчинення конкретною особою кримінально-карної дії, передбаче-

ної певною нормою кримінального закону, що породжує обов'язок понести кримінальну

відповідальність перед державою в особі компетентних органів правосуддя, які повинні розгляну-

ти питання про прийняття обвинувачення до свого вирішення, віддання обвинуваченого до суду,

його вини і покарання.Суть

даного акта обумовлена природою державного обвинувачення, порушеного прокурором на

певному етапі провадження по справі. А тому для з'ясування природи цього акта і визначення його

місця в системі кримінально-процесуальних стадій необхідно дослідити, що конкретно являє

собою державне обвинувачення. Це можливо за умови аналізу того загального, частиною якого є

державне обвинувачення. Мова йде про необхідність визначення загального поняття

обвинувачення, його видів, характеру їх взаємозв'язку і взаємозалежності.

Будь-яке обвинувачення завжди являє собою твердження компетентного державного органу чи

приватної особи про вчинення іншою особою конкретного суспільне небезпечного, проти-

правного, винного і такого, що передбачає кримінальне покарання, діяння у формі дії чи бездії.

Причому, твердити — значить в письмовій чи усній формі висловити категоричне судження про

вину конкретної особи у вчиненні інкримінованого їй злочину з наведенням в необхідних

випадках відповідних доказів.

Поняття «обвинувачення» має ще одне значення. Воно відображає обгрунтовану законом

діяльність компетентних осіб з викриттям винного у вчиненні злочину, доказуванні і обгрун-

туванні його причетності до конкретного злочину. У процесуальній літературі перше називається

обвинуваченням в матеріальному чи матеріально-правовому значенні слова. Воно виражає собою

фактичні ознаки, обумовлені у всій своїй сукупності елементами складу злочину, передбаченого

відповідною статтею Кримінального кодексу, за якою кваліфіковані дії обвинуваченого. Друге

називається обвинуваченням в процесуальному значенні чи функцією обвинувачення, зміст якої

утворює сукупність взаємозв'язаних дій обвинувального характеру. За суб'єктами, що здійснюють

обвинувачення і за тією ознакою, в чиїх інтересах воно здійснюється, розрізняють два види:

приватне, що здійснюється потерпілим у своїх власних інтересах; публічне, що здійснюється

компетентними органами в громадських, публічних інтересах. Під публічним в даному випадку

слід розуміти обвинувачення, що порушується компетентною особою в інтересах всього

суспільства, незалежно від тих осіб, установ, підприємств і організацій, чиї інтереси воно може

зачіпати. Приватне обвинувачення завжди виходить безпосередньо від потерпілого, але може

здійснюватись і представником його інтересів. Публічне обвинувачення за ознакою суб'єктів, що

його підтримують, має два підвиди: громадське і посадове, яке порушується особами державного

апарату, створеного спеціально для боротьби зі злочинністю. Сюди, перед-

136

137

усім, відноситься обвинувачення прокурорсько-державне (державним воно називається тому, що

прокуратура є єдиним державним органом, уповноваженим здійснювати кримінальне пере-

слідування всіх злочинів і злочинців від імені нашої Української держави, що прямо передбачено

п.1 ст.121 Конституції України) і слідче. Останнє ведеться слідчими прокуратури, органів

Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України в процесуальних формах, відмінних від

інших видів обвинувачення. Це тягне за собою заперечення деякими вченими-процесуаліста-ми

самого факту здійснення даного виду обвинувачення.

Із викладеного вище виходить, що державне обвинувачення в системі інших його видів історично і

за чинним законодавством завжди посідало особливе місце, служило загальному призначенню, але

водночас характеризувалось специфічними ознаками. Саме вони визначили його особливу

природу, з'ясування якої дозволить розкрити суть досліджуваного виду обвинувачення в

кримінальному процесі України, а також його місце в системі кримінально-процесуальних стадій.

Для правильного вивчення цих питань необхідно, передусім, розглянути в загальних рисах

структуру кримінального процесу України. Він являє собою складну динамічну систему. Його

функціонування направлено на швидке і повне розкриття злочинів, виявлення винних,

забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був підданий

справедливому покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності

і засуджений. Вона (система), крім того, повинна сприяти зміцненню законності, попередженню і

викриттю злочинів, вихованню громадян України в дусі неухильного виконання законів.

Вирішення цих завдань покладено на осіб, що ведуть процес: слідчого, особу, що проводить

дізнання, прокурора, суд чи одноособове діючого судцю. Саме від них, їх своєчасної, різнобічної і