Шульженко Ф.П., Кундрик Р.С. Транспортне право (укр)

Подождите немного. Документ загружается.

Права та обов’язки сторін за договором експедиції полягають

у зобов’язанні експедитора здійснити доручені операції і в

обов’язку клієнта сплатити встановлену плату за ту чи іншу пос-

лугу. Операції, доручені експедитору, можуть бути різними —

підготовка та відправлення вантажів, проведення взаєморозрахун-

ків, контроль за проходженням і одержанням вантажів та інше,

але в усякому договорі експедиції вони включають укладення до-

говору перевозки або завершення договору перевозки та дії, що

сприяють цим операціям.

Відповідальність сторін за угодою експедиції регулюється Циві-

льним кодексом України (глава 65) (вступає в дію з 01.01.2004 року)

згідно з загальними правилами зобов’язального права та умовами

транспортно-експедиційних договорів. Межі та розміри відповіда-

льності за договором експедиції визначаються відповідно до транс-

портних статутів, кодексів та інших нормативних актів.

Договір перевезення пасажира та багажу. Згідно зі ст. 910 ЦК

України (вступає в дію з 1.01.2004 року) за договором перевезен-

ня пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти

другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі зда-

вання багажу — також доставити багаж до пункту призначення

та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а паса-

жир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а в разі

здавання багажу — також за його провезення.

Детально відносини з перевозки пасажирів і багажу регламен-

туються в транспортних статутах, кодексах і правилах, які діють

на залізничному, автомобільному, повітряному, морському та

річковому транспорті. Зокрема, пасажир зобов’язується не лише

сплатити за проїзд встановлену плату, а й виконувати правила

користування транспортними засобами.

Договір перевозки пасажира є оплатним, оскільки пасажир

сплачує перевізнику встановлену плату, і двостороннім, оскільки

кожна зі сторін має як права, так і обов’язки: пасажир має право

на перевозку, але зобов’язаний сплатити за проїзд плату, а пере-

візник має право на отримання плати, але зобов’язаний надати

послугу (виконати перевозку).

Документом, що свідчить про укладення цього виду договору, є

квиток на проїзд. Винятком є легкове немаршрутне таксі, де укла-

дання договору здійснюється в усній формі пасажира з водієм, а

сплата за проїзд здійснюється після надання транспортної послуги.

У квитку на проїзд зазначаються основні умови договору:

пункт призначення, ціна послуги, дата і час її виконання, назва

станції (пункту) відправлення транспортного засобу та інше.

На повітряному транспорті видаються іменні квитки, і в разі їх

передачі іншим особам такий договір уважається недійсним.

Усі перевозки пасажирів (практично всіх видів транспорту)

поділяються на кілька видів, кожен з яких має свою правову спе-

цифіку.

Зокрема, на залізничному транспорті є перевозки дальні та

приміські; на річковому транспорті — транзитні, місцеві, примі-

ські, в межах міста, переправи; автомобільні перевозки пасажирів

поділяються на міжміські, міські та приміські, а також перевозки

маршрутними і вантажно-пасажирськими таксомоторами.

Однією стороною такого договору є транспортна організація, а

іншою — пасажир, яким уважається особа, що має проїзний квиток.

Безквитковий проїзд не породжує жодних прав і обов’язків.

Перевізник зобов’язаний надати пасажиру вказане у квитку міс-

це. У виняткових випадках у разі ненадання місця у вагоні згідно

з придбаним квитком транспортна організація (зокрема залізни-

ця — п. 59 Порядку обслуговування громадян залізничним транс-

портом (Затвердженого ПКМУ від 19 березня 1997 р. № 252 із

змінами від 12 вересня 2002 року)) зобов’язана надати пасажиру

за його згодою місце в іншому вагоні, можливо, і вищої категорії,

але без додаткової оплати. Якщо пасажирові надається місце ни-

жчої категорії, йому повертається різниця вартості проїзду.

Разом з пасажиром на один квиток можуть перевозитися діти до

5 років, транспортне законодавство передбачає можливість зупинки

пасажира з продовженням терміну дійсності квитка. У договорі пе-

ревозки пасажира певну роль відіграє спосіб здійснення перевезен-

ня. Перевізник зобов’язаний надати пасажирові певні послуги на

вокзалах, в аеропортах, а також забезпечити безпеку руху.

Серед послуг, які повинна надати транспортна організація, за-

конодавство передбачає облаштування залів чекання, камер схо-

ву, багажних і вантажних сховищ, кімнат для тривалого відпочин-

ку, кімнат для матері і дитини; забезпечення у поїздах не лише

тричі на день чаєм, а також інших послуг.

У випадках, коли пасажир відмовляється здійснити поїздку і

своєчасно повертає квиток, йому повертається вартість проїзного

квитка з утриманням у деяких випадках певної суми. Перевозка

пасажира має бути здійснена у визначений термін, який передба-

чений розкладом, але за його порушення перевізником транспор-

тне законодавство відповідальності не передбачає.

Має деякі особливості і договір перевозки багажу. Багаж не-

обхідно відрізняти від ручної поклажі, яка не приймається пере-

візником, а лише допускається до перевезення під особистою ві-

дповідальністю пасажира. Ручна поклажа перевозиться в межах

вагових норм, які передбачені правилами перевозки.

Перевезення багажу здійснюється за умови оформлення спе-

ціального договору між перевізником та особою, з якою транс-

портна організація уклала договір перевозки.

За цим договором перевізник зобов’язується доставити багаж

до пунктів призначення й видати його уповноваженій особі, а па-

сажир зобов’язується сплатити за це встановлену суму коштів.

Даний договір є двостороннім і вважається укладеним з моменту

здачі пасажиром відповідного майна перевізникові.

Перевозка багажу оформляється видачею пасажиру багажної

квитанції, а перевезення багажу здійснюється в тому самому тра-

нспортному засобі, в якому їде пасажир.

Оплата за багаж здійснюється при його здачі перевізникові і

визначенні його ваги. Пасажир зобов’язаний своєчасно отримати

багаж, доставлений у пункт призначення, де він зберігається без-

коштовно протягом 24 годин. За подальше зберігання пасажир

повинен сплатити відповідну грошову суму.

Слід також відзначити, що новий Цивільний кодекс України

ввів поняття «публічний договір» (ст. 633). Дано визначення, що

публічним є договір, у якому одна сторона — підприємець —

взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання

робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздріб-

на торгівля, перевезення транспортом загального користуван-

ня, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслугову-

вання тощо). Поняття публічний договір може застосовуватися до

всіх видів перевезень, зокрема, ті його положення, які визнача-

ють, що: умови публічного договору встановлюються однакови-

ми для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відпо-

відні пільги; підприємець не має права надавати переваги одному

споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору,

якщо інше не встановлено законом, тощо.

План семінарського заняття

1. Поняття, ознаки та характеристика транспортних правовід-

носин.

2. Підстави виникнення, зміни та припинення транспортних

правовідносин.

3. Система та зміст транспортних зобов’язань.

4. Договір перевезення вантажу, його форма, види та елементи.

Питання для самостійного опрацювання

1. Види перевезень вантажів залізничним, повітряним, авто-

мобільним, морським і річковим транспортом.

2. Особливості договорів перевезення пасажирів і багагажу.

3. Правове регулювання транспортно-експедиційного обслу-

говування.

4. Договір перевозки пошти.

Нормативно-правові акти до теми

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

2. Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

ТЕМА 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

УПРАВЛІННЯ ТРАНСПОРТОМ В УКРАЇНІ

§ 1. Поняття та структура транспортної системи України. Ме-

тоди та суб’єкти управління транспортом.

§ 2. Правові засади господарської діяльності підприємств транс-

порту.

§ 1. Поняття та структура

транспортної системи України.

Методи та суб’єкти управління транспортом

Спочатку необхідно з’ясувати, що категорія систем розгляда-

ється як безліч елементів, які перебувають у відносинах і зв’язку

один з одним та утворюють певну цілісність, єдність.

З урахуванням юридичних і економічних чинників, місця се-

ред інших галузей виробництва такою єдиною, цілісною систе-

мою постає транспорт України, покликаний задовольняти потре-

би населення та суспільного виробництва в перевезеннях.

Законодавець визначив, що транспортна система повинна від-

повідати вимогам суспільного виробництва та національної без-

пеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього ком-

плексу транспортних послуг, у тому числі для складування і тех-

нологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечу-

вати зовнішньоекономічні зв’язки України.

Відповідно до Закону «Про транспорт» до транспортної сис-

теми України входять:

 транспорт загального користування (залізничний, морсь-

кий, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський елек-

тротранспорт, у тому числі метрополітен);

 промисловий залізничний транспорт;

 відомчий транспорт;

 трубопровідний транспорт;

 шляхи сполучення загального користування.

Кожен із зазначених видів транспорту у свою чергу складаєть-

ся з цілого ряду матеріальних елементів, серед яких:

 підприємства залізничного, морського, річкового, автомобі-

льного, авіаційного та міського електротранспорту, що здійсню-

ють перевезення пасажирів і вантажів; підприємства трубопрові-

дного транспорту;

 засоби перевезення (рухомий склад залізничного, автомобі-

льного та міського електротранспорту, судна, літаки, транспортні

засоби підприємств, установ і організацій);

 залізничні, морські, автомобільні шляхи сполучення, аерод-

роми та землі транспорту;

 вокзали, автовокзали, автостанції, порти, пристані, аеро-

порти;

 промислові, будівельні підприємства; підприємства промис-

лового залізничного транспорту; судноремонтні, суднобудівні-

судноремонтні заводи; ремонтні заводи цивільної авіації; ремон-

тно-будівельні організації; ремонтно-експлуатаційні депо; заводи

з ремонту рухомого складу та виготовлення запасних частин; пі-

дприємства зв’язку, споруди енергетичного господарства, сигна-

лізації; системи управління повітряним рухом; водопостачання,

каналізації;

 науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, на-

вчальні заклади, технічні школи;

 підприємства, установи та заклади соціально-культурної

сфери (заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту,

культури, дитячі дошкільні заклади), постачальницькі й торгове-

льні підприємства; інші підприємства, установи та організації не-

залежно від форм власності, що забезпечують діяльність і розви-

ток транспорту.

Нормальне і безпечне функціонування транспортної системи,

однієї з найскладніших галузей економіки, можливе лише за

умови існування відповідного сучасним умовам державного

управління.

Управління в галузі транспорту має забезпечувати своєчасне,

повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного ви-

робництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист

прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпеч-

не функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і

пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист

економічних інтересів України та законних інтересів підприємств

і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

створення однакових умов для розвитку господарської діяльності

підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток

конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцен-

зування окремих видів діяльності в галузі транспорту та охорону

навколишнього природного середовища від шкідливого впливу

транспорту.

Зазначені завдання управління реалізуються в процесі повсяк-

денного функціонування органів управління, пов’язаних з підп-

риємствами транспорту управлінськими відносинами.

Управлінські відносини постають як організаційно-владні від-

носини. Управління роботою підприємств транспорту забезпечу-

ється тим, що керівні органи наділені певними розпорядчими пов-

новаженнями, у зв’язку з чим їх діяльність може розглядатися як

виконавчо-розпорядча.

Основні засади виконавчо-розпорядчої діяльності визнача-

ються чинним законодавством, зокрема, Господарський кодекс

визначив у ч. 2 ст. 12 засади управління господарською діяльніс-

тю взагалі, в т.ч. і транспортною діяльністю. Господарський ко-

декс засобами регулюючого впливу держави на діяльність

суб’єктів господарювання визначає:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування та квотування;

сертифікацію та стандартизацію;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Органи управління можуть здійснювати лише такі повнова-

ження, які віднесені до їх компетенції. В процесі реалізації своєї

компетенції органи управління вправі видавати нормативні акти,

що може бути віднесено до юридичного виду управлінської дія-

льності.

Важливим видом управлінської діяльності є застосування пра-

вових норм у конкретних обставинах, що також є юридичним ви-

дом управлінської діяльності.

Основними методами управління транспортом є адміністра-

тивні й економічні.

Серед адміністративних методів можна назвати: видання влад-

них актів (укази Президента; постанови уряду; накази Міністерс-

тва, департаментів окремих видів транспорту тощо).

До економічних методів належать такі, що базуються на вико-

ристанні економічної зацікавленості підприємств транспорту й

окремих їх працівників у результатах роботи.

Економічні методи також базуються на майновій і оператив-

ній самостійності підприємств, можливості вибору тих чи інших

самостійних рішень у межах, передбачених статутами чи поло-

женнями цих підприємств.

В умовах формування в Україні ринкових відносин співвід-

ношення адміністративних і економічних методів повинно змі-

нюватися на користь останніх.

Адміністративні методи управління мають бути економічно

обґрунтованими, тобто всякий адміністративний акт планування

чи регулювання діяльності підприємств транспорту повинен вра-

ховувати реальні виробничі умови та спиратися на економічні за-

кони.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється

шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінан-

сово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики,

включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Управління транспортною системою України здійснюється за

галузево-територіальним принципом.

Серед органів державного управління транспортом можна ви-

ділити дві групи суб’єктів:

Перша група — це галузеві органи управління: Міністерство

транспорту України; департаменти окремих видів транспорту;

органи управління залізниць, органи юридичних осіб — підпри-

ємств транспорту.

Друга група суб’єктів — це місцеві ради, державні адмініст-

рації, інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх

компетенції (наприклад, підрозділи державтоінспекції).

Відносини підприємств транспорту загального користування з

центральними та місцевими органами виконавчої влади та орга-

нами місцевого самоврядування будуються на основі сплати по-

датків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших еко-

номічних засобів.

Законодавство забороняє місцевим органам влади та самовряду-

вання втручатися в господарську діяльність підприємств транспор-

ту, відволікати їх експлуатаційний персонал на інші роботи.

Водночас Закон України «Про транспорт» зобов’язує органи

управління транспортом сприяти місцевим органам влади та са-

моврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціа-

льного й економічного розвитку транспорту, спільно здійснювати

заходи щодо захисту довкілля, розробляти та проводити узго-

джені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту

в разі стихійного лиха, аварій, катастроф і під час ліквідації їх на-

слідків, координувати роботу, пов’язану з запобіганням аваріям і

порушенням на транспорті, а також організовувати взаємодію

різних видів транспорту з метою ефективнішого їх використання,

піднесення якості обслуговування.

Органи місцевої влади та самоврядування в межах своїх пов-

новажень надають допомогу підприємствам і організаціям транс-

порту в поліпшенні використання транспортних засобів відправ-

никами (одержувачами) вантажів і розвитку (в тому числі на

пайових засадах) будівельної індустрії, об’єднують кошти підп-

риємств, організацій, колективних господарських підприємств і

фермерських господарств, а також бюджетні та позабюджетні

кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вок-

залів, шляхопроводів та інших об’єктів транспорту.

Органи управління транспортом та органи місцевої влади

об’єднують кошти державного і місцевого бюджетів та підпри-

ємств транспорту для будівництва вокзалів, станцій, портів, при-

станей, аеропортів, пішохідних мостів, тунелей, пасажирських

платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого

складу, утримання і впорядкування шляхів сполучення та інших

об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезення-

ми вантажів.

§ 2. Правові засади господарської

діяльності підприємств транспорту

Правовий статус та особливості господарської діяльності під-

приємств транспорту визначаються Законами України «Про під-

приємства в Україні» (діє до 01.01.2004 року), «Про господарські

товариства», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт»,

«Про автомобільний транспорт», Господарським кодексом Украї-

ни та іншими чинними нормативно-правовими актами.

Основні засади діяльності підприємств транспорту визначає За-

кон України «Про транспорт», у якому, зокрема, встановлено ха-

рактер відносин між підприємствами транспорту й органами вла-

ди, які будуються, як зазначалося, на основі податків, податкових

пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів.

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання

інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполу-

чення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами

(пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підпри-

ємствами та організаціями.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання

послуг на основі державних контрактів, державних замовлень і

договорів на перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням

економічної ефективності провізних та переробних можливостей

транспорту.

Комплекс транспортно-експедиційних послуг, пов’язаних з

відправленням і отриманням вантажів, надається експедиторсь-

кими організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Мініст-

рів України (постанова Кабінету Міністрів України від 21 верес-

ня 1993 р. № 770 «Правила здійснення транспортно-експе-

диційної діяльності під час перевезення зовнішньоторговельних і

транзитних вантажів»,із змінами від 18 жовтня 1999 року).

Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають

у процесі перевезення, ґрунтуються на принципах взаємної виго-

ди, рівної та повної відповідальності.

Виходячи з великої частки державного втручання в діяльність

транспорту, встановлюються тарифи на транспортні послуги від-

повідно до законодавства України. Рівень тарифів на транспорті

визначається відповідно до нормативних витрат на одиницю тра-

нспортної роботи, рівня рентабельності та оплати податків. Роз-

рахунки із споживачами послуг транспорту загального користу-

вання проводяться на основі чинних тарифів у порядку,

визначеному кодексами (статутами) окремих видів транспорту та

іншими актами законодавства України.

Відшкодування збитків від безплатних перевезень пільгових

категорій громадян регулюється нормативними актами Кабінету

Міністрів України.

Збір за користування шляхами сполучень України транспорт-

ними засобами іноземних власників і плата за транзитні переве-

зення здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом

Міністрів України (Постанова № 83 від 2 лютого 1993 р. «Про

Порядок збору та використання коштів для фінансування витрат,

пов’язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утри-

манням автомобільних доріг загального користування» зі зміна-

ми за станом на 28 грудня 2001 року).

Запроваджено режим ліцензування транспортних послуг. Лі-

цензування вирішує такі завдання: забезпечення безпеки та на-

дійності роботи транспорту; обмеження монополізму та забезпе-

чення розвитку конкуренції; створення однакових умов для

розвитку господарської діяльності підприємств транспорту. Лі-

цензії на здійснення транспортної діяльності видаються Мініс-

терством транспорту України та іншими уповноваженими на це

органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

та Міністерством транспорту України (Постанова КМУ від

14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів

ліцензування», Наказ Мінтрансу № 16 від 15.01.2001 року «Про

ліцензування господарської діяльності по наданню послуг з пере-

везення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом» і інші

накази).

Особливий режим майна підприємств транспорту впливає у

встановленому особливому порядку набуття та реєстрації прав на

транспортні засоби (Цивільний кодекс України (вступає в дію з

01.01.2004 року), визначає транспортні засоби як джерела підви-

щеної небезпеки, як майно, на яке поширюється режим нерухо-

мого майна (ст. 181), підвищені вимоги щодо технічного стану

цього майна та умов експлуатації. Транспортні засоби, споруди,

фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення,

закріплені за підприємствами, об’єднаннями, установами та ор-

ганізаціями Міністерства транспорту України, є загальнодержав-

ною власністю і належать до єдиної транспортної системи. У за-

гальнодержавній власності можуть також перебувати транс-

портні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за

підприємствами, об’єднаннями, установами та організаціями ін-

ших міністерств і відомств (відомчий транспорт).

Транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування

транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємс-

твами, установами та організаціями місцевих Рад, належать до

комунальної власності.

Транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту мо-

жуть перебувати у власності підприємств, об’єднань, установ, ор-

ганізацій і громадян.