Шульженко Ф.П., Кундрик Р.С. Транспортне право (укр)

Подождите немного. Документ загружается.

тей чи людей або діяльність, що безпосередньо забезпечує її

здійснення.

Правовідносини виникають, змінюються і припиняються на

підставі юридичних фактів. Юридичними фактами, що поро-

джують транспортні правовідносини, є юридичні акти — угоди

про надання транспортних послуг, а також певною мірою плани

перевезень (ст. 8 Закону України «Про залізничний транспорт»).

Різновидами договорів перевезення відповідно до 30-ї глави

чинного Цивільного кодексу України та глави 64 нового Цивіль-

ного кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року), глави 32

Господарського кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року),

ст. 6 закону України «Про транспорт», ст. 60 Повітряного кодек-

су України, ст. 8 закону України «Про залізничний транспорт» є:

 договір перевозки вантажу;

 договір перевозки багажу;

 договір перевозки пасажирів;

 договір перевозки пасажирів і багажу;

 договір перевозки пошти.

Суб’єктами транспортних правовідносин згідно з чинним за-

конодавством України є управлінські структури залізничного, ав-

томобільного, повітряного, річкового й морського транспорту,

підприємства транспорту, утворені згідно з вимогами законів

України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Повіт-

ряний кодекс України», «Кодексу торгового мореплавства», «Про

підприємства в Україні», «Про підприємства», «Про господарські

товариства», з одного боку (це: залізниці, судноплавні акціонерні

компанії, автотранспортні підприємства, підприємства повітря-

ного транспорту тощо).

З іншого — суб’єктами транспортних правовідносин можуть

бути юридичні та фізичні особи, користувачі транспортних засо-

бів, що відповідно до чинного законодавства наділені правоздат-

ністю, дієздатністю і деліктоздатністю.

Об’єктами транспортних правовідносин є транспортні послуги

з переміщення вантажів, пасажирів, багажу, пошти у просторі.

§ 2. Система та особливості

транспортних зобов’язань

Як ми з’ясували, найрозповсюдженішими транспортними пра-

вовідносинами є зобов’язальні відносини, які виникають між ор-

ганізаціями транспорту та організаціями чи громадянами, які ко-

ристуються їх послугами. Ці зобов’язання утворюють цілісну си-

стему.

Залежно від призначення транспортних зобов’язань, які вини-

кають між транспортними підприємствами та користувачами з

перевезення вантажів, зобов’язання можуть бути поділеними на

основні, що безпосередньо відображають діяльність з перевезен-

ня вантажів, і допоміжні, спрямовані на забезпечення їх виконання.

Підставою виникнення основних зобов’язань є:

1. Договір перевозки (ст. ст. 909, 910 Цивільного кодексу Украї-

ни (вступає в дію з 1.01.2004 року)), ст. 8 Закону України «Про залі-

зничний транспорт», ч. І ст. 128 Кодексу торгового мореплавства,

ст. 12 Закону України «Про трубопровідний транспорт»).

2. Державний контракт, державне замовлення (ст. 13 Господар-

ського кодексу України, ст. 6 Закону України «Про транспорт»).

3. План перевозки вантажів державних та громадських органі-

зацій, ст. 53 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР,

ст. 18 Статуту залізниць України).

Тимчасове положення про місячне планування і організацію

перевозки експортних, імпортних та транзитних вантажів заліз-

ничним, морським й річковим транспортом (затверджене поста-

новою КМ України від 17 травня 1993 р. № 357).

Допоміжні зобов’язання виникають:

1. На підставі нормативних приписів транспортного законо-

давства:

а) зобов’язання відправника вантажів завантажувати вагони

(контейнери) не нижче технічних норм, але не вище норми;

б) зобов’язання відправника та одержувача вантажів зберігати

парк засобів перевезення, які є власністю транспортної організа-

ції, не допускати пошкоджень організаціями-відправниками і

одержувачами-вагонів на залізничних під’їзних шляхах і на стан-

ції при навантаженні чи розвантаженні засобами цих організацій,

а також пошкоджень контейнерів. Такі самі зобов’язання покла-

дені на залізницю по відношенню до засобів перевезення, що на-

лежать відправнику чи одержувачу;

в) зобов’язання відправника й одержувача вантажів здійсню-

вати навантаження та розвантаження у встановлені терміни. Ці

зобов’язання передбачені Статутами залізниць, внутрішнього вод-

ного транспорту, автомобільного транспорту.

2. На підставі договору (до них потрібно віднести зобов’я-

зання, підставою виникнення яких є договори на експлуатацію

залізничних під’їздних шляхів, подання й придбання вагонів, а

також договір транспортної експедиції).

До допоміжних зобов’язань цієї групи можна віднести також

зобов’язання, що виникають з угод на обслуговування промисло-

вим залізничним транспортом, які укладаються між відправника-

ми (одержувачами) вантажів і підприємствами промислового за-

лізничного транспорту.

Розглянемо основні транспортні зобов’язання.

Договір перевезення вантажу. Як випливає з поняття договору

(ст. 909 ЦК України (вступає в дію з 1.01.2004 року)) за даним

зобов’язанням одна сторона (перевізник) зобов’язується достави-

ти довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пун-

кту призначення та видати його особі, яка має право на одержан-

ня вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити

за перевезення вантажу встановлену суму коштів.

Відправниками вантажів можуть бути юридичні та фізичні

особи. Перевізниками можуть бути державні транспортні органі-

зації — морські та річкові пароплавства, автогосподарства, пові-

тряно-транспортні підприємства, підприємницькі структури,

утворені відповідно до законів України «Про підприємства в

Україні» (діє до 01.01.2004 року), «Про господарські товариства»,

«Про підприємництво» (діє до 01.01.2004 року), Господарського

кодексу України, а також фізичні особи.

Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України

«Про транспорт», ст. 4 Закону України «Про підприємництво»

(діє до 01.01.2004 року), ст. 9 Закону України «Про ліцензування

певних видів господарської діяльності» внутрішні та міжнародні

перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морсь-

ким, залізничним та автомобільним транспортом; агентування і

фрахтування морського торговельного флоту, експлуатація

об’єктів трубопровідного транспорту здійснюється тільки на під-

ставі спеціального дозволу (ліцензії).

З метою підвищення рівня виконання міжнародних перевезень

вантажів і пасажирів Кабінет Міністрів України Постановою від

11 липня 1994 р. за № 475 затвердив Положення про національ-

ного автомобільного перевізника, а постановою від 15 листопада

1996 р. за № 1397 — Положення про національного повітряного

перевізника.

Статус національного автомобільного перевізника надається

підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом Міністрів

за поданням Мінтрансу.

Цей статус надається підприємству:

 яке є юридичною особою, а основним видом його господар-

ської діяльності є автомобільні перевезення;

 якщо не менше як 50 відсотків його рухомого складу ста-

новлять автомобілі, що відповідають міжнародним технічним

вимогам;

 яке здатне забезпечити управління транспортними засобами

на міжнародних автомагістралях висококваліфікованими водія-

ми, а прибутки такого підприємства за перевезення в міжнарод-

ному сполученні повинні становити не менше 70 відсотків за

останні два роки.

Національний автомобільний перевізник, відповідно до По-

ложення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання

державного замовлення, державного контракту й окремих урядо-

вих завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполу-

ченні.

Аналогічними є вимоги і до претендентів на надання статусу

національного повітряного перевізника, але водночас є й свої

особливості. Зокрема, 50 відсотків майна цієї юридичної особи

повинно перебувати в державній власності, її діяльність має ціл-

ковито відповідати вимогам Повітряного кодексу України, і за

останні три роки не повинно бути тяжких порушень щодо вико-

нання польотів.

Повітряні судна цієї юридичної особи, що експлуатуються на

повітряних трасах, повинні відповідати міжнародним технічним

вимогам. Окрім того, претенденту необхідно мати власний сер-

тифікат експлуатанта, товарний знак, трилітерний код ІКАО, те-

лефонну позначку та власну перевізну документацію.

Надання такого статусу здійснюється на конкурсних засадах.

Національний повітряний перевізник зобов’язаний забезпечу-

вати першочергове виконання обов’язків, що випливають із між-

народних договорів України, замовлень та окремих завдань Кабі-

нету Міністрів України на повітряні перевезення.

Від імені залізниць і пароплавств договір перевозки уклада-

ють керівники станцій, портів і пристаней, від інших підприємств

транспорту — органи цих юридичних осіб, призначені чи обрані

відповідно до їх статутів чи положень.

За своїм змістом договір перевозки є двостороннім: кожен з

його учасників наділений правами та обов’язками, кожна сторона

має право вимагати за свою дію відповідної дії від іншої сторони.

Договір перевозки оплатний, оскільки кожна з його сторін має

за мету задоволення майнового інтересу.

Договір перевозки вважається укладеним з моменту прийнят-

тя вантажу перевізником. З цього моменту перевізник несе відпо-

відальність за втрату, пошкодження, псування, прострочення до-

ставки вантажу, а відправник за несвоєчасну оплату перевезення

та неправильне найменування зданого до перевозки вантажу.

Договір перевозки можна вважати реальним, тобто таким, що

набуває юридичного значення, лише з моменту фактичної пере-

дачі вантажу контрагентові. Водночас слід відзначити, що із

вступом у дію нового Цивільного кодексу України розуміння до-

говору перевозки вантажу як реального може змінитись, оскільки

ст. 917 ЦКУ включає до зобов’язань перевізника надання транс-

портного засобу на перевезення, а до зобов’язань відправника —

надання вантажу на первозку, тобто ті зобов’язання, які виника-

ють консенсуально.

Хоча згідно з чинним ЦКУ угода про надання автомобіля для

перевозки, укладена до передачі вантажу перевізнику, і чартер

(договір морської перевозки вантажу з умовою надання для пере-

возки всього судна або частини) вважаються консесуальними,

тобто набувають юридичного значення з моменту її укладення.

Договір перевозки укладається між перевізником і відправником,

як правило, на користь відсутнього одержувача і є підставою виник-

нення відповідних прав та обов’язків для нього (третьої особи).

За таким договором одержувач набуває прав вимагати видачі

вантажу, а в разі втрати чи пошкодження — відшкодування його

вартості.

Одержувач зобов’язаний прийняти і здійснити перевізні пла-

тежі, не внесені відправником при здаванні вантажу для перевозки.

Право відправника покласти на одержувача обов’язок прийня-

ти вантаж і сплатити недобір перевізних платежів має певні юри-

дичні передумови, як-от: договір між відправником і одержува-

чем (найм, поставка і т. ін.) або адміністративний акт (на-

приклад, наказ Української державної корпорації по будівництву,

ремонту та утриманню автомобільних доріг про передачу устат-

кування одного підприємства іншому).

Як зазначалося, договір перевозки є оплатним, послуги, що

надаються транспортною організацією чи підприємством, мають

свою вартість.

Вантажі перевозяться за плату, причому ціна в угодах про їх

перевезення визначається відповідно до затверджених у встанов-

леному порядку тарифів (ст. 916 Цивільного кодексу України (діє

з 01.01.2004 року), ст. 311 Господарського кодексу України, ст. 7

Закону України «Про транспорт») і не може бути предметом уго-

ди сторін.

Розмір плати за перевезення вантажів залежить від ваги, відс-

тані та способу перевозки, у зв’язку з чим законодавство вимагає

від відправника правильного подання цих відомостей у транс-

портних документах.

Як правило, перевізні платежі й додатковий збір нарахову-

ються при укладанні договору перевозки, і відправник здійснює

попередню оплату транспортної послуги. У випадках, передбаче-

них договором чи транспортними правилами, допускається пере-

ведення платежів на одержувача. При виконанні договору пере-

возки здійснюються розрахунки на автомобільному транспорті у

випадку застосування погодинного тарифу і при користуванні ав-

томобілями на умовах покілометрового розрахунку.

Правові наслідки несплати перевізних платежів у встановле-

ний договором чи правилами термін полягають у сплаті штрафу

на залізничному і річковому транспорті; окрім цього, залізниця та

річкове пароплавство можуть затримати відправлення вантажів

до сплати транспортної послуги, а підприємства повітряного тра-

нспорту приймають вантаж для перевезення тільки після здійс-

нення оплати відправником.

У разі, якщо за договором перевозки на морському транспорті

сплата за перевезення чи інші послуги була покладена на одер-

жувача, перевізник може не видавати вантаж до виплати відповід-

них сум (оплата фрахту, оплата за простій, відшкодування витрат

перевізника, пов’язаних з вантажем, та ін.).

Це загальні аспекти договору перевозки. Але кожен такий до-

говір складається з багатьох елементів, серед яких:

 приймання вантажу для перевезення;

 навантаження і розвантаження;

 доставка вантажу;

 вручення вантажу одержувачеві.

Пред’явленням вантажу до відправки закінчується підготовча

стадія укладення договору, і приймання вантажу перевізником є

фактом, що свідчить про його укладення.

Кількість вантажу, що пред’являється для перевозки, визнача-

ється угодою сторін або планом чи графіком перевезень.

Відправник вантажу зобов’язаний подати всі відомості сто-

совно нього: точне найменування за виробничим чи спожив-

чим призначенням і властивості. Окрім цього, відправник по-

винен своєчасно передати перевізнику всі документи стосовно

вантажу, як цього вимагають митні, санітарні та інші адмініст-

ративні правила.

Водночас відправник зобов’язаний забезпечити транспортабе-

льність вантажу: повинні бути виконані вимоги щодо тари, які

зафіксовані у правилах перевезення окремих видів вантажів,

оскільки тара має велике значення для забезпечення зберігання

вантажів при перевезенні, а також для виконання навантажуваль-

но-розвантажувальних робіт і раціонального використання засо-

бів перевезення.

При прийманні вантажів, для яких встановлений вид тари та

упаковки, вимоги зводяться до того, щоб вони забезпечували по-

вне зберігання вантажу при перевезенні. В разі прийняття до пе-

ревезення вантажу з порушенням правил стосовно тари чи упако-

вки на перевізника може бути покладена відповідальність за

пошкодження чи втрату вантажу під час транспортування.

Суттєвою умовою договору є визначення ваги вантажу.

Розрахунок перевізної плати при укладенні договору перевоз-

ки і видача вантажу одержувачеві як завершальна стадія догово-

ру пов’язані з визначенням ваги вантажу.

Вага вантажу може бути визначена відправником і перевізни-

ком окремо або разом. Правове значення участі представника пе-

ревізника у визначенні ваги вантажу полягає у підтвердженні до-

стовірності ваги, яка вказана відправником у накладній.

Якщо перевізник приймає вантаж без перевірки його ваги, то в

разі зменшення ваги при видачі вантажу він може нести за це ві-

дповідальність, якщо не доведе наявності обставин, що визнача-

ють відсутність його відповідальності.

Спосіб визначення ваги встановлений транспортними стату-

тами, кодексами та правилами перевезень. Про спосіб визначення

ваги повинно бути зазначено в перевізних документах. Спосіб

визначення ваги повинен бути ідентичним як при прийнятті, так і

при видачі вантажу.

Одним із заходів, що забезпечують збереження вантажів при

перевезенні, є його маркування, яке полягає в нанесенні на ван-

таж написів та умовних позначень для визначення належності

вантажу та його особливостей.

Маркування є важливою умовою прийняття вантажу для пе-

ревезення, і транспортним законодавством ця процедура перед-

бачена ретельно.

Виконання правил маркування вантажів значною мірою за-

безпечує їх збереження, а в разі втрати перевізних документів дає

можливість установити їх належність та пункт призначення. Мар-

кування вантажу здійснюється відправником і незалежно від цьо-

го транспортною організацією.

Важливими елементами зобов’язань перевозки є навантажен-

ня і розвантаження. Обов’язки з розвантаження і навантаження

розподіляються таким чином:

 навантаження та розвантаження здійснюється засобами тра-

нспортних організацій на складах і шляхах загального користу-

вання, які перебувають у віданні транспортних організацій;

 навантаження і розвантаження здійснюється засобами відп-

равників та одержувачів у місцях незагального користування, за

межами вантажних договорів, станцій, портів, пристаней, на

під’їзних шляхах і пристанях відправників та одержувачів.

Особливості навантаження та розвантаження регламентовані

правилами перевозки вантажів залізничним, автомобільним, по-

вітряним, морським і річковим транспортом.

Окрім цього, транспортне законодавство встановлює норма-

тивні строки навантаження та розвантаження вантажів. У деяких

випадках термін, протягом якого вантаж повинен бути наванта-

жений чи вивантажений, може бути визначений угодою сторін.

Початком терміну навантаження та розвантаження вважається

момент надання засобів перевезення для навантаження чи роз-

вантаження. Задля боротьби з нераціональним використанням за-

собів перевезень практично на всіх видах транспорту (крім повіт-

ряного) існує система санкцій (у вигляді штрафів) за несвоєчасне

виконання навантажувально-розвантажувальних робіт.

Однією з умов збереження вантажу при перевезенні є його

правильне розміщення, влаштування і кріплення під час наван-

таження. Відповідальність за це покладається на сторону, яка

здійснює навантаження. Але вказівки перевізника відносно заван-

таження, кріплення та сепарації вантажу обов’язкові для юриди-

чних і фізичних осіб, які виконують вантажні роботи (зокрема,

див. ст. 146 КТМ України).

Після закінчення вантажних робіт одержувачем вантажу засо-

би перевезення повинні бути очищені, а в необхідних випадках,

на вимогу перевізника, помиті та піддані дегазації, дезинсекції

або дезинфекції. Якщо ці заходи не будуть здійснені, транспорт-

на організація має право відмовитися від прийняття неочищених

засобів перевезень і стягнути з одержувача вантажу штраф за їх

простій з цього приводу.

Доставка вантажу до пункту призначення — основний обов’-

язок перевізника. Він повинен забезпечити доставку вантажу в

термін, передбачений транспортним законодавством або угодою

сторін.

Вручення вантажу одержувачеві завершує виконання догово-

ру перевозки. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувачу

про час і адресу прибуття вантажу. Порядок повідомлення вста-

новлюється перевізником і узгоджується з одержувачем.

Останній зобов’язаний одержати вантаж, який прибув на його

адресу. Ця процедура здійснюється шляхом розкредитації докумен-

тації товарною конторою станції чи порту, яка вносить у перевізні

документи відповідні відомості про видачу вантажу, що прибув.

З моменту видачі вантажу і відповідного про це документально-

го підтвердження припиняється відповідальність перевізника за

збереження вантажу, починається перебіг строку позовної давності.

Залежно від виду транспорту і засобів перевезення можна ви-

ділити такі договори перевозки: договір залізничної перевозки,

по внутрішніх водних шляхах, повітряної, морської та автомобі-

льної перевозки.

Залізничні перевозки та перевозки внутрішнім водним транс-

портом поділяються на перевозки місцевого і прямого сполучення.

Перевозкою місцевого залізничного сполучення є перевозка

між станціями однієї залізниці, а перевозкою прямого залізнич-

ного сполучення — між станціями різних залізниць.

Перевозкою місцевого сполучення по внутрішніх водних

шляхах вважається перевозка на суднах порту або пристані в ме-

жах закріплених за ними районів діяльності; перевозкою в пря-

мому водному сполученні — між різними портами. Морські пе-

ревезення поділяються на каботажні (перевезення між портами

України) та міжнародні.

Існує ще один вид перевозки: перевезення вантажів у прямому

змішаному сполученні — тобто перевозка вантажів, у якій беруть

участь різні види транспорту (насамперед залізнично-авто-

мобільні, залізнично-водні перевозки).

При здійсненні такої перевозки вантаж з одного виду транс-

порту на інший передається без участі вантажовласника. Право-

вою особливістю договору перевозки вантажу у прямому зміша-

ному сполученні є її оформлення одним транспортним доку-

ментом на весь шлях слідування від пункту відправки до пункту

призначення незалежно від кількості й виду транспортних орга-

нізацій, які беруть участь у перевезенні.

Вантажовідправник укладає договір перевозки у прямому

змішаному сполученні з транспортною організацією пункту відп-

равлення. Ця організація виступає представником усіх транс-

портних організацій, що беруть участь у перевозці, але різні види

транспорту виступають у цьому разі як самостійні учасники від-

носин, які виконують зобов’язання кожен на своїй ділянці.

Статути залізниць і внутрішнього водного транспорту перед-

бачають спеціальні норми, що регулюють перевозки у прямому

змішаному сполученні.

Всі договори перевозки вантажів укладаються в письмовій

формі, складаються перевізні документи: накладна; при перевозці

грузовантажу — іменна багажна квитанція; документами, що пі-

дтверджують наявність і зміст договору морського перевезення

вантажу є рейсовий чартер, коносамент, інші документи.

Зміст перевізних документів та їх форма встановлюються транс-

портними кодексами і статутами, а також правилами перевезень.

З основною діяльністю транспорту з перевезення вантажів тіс-

но пов’язане експедиційне обслуговування, яке постає у цьому

процесі як допоміжна діяльність.

Цивільний кодекс України (вступає в дію з 01.01.2004 року)

визначив правове регулювання договору транспортного експеди-

рування в главі 65, а Господарський кодекс України — в ст. 316.

Згідно зі ст. 929 Цивільного кодексу України за договором

транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зо-

бов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) вико-

нати або організувати виконання визначених договором послуг,

пов’язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встанов-

лено обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу тра-

нспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом,

зобов’язання експедитора укласти від свого імені чи від імені клієн-

та договір перевезення вантажу, забезпечити відправку та одержан-

ня вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням, у

т.ч. додаткові послуги експедитора (перевірка кількості та стану ва-

нтажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і

витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одер-

жання в пункті призначення, одержання необхідних для експорту та

імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Правове регулювання зобов’язань з експедирування поширю-

ється також на випадки, коли обов’язки експедитора виконують-

ся перевізником.

Договір транспортного експедирування укладається у письмо-

вій формі. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, як-

що воно є необхідним для виконання його обов’язків.

Відносини з транспортно-експедиційного обслуговування ре-

гулюються цим договором, а також вимогами спеціальних актів,

які регламентують порядок і умови надання подібних послуг.

(Наприклад, Правила здійснення транспортно-експедиційної дія-

льності під час перевезення зовнішньоторговельних і транзитних

вантажів, затверджені постановою КМ України № 770 від 21 ве-

ресня 1993 р.).