Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

зумів їх глибокий зміст і тому сам став носієм його ідей, думок, пропозицій.

Система Тейлора була сприйнята Панкіним без будь-яких ідеологічних упе-

реджень, він пропонував російським промисловцям упроваджувати її такою,

якою вона розроблена, але попереджав, що потрібно використовувати не саму

систему, а її принципи, пристосовуючи їх до російських умов. Автор пере-

кладів був впевнений у користі наукової організації управління виробничими

процесами не тільки для підприємців і працівників, а й для всіх трудящих і

країни в цілому.

Отже, В. Панкін і його оточення повністю сприйняли наукову організацію

управління і сприяли її впровадженню в Росії. Якби вона була так само прий-

нята і після жовтневого перевороту та громадянської війни, без заперечення її

капіталістичного походження, без критики і ревізії, тоді Росія була б серед

провідних економічних держав і за продуктивністю праці, і за рівнем життя

населення.

3.2. економічна наука та управління на території

України в дожовтневий період

Розвиток теорії управління промисловим виробництвом. У середині

ХІХ ст. на території України працювали відомі вчені-економісти І. Вернад-

ський, Д. Журавський, Т. Степанов, які були відвертими прихильниками

вільних капіталістичних відносин, необмеженого розвитку приватної ініціа-

тиви, мінімізації втручання держави в економічні відносини підприємств.

Водночас вони на зародковому рівні робили спроби дослідження системи уп-

равління, яка тоді існувала на вітчизняних підприємствах. Їхні досліджен-

ня стали основою підвалин, на яких на зламі соліть виросла різностильова

будова вітчизняної політичної економії з яскраво вираженими маргіналь-

ним, соціальним та організаційно-виробничим (у сільськогосподарській еко-

номії) блоками.

До таких учених належали також ректор Київського університету в 50–80-х

роках академік М. Бунге, професор Київського університету М. Зібер та про-

фесор Харківського університету М. Косовський. Проголошуючи вільну кон-

куренцію та приватну ініціативу, які здатні “розвивати суперництво та дух

заповзятості для розв’язання дії природних законів” [1, 57], дещо пізніше

вони дійшли висновку про доцільність ідей протекціонізму, державного регу-

лювання деяких аспектів економічного життя країни та згодом — до сприй-

няття основних постулатів організації управління виробництвом.

Чільне місце в економічній науці Росії та України кінця ХІХ — початку

ХХ ст. посідає постать Михайла Івановича Тугана-Барановського. Цей видат-

ний вчений, який працював у Санкт-Петербурзькому університеті, а згодом

був усунутий за марксистські погляди від викладання і висланий на Полтав-

щину, де протягом багатьох років працював земським гласним, зробив ваго-

мий внесок у розвиток економічної науки, зумів правильно оцінити тогочасні

тенденції до систематичного вивчення управління промисловим і сільськогос-

подарським виробництвом. Він мав значні здобутки у розвитку економічної

кон’юнктури, теорії управління, теорії розподілу, теорії кооперації, монетар-

ної економіки, сучасної теорії циклів та соціальної теорії розподілу. Визнаю-

чи необхідність і доцільність соціальних реформ і державного регулювання

економіки, М. Туган-Барановський стверджував, що наука однозначно пішла

на поступки захисникам вільного товарного господарства. Це призвело до виз-

нання необхідності державного регулювання економіки. Він вважав, що необ-

хідно дотримуватись поєднання підприємницької активності в управлінні

приватною власністю та елементів державного регулювання [18]. Доводив до-

цільність державного регулювання економіки, намагався обґрунтувати основ-

ні напрями такого регулювання, його економічну доцільність, ступінь і межі

регулювання. Вчений пояснював, що “Вивчення законів вільної гри еконо-

мічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії —

призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри сус-

пільною владою” [18, 156].

М. Туган-Барановський одним з перших в Росії та Україні здійснив глибо-

кий порівняльний аналіз австрійської школи політичної економії, виявив

сильні та слабкі сторони, наукову спроможність методологічних засад і теоре-

тичних концепцій, визначив їх місце в розвитку економічної теорії та подаль-

ші перспективи. Можливість досягнення важливих теоретичних висновків

він пов’язував передусім із застосуванням засновниками теорії абстрактно-де-

дуктивного методу дослідження, прагненням чітко визначити межі політич-

ної економії, її предмета і методів дослідження, розумінням ними теоретичної

економії як точної науки, головним завданням якої є “встановлення загаль-

них типів господарських явищ та відкриття шляхом абстракції точних еконо-

мічних законів” [18, 171].

Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узго-

джені між собою; ця узгодженість тим більша, чим більшою мірою розподіл

народної праці підпорядковується господарському принципу [20]. М. Туган-

Барановський ввів у науковий обіг поняття “вартість” і “трудова вартість”.

Вартість є господарською витратою, яка здійснюється для здобуття предмета і

враховує витрати засобів виробництва та праці; трудова вартість — це части-

на цієї витрати, а саме “витрати праці”. Вчений сформулював закон (“теоре-

му цінності”), згідно з яким граничні корисності господарських благ, які

вільно відтворюються, є прямо пропорційними їх трудовим вартостям.

У 1902 р. на засіданні Київського фізико-математичного товариства відо-

мий математик М. Столяров аналітично довів теореми М. Тугана-Барановсь-

кого [16] завдяки застосуванню диференційного обчислення. Математик зумів

певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі суто

суб’єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності госпо-

дарських благ виступають як частинні похідні функції суспільної корисності.

У світовій літературі вважається, що саме М. Столяров першим сформулював

цю функцію.

У відомій праці “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та вплив

на народне життя” (189) М. Туган-Барановський визначив низку принципо-

во нових підходів у розв’язанні проблеми криз. Крім того, в ній започаткова-

но сучасну теорію кон’юнктури та закладено підвалини теорії антикризового

управління. По суті вчений сформулював засади сучасної інвестиційної теорії

циклів, чим випередив основну ідею кейнсіанської теорії циклів — “заоща-

дження — інвестиції” як стартовий внутрішній поштовх усього механізму

циклічних коливань. Він зумів визначити функціональний взаємозв’язок

між основними факторами економічної активності. У світовій економічній лі-

тературі концепція циклів та криз М. Тугана-Барановського розглядається як

така, що визначила якісно новий етап у розвитку теорії циклів, започаткува-

ла сучасну теорію кон’юнктури. Вона мала значний вплив на подальші роботи

видатних економістів Дж. Кейнса, Р. Хутрі, Дж. Хікса та багатьох інших.

Розвиток економічної науки на рубежі ХІХ і ХХ ст. зумовив появу праць

вітчизняних економістів О. Білімовича, С. Булгакова, В. Железнова, В. Ко-

синського, В. Левитського, Р. Орженицького, Є. Слуцького. Значним є доро-

бок вітчизняних вчених Т. Рильського, К. Гаттенбергера, Г. Цехановецького,

М. Косовського, А. Антоновича та ін.

Основні наукові сили у Східній Україні на той час зосереджувалися пере-

важно у Київському, Харківському та Одеському університетах, численних

навчальних закладах та наукових товариствах. Багато вчених-економістів —

вихідців з України працювали в наукових та навчальних закладах Петербур-

га, Москви та інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких

тяжіла українська інтелігенція на західноукраїнських землях, були Львівсь-

кий та Чернівецький університети, а також Наукове товариство ім. Т. Шев-

ченка у Львові.

Історія економічної думки як українського, так і російського народів сьо-

годні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського,

Є. Слуцького, Т. Рильського, П. Ляшенка, В. Левитського, О. Миклашевсько-

го та багатьох інших вчених, яких дала світу Україна. Водночас наукова,

викладацька та громадська діяльність в Україні таких відомих вчених, як

П. Струве, М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Соболєв, В. Железнов та інших, разом

з передовою російською наукою в цілому помітно вплинули на розвиток ук-

раїнської економічної думки.

Перейнявши від класиків політекономії сприйняття загальних законів

економічного розвитку, тогочасні вчені-економісти здійснили певне пере-

орієнтування економічної теорії від вивчення законів, які управляють роз-

поділом продукту праці між основними класами суспільства, до поглиблення

дослідження процесів функціонування економіки в цілому, її окремих струк-

турних складових, їх взаємодії та взаємозв’язку, ролі управління виробниц-

твом у досягненні кінцевого успіху. Головною ідеєю поширеної на той час тео-

рії маргіналізму (теорії граничної корисності, що виникла у 70-х роках

ХІХ ст.) було вивчення закономірностей найефективнішого режиму функціо-

нування підприємства, що працює в умовах вільної конкуренції. Важливим

було дослідження принципів функціонування ринку, його закономірностей,

ефективного розподілу ресурсів. Через певний час поступово виникла потреба

вивчення управління виробництвом.

Повільне, але поступове зростання промисловості на теренах України

спричинило значне зростання міст, передусім Києва, Харкова, Одеси, Юзів-

ки, Катеринослава. Розвитку промисловості тут сприяли не лише наявні не-

подалік сировинні та енергетичні ресурси, а й значна міграція зубожілого се-

лянства в міста. Водночас з’явилася українська буржуазія, а серед неї й

мільйонери-промисловці Алчевський, Войтенко, Терещенко, Харитоненко

та ін., управлінський досвід яких з часом став предметом вивчення вітчизня-

них економістів.

Помітне місце у роботах вітчизняних учених-економістів, виданих в остан-

ні роки ХІХ — першій декаді ХХ ст., посідають дослідження економічної

8

політики держави, ролі та місця монополій у загальній системі капіталізму,

потенційних можливостей соціалізму та імперіалізму (що було пов’язане із

переходом капіталізму в монополістичну стадію), ролі та місця управління

промисловим підприємством у процесі його функціонування. Тут слід виокре-

мити роботи П. Струве, І. Гольдштейна, П. Фоміна. Тісний взаємозв’язок мо-

нополій та змін у соціально-економічній ситуації в країні досліджували у

своїх працях М. Туган-Барановський, А. Антонович, М. Цитович. Ґрунтовне

вивчення проблем державного господарства та теорії фінансів підприємства

було здійснене П. Мігуліним. Дослідження конкретних економічних про-

блем, роботи в царині прикладних студій і проблем економічної політики ок-

ремого підприємства та держави в цілому дали змогу розширити коло питань

до управлінських та історико-економічних (С. Булгаков, М. Туган-Барановсь-

кий, П. Лященко).

З огляду на напівколоніальний стан України проблеми економіки держави

та підприємств набули відповідного резонансу у національно свідомої частини

українського народу, передусім національної інтелігенції. Найяскравіше ідеї

національного відродження та українська національна самосвідомість відоб-

ражені у питаннях щодо сільськогосподарської кооперації. Значна теоретич-

на спадщина з цієї проблеми залишена такими економістами, як К. Мацієвич,

Л. Падалка, М. Левитський, В. Доманицький та ін. Ці вчені добре розуміли

визначну роль, яку могла відіграти сільськогосподарська кооперація у націо-

нальному та державному відродженні України. Вони вважали що така коопе-

рація українського селянства може перерости у своєрідний національно-виз-

вольний рух. До такого висновку підштовхував досвід європейського

кооперативного руху, його місце у національно-визвольних процесах в краї-

нах Центральної Європи, реформи Столипіна та Вітте у Росії.

дослідження проблем сільськогосподарської кооперації.

На теренах

царської Росії ці питання були тісно пов’язані з дискусіями про роль та місце

сільськогосподарської общини, її можливостей у піднесенні економіки держа-

ви, роль, функції та організація управління такою общиною (свого часу в цих

дискусіях брав участь Лев Толстой). Кращі представники наукових та громад-

ських кіл України постійно наголошували на потребі врахування в економіч-

ній політиці саме тих особливостей суспільно-економічного укладу українсь-

кого села, які склалися історично і які уряд царської Росії всіма силами

намагався будь-що ліквідувати. Законне право селянства вести господарство

у тих формах, які в Україні склалися історично, відстоювали такі видатні

представники національної української інтелігенції, як Т. Рильський, М. Кос-

томаров, В. Бєлозерський, П. Чубинський та ін. В умовах такої боротьби фор-

мувалися і розвивалися ідеї сільськогосподарської кооперації, яку розгляда-

ли як один з можливих засобів пробудження національної самосвідомості та

самодіяльності українського селянства, піднесення його культурного та еко-

номічного рівня. У ній нерідко шукали дієвий засіб протистояти нівелюючо-

му впливу офіційної політики російського царату.

Досліджуючи досвід організації та управління сільськогосподарськими ко-

оперативними підприємствами в країнах Західної Європи, видатний українсь-

кий дослідник-економіст, мислитель і громадський діяч С. Подолинський

розглядав їх реальні можливості у розвитку економіки держави, ролі та місця

управління сільськогосподарськими кооперативами в реалізації притаман-

них їм переваг перед численними дрібноселянськими господарствами. Анало-

гічно до С. Подолинського у перевагах великого господарства перед дрібним

селянським в умовах капіталізму був переконаний Іван Франко. Тільки вели-

ке колективне землеробство, на його думку, дає змогу перетворити занедбані

селянські наділи на родючі масиви та піднести сільськогосподарське вироб-

ництво. Проте форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються

від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Земля, а

також всі угіддя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації, залежно від

конкретних умов, “повинні належати до тих громад, котрі на них працюють,

а також розподіл, при якому щорічні зиски розділювались би між членів спіл-

ки по мірі того, як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом” [22,

348]. Зрештою, кооперативні ідеї у Франка поступово звужуються до ідей ви-

робничого кооперування або колективного землеробства. Головним в еволюції

його поглядів було те, що, не полишаючи остаточно ідеї колективістських

форм господарювання, він зрозумів значення власне сільськогосподарської

кооперації та почав приділяти увагу розвитку різних її видів і форм, виявив

інтерес до організації управління кооперативами в західноєвропейських кра-

їнах.

Цікавими щодо цих питань були погляди видатного українського науков-

ця і відомого громадського діяча Михайла Драгоманова — також палкого

прихильника колективних форм землеволодіння та землеробства. Він глибо-

ко аналізував процеси диференціювання селянства, загострення соціальних

суперечностей, але однозначно віддавав перевагу реформаторським засобам їх

розв’язання. Основними заходами на цьому шляху М. Драгоманов вважав за-

воювання політичної свободи, демократизацію та вдосконалення державного

і виробничого управління промисловими та сільськогосподарськими підпри-

ємствами.

Загалом ставлення українських економістів до втілення ідеї колективних

форм землеробства на основі існуючих тоді общинних відносин було негатив-

ним. В Україні спробу не тільки теоретично обґрунтувати, а й практично ре-

алізувати ідею кооперування селянства, спираючись на досягнення теорії та

практики політекономії та організації управління виробництвом, здійснив на

Херсонщині відомий український економіст М. Левитський. Фактично це

була спроба першого теоретичного обґрунтування ідеї артільного сільськогос-

подарського виробництва і створення його організаційних засад і структур.

Базою для спільної праці членів артілі були гасла про взаємоповагу і бра-

терську любов, запровадження за спільною згодою визначеного порядку робіт

та обов’язкового виконання розпоряджень і вказівок спеціально призначених

або обраних керівників. Водночас в артілях створювалася багатоступенева

система підпорядкованості, надлишкова кількість “керівників” і відповідно

можливість неадекватного використання ними свого службового становища.

Реалізація цього проекту завершилася практично повною поразкою. Сам

М. Левитський докладав чимало зусиль для пропаганди цих ідей, у тому чис-

лі й поза межами імперії. Діяльність його викликала жваве обговорення серед

вчених-економістів, у процесі чого було зроблено чимало висновків як про-

тивниками, так і прихильниками артільного землеробства, що сприяло по-

дальшому розвитку кооперативної теорії.

Деякі вчені-аграрники у своїх дослідженнях сільськогосподарської еконо-

міки пішли шляхом організаційно-виробничого напряму, відомого як “школа

О. Чаянова”. Ці економісти разом із М. Туганом-Барановським попереджали

проти застосування на практиці грубого марксистського варіанта кооперації

селянства, що було здійснено у країні після жовтневого перевороту.

3.3. Управління в Україні за часів воєнного комунізму

та нової економічної політики

Управлінська наука в Україні протягом тривалого часу розвивалася в пев-

них межах тих концепцій, які були дозволені або панували в колишньому Ра-

дянському Союзі. Внаслідок цього майже всі наукові дослідження були спря-

мовані на пошук дієвих шляхів постійного вдосконалення та посилення

командно-адміністративної системи. Водночас саме науковий пошук дав мож-

ливість поступового накопичення чималого досвіду в галузі управління на-

родним господарством.

Аналізуючи здобутки та напрями розвитку науки управління в Україні,

можна виокремити такі періоди, що мають певні особливості:

1) жовтень 1917–1921 рр. — визначення шляхів і способів реалізації ідеї

централізованого державного управління, формулювання його принципів,

пошук ефективних методів державного управління;

2) 1921–1928 рр. — подальше вдосконалення централізованого управлін-

ня виробництвом, проведення теоретичних студій та здійснення практичних

заходів впровадження господарського розрахунку як основи для реалізації

економічних методів управління; вивчення можливості залучення трудових

колективів до управління виробництвом;

3) 1929–196 рр. — внаслідок масованої індустріалізації народного госпо-

дарства держави та колективізації у сільському господарстві, а також форс-ма-

жорних обставин війни — подальше вдосконалення управлінських структур,

розвиток планування, організації виробництва, підготовки та перепідготовки

кадрів;

) 195–1957 рр. — пошук оптимальних форм державного управління в

мирний час, тіснішої взаємодії різних державних і партійних органів управ-

ління;

5) 1958–1965 рр. — роки “хрущовської відлиги” — пошук теоретичного

обґрунтування та практичної реалізації ідеї про децентралізацію управління

різними сферами життя країни через територіально-галузеву систему управ-

ління;

6) 1966–198 рр. — усвідомлення потреби зміни економічних відносин і

здійснення економічних реформ, але спроби реформування управління народ-

ним господарством повернули вертикальне підпорядкування в усіх галузях.

У другій половині цього періоду намітився перехід до часткового застосуван-

ня економічних методів в управлінні народногосподарськими об’єктами через

впровадження господарського розрахунку та зміщення акцентів у стимулю-

ванні праці до економічних;

7) 1985–1991 рр. — усвідомлення гострої потреби суттєвих змін в еконо-

міці та управлінні, часткове трансформування економічної системи; введення

двох моделей госпрозрахунку, активізація кооперативного руху та орендних

відносин, що сприяло появі значної кількості орендних підприємств та закри-

тих акціонерних товариств;

8) 1992 р. — наш час — продовження розвитку ринкових форм економіки,

реформування національної економіки та управління нею в нових умовах пе-

реходу до ринку.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у Росії сформувалося негативне став-

лення до системи Тейлора як до теорії “витискання поту”, “потогінної систе-

ми” тощо. Розглянемо коротко розвиток управлінської думки, проблеми та

здобутки науки управління на теренах України та колишнього СРСР. Систе-

ма Тейлора була настільки популярною і сильною, що не пройшла повз увагу

політика та ідеолога В. І. Леніна. В ній він побачив те, що хотів бачити з пози-

ції комуністичних ідей, а головну сутність випустив. “Система Тейлора — без

відома і проти волі її авторів — готує той час, коли пролетаріат візьме в свої

руки все суспільне виробництво і призначить свої, робітничі комісії для пра-

вильного розподілу і упорядкування своєї суспільної праці... І робітничі ко-

місії за допомоги робітничих союзів зможуть застосувати ці принципи розум-

ного розподілу суспільної праці, коли вона буде позбавлена поневолення її

капіталом” [21, 317]).

Ф. Тейлор агітував за те, що організацією праці управління повинні займа-

тися спеціально підготовлені люди, які знають справу, а Ленін — за створення

комісій з робітників. У березні 1918 р. В. І. Ленін у брошурі “Чергові завдання

Радянської влади” поставив питання про організацію управління в Радянській

Росії. Він наголошував: “Тепер на чергу висувається, як чергова і складова

своєрідного переживаного моменту, третє завдання — організувати управління

Росією... Тепер ми повинні управляти Росією.” [12, 172]. Ленін пояснював не-

обхідність поліпшення організації праці та управління промисловими підпри-

ємствами на основі системи Тейлора, наголошуючи що в ній міститься величез-

ний прогрес науки, який систематично аналізує процес виробництва і відкриває

шляхи до значного підвищення продуктивності людської праці. Початі в Аме-

риці у зв’язку з введенням системи Тейлора наукові дослідження, вивчення

руху дали величезний матеріал для навчання трудящих значно вищих прийо-

мів праці взагалі та організації праці зокрема.

Як видно, Ленін змінив своє ставлення до системи Тейлора. Він вважав, що

соціалізм переміг за Радянської влади і системи Тейлора організації праці,

але водночас вимагав її перегляду. Цим скористалися перші розробники сис-

теми організації праці в Росії. Позитивні відгуки Леніна пройшли повз їх ува-

гу, а його критика Тейлора була сприйнята з ентузіазмом.

Водночас активно розроблялася теорія кооперації в народногосподарсько-

му комплексі країни. Слід погодитися з думкою М. Тугана-Барановського що

кооперація з’явилася як наслідок впливу соціалістичного ідеалу на капі-

талізм. Власне в руслі цього ідеалу як прагнення до нового справедливого сус-

пільного ладу, звільнення від будь-якої експлуатації почали розвиватися ідеї

кооперації. Вони поступово видозмінювалися, конкретизувалися в процесі

розвитку та поглиблень уяви людей про суспільство.

Теорія і практика кооперації в різних країнах розвивались по-різному. Не-

однаковою була її доля і в різні часи, але певні типи та види кооперації посіли

своє законне місце разом з іншими формами господарської активності при ка-

піталізмі та інших суспільних системах, які розвиваються на основі капі-

талізму. В Україні доля кооперації, її теорії та розробників склалася досить

трагічно. Така форма суспільно-економічної діяльності широких мас була ви-

окремлена з історичного контексту всього господарського розвитку. Там, де

вона залишилася у звуженому варіанті (споживча кооперація), поступово

трансформувалася в один із різновидів бюрократичної господарської системи.

Ефективний розвиток кооперації на селі перед революціями 1917 р. та на

початку 20-х років ХХ ст. відкривав широкі перспективи як для сільського

господарства, так і для усього народногосподарського комплексу країни. Хоча

кооперація у своїх простіших формах з’явилася на ранніх стадіях розвитку

людського суспільства, розуміння її як суспільно-економічної організації

трудівників, спрямованої на захист їхніх інтересів економічними методами,

пов’язане з розвитком капіталізму. Кооперативні ідеї захопили передові уми

Російської імперії, у тому числі й українські.

Важливу роль у розвитку теорії та практики кооперативного руху відігра-

ли ідеї виробничої кооперації. “Не буде перебільшенням сказати, що вся су-

часна кооперація виросла з ідеї виробничої артілі і що в цьому розумінні ви-

робнича артіль є основним і початковим видом кооперації...” [19, 219]. Біля

джерел кооперативних ідей можна побачити творців утопічного соціалізму

Сен-Сімона, Фур’є та Оуена. Ці мислителі “були проникнуті просто зворуш-

ливою за своєю наївністю довірою до розуму людини” [18, 72]. Певні натяки

на розуміння ролі управління в досягненні кінцевої мети кооперації вироб-

ництва та забезпеченні соціального захисту робітників містяться в працях

Шарля Фур’є. Він вбачав кооперацію в подальшому усуспільненні виробниц-

тва, що має призвести до поступової його організації під управлінням вели-

ких компаній та значного зростання суспільного багатства.

Добре знаний у 20-х роках український дослідник кооперативного руху

О. Лозовий вважав “спроби деяких кооператорів вести родовід кооперації від

великих соціалістів-утопістів мало обґрунтованими” [13, 73]. Звичайно, со-

ціалістів-утопістів не можна вважати теоретиками кооперації з погляду політ-

економії, проте деякі економісти вбачали в них родоначальників кооператив-

ного руху в розумінні формування вищих його принципів, мети та й самої ідеї

кооперації. Так само, як і в країнах Західної Європи, їх вчення та ідеї вироб-

ничої кооперації поклали початок розвитку кооперативної ідеї в Росії та Ук-

раїні.

Спираючись на наявну теоретичну базу та практичні напрацювання попе-

редників, сільськогосподарська кооперація в Україні перед 1917 р. набула

вигляду досить стрункої системи та мала чітку організаційну структуру. Вона

охоплювала низові кооперативи, союзи відповідних кооперативів і централь-

ну організацію, яка об’єднувала діяльність усіх кооперативів. Київське цент-

ральне сільськогосподарське товариство у 1918 р. було перетворене на Цент-

ральний Український сільськогосподарський союз, який керував діяльністю

сільськогосподарських кооперативів по всій Україні. Центральна установа

виконувала низку суто управлінських функцій: постачання техніки, збут і

організація переробки продукції кооперативів, опікування проблемами зрос-

тання врожайності та підняття загальної агрономічної культури селянських

господарств, проблемами кредитування та підвищення загального рівня ос-

віти та культури селян, управління всією системою сільськогосподарських

кооперативів України.

У цей час здійснювалися глибокі наукові дослідження теоретичного та

прикладного спрямування, які швидко дістали визнання у світі. В межах ор-

ганізаційно-виробничого напряму працювала “школа Чанова”; її послідовни-

ки в Україні — К. Мацієвич, К. Маньковський, О. Челінцев та ін. Переважна

більшість дослідників обстоювали збереження приватної власності на землю

як запоруку суспільно-економічного прогресу на селі та розв’язання числен-

них проблем його мешканців. Лише М. Туган-Барановський здійснив реальну

спробу теоретичного обґрунтування можливості використання виробничої

сільськогосподарської кооперації з позицій соціалістичних перетворень. Він

досліджував питання: як організувати сільськогосподарське виробництво та

забезпечити ефективне управління ним, щоб через процес зрівняльного роз-

поділу не знизилась продуктивність виробництва; в який спосіб зберегти

найостанніші досягнення технічного прогресу, агрономічної та біологічної на-

уки, які вже протягом певного часу застосовувалися у передових поміщиць-

ких господарствах, що раніше перейшли на рейки капіталістичного сільсько-

господарського виробництва.

На жаль, більшовики розглядали всі заходи сільськогосподарської коопе-

рації, якою до революції на селі було охоплено приблизно 80 % населення,

лише як засіб переходу від капіталістичного до комуністичного постачання та

розподілу [12]. Зрештою, соціалістична держава експропріювала у кооперації

її матеріальні та грошові ресурси і перетворила її добре налагоджений управ-

лінський апарат на додаток до державного апарату централізованого розподі-

лу. Оскільки ринок в епоху воєнного комунізму був знищений, то і коопера-

ція втратила для селянських господарств своє початкове значення.

При розвалі сільськогосподарської кооперативної системи в Україні існу-

вало кілька альтернативних думок щодо організації сільськогосподарського

виробництва. Разом із ідеєю державних сільськогосподарських підприємств

(радгоспів) існувала ідея створення колективних сільських господарств типу

артілей (пізніше — колгоспів). Останні не могли організовувати господарство

раціонально і тому вели його в напівнатуральній формі. І найголовніше, вони

не могли існувати без фінансової допомоги держави. Це призвело до того, що

в грудні 1920 р. Ленін змушений був визнати, що у сільськогосподарському

виробничому процесі спиратися можна лише на селянина-одноосібника, а усі

мрії про колективні господарства на селі слід облишити. Поряд із одноосібни-

ком знайшли місце сільськогосподарські кооперативи, які в період НЕПу до-

вели свою спроможність не лише вирощувати сільськогосподарську продук-

цію, а й постачати її місту в потрібній кількості, актуальність системи

організації та управління галуззю в особі кооперативів.

Проте, починаючи з кінця 20-х років, за зростаючого тоталітаризму посту-

пово зникають усі форми організації та управління підприємствами, альтер-

нативні офіційному державному напряму в промисловості чи сільському гос-

подарстві. У більшовиків не було науково обґрунтованої позитивної програми

соціально-економічних перетворень у галузі управління національною еконо-

мікою. Перші спроби Леніна сформувати свою економічну програму належать

переважно до періоду між лютим та жовтнем 1917 р. На створення такої про-

грами значно вплинула ідея державного соціалізму. Ленін вважав, що здобут-

ки капіталізму в галузі економіки та управління дуже спростили більшість

функцій державного управління, звівши їх до найпростіших дій з реєстрації,

перевірки та ін. Звідси він зробив висновок про можливість “управління дер-

жавою будь-якою кухаркою”, тобто державного і виробничого управління під

керівництвом свідомих робітників в інтересах 9/10 населення, яке потерпало

від голоду та війни. Для цього, на його думку, існував необхідний госпо-

дарський апарат, який після відповідного скорочення цілком був придатний

до виконання обліково-реєстраційних функцій. Такий видозмінений апарат

дав би змогу здійснювати функції управління виробництвом та розподілу ма-

теріальних благ серед трудових верств населення. Функції контролю було

покладено на інші створені більшовиками інституції.

У зв’язку зі створенням Української академії наук у 1918 р. за часів

Гетьманату М. Туган-Барановський заснував Інститут економічної кон’юнк-

тури для отримання цінного матеріалу з вивчення господарських закономір-

ностей та методів управління. Вчений пробув в Україні від літа 1917 р. до

своєї смерті у січні 1919 р. За цей час він встиг зробити дуже багато. Зайняв-

ши активну громадянську позицію, обійняв посаду генерального секретаря

фінансів у Центральній Раді, відстоював незалежний від Росії шлях соціаль-

них та економічних перетворень в Україні, обґрунтував необхідність запро-

вадження власної валюти для відмежування від російського рубля з метою

уникнення глибокого фінансового колапсу, який очікував на Росію. Водночас

продовжував розвивати теоретичні засади кооперативної теорії, визначив пер-

шочергові завдання української кооперації, вважаючи що вона може стати

однією з підвалин відновлення української незалежності.

Проте ні значні природні багатства України, її продуктивні сили, праце-

любне населення з його любов’ю і знанням сільськогосподарської праці, вмін-

ня народу самоорганізовуватися у різноманітні кооперативи, спілки, товарис-

тва не дали змоги народному господарству України досягти справжнього

потужного піднесення, а народу — високого рівня добробуту. Замість цього

Україна була втягнена більшовиками до військово-політичної унії з Росією,

що наклало свій відбиток ще на 70 років історичного розвитку країни.

У 20-х роках склалося два напрями у вітчизняному менеджменті: організа-

ційно-технічні концепції (прибічниками були О. Богданов (Малиновський),

О. Гастєв, О. Єрманський, Е. Розмирович) та соціальні концепції (представни-

ки — Н. Вітке, П. Керженцев, Ф. Дунаєвський).

О. Богданов (1873–1920) — видатний вчений-природодослідник, філософ,

економіст, зазначав, що всі види управління в природі, техніці та суспільстві

мають певні спільні риси. Виходячи з цього, він розробив основні принципи

нової науки про закони організації, які діють у техніці (організація речей), в

економіці (організація людей), в політиці (організація ідей), і закликав до їх

вивчення. У праці “Загальна організація праці” (1917) Богданов розглядав ор-

ганізацію абстрактно, без тісних зв’язків із соціально-економічним аспектом

діяльності людей, вважав, що він повністю визначається технікою, розглядав

технічну організацію як основну та визначальну щодо інших видів організа-

ції. Виокремлював випадок дезорганізації, яка може виникати тому, що ко-

жен суб’єкт безперечно прагне організувати навколишнє середовище так, щоб

воно було найбільш зручним саме для нього, чим підкреслювалася відокрем-

леність організуючих сил. Незважаючи на те, що абстрактні ідеї Богданова не

набули значного поширення, вони містили низку досить цікавих і корисних

постулатів про структурну стійкість систем, рівні та механізми утворення,