Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

101

Такий стан в народному господарстві існував до середини 80-х років, коли

М. Горбачов узяв курс на перебудову існуючого суспільного ладу в країні. Цей

курс завершився приватизацією внаслідок денаціоналізації більшості підпри-

ємств, які перетворилися з державних на акціонерні товариства різних типів.

По суті вони стали самостійними і вільними вирішувати всі питання вироб-

ництва, збуту, постачання, економіки, фінансів та кадрів. Результатом дій

перебудови стало те, що країна взяла курс на розвиток ринкової економіки,

демократизацію суспільства і, отже, на демократичний спосіб управління ви-

робництвом. Тоталітарно-автократичний режим з абсолютною централіза-

цією було ліквідовано. З початку 90-х років управління виробництвом всту-

пило в новий етап свого розвитку.

3.5. становлення менеджменту в незалежній Україні

Розпад Радянського Союзу призвів до принципової переорієнтації шляхів

розвитку пострадянських держав. Почався повільний, але незворотний про-

цес ринкової трансформації суспільств усіх колишніх республік СРСР. Нові

умови поставили нові завдання перед політичними, економічними, наукови-

ми, виробничими елітами нових незалежних держав. До таких важливих за-

вдань сучасного етапу перебудови суспільства у зв’язку з його переходом на

нові економічні та політичні засади належить питання розвитку та вдоскона-

лення системи державного і виробничого управління на основі сучасних до-

сягнень економічної та управлінської науки.

Очевидним є те, що докорінні перетворення в системі управління націо-

нальною економікою можливі лише за умови здійснення змін політичної сис-

теми, еволюції поглядів і настроїв суспільства щодо ролі та місця духовності у

соціальному житті народу. Із середини 90-х років в Україні дедалі популярні-

шими стали дослідження в галузі економіки, автори яких розглядають про-

блеми економічної та управлінської думки, починаючи від появи державності

на теренах сучасної України [, 5, 7, 8, 10, 23].

Ці автори не лише досліджують історичні аспекти розвитку теорії та прак-

тики трансформації суспільства, а й дають змогу, зазирнувши у минулі часи,

побачити нерозривну єдність еволюційного процесу філософських, етичних,

економічних, управлінських, соціальних, і національної ідей, що мають виз-

нання у нашого народу.

При цьому спостерігається поступальний характер і можна простежити не-

розривне поєднання управлінської думки та непростого шляху господарсько-

го розвитку. Крім того, в роботах 90-х років ХХ та початку ХХІ ст. дослідни-

ки значну увагу приділяють існуючому досвіду державного регулювання в

поєднанні з усталеними засадами ринкової економіки, що є актуальним для

вітчизняної економічної системи перехідного типу. Хоча європейські країни і

надали Україні статус держави з ринковою економікою, слід визнати що це

значною мірою аванс, а не констатація остаточно завершеного переходу до

ринкового суспільства. Проте цей якісний стрибок не за горами, і Україна,

незважаючи ні на які перешкоди внутрішнього “пострадянського” походжен-

ня, зрештою приєднається до світового економічного товариства як рівна

“ринкова” цивілізована країна.

102

Безперечно, досвід попередніх поколінь науковців у галузі управління є не

лише цікавим для пізнавання, а й досить корисним для дослідження і вивчен-

ня. Адже він суттєво може допомогти у розробленні сучасних моделей перехо-

ду економіки на ринкові засади, впровадженні сучасних ідей щодо ролі й міс-

ця держави у зміцненні ринкової економіки в Україні при збереженні

елементів та інструментів державного планування народного господарства в

змінених умовах господарювання.

Враховуючи, що суттєві зміни у методах і формах господарювання в Україні

можливі тільки за дотримання умови їх комплексної реорганізації, до такого

перетворення необхідно залучити весь господарський механізм країни. Тоді

можна буде досягти охоплення цією перебудовою всіх сторін управління, уник-

нути відставання у здійсненні необхідних структурних перетворень деяких

його ланок. У такому разі можна очікувати виконання планів та здійснення

усіх задумів у науково визначені терміни та за розробленим і прийнятим графі-

ком такої реорганізації системи управління. Роль держави полягатиме не лише

у пасивному спостереженні процесів, які відбуваються поза її волею, як це було

у 90-х роках, вона зможе спрямовувати і координувати зусилля громади із здій-

снення такого структурного перетворення.

Щодо теоретичних засад управління, то одночасна поява значної кількості

країн з перехідною економікою та їх просування до ринку збагатили теорію.

Процес професіоналізації управління є невпинним і творчим, оскільки сучас-

ний менеджмент не може не реагувати на ті проблеми, що постають у процесі

його розвитку. Проте такі проблеми чи завдання високої складності в країнах

з усталеною ринковою економікою і таких, що лише простують до ринку,

дуже різняться, хоча з точки зору теорії вони є споріднені й нерідко їх успіш-

не вирішення можливе лише за комплексного розв’язання таких вузлів су-

перечностей.

Пострадянські республіки на старті прямування до ринку були в різних

“вагових категоріях”, з неоднаковими можливостями, менталітетом населен-

ня, зовнішнім оточенням. Це позначилося на формах, методах, темпах здійс-

нення ринкових перетворень. Стартові можливості використані по-різному.

Україна, на жаль, свої потенційні можливості за 15 років незалежності реалі-

зувала досить слабко.

Для пояснення цього існує чимало об’єктивних та суб’єктивних причин,

але в будь-якому разі недоліки державного управління були вирішальними.

Серед яскравих прикладів — недооцінювання владою приватної ініціативи

громадян, їх бажання не отримання допомоги від держави, а спокійної праці

в режимі “лише не заважайте”. У цьому разі український підприємець і робо-

тою себе забезпечить, і створить кілька додаткових робочих місць на своєму

малому підприємстві, і вчасно та повністю сплатить податки та інші

обов’язкові платежі до різних фондів, кількість яких повільно зростає. Зви-

чайно, питання визначення актуальності введення певного виду податку або

механізму його сплати чи відшкодування не входить до завдання даної праці,

це є прерогативою державних органів у галузі податкової політики, економі-

ки, фінансів. Проте некваліфіковані дії Державної податкової адміністрації

(ДПА) завдали значної шкоди державі. ДПА кидалася з одного боку в інший,

не знала чи то вводити новий вид податку, чи відмінити відшкодування ПДВ,

103

чи просто відтермінувати і максимально ускладнити цю процедуру для

суб’єктів підприємницької діяльності.

“Курку, яка несла золоті яйця”, — вітчизняного підприємця підрозділи

ДПА в районах нещадно “трусили” та смикали з метою вишукування бодай

щонайменших недоліків і порушень, аби тільки запровадити штрафні санк-

ції. Ні про яку допомогу, навіть починаючим підприємцям, які часто-густо й

гадки не мали про стандарти, терміни, правила оформлення та подання чис-

ленних звітів до податкових інспекцій, і не йшлося. Консультацій, тим біль-

ше безкоштовних, не було і немає. Головне для податківців — це виконати

фіскальну функцію і справно відзвітувати, а паралельно, не виходячи з робо-

чих кабінетів, можна було ще й політичну партію створити, “під себе”.

А як же з підприємництвом? Сучасний стан малого підприємництва в Ук-

раїні та тенденції його розвитку не є прийнятними для потреб трансформацій-

ного періоду. Свідченням цього є відставання у кілька разів від бажаного рів-

ня показників інтенсивності малих підприємств, частки їх у ВВП, частки

зайнятих в малому підприємництві тощо. Водночас на вищому рівні визна-

чається необхідність щорічного створення не менш як 100 тис. суб’єктів ма-

лого бізнесу з мільйоном робочих місць.

Для того щоб Україна успішно перейшла на усталені ринкові відносини,

слід сформувати досить потужний сектор ринку, а саме “сектор малого під-

приємництва”. З його допомогою можна впливати на економічний стан усієї

країни та задовольняти суспільні потреби. Адже мале підприємство повинне

існувати на умовах рівності з великим підприємством, розвиватися за раху-

нок власних можливостей.

Досі мале підприємництво розвивалося за рахунок екстенсивних чинни-

ків, таких, як приватизація і освоєння вільних виробничих потужностей.

Проте всі можливості подальшого розвитку в цьому напрямі вже вичерпано, і

тому, якщо докорінно не зміниться підхід до планування подальшого розвит-

ку малого підприємництва, може відбутися подальше уповільнення темпів

приросту малих підприємств у нашій державі, хоча в Україні ще існує потен-

ціал зростання малого підприємництва. За світовими даними, кількість насе-

лення, що здатне займатися підприємництвом, сягає 7–10 %, тобто макси-

мально досяжна кількість власних бізнесових утворень (як великих, так і

малих) в Україні становить приблизно ,8 млн.

Сектор малого підприємництва в Україні міг би відігравати значно поміт-

нішу роль у період переходу до ринкових відносин, оскільки він є одним із

важливих її структуротвірних чинників. Тому достатньо енергійне і динаміч-

не нарощування потенціалу цього сектору дасть змогу поліпшити загальну

економічну ситуацію в країні та, як наслідок, сприятиме помітному зростан-

ню добробуту кожного громадянина України.

Доводиться констатувати, що сучасні рейтингові оцінки ставлять Україну

в кінець сьомого десятка за загальним промисловим розвитком, хоча еконо-

мічний потенціал на початку 90-х років забезпечував їй місце в першій десят-

ці серед країн Європи. З одного боку, це свідчить про значні невикористані

можливості підприємницького сектору, а з іншого — про досить низький рі-

вень управлінського мистецтва в Україні часів незалежності.

За радянської влади і тотального панування комуністичної партії в усіх

сферах суспільного життя фахівців, які своїми здібностями помітно перевер-

10

шували або значно випереджали колег по роботі, особливо в галузі організації

виробництва у промисловості чи сільському господарстві, партія залучала до

роботи у своїх лавах і висувала на керівні партійні, радянські або господарські

відповідальні посади. Науковець-новатор отримував можливість виявити свої

якості на іншій роботі в дещо новій якості. Переважна більшість таких вису-

ванців долучалася до когорти однопартійців при владі та перетворювалася на

звичайних партійно-господарських бюрократів. Але найталановитішим з них

щастило не зазнати нищівних перетворень особистості, а зберегти її, незважа-

ючи на специфічне оточення, що перековувало “людей на цвяхи”. Після за-

вершення активної роботи на верхівці владних структур такі фахівці поверта-

лися на підприємства і продовжували плідно та успішно управляти ними.

Розглянемо постаті двох яскравих виробничників, які побували на верхівці

владної піраміди.

Петро Шелест — талановитий інженер-авіабудівник, протягом тривалого

періоду працював директором авіаційного заводу, а потім був переведений на

партійну роботу і став фактичним керівником України в ранзі члена Політ-

бюро ЦК КПРС і першого секретаря ЦК Комуністичної партії України. За

роки свого керівництва Україною він відзначився не лише виконанням пар-

тійних вказівок з Москви, а й досить умілим управлінням ввіреним йому

народногосподарським комплексом і використанням національних особли-

востей, менталітету українського народу в досягненні поставлених партією

завдань. У своїй роботі намагався спиратися на національні кадри, висуваючи

достойних представників українського народу на керівні посади та довіряю-

чи їм управління великими підприємствами та цілими галузями, підтриму-

вав українську науку і культуру. Це значною мірою спричинило його зміщен-

ня з посади і переїзд до Москви, де його було призначено першим заступником

голови Ради Міністрів СРСР і невдовзі відправлено на пенсію. Але цей розум-

ний і активний син нашого народу не заспокоївся “на заслуженому відпочин-

ку”, а повернувся до своєї професії і ще протягом кількох років успішно пра-

цював на авіабудівному заводі в Підмосков’ї.

Юхим Звягільський — “червоний директор” донецької шахти ім. Засядька,

багато років успішно управляв складним підприємством гірничодобувної про-

мисловості. Керована ним шахта була і залишається одним із флагманів віт-

чизняної вугільної промисловості. Будучи народним депутатом України,

Ю. Звягільський активно працював не лише у своєму виборчому окрузі, а й у

структурах Верховної Ради, звідки був переведений Президентом України на

посаду керівника Кабінету Міністрів. Робота його як прем’єр-міністра, незва-

жаючи на недовгий термін, виявилася досить успішною. На сьогодні він про-

довжує керувати шахтою і знову є народним депутатом України.

Спроби здійснення зворотного процесу, тобто використання професійних

партійних функціонерів, навіть тих, що були “від верстата”, на посадах про-

відних управлінців народного господарства або держави здійснювалися до і

після 1991 р., але суттєвих успіхів такого переміщення не зафіксовано. Наве-

демо ще два приклади.

Леонід Кравчук — професійний партійний працівник, позначений талан-

том оратора і вмінням переконувати якщо не опонентів, то аудиторію під час

публічних диспутів. Здобув популярність під час відкритих дискусій Народ-

ного руху України та Комуністичної партії, від імені якої йому було доручено

105

опонувати керівникам Руху. Л. Кравчука було обрано головою Верховної

Ради України, де його талант управлінця виявився з нового боку: особливо

яскраво риси керівника і дипломата він виявив під час військово-партійного

заколоту 19–22 серпня 1991 р. у Москві з метою усунення від влади законно

обраних Президента СРСР та Верховної Ради СРСР. Як відомо, внаслідок цих

подій різко прискорилися відцентрові процеси у тодішній державі. 2 серпня

Україна проголосила Акт про державну незалежність а 1 грудня того ж року на

всенародному референдумі 91 % народу України підтвердив своє бажання жити

самостійно у незалежній українській державі. Разом із референдумом відбули-

ся вибори Президента України. Із 56 % голосів у першому турі переміг Леонід

Кравчук, який протягом 2,5 років керував державою. Владу, довірену йому на-

родом, він втратив через власні помилки і прорахунки, проте після достроково-

го закінчення терміну своїх повноважень продовжив політичну кар’єру як на-

родний депутат України. Враховуючи його президентство, цей політик відіграє

помітну роль у сучасному парламентському житті держави.

Леонід Кучма — секретар партійної організації величезного дніпропет-

ровського оборонного заводу “Південмаш” з багаторічним стажем роботи на

цій посаді, менше двох років працював генеральним директором підприємс-

тва, був призначений Л. Кравчуком на посаду прем’єр-міністра України. Під

час процедури затвердження своєї кандидатури в парламенті на питання,

“яке суспільство будуватиме його уряд”, Кучма, не розуміючи чого від нього

хочуть, відповів на кшталт того, що яке скажете, таке і будуватимемо, аби за-

твердили. І ще, цей прем’єр довів до розорення чимало вітчизняних підпри-

ємств, коли в останніх числах березня 1993 р. урядовим декретом запровадив

ПДВ, який повинен був нараховуватись із першого кварталу. Тобто нараху-

вання і відповідно сплата цього нового на той час виду податку мали здійсню-

ватися за перші три місяці року; таким чином, декрет мав зворотну силу.

Саме таке управління державою, можливість приходу до влади ще одного та-

кого “фахівця” і спонукало парламент до перетягування частини керівних дер-

жавних функцій до себе шляхом здійснення конституційної реформи, яка за

якісного державного управління була б непотрібна. Відійшовши від влади,

Л. Кучма ніякої активності у жодній з галузей державного чи виробничого

напряму не виявляє.

На жаль, нині в Україні ще існує проблема різнорідності менеджменту.

Більшість сучасних вітчизняних менеджерів ще є недостатньо кваліфікова-

ними фахівцями, що знижує кінцеві результати роботи підприємств. В Ук-

раїні, як і в інших пострадянських державах, існує три моделі менеджменту

[10].

Перша модель — це поширений менеджмент радянської доби. Він зберіг-

ся і на державних підприємствах, і в міністерствах та відомствах, органах

місцевого самоврядування, приватних фірмах, очолюваних колишніми ра-

дянськими державними службовцями, особливо колишніми керівниками

різних рівнів. Оскільки сутність цього різновиду управління принципово не

трансформувалася, такі підприємства перебувають переважно у кризовому

стані. Небажання та нездатність старих кадрів щодо одержання спеціальної

освіти, перебудови власного менталітету, наявність значних капіталів, у

тому числі й за кордоном, не сприяють підвищенню мотивації подібних уп-

равлінців. Вони не мають майбутнього, але зі сцени вітчизняного бізнесу та

106

державних і громадських організацій йти не поспішають. Керівництво не

набридає.

Друга модель — теж досить поширений менеджмент здорового глузду,

який має місце переважно в сучасних приватних фірмах. Тут керівниками є

здебільшого люди з вищою освітою, але не економісти і не управлінці. Біль-

шість їх — власники чи співвласники підприємств, які мають чітку мету і

тому не соромляться сісти за парту задля здобуття спеціальної другої вищої

освіти з тим, щоб набуті знання в поєднанні з власним досвідом перетворити

на професійне уміння сучасного менеджера. Ця група керівників становить

основу для осучаснення українського менеджменту, його переходу на суто

професійні рейки. Адже лише озброєні сучасними надбаннями науки управ-

ління в усіх її проявах вони зможуть у майбутньому керувати успішними віт-

чизняними підприємствами, державними і громадськими установами та ор-

ганізаціями.

Третя модель — ще слабкий, але наявний менеджмент західних фірм, які

діють в Україні. Представники його суттєво не впливають на систему управ-

ління, але через своїх працівників, партнерів все-таки поширюють своєрідну

культуру західного менеджменту. Це сприяє зростанню тенденції до професіо-

налізації управління. Вона полягає передусім не у зовнішніх атрибутах, а у

внутрішньому розумінні сутності менеджменту, управлінні відносинами в ко-

лективі, створенні специфічної корпоративної культури, якої бракує ук-

раїнському корпоративному управлінню. Це відносно новий вид управління

на вітчизняних теренах, але масштаби і значення його (з огляду на роль і міс-

це акціонерних товариств у світовій економіці) для національної економіки

важко перебільшити.

Сучасна управлінська наукова думка в Україні розвивається відповідно до

вимог часу. За 15 років вітчизняні науковці в галузі менеджменту зробили

чимало. З’явилися потужні наукові напрями в кадровому менеджменті (Г. Що-

кін, Г. Дмитренко), менеджменті зовнішньоекономічної діяльності та міжна-

родної торгівлі (А. Румянцев, І. Дахно), антикризовому управлінні (А. Чер-

нявський), менеджменті фондового ринку (О. Мозговий).

Провідні наукові та навчальні інститути роблять суттєвий внесок у розви-

ток різних галузей науки управління. Співробітники Національної академії

державного управління та Інституту економічного прогнозування НАН Ук-

раїни активно працюють над проблемами державного управління; Національ-

ного економічного та Київського торгово-економічного університетів — над

проблемами економічного менеджменту; Київського міжнародного інституту

менеджменту і Львівського інституту менеджменту — над питаннями гар-

монізації українських програм і методів підготовки менеджерів з кращими

світовими зразками і стандартами; Українського інституту фондового ринку

та Інституту підвищення кваліфікації ДСЗУ — фінансового та інвестиційного

менеджменту; Національного університету будівництва і архітектури та

Одеської державної академії будівництва — менеджменту в галузі будівниц-

тва; Міжрегіональної академії управління персоналом — над численними

проблемами менеджменту економічних, соціальних, правових аспектів сучас-

ного життя.

Проте з часом змінюються вимоги суспільства, передусім економіки, до

керівників не лише вищого чи середнього рівня, а й нижніх ланок народного

107

господарства. З’явилося розуміння того, що управлінню як науці та майстер-

ності слід учитися. Професійними керівниками не народжуються, ними ста-

ють внаслідок навчання та копіткої праці.

Сучасна освіта дає змогу здійснити справжній прорив у різних сферах сус-

пільного життя, що сприятиме переходу України на вищі економічний, со-

ціальний та політичний рівні. Тому застосування сучасних новітніх досягнень

в галузі науки та освіти має стати стратегічним завданням нашого суспільс-

тва. Професійна підготовка менеджерів вимагає серйозного та системного під-

ходу з ретельним вибором навчальних дисциплін, адаптованих програм ви-

робничої та наукової практики, сучасного професорсько-викладацького

складу, який може не лише викладати теоретичні засади дисциплін, а й має

досвід виробничої роботи і здатен всебічно сприяти розвитку особистості май-

бутнього менеджера, лідера, спроможного аналітично мислити і приймати

чіткі управлінські рішення у складних умовах реального бізнесу.

При цьому варто приділяти особливу увагу різноманітним інноваціям у

підготовці менеджерів, залучаючи групові учбові проекти (з відданням пере-

ваги тим з них, що мають міжнародне спрямування), нові курси (заохочуючи

нові факультативні програми), рольові ділові ігри тощо. Слід націлювати май-

бутніх фахівців з управління на постійне навчання протягом свідомого жит-

тя. Постійне підвищення власної кваліфікації може для них стати не самоціл-

лю, а лише способом реалізації свого потенціалу за успішного подолання

кожного нового бар’єра і отримання нових додаткових знань та навичок, но-

вих дипломів, у тому числі наукових.

Не можна при цьому забувати про реальних роботодавців, їх потреби та

підходи у виборі кандидатів на вакантні посади та оцінюванні їх як фахівців,

а отже і діяльності вищих навчальних закладів, які цих фахівців готували до

роботи. Керівники підприємств високо цінують практичний внесок співробіт-

ників у діяльність всієї фірми. На цей показник реально може вплинути те,

як молодий менеджер використовує здобуті знання на дорученій ділянці ро-

боти. Це автоматично вплине на рейтинг навчального закладу, де готували

майбутнього менеджера.

При врахуванні основних напрямів підготовки фахівців прагнення нав-

чальних закладів до реального лідерства і домінування на регіональному рин-

ку спеціальної освіти та ринку праці випускників, підвищення їхньої готов-

ності до адаптації, до змінних умов ринку можна знайти певний варіант

оцінки конкурентоспроможності фахівців на ринку праці. Чим вища від-

повідність випускника вимогам компанії, тим вища їх конкурентоспромож-

ність на ринку праці, що можна показати математично [21]:

V = V

/ V

·100 %,

де V

— середні кваліфікаційні характеристики реального випускника; V

—

кваліфікаційні характеристики фахівця, які відповідають вимогам бізнесу.

Для працівників підприємств різних сфер бізнесу незалежно від форм влас-

ності крім тривалого навчання у спеціалізованих вищих навчальних закладах

вкрай корисними є різноманітні фахові та загальноменеджерські тренінги як

своєрідна форма перепідготовки або підвищення кваліфікації. Це сприятиме

підвищенню загального рівня економічної грамотності в країні, що може ста-

ти одним із чинників прискорення економічного та соціального зростання

народного господарства. При дотриманні такого курсу помітно зросте роль

108

навчально-тренувальних фірм, які повинні будуть займатися не лише вузько-

професійними тренінгами для вузьких спеціалістів, а й опанувати програми

моделювання реальних ринкових відносин у різних галузях економіки. Тоді з

їх допомогою можна буде організовувати проведення виробничої практики

для студентів у спеціальних умовах, з одного боку, максимально наближених

до реальних, а з іншого — найбільш інтенсифікованих у цьому напрямі (що

на реальних сучасних підприємствах буває нечасто).

Отже, починати свій менеджерський шлях потрібно з одержання відповід-

ної освіти (першої або другої). На сьогодні бізнесову освіту в Україні можна

здобути приблизно у 200 вищих навчальних закладах в усіх регіонах країни,

як державних, так і недержавних. У провідних українських державних ви-

щих навчальних закладах, таких, як Київський національний університет

імені Т. Шевченка, Національний університет Києво-Могилянська академія,

Львівський національний університет імені І. Франка, Харківський, Одесь-

кий та Донецький державні університети, деяких економічних університетах

Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська працюють фахівці, які вміло поєд-

нують викладання теорії та практики управління і бізнесу. І хоча така підго-

товка здійснюється здебільшого на платній основі, управлінська освіта в них

не є пріоритетним напрямом, і нерідко програми курсів з управління нагаду-

ють традиційні програми з економіки, економічної географії, психології, на-

родознавства, педагогіки тощо.

Центр ваги професійної підготовки управлінців перенесено в приватні нав-

чальні заклади. Вони, відчуваючи гостру потребу і високий попит на таких

фахівців у суспільстві, мають бажання, можливість та відповідний науково-

педагогічний потенціал для реалізації програм підготовки нових вітчизняних

менеджерів.

Міжрегіональна академія управління персоналом, Національна академія

державного управління, Київський національний економічний університет,

Київський торговельно-економічний університет, Київський національний

економічний університет, Київський Слов’янський університет, Одеський

економічний університет, Київський інститут туризму ФПУ, Тернопільський

економічний університет та інші вищі навчальні заклади різних форм влас-

ності не лише готують фахівців з управління, а й забезпечують навчальний

процес необхідною літературою. Особливо плідно в цьому плані працюють ко-

лективи перших трьох навчальних закладів, підручники яких широко вико-

ристовуються і в інших закладах освіти для підготовки фахівців з різних на-

прямів сучасного менеджменту.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте особливості розвитку управління в Російській імперії.

2. Охарактеризуйте внесок видатних особистостей у розвиток теорії та

практики управління в Російській імперії.

3. Яким було ставлення в Росії до ідей і розробок Ф. Тейлора у сфері науко-

вого управління?

. Охарактеризуйте особливості економічної науки та управління на тери-

торії України в дожовтневий період.

109

5. Який внесок зробив М. Туган-Барановський у розвиток економічної та

управлінської науки?

6. Розкрийте науковий доробок відомих вам українських вчених у сфері

економіки та управління періоду кінця ХІХ — початку ХХ ст.

7. Покажіть особливості управління підприємствами в Україні за часів

політики “воєнного комунізму” та нової економічної політики.

8. Які стилі управління панували у різні періоди розвитку Радянської Ук-

раїни?

9. Охарактеризуйте науковий внесок радянських вчених і керівників про-

мисловості у розвиток теорії та практики управління в період 20–30-х

років ХХ ст.

10. Розкрийте особливості науки і практики управління в Україні в 30–80-х

роках ХХ ст.

11. Проаналізуйте особливості формування сучасного менеджменту в неза-

лежній Україні.

список використаної літератури

1. Бунге Н. Х. О месте, занимаемом политической экономией в системе на-

родного образования и об отношении к ее практической деятельности. —

К., 1856.

2. Вдовин А. И., Заренков В. А., Згода Е. Н. История развития науки и практи-

ки управления производством. — СПб., 2001.

3. Витке Н. А. Организация управления и индустриальное развитие. — М.:

Изд. НКРКИ, 1925.

. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні. — К.: Наук.

думка, 199.

5. Злупко С. М. Економічна думка України (від найдавніших часів): Матеріа-

ли для викладачів і студентів університету. — Львів, 1996.

6. История менеджмента: Учеб. пособие / Под ред. Д. В. Валового. — М.:

ИНФРА-М, 1997.

7. Історія економічної думки України / За ред. Р. Х. Васильєвої. — К.,

1993.

8. Коропецький І. С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне українсь-

кої економіки. — К., 1995.

9. Кравченко А. И. История менеджмента: Учеб. пособие. — М.: Академпро-

ект, 2000.

10. Кредісов А. І. Історія вчень менеджменту. — К.: Знання України, 2001.

11. Кузьмин А. Татищев. — М.: Молодая гвардия, 1981.

12. Ленін В. І. Повне зібрання творів. — К.: Політвидав України. — Т. 2; 36;

37.

13. Лозовой А. Курс кооперации: Очерк истории и теории кооперации. — Харь-

ков, 1929.

1. Лукашевич В. В., Астахова Н. И. Менеджмент. — М.: ЮНИТИ, 2005.

15. Румянцев С. А. Українська модель корпоративного управління. Станов-

лення та розвиток. — К.: Знання, 2003.

16. Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г-ном

М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предель-

110

ные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их

трудовым стоимостям. — К., 1902.

17. Терещенко В. И. Организация управления (опыт США). — М.: Экономика,

1965.

18. Туган-Барановский М. И. Учение о предельной полезности хозяйственных

благ как причине их ценности // Юрид. вестник. — 1890. — Т. .

19. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. — М., 1916.

20. Туган-Барановский М. И. Очерки из новейшей истории политической эко-

номии и социализма. — СПб., 1918.

21. Федулова Л. І. Актуальні проблеми менеджменту в Україні. — К.: Фенікс,

2005.

22. Франко І. Я. Зібрання творів у 50 томах. — К., 1986. — Т. , кн. 2.

23. Хміль І. Ф. Становлення сучасного менеджменту в Україні: проблеми тео-

рії та практики. — Львів, 1996.

2. Шелест П. Ю. Україно наша Радянська. — К.: Політвидав України,

1970.

25. Burke P. History and social theory. — Oxford: Polity Press, 2000.