Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

121

За пріоритетами мотивації управління існують такі типи менеджмен-

ту: адміністративний, менеджмент природної мотивації, мотиваційний та ан-

тимотиваційний.

Адміністративний менеджмент характеризується мінімальним обсягом

мотиваційної діяльності менеджера і його апарату управління або мотивацією

переважно адміністративно-організаційного характеру. Цьому типу прита-

манний вибір такого варіанта розподілу функцій, що відповідає спеціаль-

ності, досвіду фахівця, а також сприяє створенню сприятливих організацій-

них умов для виконання відповідної ділянки роботи. Це має велике значення

в організації управління і відповідно мотивує працю персоналу, але при цьо-

му не завжди справджуються очікування людини, задовольняються її праг-

нення й інтереси. Тому таке адміністративне мотивування не завжди буває

досить ефективним.

Крім того, мотивування персоналу може здійснюватися і на основі природ-

ного та обмеженого набору мотивів, що враховуються і використовуються в

управлінні продуктивною діяльністю людини. В реальному житті найчастіше

саме так і відбувається, тому що дуже важко враховувати повний набір мо-

тивів людської діяльності. Для цього потрібно дослідити їхні особливості і

взаємозв’язки. Проте це вимагає і певних умінь з боку менеджерів, а також

додаткових ресурсів. До того ж у конкретних обставинах максимізація моти-

вування не завжди виявляється необхідною і виправданою. Звідси й виникає

інший тип управління — менеджмент природної мотивації, або управління з

обмеженою мотивацією. Його особливість полягає в тому, що мотивація тут

здійснюється за обмеженим складом (або переліком) мотивів, який встанов-

люється природним (еволюційним) шляхом на підставі досвіду і обмежується

конкретними ситуаціями.

Прагнення до забезпечення максимального ефекту від мотивації продук-

тивної діяльності персоналу або якості цієї діяльності вимагають вивчення

повного комплексу мотивів діяльності людини і побудови на цій основі моти-

ваційного менеджменту комплексного типу. Він базується переважно не на

окремих мотивах, а на системі (комплексі) мотивів, взаємозалежних з інши-

ми факторами діяльності людини (установки, звички, цінності тощо). За та-

ких умов застосовують інший тип менеджменту соціальної роботи — мотива-

ційний.

Існує управління і антимотиваційного типу, або управління на основі не-

гативної мотивації, на практиці такий тип управління трапляється досить

часто. Воно виникає іноді випадково або внаслідок недбалого чи несерйозного

ставлення керівництва до проблем мотивації діяльності персоналу, нерозумін-

ня значення мотивації як потужного фактора досягнення успіху в сфері уп-

равління персоналом. Дуже часто “ефект” антимотиваційного менеджменту

пояснюється спорадичними і непослідовними спробами мотивації людської

праці. Часто-густо такий тип управління зумовлений недостатнім досвідом

роботи менеджерів або відсутністю у них необхідної професійної підготовки

та кваліфікації.

За ступенем конфліктності (кризовості) управління (який можна сфор-

мулювати як ставлення суб’єкта управління до циклічності розвитку і функ-

ціонування об’єкта управління) виділяють вірогідно-кризове, передкризове,

антикризове та стабілізаційне управління.

122

Вірогідно-кризове управління — тип менеджменту, що підвищує імовір-

ність кризи чи припускає її. Це буває у тих випадках, коли менеджери не ба-

чать виникнення небезпеки кризи та не реагують на ознаки її поглиблення,

або підвищення її імовірності. Причиною може бути також ризиковане управ-

ління, коли приймаються управлінські рішення ризикового типу, але при цьо-

му не вживається ніяких заходів щодо уникнення можливих ускладнень.

Найчастіше це непрофесійне і недалекоглядне управління, яке не здатне про-

гнозувати та передбачати тенденції розвитку організації.

Передкризове управління — управління у зоні небезпеки кризи або підви-

щеного ризику. Воно враховує можливість кризи і створює умови для запобі-

гання їй, а також виключає руйнівні чинники кризи, знижує їх можливу го-

строту. Таке управління побудоване на принципах передбачення й оцінки

наслідків кризи. Воно може суттєво пом’якшити кризу, якщо неможливо її

уникнути.

Антикризове управління побудоване на запобіганні кризовим явищам у

процесах функціонування та розвитку організації. Це високопрофесійний тип

управління, відсоток помилкових рішень у якому зводиться до мінімуму.

Воно здатне не лише прогнозувати й оцінювати ознаки кризових явищ, а й

вчасно усувати негативні тенденції, що призводять до виникнення кризи.

Проте антикризовий менеджмент — це не тільки управління, що обходить

кризові ситуації. Адже криза в певній формі може бути об’єктивним явищем,

оскільки будь-який соціальній системі притаманний циклічний характер роз-

витку, який не виключає її кризових станів. Тому антикризове управління —

це ще й успішне управління в умовах кризи, тобто управління, яке дає змогу

пройти кризову стадію розвитку організації з меншими втратами і швидше

вийти з неї. Сьогодні в умовах розбудови ринково-підприємницького суспіль-

ства цей тип управління стає дедалі важливішим і актуальнішим.

Стабілізаційне управління, або управління виходом організації із кри-

зи, — теж специфічний тип управління, що вимагає особливих знань, оригі-

нальних підходів і неординарних з боку менеджерів рішень.

За специфікою об’єкта управління вирізняють управління галузеве, ди-

версифіковане, проектне та управління організацією в цілому.

Галузеве управління — це управління цілою галуззю (наприклад, будів-

ництвом, сільським господарством, освітою, культурою тощо). Для цього

типу управління характерні багатоступенева ієрархія, бюрократичні проце-

дури прийняття рішень, особливо у нерозвиненій ринково-економічній сис-

темі. За такого типу управління дуже складно вирішуються проблеми моти-

вації персоналу, а також негативно виявляється жорстка субординація його

спільної діяльності.

Диверсифіковане управління, як правило, буває матричним. Воно характе-

ризується гнучкістю, що визначається умовами диверсифікованості (тобто

різноманітності) діяльності, потребою варіювання ресурсами та пошуком різ-

номанітних варіантів їх ефективного використання. Диверсифіковані органі-

зації можуть бути як великими, так і порівняно невеликими, але загальною

рисою такого типу управління ними є диверсифікованість функцій управлін-

ня та матрична організаційна структура об’єкта управління.

У сучасних умовах соціально-економічного розвитку суспільства об’єктом

управління може бути й відповідний проект. Проект — це певних комплекс

123

дій (необхідних для одержання будь-якого результату або для досягнення виз-

наченої мети), який здійснюється у певному взаємозв’язку і відповідній пос-

лідовності. Проектне управління має специфіку: у ньому пріоритети нада-

ються передусім послідовному вирішенню проблем, з яких складається

програма дій; з цим пов’язані функції і всі характеристики організації управ-

ління. За своєю формою це такий тип управління, який здійснюється за су-

купністю проміжних результатів. У цих умовах найкращою формою побудови

системи управління є матрична організаційна структура. Вона передбачає ди-

ференціацію повноважень не за напрямами діяльності або за масштабами уп-

равління, а за проблемною специфікою управлінських рішень. Управління

проектами — це особливий тип узгодження управлінських рішень, закладе-

ний у програмі (проекті), що передбачає їх ефективну реалізацію.

Загальнофірмове управління найчастіше є традиційним лінійно-функціо-

нальним управлінням, що здійснюється на основі побудови лінійно-функціо-

нальної організаційної структури управління організацією, яка й забезпечує

необхідний рівень спільної діяльності для досягнення поставленої мети.

За пріоритетами наукового потенціалу в управлінні (або за сукупністю

наукових підходів, що характеризують ступінь і роль в управлінні наукових

методологій) існують політизоване (або ідеологізоване), наукове, емпіричне

та прагматичне управління.

Політизоване управління спостерігається в багатьох випадках розвитку

сучасного виробництва. Участь у політичному житті дає змогу керівництву

організацій лобіювати певні інтереси, допомагає одержувати нові ринки збуту

для вироблених ними товарів і наданих послуг, державні пільги і замовлення,

фінансову підтримку і коштовну інформацію щодо соціально-економічного

стану певної країни або конкуруючої організації. Це впливає на процес управ-

ління та політизує його.

Однак менеджмент може бути і науковим. Основні його ознаки — це побу-

дова і прийняття науково обґрунтованої концепції розвитку організацій і

стратегій управління ними. Практика свідчить, що це найуспішніший тип

управління, але він вимагає додаткових витрат на дослідження ринку і бага-

тьох інших процесів.

Емпіричне управління побудоване на успішному й ефективному вико-

ристанні практичного досвіду. Тут головним критерієм оцінок і вибору опти-

мальних рішень, побудови системи і технологій управління є передусім опора

на багатий і підтверджений успіхом практичний досвід. Емпіричне управлін-

ня не суперечить науковому, а в ідеалі доповнює його. Але в сучасних умовах

управління в Україні, головною базою якого є лише практичний досвід, такий

тип управління може виявитися неефективним. Досвід буває різним, а, крім

того, він може швидко застарівати за постійно змінних умов бізнес-середови-

ща. Можливі випадки, коли досвід заважає інноваціям, що робить цей тип

управління надто консервативним та неефективним.

Прагматичне управління орієнтоване на вирішення безпосередніх про-

блем, що перебувають на поверхні подій, це управління “безпосереднього

ефекту”. Воно часто-густо позбавлене передбачення і не прагне до нього. Це

управління поточного моменту і вирішення лише тих проблем, що досить по-

мітні, зрозумілі й можуть бути розв’язані. Водночас прагматичне управління

в деяких випадках може бути виправданим і ефективним: якщо менеджеру не

124

вистачає саме прагматики, коли він прагне чогось надто глобального, не помі-

чаючи та випускаючи дрібниці, а також поточні проблеми. Такий менеджер

багато втрачає в досягненні успіху у сфері управління. Проте за панування

прагматичного типу управління у діяльності менеджера можливими стають

поява кризи, а також виникнення суттєвих проблем у більш ускладненому

вигляді, що заважає їх своєчасному вирішенню. Це головні недоліки прагма-

тичного управління.

Розглянута типологія менеджменту не містить абсолютно вдалих або абсо-

лютно неприйнятних типів управління. Кожен з них відображає якусь реаль-

ність, певною мірою використовується в управлінській практиці. Кожний з

наведених типів менеджменту має переваги і недоліки, але завдяки цьому ви-

являється і певна цінність запропонованої типології або класифікації менедж-

менту. Адже вона дає змогу усвідомлено будувати певну систему управління

організацією, орієнтуючись на вибір необхідного за конкретних умов типу уп-

равління, а надалі — постійно вдосконалювати його, виходячи із конкретних

ситуацій, наявних можливостей, певних деталей і особливостей.

Перелік типів менеджменту, поданих у такий типологічний спосіб, далеко

не вичерпує усіх його варіантів і, звичайно, може бути доповнений, але це

найбільш важливі з існуючих типів управління, які мають неабияке значення

для сучасних умов становлення та розвитку менеджменту як сфери професій-

ної діяльності. Ця типологія, на наш погляд, допомагає глибше уявити та ус-

відомити основні характерні риси сучасного управління, що іменується ме-

неджментом. Адже кожний з типів управління — це цілий комплекс ознак і

характеристик, йому властивих. А особливість менеджменту як сучасного

типу суспільного управління саме і полягає у своєрідному комплексі різно-

манітних ознак і характеристик, які мають бути враховані при вдосконаленні

систем управління.

4.2. галузева класифікація менеджменту

4.2.1. Промисловий менеджмент

Місце промислового менеджменту в системі управління підприємствами.

У промисловому менеджменті поняття “менеджмент” відображає сукупність

принципів, методів і засобів управління промисловим підприємством з метою

підвищення ефективності його діяльності. Промисловий менеджмент перед-

бачає управління всією діяльністю, що має найважливішу об’єднуючу скла-

дову — виробництво. Інші напрями діяльності спрямовані на забезпечення

умов для нормальної роботи з випуску продукції. Для ефектного управління

підприємством розробляються й використовуються окремі умовно-самостійні

функціональні різновиди менеджменту — стратегічний, фінансовий, еколо-

гічний, зовнішньоекономічний тощо. Сутність промислового менеджменту

виявляється в його функціях, тобто у вирішенні тих завдань, для яких він

призначений. Це планування, організування, координування, мотивація і

контроль.

Реалізація функцій промислового менеджменту здійснюється за допомо-

гою системи методів — організаційних, адміністративних, економічних і со-

ціально-психологічних.

125

Промисловий менеджмент як система. Промислова система — частина

промислового процесу, що відокремилася внаслідок суспільного поділу праці,

здатна самостійно або у взаємодії з іншими аналогічними системами задо-

вольняти певні потреби потенційних споживачів за допомогою вироблених

цією системою товарів і послуг.

До складу виробничої системи будь-якого рівня ієрархії (підприємство,

цех, дільниця, робоче місце) традиційно зараховують:

• технічні ресурси;

• технологічні ресурси;

• кадрові ресурси;

• просторові ресурси;

• ресурси організаційної структури системи управління;

• інформаційні ресурси;

• фінансові ресурси.

Сучасний промисловий менеджмент розглядає успішне вирішення про-

блеми гнучкості й адаптивності підприємства до постійних змін зовнішньо-

го середовища як найважливішу умову його ефективної діяльності. Зовніш-

нє середовище характеризується як сукупність змінних, що перебувають за

межами підприємства і не є сферою безпосереднього впливу з боку його ме-

неджменту (постачальники, споживачі, акціонери, конкуренти, урядові ор-

гани та ін.). Внутрішнє середовище підприємства формується під впливом

змінних, що безпосередньо впливають на процес виробництва продукції. Це

структура підприємства, його ресурси, у складі яких вирішальна роль нале-

жить персоналу.

З управлінської точки зору, підприємство — це організація, тобто група

осіб, які взаємодіють заради досягнення загальної мети за допомогою різних

речовинних, правових, економічних та інших факторів. Об’єктами промисло-

вого менеджменту на підприємстві є виробничі підрозділи, а також їх вироб-

ничі процеси як сукупність послідовно виконуваних конкретних процесів із

виготовлення й технічного обслуговування виробництва.

Основні завдання промислового менеджменту. Кожне підприємство є

складною виробничо-економічною системою, що здійснює багато різноманіт-

них видів діяльності, відповідно до яких виділяються основні завдання про-

мислового менеджменту:

1) вивчення ринку товарів та послуг як комплексне дослідження ринко-

вих умов, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, особливостей

формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього та внутрішнього се-

редовищ промислового підприємства;

2) на підставі результатів дослідження ринку обґрунтування певних за-

ходів щодо управління розвитком інноваційної діяльності промислового під-

приємства (науково-дослідні роботи та конструкторсько-технологічна підго-

товка виробництва, запровадження технічних, організаційних, економічних

нововведень, формування інвестиційної політики на перспективу тощо);

3) виробнича діяльність підприємства, її організування та оперативне ре-

гулювання в просторі й часі. Найважливішими у виробничій діяльності є

розрахунки та обґрунтування планового обсягу випуску продукції певної но-

менклатури відповідно до ринкових вимог, формування маркетингових прог-

рам для окремих ринків, збалансування виробничої потужності та програми

126

випуску продукції, забезпечення виробництва матеріально-технічними та ін-

шими ресурсами;

4) здійснення комерційної діяльності, яка визначає ефективність іннова-

ційних та виробничих процесів на підприємстві, фінансову результативність

наведених вище напрямів і завдань.

Управління промисловим виробництвом. В основному виробництві під-

приємства відбувається перетворення предметів праці на продукцію. При цьо-

му поєднуються промисловий та інформаційний процеси. Результатом інфор-

маційного процесу є вироблення рішень, що забезпечують чітку організацію,

узгодженість у діяльності між цехами, ділянками, бригадами й робітниками,

нормативну регламентацію їхніх дій для виконання виробничої програми. Ці

рішення, будучи сутністю управління, впливають на організаційні колективи

людей для досягнення поставлених цілей.

Управління промисловим виробництвом здійснюється на підставі плану-

вання, організування робіт, координування, мотивації праці, контролю за ви-

конанням рішень і регулювання процесу виробництва. Процес управління

промисловим виробництвом можна уявити як сукупність послідовних дій уп-

равлінського персоналу з визначення цілей для об’єктів управління і їх фак-

тичного стану на основі реєстрації й оброблення відповідної інформації, фор-

мування і затвердження економічно обґрунтованих виробничих програм і

оперативних завдань.

Важливим фактором у процесі управління є оцінка фактичного стану ви-

робництва в кожному цеху й визначення шляхів подолання протиріч, які ви-

никли у ході виробництва, між сформованою виробничою ситуацією й метою

діяльності підприємства. Відповідно до цього визначаються конкретні завдан-

ня для кожного цеху, які враховують максимальні можливості з реалізації

поставлених цілей. Заключним етапом процесу управління є вироблення й

прийняття управлінських рішень, у яких усуваються можливі протиріччя й

визначаються шляхи організаційного забезпечення виробничих завдань. Ви-

конання прийнятих управлінських рішень вимагає відповідного організацій-

ного забезпечення, що супроводжується регламентацією роботи підрозділів,

створенням нормативної бази планування, інструктажем виконавців, коорди-

нацією роботи всіх рівнів управління виробництвом.

Система управління промисловим виробництвом — сукупність взаємоза-

лежних структурних елементів (інформації, технічних коштів її оброблення,

фахівців, відділів з управління, зв’язків і відносин між ними, функцій, ме-

тодів і процесів управління), що забезпечують за їх скоординованої взаємодії

реалізацію виробничими підрозділами поставлених цілей.

Структура управління промисловим підприємством — впорядкована

сукупність взаємозалежних елементів, що перебувають між собою в стійких

відносинах, які забезпечують їх функціонування й розвиток як єдиного ціло-

го. Розрізняють такі типи організаційних структур управління: лінійна, лі-

нійно-штабна, функціональна, програмно-цільова, дивізіональна, матрична,

структура єдиного стратегічного бізнесу. З позицій поділу завдань і функцій

структуру управління можна розглядати як форму поділу й кооперації управ-

лінської діяльності, у межах якої відбувається процес управління, спрямова-

ний на досягнення цілей промислового менеджменту. У процесі управління

його функції доповнюють і проникають одна в іншу, утворюючи цикл управ-

ління, що відображає зміст повсякденного управління виробництвом.

127

Для кожного з основних цехів можна виділити такі головні функціональні

підсистеми: управління економічною діяльністю; управління технологічною

підготовкою виробництва; оперативне управління виробництвом. Організація

управління виробництвом на рівні підприємства здійснюється планово-еконо-

мічним і виробничо-диспетчерським відділами, які пов’язані інформаційно-об-

числювальним центром.

Розроблення виробничої стратегії. Під виробничою стратегією прийнято

розуміти набір правил і заходів, за допомогою яких досягаються основні цілі

розвитку певної системи. Стратегія економічного управління, або економічна

стратегія, виробляє: правила й заходи, що забезпечують економічно ефектив-

не досягнення стратегічних цілей; правила й заходи досягнення стратегічних

цілей, засновані на стимулюванні зацікавленості всіх учасників процесу

розроблення й реалізації стратегічних програм в ефективному досягненні пос-

тавлених цілей. Отже, економічна стратегія передбачає ефективне досягнен-

ня цілей економічними методами й засобами.

Стратегія виробництва розробляється на підставі економічної стратегії під-

приємства, оскільки містить ті самі елементи й фактори, але конкретизовані

для кожного структурного підрозділу підприємства.

Економічна стратегія підприємства містить такі елементи:

1) система цілей — головне призначення підприємства, його загальні й спе-

цифічні цілі, ранжирувані з урахуванням можливих строків і послідовності їх

реалізації. Вибір стратегічної мети завжди пов’язаний з визначенням альтер-

натив, тобто з оцінкою того, чим варто пожертвувати, щоб досягти цієї мети;

2) пріоритети в розподілі ресурсів. Оскільки ресурси підприємства обме-

жені, підприємець повинен визначити, досягнення яких цілей забезпечить

найбільшу продуктивність використання цих ресурсів, тобто забезпечить

йому конкретні переваги;

3) правила здійснення певних управлінських дій. Найчастіше вони при-

значені для оцінки діяльності підприємства в сьогоденні й у майбутньому;

для регламентації відносин усередині підприємства; для виконання окремих

операцій; для регулювання контактів із зовнішнім середовищем (наприклад,

під час ведення переговорів з партнерами).

4.2.2. Аграрний менеджмент

Агропромисловий комплекс як об’єкт управління. Агропромисловий ком-

плекс становить складну виробничо-економічну систему взаємопов’язаних

галузей, розвиток і діяльність яких підпорядковується вирішенню питання

гарантування продовольчої безпеки держави, забезпечення ефективного фун-

кціонування національного ринку та економічної незалежності України. Аг-

ропромисловий комплекс визнаний на законодавчому рівні пріоритетною

сферою національної економіки України. На результативність його діяльності

впливає стан не лише сільського господарства, а й узгоджений розвиток всіх

галузей цієї системи.

Агропромисловий комплекс (АПК) — економічна категорія, що виражає

сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і пов’язаними з

ним галузями з приводу виготовлення і доведення до споживачів товарів, ви-

готовлених із сільськогосподарської сировини. Це вертикально інтегрована та

128

скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом

продовольства, продукції із сільськогосподарської сировини, її зберіганням,

доведенням до споживача. АПК — єдина соціально-економічна система, фун-

кціонально-галузева структура якої охоплює три основні сфери матеріального

виробництва та системи обслуговування, що забезпечують виробництво про-

довольчої продукції. АПК виникає в процесі суспільного поділу праці та ін-

теграції. Його формування є результатом НТП, посилення зв’язків між сіль-

ським господарством і промисловістю.

Сутність, мета, сфера компетенції та особливості функціонування аграр

ного менеджменту. Перехід до господарювання в ринкових умовах поступово,

але цілеспрямовано поширюється і на АПК України, в тому числі на його

складову, провідну ланку — сільське господарство. Розвивається нове для на-

шої свідомості та психології поняття — аграрний менеджмент.

Аграрний менеджмент — суспільно-економічна наука, яка вивчає законо-

мірності раціональної управлінської діяльності, принципи роботи з кадрами,

найефективніші методи впливу на трудові колективи в АПК з метою досяг-

нення найбільшого ефекту у процесі виробництва і розподілу сільськогоспо-

дарської продукції. Головною метою аграрного менеджменту є забезпечення

прибутковості організації шляхом раціонального використання усіх видів ре-

сурсів. Прибутковість у даному разі свідчить про ефективність діяльності під-

приємства, тобто отримання за мінімальних витрат ресурсів максимального

доходу.

Застосування менеджменту в практиці господарювання агропромислових

формувань має такі особливості:

1) спрямованість на забезпечення раціонального ведення господарських

справ в умовах дефіциту ресурсів, необхідності досягнення високих кінцевих

результатів із мінімальними витратами, прискорення переходу до інтенсив-

ного характеру розвитку виробництва на основі досягнень НТП;

2) відповідність управління господарством вимогам, логіці та закономір-

ностям соціально-економічного розвитку, ефективність і гнучкість;

3) вироблення основних теоретичних і методичних позицій з використан-

ня менеджменту в АПК, особливо на рівні підприємств, асоціацій та інших

господарських підрозділів;

4) поява нових форм господарювання, зміна власності, зміна характеру

участі у зовнішньоекономічній діяльності.

Радикальна економічна реформа в системі АПК створює об’єктивні еконо-

мічні умови і спричиняє необхідність використання менеджменту в діяль-

ності сільськогосподарських підприємств. Аналіз якісного складу керівників

та спеціалістів сільськогосподарських підприємств підтверджує необхідність

здійснення додаткових заходів щодо поглиблення знань економічної культу-

ри й науки.

Сучасні теорія і практика менеджменту набувають особливого значення з

двох точок зору:

• перехід вітчизняної економіки до ринкових відносин вимагає вивчення

форм і методів управління на рівні основної виробничої ланки — підпри-

ємства;

• вихід підприємств на світові ринки зумовлює необхідність глибокого

вивчення і знання теорії та практики менеджменту.

129

Таким чином, існує необхідність виділення аграрного менеджменту як

окремого розділу науки управління, до сфери компетенції якого входить уп-

равління соціально-економічними процесами підприємств АПК з метою до-

сягнення їх прибуткового функціонування. Сфера компетенції аграрного ме-

неджменту не повинна обмежуватися лише управлінням мікроекономічними

процесами агропромислових формувань, вона має поширюватися на макрорі-

вень з метою забезпечення збалансованого і пропорційного розвитку всіх сфер

АПК.

Специфіка функціонування аграрного менеджменту зумовлена такими

особливостями агропромислового виробництва:

1. Створення продукту в сільському господарстві здійснюється під впли

вом не лише засобів та предметів праці, а й природних умов. Зовнішнє середо-

вище підприємств АПК визначається підвищеною складністю, невизначе-

ністю, при цьому природне середовище виступає як фактор прямої дії. Тому

прийняття управлінських рішень є надзвичайно складним процесом, який

відбувається в умовах підвищеної невизначеності та ризику.

2. Технологія виробництва сільськогосподарської продукції має чітку пос

лідовність робіт та визначається складністю. Кінцеві результати управлінсь-

кої діяльності залежать від дотримання технологій.

3. Враховуючи особливості сезонного виробництва та специфіку техноло-

гічних процесів, зокрема в рослинництві, здійснювати оперативний аналіз та

контроль можна лише за витратами через відсутність доходів на початку тех-

нологічного циклу. Виходячи з цього, основне завдання менеджера на цьому

етапі полягає в чіткому обліку витрат і управлінні витратами за відхилення-

ми. Після збирання врожаю та його реалізації можна визначити кінцеві ре-

зультати господарської діяльності в рослинництві та управлінського процесу

в сільськогосподарському підприємстві. Сезонність і тривалість виробничого

циклу спричиняють нагальну необхідність у фінансових ресурсах у певні пе-

ріоди технологічного циклу. Менеджери мають знаходити додаткові джерела

фінансування для забезпечення безперебійного виробничого процесу. Сезон-

ність і ритмічність виробничого процесу також вимагають від менеджерів

сільськогосподарських підприємств знаходити додаткові резерви для повного

забезпечення виробничих потужностей та зайнятості персоналу протягом

року.

4. Попит на сільськогосподарську продукцію може бути нестабільним і

суттєво змінюватися в різні періоди року, тому завдання менеджерів полягає

у визначенні рівня попиту на ринку, вмінні його прогнозувати. Управлінсь-

кий персонал повинен володіти механізмом прийняття рішень щодо розши-

рення або згортання виробництва, розроблення і реалізації стратегічного та

оперативного плану.

5. На ефективність управлінської діяльності суттєво впливає організація

виробництва, яка залежить від розмірів підприємства, структури посівних

площ, структури товарної продукції тощо. Робота з удосконалення управлін-

ня має розпочинатися з класифікації сфер діяльності підприємства, визначен-

ня наявних ресурсів, які обліковуються за окремими видами.

Специфічні риси, які суттєво впливають на здійснення управління в

об’єктах АПК:

• значне поширення колективно-кооперативної форми власності у сільсь-

кому господарстві, акціонерної — у переробній галузі;

130

• високий рівень самоінвестування;

• низький рівень рентабельності агропромислового виробництва;

• низький рівень ринкової оцінки вартості майна сільськогосподарських

підприємств.

Організація управління у виробничогосподарських формуваннях АПК.

Нині підприємницька діяльність в АПК набула різноманітних організаційно-

правових форм. Найбільш поширеними є одноосібне володіння, партнерство

та корпорація.

Одноосібне володіння — коли підприємством володіє і керує одна особа або

сім’я, що отримує всі прибутки і бере на себе всю відповідальність за справу.

Іншими словами, це фермерські господарства, які значно поширені особливо

в США та європейських країнах. На сучасному етапі розвитку економіки Ук-

раїни ця форма підприємницької діяльності поступово стає притаманною і на-

шій держави.

Селянське (фермерське) господарство (СФГ) — форма підприємництва гро-

мадян, які виявили бажання спільно виробляти товарну сільськогосподарську

продукцію, займатися її переробленням та реалізацією. СФГ створюється фі-

зичною особою або групою фізичних осіб, які перебувають у родинних стосун-

ках, шляхом об’єднання їх земельних ділянок та майна. Управління справа-

ми СФГ здійснюється всіма учасниками за взаємною згодою. Інтереси СФГ

перед третіми особами представляє голова, який керує всіма поточними спра-

вами господарства та має право доручати (письмово) виконувати свої

обов’язки і використовувати права будь-якому учаснику. Члени СФГ поділя-

ють ризик за зобов’язаннями господарства в рівних частках, якщо майно на-

лежить їм на праві спільної власності, або пропорційно до розміру їхніх час-

ток у майні господарства, якщо вони визначені угодою між ними.

Сучасні фермерські господарства класифікуються за такими ознаками:

• розмір ферми;

• відносини земельної власності;

• характер зайнятості;

• ступінь використання найманої праці;

• організаційно-виробнича форма підприємництва.

Кожне фермерське господарство має в своєму розпорядженні три види ос-

новних ресурсів: землю, працю і капітал. Оптимальне і ефективне поєднання

ресурсів фермерського господарства здійснюється через планування, фінансу-

вання, маркетинг, укомплектування штатів. Перевагами фермерського госпо-

дарства є: простота в організації та управлінні, висока самостійність і вмоти-

вованість, оперативність, порівняно незначна потреба у стартовому капіталі,

схильність до інновацій.

В Україні протягом 1991–1993 рр. темпи зростання кількості фермерських

господарств становили 12–13 тис. на рік, а період 1994–2004 рр. характери-

зується значним сповільненням цих темпів приросту (максимум — 2,8 тис.

нових фермерських господарств у 1994 р.). Це є свідченням існування неспри-

ятливих умов для розвитку фермерського руху в Україні, починаючи з

1994 р., до яких належать: низький рівень державної підтримки, невирішені

проблеми кредитування і формування матеріально-технічної бази, низький

рівень спеціальної освіти фермерів, нестабільна і неврегульована законодавча

база. З огляду на ці причини виробнича структура фермерських господарств