Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

151

свіду. В основі цих операцій — захист винаходів за допомогою патентного за-

конодавства. Останнє надає патентовласнику монопольне право на вико-

ристання винаходу. Це означає, що протягом дії патенту тільки він має право

на винахід, використання і продаж товарів, що втілюють цей винахід, або ви-

користання певних способів виготовлення даної продукції.

Такі ж монопольні права патентне законодавство надає власникам й інших

видів промислової власності (корисних моделей, промислових зразків, товар-

них знаків та ін.). Основним охоронним документом на об’єкт промислової

власності є патент. Патент на винахід — це свідоцтво, видане компетентним

органом винахіднику, яке свідчить про його виняткове право на використан-

ня цього винаходу. Патент дає право власності на винахід. Щоб придбати чи

продати патент, необхідно знати період його дії, який визначається націо-

нальним законодавством і становить в середньому 15–20 років, хоча реальний

термін його дії значно менший — приблизно 6–9 років.

Ліцензія (патентна) — дозвіл, виданий або проданий патентовласником

(ліцензіаром) іншій особі (ліцензіату) на використання об’єкта промислової

власності, який охороняється, на узгоджених між сторонами умовах. Патент-

на ліцензія повинна обов’язково реєструватися в патентному відомстві країни

ліцензіата, в іншому разі ліцензія вважається недійсною. Надання за кордон

ліцензій на використання винаходу, технічних знань і досвіду, а також товар-

них знаків називається міжнародним ліцензуванням.

У міжнародній торгівлі розрізняють три види ліцензій:

1) невиняткова (проста) ліцензія, під час продажу якої ліцензіар дозволяє

ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи секрет виробниц-

тва, залишаючи за собою право як їх самостійного використання, так і надан-

ня аналогічних за умовами ліцензій будь-яким іншим особам (фірмам);

2) виняткова ліцензія, під час продажу якої ліцензіар надає ліцензіату ви-

няткове (монопольне) право на використання винаходу чи секрету в межах

визначеної території. Ліцензіар не має права продавати аналогічну ліцензію

на вказаній території іншим особам, а також виробляти і продавати на цій те-

риторії свою продукцію, яка є предметом виняткової ліцензії;

3) повна ліцензія, під час продажу якої ліцензіату надаються виняткові

права на її використання протягом періоду дії угоди. На цей період лізензіар

позбавляється права на використання винаходу чи секрету виробництва як

самостійно, так і шляхом видачі ліцензії іншим особам.

Вибір певного виду ліцензії залежить від країни чи території, на яку ви-

дається ліцензія, і характеру винаходу. Виняткова ліцензія видається, як

правило, на товари масового виробництва і широкого вжитку. Повна ліцензія

використовується рідко.

За надання прав використання предмета угоди ліцензіат платить ліцензіа-

ру певну винагороду. В угоді обумовлюють форму ліцензійної винагороди, по-

рядок її виплати, переказу платежів тощо. Форми ліцензійної винагороди бу-

вають різними. Найчастіше застосовують роялті, паушальний платіж,

комбіновані платежі.

Роялті — це періодичні відрахування від доходів покупця протягом періо-

ду дії угоди. Вони встановлюються у вигляді певних фіксованих ставок (у від-

сотках) і виплачуються ліцензіатом через узгоджені проміжки часу (щорічно,

щоквартально, щомісячно чи до визначеної дати).

152

Паушальний платіж — твердо фіксована сума винагороди, виплачена од-

ночасно. Він може здійснюватися як одноразово, так і в розстрочку, в чистому

вигляді трапляється рідко. Як правило, використовується в тих випадках,

коли вартість ліцензії відносно мала порівняно з вартістю обладнання або

коли важко контролювати показники діяльності ліцензіата.

Комбінований платіж передбачає виплату авансового паушального плате-

жу при підписанні угоди і платежу роялті залежно від обсягу виробництва і

реалізації.

Міжнародний інжиніринг і франчайзинг в системі зовнішньоторговель-

них операцій. Міжнародний інжиніринг — діяльність з надання комплексу

послуг виробничого, комерційного і науково-технічного характеру, здійсне-

них як спеціалізованими фірмами, так і промисловими, будівельними та ін-

шими компаніями.

Весь комплекс інжинірингових послуг можна поділити на дві групи:

1) пов’язані з підготовкою виробничого процесу (передпроектні, проектні,

післяпроектні та спеціальні);

2) із забезпечення нормального процесу виробництва і реалізації продук-

ції. До цієї групи належать роботи, пов’язані з оптимізацією процесів експлу-

атації, управління підприємством і реалізації його продукції.

Отже, інжиніринг є важливим засобом підвищення ефективності вкладе-

ного в об’єкт капіталу. Його завдання — одержання замовниками найкращих

результатів від вкладень капіталу та інших витрат.

Інжиніринг як вид зовнішньоторгових операцій має певні особливості:

• є однією з форм послуг виробничого призначення, яка безпосередньо не

втілюється в речовій формі, а виявляється в корисному ефекті (цей ко-

рисний ефект може мати матеріальний носій, наприклад проектна і тех-

нічна документація, графіки, креслення тощо, або не мати — навчання,

управління та ін.);

• пов’язаний в кінцевому рахунку з підготовкою і забезпеченням процесів

виробництва і реалізації, розрахованих на проміжне і кінцеве споживан-

ня матеріальних благ; самі послуги виробничого характеру не належать

до інжинірингу;

• як окрема сфера виробничої діяльності носить комерційний характер,

тобто стає об’єктом купівлі-продажу;

• відрізняється від ліцензії, ноу-хау та інших форм у сфері технологій.

Інжинірингові послуги є відтвореними, вартість яких визначається сус-

пільно необхідними затратами часу на їх виробництво, і мають багато

продавців для їх реалізації. Ліцензії і ноу-хау пов’язані з реалізацією

нових на даний час відтворених знань виробничого призначення, які ма-

ють обмежену кількість продавців.

Останнім часом на світовому ринку інжинірингових послуг з’явився новий

вид послуг — реінжиніринг, які надають іноземні інжинірингові фірми.

Реінжиніринг — це інженерно-консультаційні послуги з перебудови сис-

тем організації та управління виробничо-торговими й інвестиційними проце-

сами господарського об’єкта з метою підвищення його конкурентоспромож-

ності та фінансової стійкості. Реінжиніринг поділяється на два види: кризовий

і реінжиніринг розвитку.

Франчайзинг — система передання чи продажу ліцензій на технологію і

товарний знак. Сутність його полягає в тому, що франчайзер, що має високий

153

імідж на ринку, передає на певних умовах невідомій споживачам фірмі (фран-

чайзіату) право, тобто ліцензію (франчайз) на діяльність за своєю технологією

і під своїм товарним знаком, одержавши за це певну компенсацію (дохід).

Франчайзинг доцільний насамперед для галузей, що мають велику кількість

послуг з персональним обслуговуванням, таких, як ресторанний бізнес, го-

тельне господарство, автопослуги, побутове, ремонтне обслуговування тощо.

Правове регламентування франчайзингу багато в чому визначається чинним

законодавством про ліцензування товарних знаків і фірмових найменувань, а

також нормативними актами щодо валютного регулювання ЗЕД.

Міжнародний туризм. Він істотно впливає на розвиток міжнародних гос-

подарських зв’язків, економіку окремих країн. Під туристичною індустрією

розуміють сукупність виробничих, транспортних і торгових підприємств, що

виробляють і реалізують туристичні послуги і товари туристичного попиту.

Сюди відносять готелі та інші заклади для розміщення туристів, транспорт,

підприємства громадського харчування, підприємства, що випускають су-

веніри та інші товари туристичного попиту.

Туристична діяльність — надання різних туристичних послуг відповідно

до вимог законодавства України. Суб’єктами туристичної діяльності в Ук-

раїні є підприємства, заклади, організації, незалежно від форм власності, фі-

зичні особи, зареєстровані в установленому законодавством України порядку,

які мають ліцензію на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням турис-

тичних послуг.

Ліцензуванню на здійснення туристичної діяльності підлягають турагент-

ства, бюро подорожей, бюро екскурсій, бюро з прийому туристів, туроперато-

ри, готелі, мотелі, кемпінги, туристичні комплекси і бази, інші фізичні та

юридичні особи, що здійснюють туристичну діяльність.

Туристичні послуги, запропоновані як товар на світовому ринку, pізно-

манітні. До них належать розміщення туристів (в готелях, мотелях, пансіона-

тах, кемпінгах); переміщення туристів до країни призначення і в межах пев-

ної країни різними видами пасажирського транспорту; забезпечення туристів

харчуванням (в ресторанах, кафе, барах, тавернах, пансіонатах); послуги,

спрямовані на задоволення культурних потреб туристів (відвідування театрів,

музеїв, природних та історичних заповідників, фестивалів); спрямовані на за-

доволення ділових інтересів туристів (участь в конгресах, симпозіумах, нау-

кових конференціях, ярмарках, виставках); послуги торгових підприємств

(продаж сувенірів, подарунків, листівок); послуги з оформлення документації

(паспорти, візи та ін.).

Туристу можуть бути надані окремі види послуг або повний комплекс пос-

луг. Останній надається шляхом продажу так званих інклюзив-турів і пе-

кідж-турів. Інклюзив-тури частіше використовуються при авіаційних переве-

зеннях як для групових, так і для індивідуальних поїздок. Пекідж-тур також

передбачає надання клієнту повного комплексу послуг, але в нього можуть не

входити транспортні послуги. Принципових відмінностей між цими видами

комплексних послуг немає. Інклюзив-тур більш поширений в західних краї-

нах, пекідж-тур — у США. Структура цих турів залежить від конкретної краї-

ни, складу туристів, їх купівельної спроможності, від характеру послуг, їх

асортименту і якості.

Міжнародний туризм поділяється на виїзний і в’їзний. Виїзний туризм —

це подорож осіб, які постійно проживають в межах однієї країни, в іншу.

154

В’їзний туризм — подорож в межах країни осіб, які в ній постійно не прожи-

вають. За економічними ознаками, залежно від впливу на бюджет країни та її

регіонів, туризм поділяють на активний і пасивний. Активний туризм

пов’язаний з приїздом іноземних туристів у країну, в який-небудь її регіон.

Він є фактором ввезення грошей (валюти) в цю країну чи регіон. Пасивний ту-

ризм пов’язаний з виїздом громадян країни чи регіону в інші держави і виво-

зом грошей з цієї країни. Ці форми туризму відображені в поділі туристичних

зовнішньоторговельних операцій на імпортні та експортні. Туристичний ім-

порт — це пасивний туризм, туристичний експорт — активний.

Види міжнародного туризму класифікують також залежно від мети поїзд-

ки, термінів, засобів пересування і розміщення, вартості поїздки, вікового

складу туристів, сезону та інших ознак. Останніми роками у практиці міжна-

родного туризму швидкими темпами розвиваються нові види туризму: пара-

дорес, таймшер, сільський туризм та ін.

Транспортне забезпечення зовнішньої торгівлі. Під транспортним забез-

печенням розуміють сукупність елементів, які перебувають у тісній взаємодії

і становлять єдину транспортну систему, що об’єднує операції, пов’язані з ви-

робництвом і обігом продукції. Порушення транспортного процесу часто при-

зводить до матеріальних втрат експортера та імпортера, робить вітчизняні то-

вари неконкурентоспроможними.

Застосування базисних умов зовнішньоторговельного контракту спрощує

укладання контрактів, допомагає контрагентам знайти засоби розподілення

відповідальності й вирішує розбіжності, які виникають. Особливості базисних

умов регламентовані міжнародною практикою. Міжнародна торгова палата

розробила і випустила в 1953, 1980, 1990 рр. збірники “Міжнародні правила

тлумачення торгових термінів ІНКОТЕРМС (International Commercial Terms).

Нині використовується збірник, виданий в 1990 р., — “Інкотермс-90”.

Залежно від ступеня розподілу між продавцем і покупцем зобов’язань з до-

ставки товарів і відповідальності за ризики ушкодження чи втрати вантажу і

пов’язані з цим витрати всі умови “Інкотермс” можна поділити на чотири гру-

пи: Е, F, C і D.

4.2.6. Етнополітичний менеджмент

Сутність етнополітичного менеджменту. Особливе місце в політичній дум-

ці належить теорії етнополітичного менеджменту, який є невід’ємною части-

ною державного управління. У своєму розпорядженні він має власну методо-

логію (грецьк. metodas — шлях, спосіб пізнання, logos — вчення, слово).

Методологічні засади містять, з одного боку, систему найзагальніших при-

нципів, положень і методів, що становлять пізнавальну основу наукових

знань щодо управління етнонаціональною сферою, а з іншого — сукупність

прийомів, способів і процедур дослідження, які застосовуються в осмисленні

механізму здійснення етнополітичного менеджменту.

Сутнісному розумінню цього поняття сприяє аналіз відмінностей і взаємо-

залежностей таких дефініцій, як “управління”, “державне управління”, “ме-

неджмент”, “політичний менеджмент”, “етнополітичний менеджмент”.

Управління. Трактується як функція організованих систем (біологічних,

технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтриман-

ня режиму діяльності, реалізацію її програми, мети. Соціальна функція ви-

155

никає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи і

супроводжує всю історію його розвитку, набуваючи політичного змісту й від-

повідних державних форм в умовах соціальної розшарованості. Соціальна

функція виявляється у владно-організуючій діяльності, яка забезпечує узгод-

ження спільної праці та побуту людей для досягнення суспільно значущих

цілей та завдань.

Управління притаманне усім сферам життєдіяльності суспільства. Зокре-

ма, у політичній сфері воно виконує такі функції:

• планування;

• організування діяльності;

• координування;

• регулювання;

• мотивації (забезпечує відповідне стимулювання та використання різних

заохочень політичної діяльності);

• контролю;

• врахування діяльності, тобто визначення міри реально зробленого та до-

сягнутого;

• прийняття рішення.

Вищою наймасштабнішою формою управління є державне управління.

Державне управління. Від інших форм управління суттєво відрізняється

насамперед тим, що забезпечує функціонування і розвиток суспільства як

єдиного цілого.

Державне управління як багатоваріантний вид суспільної діяльності — це:

1) особливий тип соціального управління, що характеризується загальни-

ми владними повноваженнями і функціями, зумовленими як потребами всіх

видів суспільних ресурсів, так і різноманітними сферами суспільного життя;

2) цілісна система органів і установ адміністративного апарату, яка функ-

ціонує скоординовано на національному, регіональному та місцевому рівнях

із різним ступенем централізації та децентралізації з метою розроблення дер-

жавної стратегії розвитку, вдосконалення всіх сфер суспільного життя та

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Перед державним управлінням стоять завдання забезпечити:

• ефективне використання всіх видів ресурсів суспільства з метою його

стабільного функціонування та поступального розвитку;

• розроблення та реалізацію стратегії суспільного розвитку;

• обстоювання основних прав і свобод людини, її соціальну підтримку та

захист [29].

Менеджмент. Термін “менеджмент” походить від англійського to

manage — керувати, організовувати (лат. manus — рука). Пояснюють зміст

цієї дефініції досить широко та об’ємно, оскільки її використання важко об-

межити.

Виник менеджмент як соціально-економічне вчення наприкінці XIX ст.,

коли було здійснено перші спроби синтезувати накопичені на той час знання у

галузі управління виробництвом. Перший систематичний курс управління

для викладання цієї наукової дисципліни у коледжі розробив у 1881 р. амери-

канець Дж. Вартон. Після публікації в 1911 р. книги Ф. Тейлора “Принципи

наукового управління” розпочалося широке впровадження менеджменту в

практику. Заслугою Ф. Тейлора було прагнення протиставити науковий під-

156

хід існуючим традиціям, підійти до трудового процесу як до системи і дати на-

укові засади організації та нормування праці людини.

Подальшим кроком у розвитку менеджменту була спроба вчених створити

теорію управління суспільним виробництвом. Важлива роль у цьому нале-

жить керівникові великої вугледобувної компанії Анрі Файолю (1841–1925)

та його однодумцям, які сформулювали основні принципи й функції управ-

ління — класичні та універсальні і в нинішніх умовах, що сприяють успіху

будь-якої організації:

• необхідність підтримання дисципліни;

• ієрархічне підпорядкування;

• одноосібне управління;

• корпоративний дух;

• орієнтація на прибуток тощо.

За А. Файолем, процес управління складається із кількох взаємопов’яза-

них функцій: планування, організації, мотивації та контролю.

Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX ст. виникли нау-

кові концепції семи головних шкіл: наукового управління, класичної чи ад-

міністративної, людських відносин, поведінкових наук, кількісного підходу,

ситуаційного та системного підходу.

На сучасному етапі менеджмент доповнюється новими знаннями та прийо-

мами завдяки появі кібернетики та широкому впровадженню в практику об-

числювальної техніки. На розвиток менеджменту впливають і зростання рів-

ня освіченості робочої сили, швидкі зміни в технологіях, ринках та

споживацькому попиті.

Таким чином, під менеджментом розуміють сукупність принципів, ме-

тодів, засобів і форм управління матеріальними та людськими ресурсами,

спрямованих на їх ефективне використання задля досягнення цілей управлін-

ня суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окре-

мими спільнотами тощо. Серед цих цілей виступають і проблеми керованості

етнополітичними процесами, оскільки поліетнізм став характерною ознакою

переважної більшості держав світу.

Менеджмент як загальний принцип соціального управління модифікуєть-

ся відповідно до сфер суспільного життя і діяльності таким чином: а) ма-

теріального виробництва — соціально-економічний менеджмент; б) духовного

виробництва — соціально-культурний менеджмент; в) політичного життя —

соціально-політичний менеджмент.

Політичний менеджмент. Відомі українські вчені Г. Щокін і М. Голова-

тий під політичним менеджментом розуміють будь-які дії, рух навколо полі-

тики. Він суттєво відрізняється від іншого менеджменту (виробничого, фінан-

сового, інвестиційного, стратегічного тощо) тим, що здійснюється у такій

специфічній формі, системі цінностей, координат, відносин, як політика. Він

має розглядатися і досліджуватися як одна із невід’ємних складових політич-

ної науки, основне завдання якої — пошук раціональних засад прийняття

політичних рішень, розроблення практичних рекомендацій із соціального уп-

равління, усунення політичних конфліктів [34].

Політичний менеджмент є наукою і мистецтвом керування політичним

життям, якому притаманна така визначальна особливість, як всебічне охоп-

лення своїм механізмом дії усіх багатогранних політичних явищ суспільства:

157

політичних відносин, політичної діяльності тощо. Невід’ємною складовою

цих видів політичного процесу виступає етнонаціональна сфера людського

буття, яку порівнюють із “пульсуючим Всесвітом”.

У III тисячоліття людство вступило розділеним приблизно на 6 тис. етносів

(до 800 з яких вважаються націями) та понад 200 держав, більшість з яких

багатонаціональні. В окремих країнах проживає від кількох десятків до сотні

народів (Росія, Індія, Індонезія, Китай, Пакистан, Іран та ін.). Однонаціо-

нальні країни порівняно рідкісні (Японія, Корея, Бангладеш, деякі держави

Європи — Португалія, Аравійського півострова). Багато народів (курди, бе-

луджі, бенгальці, пенджабці в Азії, фульбе, малинке в Африці та ін.) прожи-

вають у межах двох і більше держав. У абсолютній більшості держав світу

мешкають десятки й сотні етнонаціональних меншин, загальна кількість

яких досягає кількох тисяч.

Така етнічна різноманітність світу спричинила, з одного боку, складні та

суперечливі взаємовідносини як між усіма етнонаціональними спільнотами

(етносами, націями, корінними народами, етнічними та національними мен-

шинами), так і між ними та державою, а з іншого — виникнення постійно іс-

нуючих специфічних і потенційно небезпечних конфліктів.

Все це зумовило потребу у створенні відповідної науково обґрунтованої

системи й механізму управління етнополітичними відносинами у суспільстві.

Етнополітичний менеджмент. Під ним розуміють специфічний вид ді-

яльності держави, її інститутів, політичних, громадських організацій, спря-

мованих на управління етнонаціональною сферою суспільства з метою досяг-

нення певних цілей. Термін “етнополітичний менеджмент” є новим не тільки

для української, а й для зарубіжної науки. У вітчизняній суспільно-політич-

ній літературі він вперше з’явився в “Етнічному довіднику”, в якому, зокре-

ма, зазначено: “етнополітичний менеджмент” є складовою системи державно-

го менеджменту (управління), що здійснює контрольно-регулятивні функції

держави у сфері міжетнічних відносин” [46].

Об’єктом теорії етнополітичного менеджменту є управління міжетнічними

та міжнаціональними відносинами в державі — як основного засобу здійснен-

ня етнополітики. З огляду на це визначення предметом теорії етнополітично-

го менеджменту є теоретико-методологічне та концептуальне обґрунтування

процесу досягнення ефективного управління етнонаціональною сферою со-

ціуму внаслідок організації.

У науковому осмисленні етнополітичного менеджменту істинним повинен

бути не тільки результат дослідження, а й шлях, який веде до нього, тобто за-

соби, методи, інструментарії теоретичного пізнання, а також процес їх засто-

сування, що становить його процедурно-операційний арсенал.

На сучасному етапі зусилля теоретиків етнополітичного менеджменту зо-

середжені на створенні його власної ефективної методології, яка містила б

сукупність різноманітних дієвих методів, процедур та їх комбінацій в об’єк-

тивному осмисленні теорії і практики управління етнополітичними відноси-

нами.

У вивченні теорії етнополітичного менеджменту важливе значення мають

основні методологічні принципи (вихідні положення) — об’єктивність та іс-

торизм.

158

Принцип об’єктивності. Зосереджує дослідження на осмисленні об’єк-

тивних закономірностей, тенденцій, які визначають процеси етнополітичного

розвитку. Аналізується уся система чинників як позитивних, так і негатив-

них. Об’єктивність етнополітичних знань передбачає, що процес їх здобуття

відповідає реальній дійсності, незалежним від людини законам пізнання.

Об’єктивність наукових висновків ґрунтується на доказовості наукових фак-

тів.

Принцип історизму. Вимагає осмислення фактів і етнополітичних явищ у

конкретно-історичних обставинах, у взаємозв’язку і взаємозумовленості, з

урахуванням розташування та етнополітичної орієнтації соціальних етнона-

ціональних груп, верств, громадських організацій. Визначаючи етнополітич-

ний менеджмент, важливо оцінювати генезис його історичних моделей, зміст

їх структурних компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.

Методи етнополітичного менеджменту. Увесь спектр методів, що застосо-

вуються у теорії етнополітичного менеджменту можна поділити на три основ-

ні групи: загальнологічні, теоретичні та емпіричні.

Загальнологічні методи наукового пізнання. Розробляються в межах фі-

лософії (теорії пізнання), застосовуються в теоретичному та емпіричному

пізнанні. Найпоширенішим пізнавальним прийомом етнополітики є абстра-

гування, у ході якого уявно виокремлюють будь-яку суттєво важливу у певній

пізнавальній ситуації властивість об’єкта управління етнонаціональною сфе-

рою, абстрагуючись від усієї решти властивостей для того, щоб спростити си-

туацію й вивчити етноявище у чистому вигляді.

Із цією операцією тісно пов’язаний метод аналізу й синтезу. Під час аналізу

цілісний менеджментський етнополітичний об’єкт послідовно розчленовується

на підсистеми й елементи з метою їх всебічного вивчення. Проте розчленування

досліджуваного об’єкта повинне доповнюватись своєю протилежністю — син-

тезом. Він передбачає уявне об’єднання раніше виокремлених частин менедж-

ментського об’єкта у систему теоретичного знання. У процесі етнополітичних

досліджень аналіз і синтез взаємопов’язані й безперервно взаємозамінюються.

Кожен із них як передумова містить власну протилежність.

Широко застосовані у теорії етнополітичного менеджменту аналіз і синтез

тісно пов’язані з індукцією та дедукцією. Індуктивний метод дослідження і

спосіб міркування дає змогу формувати загальний висновок на підставі влас-

них посилань. Проте отримані таким чином знання завжди неповні, тому ін-

дукція повинна доповнюватися дедукцією — дослідницьким методом, шляхом

якого із загальних посилань відповідно до законів логіки настає узагальнення

особистого характеру.

Серед загальнологічних методів теорії етнополітичного менеджменту за-

стосовуються:

• аналогія — прийом пізнання, за якого на підставі подібності об’єктів

за одними ознаками робиться висновок щодо їх схожості та про інші оз-

наки;

• моделювання — спосіб вивчення об’єкта шляхом створення і досліджен-

ня його копії (моделі, що замінює оригінал у певних аспектах, які ці-

кавлять вчених);

• класифікація — розподіл усіх досліджуваних об’єктів на окремі групи

відповідно до певних важливих для науковця ознак.

159

До першої групи методів належать також ті, які застосовуються переважно

на рівні теоретичного пізнання:

• історичний — передбачає розкриття реальної історії формування етно-

політичного менеджменту в усій її різноманітності;

• логічний — дає змогу звільнитись від випадковостей, несуттєвих дета-

лей й розкрити об’єктивну логіку становлення управлінської системи в

етнополітиці;

• ідеологізація — уявний процес створення ідеальних етноменеджментсь-

ких об’єктів шляхом зміни властивостей реальних предметів;

• сходження від абстрактного до конкретного — уявне теоретичне від-

творення сутності досліджуваного об’єкта.

Методи теоретичного характеру. Їх застосування сприяє осмисленню

сутності, механізму, фаз, стадій тощо управління етнонаціональними проце-

сами на засадах причинно-наслідкової та нормативної залежності. Особлива

важливість цієї групи методів зумовлена такими факторами:

1) теоретичне вивчення подій етнополітики, у тому числі її менеджменту,

повинне ґрунтуватися на попередніх гіпотезах, висунення яких застосовуєть-

ся на загальному баченні етнополітичної ситуації;

2) суперечливість, багатовимірність та нелінійність етнополітичних об’єк-

тів, явищ під час їх осмислення зумовлює, як правило, необхідність застосу-

вання не одного, а комбінації різноманітних методів;

3) багатогранність методів, способів і прийомів, які застосовуються під час

вивчення етнополітичної управлінської сфери, є показником досягнення рів-

ня розвитку етнополітичної науки в цілому.

У контексті цих чинників, починаючи з кінця ХХ ст., у етнополітичних

дослідженнях зарубіжних та українських вчених починають домінувати тео-

ретичні конструкції, зорієнтовані на діалектичний метод, системний та сис-

темно-історичний підходи, порівняльний, комунікативно-кібернетичний, бі-

хевіористичний методи та інші дослідження.

Серед засобів осмислення теорії етнополітичного менеджменту важливу

роль відводять діалектичному методу. З позицій діалектики етнополітичні

процеси — це внутрішньо суперечлива цілісність, що перебуває у стані пос-

тійних змін. На зміст і функціонування їх значно впливають різні соціальні

чинники: історія, мораль, культура, співвідношення класових і національних

сил тощо. Науковці виходять із цих методологічних засад при визначенні

шляхів поліпшення керованості етнополітичними процесами і явищами, за-

безпеченості їх динаміки та стабільності. З метою пізнання етнополітичної

сфери, її менеджментської структури політологи застосовують закони і прин-

ципи діалектики. Етнополітичні явища, механізми управлінського впливу на

них розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку

та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлума-

чення етнополітичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.

Суттєве значення має методологічне осмислення суперечностей як джерела

й рушійної сили етнополітичних процесів. Через взаємодію суперечливих

політичних чинників реалізовуються закономірності функціонування етно-

політичного менеджменту, якому притаманні різні протиріччя між етно-

суб’єктами (особами, етносами, націями, етнонаціональними групами, гро-

мадськими організаціями тощо). Ці суперечності визначають сутність і

160

спрямованість етнополітичного менеджменту, структуру системи його функ-

ціонування. Значний вплив на конкретні форми, механізм організації ме-

неджментської сфери етнополітики мають протиріччя між різними елемента-

ми політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між

політичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами та

політичною культурою і свідомістю. Розмежування провідних і похідних су-

перечностей сприяє з’ясуванню тенденцій етнополітичного розвитку. Ос-

мислюючи етнополітичні суперечності, міжетнічні конфлікти, важливо вияв-

ляти їх джерело, причини, структуру, спрямованість, шлях розв’язання.

Особливе місце в осмисленні теорії етнополітичного менеджменту нале-

жить системному підходу. Загалом у теорії політики цей підхід вперше був

детально розроблений в 50-х — 60-х роках ХХ ст. Т. Парсоном і особливо

Д. Істоном. Сутністю цього методу є філософське уявлення про цілісність

об’єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію систем із

середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем;

про структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяль-

ності суб’єктів соціально-політичних систем. Застосування системного мето-

ду дає змогу розглядати етнополітику, її менеджментську структуру як ско-

ординовану систему її складових множинних елементів, що перебувають у

певному соціальному середовищі. Під час системного аналізу визначають еле-

менти досліджуваних явищ, політичні інститути й норми, структурні підроз-

діли етноуправлінської сфери, специфіку їх змісту та функціонального при-

значення. На цій підставі встановлюють системні зв’язки між ними, які

виражають властиві суб’єктам і об’єктам етнополітичного менеджменту єд-

ність і цілісність, а також аналізують їх взаємодію та субординацію. При цьо-

му елементи етнополітичного менеджменту розглядають як складні, відособ-

лені феномени, що мають свої склад і структуру, виконують певну функцію в

загальній управлінській системі.

Системний підхід виступає суттєвим моментом діалектичного методу

пізнання і застосовується при використанні таких загальнологічних методів,

як аналіз (розчленування системного цілого на різнорівневі за ступенем зна-

чущості складові — підсистеми, компоненти, елементи) та синтез (розгляд

інтегральних властивостей діяльності, які мають складові її елементи). Мето-

дологічне значення системного підходу зростає, коли він поєднується з при-

нципом історичного аналізу етнополітичних явищ і виступає як системно-

історичний підхід.

Його використання дає змогу осмислити динамізм етнополітичного ме-

неджменту щодо його функціонування та трансформації як механізму, у пос-

лідовно-часовому просторі, так і на конкретно-історичному етапі власного

розвитку. Реалізація його передбачає виділення певних типів і видів етно-

політичного менеджменту, що виникали та існують у процесі історичного роз-

витку багатонаціональних поліетнічних суспільств. Цей підхід не тільки

сприяє пізнанню закономірностей й особливостей розвитку різноманітних уп-

равлінських етнополітичних систем, а й дає можливість глибше розглянути

їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити

сутнісну подібність між ними.

Вагома роль в осмисленні етнополітичного менеджменту належить струк-

турно-функціональному аналізу, який передбачає його розгляд як певної