Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

181

Для України ця модель має базуватися на таких факторах: 1) особливостях

національного характеру; 2) конкретних умовах нинішнього перехідного пе-

ріоду; 3) врахуванні міжнародного досвіду демократичних держав.

Національний характер (грецьк. character — специфічна риса, ознака) —

сукупність стійких соціально-психологічних властивостей, притаманних

національній спільноті, що формуються в процесі її життєдіяльності та відоб-

ражаються у культурі, мистецтві, традиціях, ставленні до навколишнього се-

редовища. Незважаючи на мінливість рис національного характеру, зумовле-

них конкретними історичними та соціально-економічними умовами існування

націй, порівнюючи усі відомі дослідження в історичному контексті характе-

рологічних особливостей українців, можна виокремити у них блок “наскріз-

них”, найбільш стійких, притаманних їм стереотипів:

1) розвинене особистісне начало, що виявляється в почутті власної гід-

ності, незалежності та в індивідуалізмі. Українські вчені В. Павленко і С. Та-

гіл підкреслюють, що владі українці служили віддано, але без раболіпства.

Намагались уникнути таких ситуацій, коли б їх принижували грубими слова-

ми; не були настирливими у своїх проханнях;

2) любов до природи. Дослідники зазначають особливий вплив природних

умов на формування української ментальності через певних “посередників”

(сонце, земля, дощ, дерева, рослини, вода, річка, ставок, тварини тощо). Ук-

раїнський фольклор має багато усталених тваринних і рослинних образів, які

символізують певні людські якості: барвінок — символ молодості, явір — сим-

вол краси і кохання тощо. Основними природно зумовленими характеристи-

ками українців стали: господарський індивідуалізм, загострене почуття влас-

ності, працьовитість, доброзичливість, чуйність, м’якість, розвинена уява,

сентиментальність;

3) терпимість. Про цю рису характеру українців писали М. Костомаров,

І. Сікорський, М. Данилевський. На неї помітно вплинула взаємодія україн-

ців з іншими народами, яку М. Костомаров називав “взаємним тертям на-

родів”. Такі цінні якості українського народу, як толерантність, повага до ін-

ших народів та їхніх культур, збереглися до наших днів. Так, Україна — одна

з небагатьох держав колишнього СРСР, в якій немає міжетнічних конфлік-

тів, незважаючи на поліетнічний склад її населення;

4) індивідуалізм. М. Костомаров зазначав, що в натурі українського народу

переважає “власна воля”;

5) інтровертивність. Цю характеристику деякі дослідники вважають ос-

новною ознакою української духовності. Разом з Україною до інтровертивних

суспільств зараховують Корею, Японію, В’єтнам, Індію, Китай, для яких ха-

рактерна насамперед закритість і орієнтація під час здійснення реформ на

внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси. Таким сус-

пільствам притаманна здатність вчитися, спираючись на власний досвід, за-

вдяки чому вони мають вищий та ефективніший інтелект, пристрасну від-

даність власним ідеалам. Із цього випливає, що українець — людина “малих

груп”. Для нього община, сім’я означають набагато більше, ніж абстрактні

групи однодумців. В інтровертивних суспільствах народ відносно спокійний,

терплячий, неагресивний, миролюбний. Інертність, стриманість, терплячість

і наполегливість вирізняли ще давніх предків українців — східних слов’ян

Київської Русі.

182

Наведені визначальні риси національного характеру українського народу

набули втілення у формуванні етнополітичної парадигми розвитку поліетніч-

ного соціуму в Україні та її складової — етнополітичного менеджменту.

4.2.7. Політичний менеджмент

Людина і політика. З давніх-давен відомі такі визначення людини (особис-

тості), як “людина політична”, “людина ідеологічна”. Це цілком природно, ос-

кільки людина — не лише біологічне, а й соціальне явище, їй притаманна будь-

яка форма діяльності, в тому числі й у сфері політики, оскільки і сама по собі

політика — суто людське утворення. Людина спроможна і має потребу брати

участь у політиці, політичних процесах, оскільки саме завдяки цьому вона здат-

на реалізувати (задовольнити) свої інтереси, запити, потреби, переконання.

У політиці людина, на відміну від деяких інших видів діяльності, може ре-

алізувати себе не стільки абсолютно, у відриві від інших людей, скільки спіль-

но з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з інтересами конк-

ретної людини. Об’єднує людину з іншими людьми система поглядів і ідей,

які поділяються багатьма; ця система і є ідеологією. Будь-яка ідея завдяки

людині політичній не лише підтримує, а й продукує певну ідеологію, ідеоло-

геми. Внаслідок суспільно-політичної діяльності такі ідеологеми існують,

розвиваються, стверджуються.

Найбільш вірно буде визначати політику як певну, специфічну людську

діяльність, зумовлену відповідними мотивами, цілями і результатами. Відо-

мий російський політолог Д. Ольшанський визначає і обґрунтовує два основ-

них, базових підходи до вивчення політики як діяльності специфічного роду:

• інституціональний підхід (йдеться про діяльність спеціальних, пере-

важно політичних, інститутів, про результат такої діяльності);

• процесуальний підхід (політична діяльність розглядається як суто спе-

цифічний процес) [102].

Діяльнісний феномен політики зумовлений тим, що будь-яка політична

дія, як і весь політичний процес, обов’язково мають в своїй основі суб’єкта та-

кої політики. Суб’єктом політики є особа, організація або суспільна група,

яка спроможна творити політику, тобто певним чином міцно і відносно само-

стійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, потреб,

впливати на суспільну поведінку інших осіб та спричиняти важливі зміни у

політичних відносинах.

Звідси і виникає суб’єктивність у політиці особи, яка зумовлена: а) об’єк-

тивними факторами, що спричиняють можливості для політичної діяльності;

б) суб’єктивними здібностями особистості до політичної діяльності (знання,

вміння, мотивації, спонукання тощо).

Існує також суб’єктивність у політиці суспільної групи, класу, великої

спільноти. Вони стають суб’єктами в політиці за таких умов:

• існування в них спільного і міцного надлокального зв’язку;

• наявність єдиного і достатнього монолітного усвідомлення власного стано-

вища і спільних інтересів (почуття самобутності, співдружності, взаємоза-

лежності, ідентифікації особи з цілим — групою, внутрішня солідарність);

• існування організації, тобто координація керівними центрами поведін-

ки і дій окремих територіальних угруповань, течій, вікових і професій-

них категорій [105].

183

Серед багатьох концепцій суб’єктивності у політиці виділяють дві основ-

них:

1) немарксистську. Тут домінує індивідуалістична точка зору, тобто ре-

альним і єдиним суб’єктом політики (власне, і історії) визнається індивідуум,

особистість. Звідси і особлива роль особистості в політиці, теорії видатних

особистостей, заперечення ролі мас (стверджується лише наявність певної

суми інтересів, особистостей, які спільно ніякої вирішальної ролі у суспільно-

му процесі не відіграють). Тобто діяльність маси характеризується переважно

як некерована, стихійна, на яку вирішальним чином впливають політики —

особистості;

2) марксистську. Навпаки, вирішального значення у політиці надається

саме масам, а не особистостям.

Суб’єктивність індивідів і груп в політиці здебільшого взаємообумовлена:

з одного боку, вона залежить від інтересів і потреб великих груп, а з іншого —

усвідомлення особистістю (політиком) цих інтересів, його підтримки з боку

таких груп.

Сутність і функції політичного менеджменту. У теорії політичної думки

(філософія політики, політологія, соціальна політика, соціологія політики

та ін.), як і в практиці політичного життя та діяльності, перш ніж давати ви-

значення поняттю “політичний менеджмент”, необхідно розмежувати його з

поняттям “політичне управління”.

Поняття “політичний менеджмент” (як явище, процес) значно вужче, ніж

поняття “політичне управління”, оскільки його базова основа полягає, як на-

голошує український політолог В. Бебик, у тому, що маємо справу з більш

практичною стороною політики — безперервним розглядом, ухваленням та

головне — практичним втіленням у життя політичних рішень, настанов тощо

[12]. Однак таке визначення політичного менеджменту є дещо спрощеним.

Д. Ольшанський, зокрема, під політичним менеджментом розуміє “таку

організацію і управління політичним процесом, які роблять політичний

процес і, зокрема, діяльність політика (партії, організації), максимально

ефективними в конкретних умовах” [103]. Інший російський спеціаліст у

галузі політичного менеджменту Г. Пушкарьова вважає, що політичний ме-

неджмент — це один із видів управлінських відносин в політиці, який дає

змогу вирішувати такі завдання, як зміцнення авторитету державного або

політичного діяча, створення сприятливих умов для діяльності державного

закладу або політичної партії шляхом конструювання у масовій свідомості

їх привабливого образу, формування електоральних переваг населення,

створення політичних союзів і блоків, вплив на противників у політичних

конфліктах та ін. Це об’ємніше, повніше визначення поняття “політичний

менеджмент”.

Найкоротше і, мабуть, найвлучніше визначення терміна “політичний ме-

неджмент” можна сформулювати так: “Політичний менеджмент є наукою і

мистецтвом керувати політичною поведінкою”.

Щоб осмислити сутність політичного менеджменту, слід спершу визначи-

ти загальні функції управління у сфері політики, політичного процесу. Вони

фактично повністю повторюють (лише з певними відмінностями) функції уп-

равління загалом. Це:

184

• функція планування. В політиці будь-який її суб’єкт, структура завжди

визначають загальну мету, розробляють стратегію і тактику з тим, щоб

скоординувати діяльність усіх учасників політичного процесу;

• функція організації діяльності. Як і у інших сферах, в політиці ство-

рюється певна структура управління, визначається і встановлюється

порядок взаємодії учасників політичних відносин і дій, розподіляються

їх повноваження;

• функція координування. Полягає у необхідності забезпечення узгодже-

ності дій суб’єктів політичного процесу (осіб, груп, громадських об’єд-

нань, політичних партій, рухів та ін.);

• функція регулювання. Завдяки цій функції виникає можливість регулю-

вання взаємодії суб’єктів політичного процесу, послідовності дій, акцій,

заходів політичного характеру і змісту;

• функція мотивації. Політична діяльність є можливою і значною мірою

результативною за умови відповідного стимулювання, спонукання до

такої діяльності, використання різних заохочень;

• функція контролю. Без визначення і врахування реальних результатів,

стану політичної діяльності, зіставлення досягнутого із запланованим,

очікуваним політична діяльність втрачає сенс;

• функція врахування діяльності, тобто визначення того, що ж реально

зроблено, досягнуто;

• функція прийняття рішень. Будь-яка діяльність, в тому числі й полі-

тична, неможлива без рішень. Рішення — це певний вибір, який постій-

но робить суб’єкт (учасник) політичного процесу.

Політичний маркетинг — це засоби, а політичний менеджмент більшою

мірою — механізми функціонування, існування політичних процесів, впливу

на політичну поведінку, дії, процеси, політику взагалі. За цією логікою ви-

значення поняття “політичний менеджмент” можна вказати і на таку важ-

ливішу його особливість, як всебічний вплив відповідних факторів і обставин

на сутність, зміст, характер і особливості політичних явищ, процесів.

Політичний менеджмент — це будь-які дії, рух навколо і стосовно політи-

ки, тобто він суттєво відрізняється від іншого менеджменту (виробничого, фі-

нансового, інвестиційного, стратегічного та ін.) тим, що здійснюється у такій

специфічній формі, системі цінностей, координат, відносин, як політика. Він

має розглядатися і досліджуватися як одна з невід’ємних складових політич-

ної науки, головне завдання якої — “пошук раціональних засад прийняття

політичних рішень, розроблення практичних рекомендацій із соціального уп-

равління, усунення політичних конфліктів” [150].

Оскільки політика є унікальним і надто складним зібранням і синтезом

найрізноманітніших типів і форм людської діяльності, то і політичний ме-

неджмент — не менш складний і багатоаспектний феномен, що обумовлює,

регулює політичне життя, політичну діяльність та взаємодію усіх суб’єктів

політики. Політичний менеджмент — це менеджмент у політичній сфері. Він

пов’язаний з багатогранним політичним життям, політичними відносинами,

політичною діяльністю та політичним керівництвом.

Політичний менеджмент зумовлений:

• особливістю політики як специфічного виду суспільної діяльності та

взаємодії;

185

• характером політичної діяльності як специфічного виду людської діяль-

ності загалом;

• політичними цінностями, інтересами і потребами окремих суб’єктів

політичного процесу і взаємодії;

• політичними нормами і політичною думкою, що існують у суспільстві,

класі, групі тощо;

• політичним досвідом і традиціями та ін.

Політичне життя. Однією з основних сфер суспільного життя, пов’язаного

з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними

політичних інститутів, а також з боротьбою за реалізацію певних інтересів, є

політичне життя. Воно характеризується величезною складністю, розмаїтістю;

своєрідністю і неповторністю. Політичне життя — це витвір загалом всього

життя суспільства — економічного, соціального, духовного, морального. Ба-

зисом для виникнення політичного життя були і є різні групи інтересів, на-

самперед майнових.

Сутність політичного життя в суспільстві становлять відповідні політичні

відносини. Основні з них:

• відносини політики і влади;

• політична участь (участь у політиці всіх її суб’єктів);

• політична система і режим (характер та особливості функціонування).

Політичні відносини існують скрізь, на що впливає влада, яка виникає й

існує внаслідок відповідного управління. Це економіка, суспільне життя,

право, культура тощо. Тобто політичні відносини існують не лише у політиці,

а й в усіх сферах життя суспільства — економічній, політичній, соціальній,

духовній та ін.

Основні складові політичного життя суспільства:

• політичні потреби та інтереси;

• політика;

• влада і владні відносини;

• політична участь (діяльність, поведінка);

• політична система суспільства;

• політичний режим.

Політичні процеси (а отже і політичний менеджмент) абсолютно неможливі

без відповідної участі в них різноманітних суб’єктів політичного процесу. Таку

участь стосовно політики, політичних процесів називають політичною. Полі-

тична участь — це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спіль-

ноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Конкрет-

ніше політичну участь розглядають як участь громадян у певних справах

держави. Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини

політичної участі.

Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціо-

нальної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихиль-

ники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому чис-

лі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних,

часто найменших затрат і зусиль.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі, на противагу теорії раціо-

нального вибору, стверджують, що в політичній діяльності домінує партійна

186

ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної со-

ціалізації.

Представники психологічної школи, у свою чергу, вважають, що доміную-

чими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому

важливо вивчати взаємозв’язок, взаємовплив установок особи на її поведінку,

конкретні дії.

На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особ-

ливостей політичної участі, остання залежить не від конкретних психологіч-

них характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від

можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу.

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колектив-

ну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегі-

тимну. Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демокра-

тичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його

громадян, найрізноманітніших суб’єктів політики. Існують дві основні фор-

ми участі громадян у політичному житті: 1) безпосередня — участь (волевияв-

лення) в референдумах, виборах; 2) опосередкована — участь у діяльності різ-

них партій, об’єднань, груп, спілок. Політична участь реалізується через

відповідну політичну поведінку, діяльність.

Центральною сентенцією політичного менеджменту є політична діяль-

ність. Видатний політолог Ж. Бодуен доводить, що поняття “політична діяль-

ність” з’явилося внаслідок певної диференціації різних типів діяльності саме

у соціальній сфері [19]. За такою логікою міркувань одним з найвдаліших

визначень поняття “політична діяльність” вважаємо таке: “Політична діяль-

ність — це специфічний вид людської діяльності, спрямований на регулюван-

ня і збалансування інтересів та відносин між соціальними (національними)

групами, політичними суб’єктами, що відображають їх інтереси, з одного

боку, та між ними і державними інституціями з іншого, досягнення в суспіль-

стві згоди та консенсусу”.

За визначенням українських політологів політична діяльність — невід’єм-

на складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає

в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій,

суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інте-

ресів, насамперед завоювання, утримання і використання влади [111].

А. Боднар трактує політичну діяльність як індивідуальну або колективну,

спонтанну або організовану діяльність суспільних суб’єктів, що прямо чи опо-

середковано виходить з інтересів великих суспільних груп і цінностей, яких

вони дотримуються [105].

Політичну діяльність поділяють на такі види:

• теоретична (ідеологічна, законодавча, соціологічна, науково-організа-

ційна, методична та інша діяльність, пов’язана з розробленням теоре-

тичних засад політики);

• практична (депутатська, урядова, діяльність в органах місцевого са-

моврядування, в політичних партіях, громадських організаціях і

об’єднаннях, в рухах, робота під час виборчих кампаній, проведення ре-

ферендумів, опитувань громадської думки, участь у мітингах, демонс-

траціях, маршах протесту або підтримки, пікетуваннях тощо).

187

Дві основні форми політичної діяльності: та, що здійснюється на громадсь-

ких засадах, і та, що здійснюється на професійних засадах (депутатська діяль-

ність, робота в апаратах політичних партій, рухів, організацій тощо).

Західна політологічна наука виділяє три основних концепції (моделі) полі-

тичної діяльності:

1) елітарна концепція (модель). Доводиться, що політична діяльність —

це призначення передусім еліти суспільства, а для народу така діяльність вва-

жається непотрібною, зайвою;

2) концепція плюралізму еліт. Прихильники цієї концепції обстоюють

точку зору, що у суспільстві є не одна, а багато еліт, серед яких виділяється

панівна;

3) концепція “моделей майбутнього державного управління”. Стверджу-

ється, що у майбутньому не існуватиме якоїсь однієї моделі державних інсти-

тутів і соціальних установ (політичних партій, засобів масової інформації),

вони створюватимуться стихійно, під безпосереднім впливом життєвих обста-

вин, конкретного досвіду і традицій.

У полі зору громадської думки, як правило, є ті проблеми, події, явища і

факти, які становлять загальний суспільний інтерес, відрізняються від інших

своєю актуальністю, допускаючи при цьому різні точки зору, дискусії та спо-

нукаючи до дискусій. Визначальним, детермінуючим рушієм політичної

діяльності є конкретні політичні цінності.

Політичні цінності — це найвищі принципи, що забезпечують злагоду в

суспільстві чи в окремих соціальних групах щодо основних цілей і проблем;

віра у бажаний і кращий (або найкращий) тип політичної системи, у політич-

ні мету і засоби досягнення такої мети та уявлення про них. На основі полі-

тичних цінностей суб’єкти політичного процесу обирають відповідний спосіб

поведінки, а громадяни, нації спроможні навіть кардинально змінювати сус-

пільну ситуацію і політичну систему суспільства. У складному політичному

житті орієнтирами є політичні цінності. Саме завдяки їм люди пізнають світ

політики.

У національному суспільстві, як слушно зазначає відомий політолог

А. Боднар, найвищою цінністю, що об’єднує його членів, є збереження ціліс-

ності та незалежності держави. Якщо виходити з наведеного, то можна ствер-

джувати, що найвищою цінністю, спроможною об’єднати весь український

народ, є ідея національного державотворення. Досягнення цієї мети — склад-

не завдання, яке потребує узгодження, або консенсусу, ідей і думок багатьох

суб’єктів суспільно-політичного процесу.

Політичні цінності виявляються в політичних нормах. Політична нор-

ма — це правило досягнення політичних цінностей. Такі норми існують у

трьох сферах соціальної дійсності: в нормативних висловлюваннях тих, хто

при владі, й тих, хто підпорядкований владі; в соціальних відносинах, які зу-

мовлюють правила функціонування певних політичних норм; у свідомості —

як почуття або переживання політичних норм. Не слід ототожнювати полі-

тичні норми і політичні принципи.

Розрізняють основні та операціональні політичні норми. Наприклад, у то-

талітарному суспільстві принцип керівної ролі однієї з політичних партій є

основною політичною нормою, а обов’язкова належність керівних кадрів у та-

кому суспільстві (країні) до конкретної партії є операціональною нормою.

188

На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу вибирають

відповідний спосіб поведінки. Мета політичної діяльності — зміцнення або

послаблення, а то і руйнування відносин між особами, соціальними групами,

класами. Тому такі відносини мають характер співробітництва (взаємодії) та

боротьби (зіткнення, протистояння).

Основою співробітництва або, навпаки, боротьби в процесі політичної

діяльності є намагання зберегти або змінити (знищити) існуючий у державі

суспільний порядок шляхом визнання або невизнання економічного, політич-

ного, ідеологічного володарювання певного суспільного класу в даній дер-

жаві.

Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, які мають місце:

• у сфері відносин між суспільними класами (групами);

• у сфері відносин влади (між тими, хто керує, і тими, ким керують);

• у сфері відносин в межах влади (наприклад, встановлення коаліційного

способу здійснення влади, гласності у процесі прийняття рішень тощо);

• у сфері політичних відносин між індивідами і групами.

Політика — явище, неможливе без спілкування, взаємодії, взаємовпливу,

її реалізація завжди має місце за умови, коли один суб’єкт політики у певний

спосіб впливає на інших. У такому процесі одночасно можуть брати і най-

частіше беруть участь надто багато суб’єктів (особи, групи, партії, організації,

об’єднання тощо).

Політична взаємодія — це певні відносини з приводу політики як такої та

її окремих ознак (складових), наприклад влади. Українські політологи В. Ми-

рончук і В. Храмов вказують на необхідність розмежовувати суспільно-полі-

тичні відносини і відносини в політиці. “Суспільно-політичні відносини, —

зазначають вони, — це такий тип зв’язку сукупних учасників взаємодії,

який, стає політичною структурою суспільства. Його інституціональний

носій — політична система суспільства, яка у своєму функціонуванні біль-

шою або меншою мірою відчужується від конкретних індивідів” [100].

Політична взаємодія існує у двох основних формах: 1) неформально (без

участі певних політичних інституцій — передусім між особами, групами);

2) формально (через і за допомогою політичних інститутів — формальних

структур). У процесі формальної взаємодії громадяни “делегують” формаль-

ним організаціям свою волю, настанови задля їх реалізації такими організа-

ціями. Політична взаємодія неможлива без існування громадської думки,

певних політичних потреб, політичних міфів, політичних традицій та риту-

алів.

Успішною політична діяльність може бути тоді, коли невід’ємними чинни-

ками її є: політичний аналіз; політичний прогноз і політичне консульту-

вання.

Політичний аналіз (грецьк. analysis — розкладання, розділення) — це:

1) метод, що передбачає розумове розкладання політичних явищ на окремі

складові; 2) сукупність способів і прийомів прикладного дослідження полі-

тичної ситуації [109].

Таке визначення не є однозначним у найбільшому наближенні до сутності

політичного менеджменту. Більш прийнятним є таке визначення: “Політич-

ний аналіз — це процес збирання і узагальнення інформації про політичну

189

систему загалом і окремі її складові, виявлення зв’язків, взаємозалежності та

механізмів взаємодії суб’єктів політичного процесу, його закономірностей,

аналогів і детермінант з метою прогнозування напрямів і майбутніх резуль-

татів, наслідків політичних дій та їх впливу на розвиток суспільства” [115].

Ключовим поняттям політичного аналізу є політична ідея як форма осмис-

лення політичної дійсності.

Політичний прогноз — процес розроблення науково обґрунтованого мір-

кування про можливий варіант розвитку політичних подій у майбутньому,

альтернативних шляхів та строків їх здійснення, а також розроблення реко-

мендацій з практичної діяльності в умовах певної теоретичної дійсності.

Об’єктом політичного прогнозування можуть бути: політичні системи,

політичні партії, влада, політичні групи, окремі особи, тобто усі суб’єкти

політики, політичного процесу. Для здійснення політичного прогнозування,

розроблення і реалізації стратегічної політики будь-який політик, учасник

політичного процесу повинен обов’язково мати стратегічне мислення у полі-

тиці. Політичне прогнозування — не своєрідна проекція у майбутнє, передба-

чення очікуваного результату, це науково обґрунтована, всебічна інформація

про майбутній розвиток певних політичних процесів і розроблення на цій ос-

нові відповідних стратегічних і тактичних засад політичної діяльності.

Політичний прогноз — це: а) науково обґрунтоване судження про можли-

вий стан об’єктів у майбутньому і про шляхи розвитку; б) спосіб наукового

обґрунтування політичних рішень. Методологічною основою політичного про-

гнозування вважається філософія політики, оскільки лише за її допомогою

можна здійснювати справді комплексний, всебічний аналіз політичних явищ,

подій, процесів, прогнозувати їх розвиток. Останнім часом почала активно

формуватися і така порівняно нова наукова дисципліна, як політична про-

гностика.

Основна мета політичних прогнозів: позбавитися небажаного, неочікува-

ного, незадовільного (для конкретного суб’єкта політики) розвитку політич-

них подій; призвичаїтися до незворотного, того, що може відбутися майже не-

минуче; прискорити вірогідний розвиток певного політичного явища, процесу

в бажаному напрямку. Політичні прогнози здійснюються з метою: визначен-

ня основних тенденцій у розвитку міжнародних відносин; передбачення роз-

витку політичних конфліктів, підсумків виборчих кампаній; визначення по-

пулярності політичних партій, громадських організацій, об’єднань, окремих

лідерів, державних, громадських діячів; можливих наслідків певного полі-

тичного рішення тощо.

Політичний аналіз і політичний прогноз, як правило, здійснюються за

чиєюсь потребою, запитом, замовленням. Цей адресат найчастіше і очікує,

отримує від виконавців аналізу і прогнозу політичного консультування, від-

повідних порад.

Політичне консультування — одна з прикладних сфер політичної психо-

логії, що перебуває на стику з прикладною політологією і політичною соціо-

логією і пов’язана з наданням необхідної політико-психологічної допомоги

окремому політику, політичній партії або організації в оптимальному здійс-

ненні ними політичної діяльності [102]. Здійснює політичне консультування

політичний консультант — людина, яка має здебільшого певну підготовку,

знання, практику суспільної, політичної діяльності.

190

Реальним учасником політичного життя людину робить її політична со-

ціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження

власного політичного “Я” як за рахунок засвоєння політичного досвіду, прак-

тики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації. Виокремлюють

два основних періоди політичної соціалізації людини: перший охоплює ди-

тячі та юнацькі роки, другий — активне доросле життя і діяльність. Політич-

на соціалізація зумовлена конкретно-історичними умовами суспільства, ха-

рактером політичного життя. Це засвоєння особою певного соціального і

політичного досвіду, нагромадженого суспільством і сконцентрованого в

культурних традиціях, цінностях, нормах статусної та рольової поведінки.

Результатом політичної соціалізації є вміння людини: а) орієнтуватися в

суспільно-політичному просторі; б) брати участь у розв’язанні соціально-полі-

тичних та інших проблем, пов’язаних з управлінням справами суспільства і

держави. Раніше, за так званої комуністичної системи, основний акцент у

процесі соціалізації особистості робився на засвоєнні людиною інформації,

певних норм і цінностей, а згодом — на самостійному аналітичному підході до

засвоєння інформації, на її переробленні, вмінні використовувати таку інфор-

мацію у практичній діяльності. При цьому особливе значення надається тому,

наскільки соціалізація особи сприяє її поведінковій діяльності у процесі ви-

борів, референдумів, іншого визначення громадської думки при прийнятті рі-

шень, що стосуються політики.

Механізм, канали політичної соціалізації специфічні для кожного суспіль-

ства. Вони пов’язані з переданням особі певних традицій, залученням до до-

мінуючої політичної культури. Існують і так звані універсальні, суспільно

значущі інститути політичної соціалізації: сім’я, система освіти, засоби масо-

вої інформації, державні, партійні, громадські організації, окремі політичні

події та акції. Роль, значення, спрямованість та ефективність дій різних інс-

титутів політичної соціалізації особи залежать від багатьох обставин: особли-

востей політичної системи в конкретній країні, її стабільності; правового

поля; рівня демократизації; стану розвитку громадянського суспільства

тощо.

У процесі політичної соціалізації людина опановує певні соціальні, полі-

тичні ролі, апробовує їх через діяльність, змінює власну поведінку. Ефектив-

ність політичної соціалізації, її глибина (предметність) залежать від віку

людини, здобутих знань, практичного життєвого досвіду, сприйняття полі-

тичного життя, об’єктивної, критичної оцінки дійсності тощо.

Політична соціалізація як процес залучення особи до політичного життя

містить такі елементи: політичні інтереси; політичні потреби; політичні знан-

ня; політичні утвердження; політичні емоції; політичну волю; політичну ак-

тивність; політичну діяльність.

Політичні технології. Політичний менеджмент можна уявити і як набір

відповідних політичних технологій (грецьк. — мистецтво, майстерність), тоб-

то сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення

необхідного політичного результату [110]. У політичній практиці політичні

технології — це сукупність методів застосування об’єктивних законів політи-

ки, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, доку-

менти, нормативи, розпорядження. Політичні технології є системою засобів,

завдяки яким реалізуються політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним