Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

Управління — це складний і майже універсальний суспільний феномен. У

широкому плані він трактується як функція організованих систем (біологіч-

них, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, під-

тримку режиму діяльності, реалізації їх програми, досягнення їх мети [31].

На своєрідній, інтегруючій особливості управління як цілісної системи наго-

лошував і відомий теоретик менеджменту П. Друкер, вказуючи на те, що уп-

равління перетворює неорганізований натовп, групу на організовану, впоряд-

ковану систему. Саме з організуючих, впорядковуючих характеристик

виводять поняття “управління” М. Альберт, М. Мескон, Ф. Хедоурі, які ствер-

джують, що “управління — це процес планування, організації, мотивації і

контролю, необхідний для того, щоб сформувати та досягти мети органі-

зації”.

Якщо відтінювати соціально-етичні, педагогічні проблеми управління, які

останнім часом широко досліджуються, то можна погодитися з окремими вче-

ними (К. Грищенко), які визначають управління як вид діяльності, що харак-

теризується взаєминами людей в процесі вироблення, прийняття і реалізації

управлінських рішень [7].

Отже, при розгляді феномена поняття “управління” доходимо висновку,

що в загальнотеоретичному плані під ним розуміють систематичний вплив

суб’єкта управлінської діяльності (однієї людини, групи людей або спеціаль-

но створеного органу) на соціальний об’єкт, яким може виступати суспільство

в цілому або окрема його сфера (економічна, соціальна), окрема установа, фір-

ма тощо, з тим, щоб забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування,

динамічну рівновагу із зовнішнім середовищем і досягнення поставленої

мети [3].

Якщо йдеться про управління як цілісний, об’ємний феномен, то мають на

увазі, що суб’єкт управління впливає на об’єкт не спонтанно, хаотично, а на

підставі відповідного знання, теорії. Об’єктом управління при цьому є: сус-

пільство в цілому; окремі сфери суспільства (економічна, політична, соціаль-

на, духовна); різні ланки суспільства, соціуму (організація, установа, заклад

тощо).

Певне виокремлення поняття “управління”, його відмежування від термі-

на “менеджмент” мають місце тоді, коли фахівці визначають функції, своєрід-

ність специфіки управління як такого. Для підтвердження цієї тези розгляне-

мо три таких сюжети:

1. Виділяють чотири первинних і основних функції управління:

• планування (визначення цілей, мети, завдань організації);

• організування (створення певних структур організацій для спільної

діяльності);

• мотивація (спонукання членів організації до діяльності, досягнення

певних результатів);

• контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей) [19].

2. У практиці управління останніх років в узагальненому плані виділяють

багато моделей управління, з яких найпоширенішими є три — американська,

японська і західноєвропейська. Щоб розрізнити ці моделі, виокремити від-

мінне між ними, слід брати до уваги не лише особливості економічного госпо-

дарювання, а й національно-культурні особливості країн, народів і навіть ці-

лих континентів.

3. Український фахівець у галузі управління Г. Щокін зазначає, що впро-

довж ХХ ст. виділилося шість шкіл управлінської думки: класична школа

управління; школа “людських відносин”; емпірична школа управління; шко-

ла соціальних систем; “нова” школа (як розвиток кількісної школи); менедж-

мент людських ресурсів [52]. Отже, такі управлінські школи подають фено-

мен “управління” як складне, багатоаспектне соціально-економічне явище.

менеджмент. Оксфордський словник англійської мови дає такі визначен-

ня поняття “менеджмент”: “спосіб (манера) поведінки з людьми, мистецтво

управління; специфічні здібності та адміністративні навички; орган управ-

ління; адміністративна одиниця”. Г. Щокін тлумачить поняття “менедж-

мент” як “управління будь-яким соціальним об’єктом, володіння майстерніс-

тю управління, високий професіоналізм” [52]. Якщо визначати менеджмент з

позицій різних професійних модифікацій, то з економічної точки зору ме-

неджмент — фактор виробництва разом з працею і капіталом; з точки зору ад-

міністратора — система влади і організації; з точки зору соціолога — елемент

структури суспільства і системи соціальних статусів.

Менеджмент можна уявити, охарактеризувати і пояснити як сукупність

відповідних соціальних відносин. Е. Бабосов, наприклад, пропонує диферен-

ціювати соціальні відносини за такими типами:

• за суб’єктом (носієм) соціальних відносин: індивідуальні (особистісні),

міжособистісні, внутрігрупові, міжгрупові, міжнародні;

• за об’єктом: економічні, політичні, соціокультурні, релігійні, сімейно-

побутові;

• за модальністю (характером взаємозв’язків між індивідами, групами):

співпраці, взаємодопомоги, суперництва, конфлікту, субординації.

Соціальні відносини при цьому поділяють на офіційні та неофіційні [3].

Виділяють також шість основних типів соціальних відносин: службові, функ-

ціональні, технічні, інформаційні, спеціалізовані та ієрархічні.

Менеджмент — це відповідна взаємодія між людьми, між групами, колек-

тивами людей. Н. Коломінський вказує, що в усій системі управління людина

виступає в трьох аспектах:

• у межах самоорганізації вона організує саму себе;

• у межах суборганізації вона є організатором інших систем і підсистем;

• у межах метаорганізації вона сама є предметом, який організують інші

люди [2].

Своєрідно і нетрадиційно, але досить точно феномен “менеджмент” подає у

словнику “Современный политологический словарь” (М., 2000) російський

політолог В. Даниленко. Менеджмент, за його визначенням, це: 1) управлін-

ня, вид діяльності, пов’язаний з керуванням людьми у різноманітних органі-

заціях; вміння домагатися поставленої мети, використовуючи працю, інте-

лект, мотиви поведінки інших людей; 2) галузь людського знання, що

допомагає здійснювати функції менеджменту; 3) певна категорія людей, со-

ціальний прошарок тих, хто виконує роботу з управління [17]. Найширшим є

визначення автором “менеджменту” в пункті 1. Це вид діяльності, пов’язаний

з відповідною людською працею, але переважно з управлінням не просто

людьми, а особистостями, які знаходяться у різних організаціях.

Дещо вужче, проте ближче до конкретного, передусім матеріального, ви-

робництва характеризують поняття “менеджмент” російські автори спеціаль-

ного видання “Социальные технологи: Толковый словарь” (Отв. ред. В. Н. Ива-

нов. — Москва; Белгород, 1995). “Менеджмент, — пишуть вони, — це спосіб

управління, який забезпечує організацію праці, підвищення її продуктив-

ності, орієнтацію підприємства на прибуток і дохідність, чутливість до різних

новацій, втілення їх у виробничій діяльності” [8].

Менеджмент має розглядатися і аналізуватися відповідно до специфіки

конкретних об’єктів управління, головними з яких є держава, галузь, підпри-

ємство (установа), колектив, особистість. За наявності певних загальних прин-

ципів, наукових методів, технологій і механізмів управління цими об’єктами

існують і принципові відмінності, особливості впливу на них, керування

ними. Відтак, предметом менеджменту як наукової дисципліни є процес

впливу на такі об’єкти, на соціум в цілому як об’єкт управління.

У менеджменті вирізняють управління як таке і управління як систему.

Управління — це процес, що ґрунтується на наукових засадах. Система уп-

равління — механізм, що забезпечує управління як процес. Він має окремі

складові, послідовність використання яких становить відповідну управлінсь-

ку технологію. Управлінська технологія містить певні операції: інформацій-

ні, обчислювальні, організаційні, логічні. Тобто управлінська технологія —

це прийоми, порядок, регламент здійснення процесу управління.

Окрема закінчена, логічна, цілеспрямована дія називається управлінсь-

кою операцією. Перебіг (здійснення) операцій у часі та просторі є власне про-

цесом управління. При цьому порядок виконання операцій може бути послі-

довний, паралельний і паралельно-послідовний.

Як і кожна наукова дисципліна, менеджмент має власні категорії, централь-

ною з яких є “мета управління”. В найзагальнішому вигляді мета управлін-

ня — це ідеальний образ бажаного результату, управлінської взаємодії суб’єкта

і об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку. Саме ви-

бір, формування, обґрунтування мети — вихідні пункти процесу управління.

При цьому мета управління завжди постає як майбутній стан соціального

об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку.

Ставлення до сутнісного змісту мети управління нині є надто специфічним.

Воно все більше базується на твердженні, що цінності життя набагато сут-

тєвіші та важливіші, ніж мета виробництва. Зокрема, в американській та

японській літературі дедалі активніше дискутується питання щодо надання в

управлінні перевагам результатів, а не меті — прибуток, капітал тощо. В ре-

зультатах управління все більшого значення набувають соціально-моральні

здобутки, напрацювання, пов’язані з результатами, духовним розвитком осо-

бистості. Стосовно мети управління дедалі важливішим стає формування “де-

рева цілей” за принципом “від загального до окремого”. Особливо інтенсивно

цей процес розвивається в соціальному управлінні, де системний характер

має вся система такого управління. “Дерево цілей” будується за принципами

технологізації, шляхом прогностичного відпрацювання і висунення різно-

манітних гіпотез і цілей.

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

1. Оскільки термін “менеджмент” трактується іноді дуже широко, в осно-

ву його визначення має бути покладене англійське to mеnage (керувати), яке

походить від латинського mаnus (рука). За такою логікою термін “менедж-

мент” означає буквально “керувати людьми”.

1

2. Менеджмент — це певне вміння досягати відповідної мети за рахунок

використання праці, інтелекту, здібностей, мотивів поведінки, діяльності ін-

ших людей. Тобто менеджмент — це управління людьми заради людей і для

людей, оскільки завдяки управлінню, управлінським діям досягається певна

мета, задовольняються потреби людей тощо.

3. Менеджмент — це особлива, специфічна галузь знань і професійної спе-

ціалізації людей, які називаються менеджерами і здебільшого належать до

певного адміністративного апарату підприємства, установи, організації тощо.

1.2.1.Менеджментякпроцесуправління

Така назва параграфа зумовлена тим, що, як зазначалося вище, за усієї

близькості понять “менеджмент” і “управління”, термін “управління” є шир-

шим. У найзагальнішому визначенні управління — це свідомий вплив людини

на об’єкти, процеси та їх учасників, що здійснюється наданням певної спрямо-

ваності діяльності й отриманню бажаних результатів []. Конкретизованішим

є таке визначення поняття “управління”: це специфічна функція організацій-

них систем різної природи (технічних, соціальних, біологічних), що забезпечу-

ють збереження їх структури, підтримку певного стану або переведення в ін-

ший стан відповідно до об’єктивних закономірностей існування певної системи.

Здійснюється управління шляхом впливу однієї підсистеми (керуючої), на

іншу (керовану), на процеси, що в ній відбуваються і стосуються її.

Управління — це процес, а менеджмент — зміст цього процесу (спосіб, ма-

нера, технологія управління). Сутність менеджменту як процесу управління

можна визначати і аналізувати через основні управлінські функції: прогнозу-

вання, планування, керування, координування, контроль, прийняття рішень;

добір, навчання персоналу, забезпечення професійної кар’єри працівників,

їхнього психічного здоров’я; профілактика та подолання стресів в організації,

об’єднання людей, формування у працівників відданості організації; створен-

ня сприятливого психологічного клімату в організації; мотивація; оцінка, ко-

мунікація; вирішення фінансових питань; представництво; ведення перего-

ворів, підписання договорів та ін.

Систематизуючи наведені та інші функції, багато фахівців з управління

виділяють чотири основних, або первинних функцій управління:

• планування (визначення того, якими мають бути цілі організації і що

повинні робити її члени, щоб досягти цих цілей);

• організування (створення певної структури, яка дає можливість людям

ефективно працювати для досягнення поставлених цілей);

• мотивація (спонукання членів організації до діяльності для досягнення

їх особистих цілей і цілей організації);

• контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей).

При цьому первинні функції управління, на думку деяких авторів,

об’єднуються між собою двома процесами, які притаманні кожній з первин-

них функцій: комунікацією (обмін інформацією) і прийняттям рішень (вибір

альтернатив при здійсненні управлінських функцій). Керівництво (лідерство)

виступає в цьому разі як самостійна діяльність, яка передбачає можливість

впливати на окремих працівників і групи працівників таким чином, щоб вони

працювали в напрямі досягнення цілей, що дуже важливо для успіху органі-

зації [19].

Управлінська думка виникла і сформувалася надто давно, проте її ґенеза

особливо помітно прогресувала з початком промислових революцій ХІХ ст.

Тоді управлінців передусім хвилювало питання підвищення ефективності ви-

робництва. Такий підхід до управління набув назви “технічного підходу”.

Згодом, у 30-х роках ХХ ст. в управлінні з’явилася, розвинулася і нині є особ-

ливо відчутною в теорії і практиці управління так звана “школа людських

відносин” (поведінкова школа), базовими засадами якої є людська поведінка,

її характер і особливості з огляду на психологію, соціологію, педагогіку тощо.

Теоретичні засади такої школи заклали видатні вчені в галузі управління

Е. Мейо, А. Маслоу та ін.

Як масове явище в галузі загальної теорії управління менеджмент виник

внаслідок здійснення управлінської революції на Заході у 60–80-х роках

ХХ ст. Він тісно пов’язаний з ефективністю управлінських впливів у соціаль-

ній сфері та їх зворотним впливом на ринкову структуру, економіку, фінанси,

персонал управління тощо [17]. Сучасна парадигма соціального управління

передбачає: а) використання науково-аналітичних підходів в управлінні,

впровадження так званого цільового управління; б) посилення державного

управління щодо регулювання громадських справ, розвитку самоуправління

громадян, посилення регіонального, муніципального управління і самовряду-

вання; в) впровадження дієвої системи відбору, підготовки і використання

управлінських кадрів.

Нині, зазначають російські вчені-управлінці, головною умовою виживан-

ня світу є прискорення темпів соціального прогресу, залучення колективного

розуму, інноваційних ресурсів регулювання соціального простору, досягнен-

ня соціальної рівноваги у світі. Отже, необхідне повне використання основно-

го ресурсу виживання людства — управлінського [17].

Як складний процес, управління має кілька тісно поєднаних елементів, ос-

новними серед яких є:

• розроблення наукових засад управління;

• науковий добір працівників;

• організація співпраці керівництва і підлеглих, навчання і тренування,

узагальнення і поширення кращого досвіду управлінської діяльності.

Завдяки багатьом дослідженням останнім часом вдалося розробити так

званий антропосоціальний (“людський” — за Г. Дмитренком) підхід до управ-

ління суспільством [11]. Такий підхід є практично протилежним нещодавно

домінуючому “технократичному підходу”, в центрі якого як основна домінан-

та у розвитку виробництва, його вдосконаленні перебувала не людина, а інші

(передусім технічні, матеріальні) засоби. З огляду на це вирізняють такі ос-

новні тенденції розвитку сучасного менеджменту:

• домінуюча роль в менеджменті людського фактора, людських ресурсів;

• прагматичний характер менеджменту, його спрямованість на вирішен-

ня конкретних завдань;

• універсалізація управління в організаціях різного масштабу і профілю

діяльності;

• висунення професіонала-менеджера як ключової постаті ефективного

управління;

• формування механізму управління “за цілями і результатами” (цільове

управління) [11].

Всеохоплюючим є соціальне управління суспільством, що, у свою чергу,

поділяється на управління окремими сферами, галузями, структурами тощо.

При цьому визначають такі основні закони управління:

• закон економії часу (досягнення максимального результату за мінімаль-

ний проміжок часу);

• закон пріоритетності соціальних цілей;

• закон пріоритетності цілей над засобами їх досягнення.

Важливо зазначити, що так звана менеджерська революція, яка відбулася

в другій половині ХХ ст. у США, багатьох країнах Європи, в Японії, Кореї,

фактично не торкнулася країн, де існували соціалістичний спосіб виробниц-

тва, планово-розподільча економіка та командно-адміністративна система

господарювання. Водночас у державах, що досягли найвищих показників у

розвитку продуктивних сил, створенні конкурентноздатної, ефективної еко-

номіки, яскраво проглядається тенденція домінуючої ролі людського факто-

ра, людських ресурсів над усіма іншими.

Менеджмент як процес управління має такі основні принципи:

• науково-об’єктивної оцінки ситуації, об’єкта управлінського впливу;

• тісного поєднання теорії і практики управління;

• єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності у їх обговоренні;

• адекватної мотивації до праці та до життя в цілому;

• оптимізації управління і підвищення його ефективності;

• централізації з одночасною децентралізацією [17].

Ідея про особливу роль управління, управлінців і звідси унікальну роль

усього менеджменту у справі управління, передусім виробництвом, належить

П. Друкеру. Він сформулював і обґрунтував її у своїй книзі “Концепції корпо-

рації” (196). Приблизно водночас видатний соціолог П. Сорокін доводив, що

клас капіталістів дедалі більше і помітніше трансформується у клас мене-

джерів, що також засвідчує роль і значення менеджменту в системі управлін-

ня загалом.

Відомий вчений у галузі менеджменту Т. Парсонс, аналізуючи особливості

організації виробництва в середині ХХ ст., вказував, що контроль за вироб-

ництвом все більше переходить від сімей власників корпорацій до суто управ-

лінського, технічного персоналу. Цю думку поділяв і Дж. Гелбрейт (“Новое

индустриальное общество”) [17]. Нині мало хто з вчених-теоретиків, управ-

лінців-практиків заперечуватиме унікальну роль саме людини в управлінні,

тобто роль передусім кадрового менеджменту.

1.2.2.Менеджментякнаукаімистецтво

Менеджмент (управління) розглядають переважно як науку, організацій-

ну діяльність (практику) і мистецтво. При цьому результат діяльності зумов-

лений тісним поєднанням науки і мистецтва. Перше пов’язане з фундамен-

тальними, передовими знаннями, друге — з майстерністю спілкування,

впливу на інших людей, комунікативними здібностями, особистісними люд-

ськими якостями менеджера.

Деякі дослідники питань управління намагаються пояснювати феномен

поєднання науки і мистецтва як двоїсте явище. По-перше, оскільки управлін-

ня ґрунтується на певних законах суспільного розвитку, то це — наука. Тобто

менеджмент є використанням в галузі управління організованого знання [31].

По-друге, окрім об’єктивної логіки, знань, на яких базується управління, на

його характер і особливості суттєво впливають сутнісні особливості того, хто

управляє, і тих, ким управляють. Це вже — мистецтво управління. Як зазна-

чав Леонард Вайт у підручнику “Вступ до вивчення державного управління”,

мистецтво управління — це керування, координування і контроль, які здійс-

нюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво про-

низує всі рівні організації, пов’язуючи між собою багато професій, ремесел та

спеціальностей [31]. Таким чином, наука і мистецтво тісно поєднані. Як ствер-

джував відомий військовий теоретик К. Клаузевіц, мета науки — знання,

мета мистецтва — вміння.

Щоб усвідомити менеджмент як наукову сентенцію, треба пам’ятати сут-

нісне значення і особливість управління загалом. Управління є особливою,

специфічною соціальною функцією, яка виникає з потреб самого суспільства

як складової саморегульованої системи і супроводжує всю історію розвитку

суспільства, набуваючи відповідного політичного, соціального змісту і певних

державних норм у соціально розшарованому суспільстві.

Управління — це не просто функція, дія, а свідомий, цілеспрямований

вплив людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки (сфери сус-

пільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує

їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих

суспільству об’єктивних закономірностей розвитку. Як уточнюють українсь-

кі вчені В. Цвєтков і В. Горбатенко, управління — це соціальна функція влад-

но організуючої діяльності, яка забезпечує цілеспрямованість і узгодженість

спільної праці та життя людей [61]. Деталізуючи це поняття, вони зазнача-

ють: “…управління — це соціальна функція, що виявляється у владно-органі-

зуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці та побуту лю-

дей для досягнення суспільнозначущих цілей і завдань” [61].

Відтак, управління є скрізь, де наявні життя, різноманітна діяльність лю-

дей, груп, класів, великих соціальних спільнот. Менеджменту як науці теорії

управління притаманний власний предмет дослідження, складовими якого є:

• закономірність управління та організації управлінського процесу і особ-

ливості взаємин між людьми в процесі управління;

• система і методи впливу на об’єкт управління;

• передбачення і прогнозування процесів, що відбуваються.

Існує багато складових і окремих аспектів, завдяки яким менеджмент

можна вважати мистецтвом. У найбільш загальному плані, коли йдеться про

управління як мистецтво, мають на увазі вміння, здібності та здатність

суб’єкта управлінської діяльності творчо підходити до постановки, реалізації

конкретних цілей і завдань. У широкому суспільному значенні як мистецтво

менеджмент можна визначати і визнавати у тих випадках, коли йдеться про

нього як соціальне явище, як мистецтво організаційної діяльності. Менедж-

мент, як стверджують деякі фахівці з проблем управління, спрямований на

людину, на те, щоб робити людей здатними до спільних дій; менеджмент не-

віддільний від культури, заснований на чесності й довірі до людей; менедж-

мент формує комунікації між людьми і визначає індивідуальний внесок кож-

ного працівника у загальний результат.

Менеджмент як мистецтво помітний тоді, коли мають на увазі численні ін-

новації, інноваційні прийоми і технології, які використовуються в управлін-

ні. Інновації — це створення, розповсюдження і використання нового засобу

(“новації”), що задовольняє потреби людини і суспільства і спричиняє со-

ціальні та інші зміни. Існує інноваційний метод соціології управління, яка

базується на відповідній діагностиці життя колективу (часто науковій), виз-

наченні так званих больових точок, проблемних місць, розробленні шляхів

мотивації ефективнішої діяльності працівників, локалізації можливих і на-

явних деструктивних явищ.

Інноваційний процес містить три основних етапи:

• визначення джерела руху, необхідності відповідних змін;

• усвідомлення потреби до змін, нововведень;

• введення і відповідне тиражування нововведень з аналізом соціальних

реакцій на їх впровадження.

Можна погодитися з точкою зору окремих вчених (В. Кноррінг), що саме

творчий пошук оптимальних, нетрадиційних рішень і дій надають управлін-

ню рис мистецтва. Г. Кунц, С. О’Доннелл та інші вважають, що процес управ-

ління є мистецтвом, сутність якого полягає у застосуванні науки (основ ор-

ганізованого знання у галузі управління) до реальностей будь-якої ситуації

[22]. На думку В. Кноррінга, управління як мистецтво є вмінням знайти ро

зумний компроміс з мінімальними втратами, аби досягти бажаного, найкра-

щого результату [22].

Коли йдеться про управління як мистецтво, то враховують, що існує таке

широке поняття (і соціальне явище), як “організаційна культура”, або куль-

тура управління. З-поміж багатьох визначень його найбільш вдалим є таке:

організаційна культура — це сукупність і складна взаємодія професійних цін-

ностей, цілей, уявлень, бажань, переконань і мотивів трудової діяльності

індивідів в організаційному середовищі, які виявляються в організаційній

трудовій поведінці й зумовлені організаційними цілями, правилами, проце-

дурами, нормами, етикетом, що встановлюються згідно з місією (майбутнім) і

традиціями (минулим) організації.

Вважається, що управління організаційною культурою — надто складний

процес, яким слід керувати, проте вона важко піддається принциповим змінам.

Складність цього впливу, керування пов’язана зі складністю процесу культу-

ротворення загалом, що криється у своєрідній подвійній природі організацій-

ної культури, відповідній її архаїчності, традиційності, історичності тощо.

Таким чином, поєднання в управлінні науки і мистецтва — процес діалек-

тичний, що реально сприяє суттєвому вдосконаленню і розвитку управлінсь-

кої культури загалом.

1.2.3.Менеджментяксферапрофесійноїдіяльності

Специфічно людською формою активного ставлення до навколишнього сві-

ту є діяльність. Будь-яка діяльність містить мету, засоби, результати і власне

сам процес діяльності. Відповідно до них розрізняють різні види діяльності, у

тому числі й професійної діяльності менеджера.

Загального, принципового характеру при аналізі сутності професійної

діяльності менеджера набули передусім дві особливості:

1. З професійної точки зору менеджер не обов’язково є керівником,

який безпосередньо відповідає за весь процес виробництва, і не завжди є

господарем виробництва, структури, організації. Найчастіше він є спів-

організатором праці, поділяючи відповідальність за результати її з іншими

працівниками.

2. Професійно-функціональна роль сучасного менеджера принципово

відрізняється від ролі управлінця минулих років — доби командно-адміні-

стративної системи управління — тим, що він працює в умовах не власного

монопольного диктату виробника, а диктату споживача над виробником

[62]. В такій ситуації керівник виступає саме як організатор колективної

праці, діяльності, менеджер-новатор, ключова постать управлінської діяль-

ності.

Специфічними напрямами професійної діяльності менеджера є:

• стратегічний;

• матеріально-фінансовий;

• інноваційний;

• адміністративний;

• соціально-педагогічний.

У діяльності будь-якої менеджера виділяють п’ять базових операцій: виз-

начення і формулювання мети; організація праці; підтримання мотивації до

діяльності та забезпечення комунікації; вимірювання і визначення факторів,

що впливають на організацію праці; забезпечення професійного зростання

власного та підлеглих [6].

Кожний вид професійної діяльності має специфічні особливості, на під-

ставі яких можна вибудувати його професіограму. Професіоналізм менеджера

зумовлений багатьма складовими, його особистісними якостями. З-поміж

численних досліджень цієї проблеми наведемо характеристики менеджера,

визначені відомим фахівцем в теорії менеджменту Р. Стогділом:

• домінантність — риса якості, яка виявляється у здатності й потребі

впливати на інших людей, підпорядковувати їх своїй волі;

• впевненість керівника у собі, яка є стабілізатором особистих зусиль його

індивідуальної діяльності;

• емоційна стабільність;

• стресостійкість;

• креативність;

• прагнення до успіху;

• підприємливість;

• відповідальність, надійність у виконанні завдань;

• незалежність особистості;

• комунікабельність.

Основна професійна функція менеджера — розроблення і впровадження в

організації загальної стратегії діяльності, спрямованої на вирішення конк-

ретних завдань (організація індивідуальної та колективної праці). Така функ-

ція має багато складових, пов’язаних з плануванням роботи; розподілом

обов’язків і завдань; координацією спільної праці; делегуванням повнова-

жень; контролем за ходом роботи та її результатами; аналізом зробленого і

визначенням перспектив подальшої діяльності. За усіх модифікацій функцій

менеджера основними з них є виробничо-технічні; кадрові та організаційно-

адміністративні [20].

В. Черевко класифікує функції за такими основними категоріями:

1) діяльнісно-адміністративні: цілепокладання, планування, організація ви

конання, мотивування, прийняття рішення, комунікація, контроль, корекція;

2) кадрові: управління персоналом, дисциплінарна, виховна, арбітражна,

психотерапевтична;

3) виробничо-технологічні: оперативного управління, матеріально-техно-

логічного забезпечення, інноваційна, маркетингова;

) похідні (синтетичні): інтеграційна, стратегічна, представницька, екс-

пертно-консультативна, стабілізаційна [62].

Як і в будь-якій діяльності, в менеджерській також існує певна система

професійної підготовки. Це система організаційних, педагогічних заходів, що

забезпечує формування у особи професійної спрямованості, знань, навичок,

вмінь і професійної готовності до певного роду діяльності [67]. Кожному пра-

цівнику, менеджеру притаманна професійна мобільність — форма соціальної

мобільності, пов’язана зі зміною трудової позиції, ролі працівника, зумовле-

на зміною місця роботи, професії [8]. Професійна мобільність має об’єк-

тивний, суб’єктивний і характерологічний аспекти. Об’єктивний пов’язаний

зі змінами науково-технічного, економічного, соціального характеру, що ма-

ють місце у суспільстві, на конкретному виробництві, в установі, на підпри-

ємстві. Суб’єктивний залежить від самого працівника, менеджера, його осо-

бистісних рис і характеристик. Характерологічний аспект — відповідна

підготовленість і готовність людини до певних змін у своїй професійній діяль-

ності. Людина зрідка працює на одному й тому ж місці, виконує одні й ті самі

функції. Якщо таке спостерігається, то вважається, що працівник не має про-

фесійного росту або він професійно немобільний. Виділяють професійну мо-

більність вертикальну (рух працівника службовими сходами знизу вгору) і

горизонтальну (пересування в колі одних і тих самих професій або посад, коли

немає просування вгору або навпаки).

1.3. методологія менеджменту

Менеджмент як наука і сфера діяльності людини функціонує і розви-

вається на власних методологічних засадах, які становлять, по-перше, сис-

тему законів, найбільш загальних принципів, положень і методів, що є

пізнавальною базою теорії менеджменту; по-друге, сукупність прийомів,

способів, процедур дослідження, що використовується у менеджменті як на-

уковій дисципліні.

У дослідницькій літературі термін “менеджмент” застосовується, з одно-

го боку, для означення особливої сфери соціально-практичної діяльності лю-

дини, спрямованої на створення, забезпечення функціонування і розвиток

організацій, а з іншого — особливої наукової дисципліни, предметом дослі-

дження якої є комплекс емпіричних знань (вони акумулюють у собі різно-

манітний управлінський досвід, а також знання, здобуті спеціальними нау-

ковими методами) й широкий спектр концепцій, що розкривають і

моделюють різні аспекти управлінської діяльності на всіх рівнях жит-

тєдіяльності суспільства. Провідне місце серед цих концепцій належить

теоріям організації, оскільки вони визначають вплив цієї формальної струк-

тури, її внутрішньої діяльності та зовнішнього середовища на складну по-

ведінку людей, об’єднаних в організацію.