Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

1

нення загальних функцій: планування капітального будівництва; організу-

вання відповідних служб і підрозділів для забезпечення капітального

будівництва (проектного відділу, будівельних бригад, відділу капітального

будівництва); мотивування працівників служб капітального будівництва;

контролювання результатів (якості будівництва, термінів виконання визна-

чених завдань; надійності будівель, витрат матеріалів, відповідності кваліфі-

кації працівників); регулювання виявлених у процесі контролювання не-

доліків.

Послідовність виконання функцій управління у просторі й часі здійснюєть-

ся в межах циклу менеджменту. Він складається з таких етапів: 1) формулю-

вання мети, головних завдань, які є підставою для розроблення системи за-

ходів щодо їх досягнення та економічного і соціального забезпечення;

2) здійснення функції менеджменту “планування”, під час якої розробляють-

ся плани та забезпечується реалізація функції “рішення”; 3) функція “органі-

зування”, коли створюється повна організація-структура, яка виконує плани

і визначає порядок їх втілення в життя (організування процесів); у цій діяль-

ності завдяки функціям менеджменту “регулювання” й “мотивування” у ви-

робничо-господарську діяльність вносяться певні необхідні зміни, уточнення

тощо, активізується дія виконавців; ) завершальна стадія управлінського

циклу — функція “контролювання”.

Осмислення діалектичного взаємозв’язку між загальними і конкретними

функціями дає змогу формувати ефективну систему менеджменту, усувати

дублювання та бюрократичні перепони в її функціонуванні тощо. Цілеспря-

мована реалізація загальних функцій у їх взаємозалежності з конкретними

забезпечує цілісність процесу менеджменту, який утворюється внаслідок

впливу суб’єктів управління на зміни економічного, соціального, технічного,

організаційного тощо стану управлінського об’єкта.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте сутність і роль менеджменту в розвитку суспільства.

2. У чому полягає зміст менеджменту як процесу управління?

3. Чим відрізняється наука менеджменту від мистецтва менеджменту?

. Дайте характеристику змісту і особливостям діяльності менеджера як

фахівця управління.

5. Розкрийте зміст відомих вам законів менеджменту.

6. Охарактеризуйте положення основних принципів управління.

7. Зробіть порівняльну характеристику основних методів менеджменту.

8. Наведіть приклади застосування економічних методів управління.

9. У чому полягають особливості соціально-психологічних методів ме-

неджменту?

10. Порівняйте особливості застосування регламентуючих та розпорядчих

методів менеджменту.

11. Опишіть функції менеджменту як науки і як практичної діяльності.

12. Наведіть приклади застосування конкретних функцій управління в різ-

них підрозділах організації.

2

список використаної літератури

1. Анисимов О. С. Методологический словарь для управленцев. — М., 2002.

2. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. — М., 1997.

3. Бабосов Е. М. Социология управления: Учеб. пособие для студентов ву-

зов. — 3-е изд., стереотип. — М.: Тетра Системс, 2002.

. Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Психология управле-

ния. — Харьков: Фортуна-пресс, 1998.

5. Блейк Р., Моутон Дж. Научные основы управления. — К., 1990.

6. Библиотека управляющего персоналом: мировой опыт. Современный ме-

неджмент: теория и практика: Обзорная информация / Сост. В. И. Яровой;

Под ред. Г. В. Щёкина. — К.: МЗУУП, 199.

7. Веснин В. Р. Основы менеджмента. — М., 1996.

8. Гаєвський Б. А. Основи науки управління: Навч. посіб. — К.: МАУП,

1997.

9. Головаха Е. И., Панина Н. В. Психология человеческого взаимопонима-

ния. — К.: Политиздат, 1989.

10. Дафт Р. Л. Менеджмент: Пер. с англ. — СПб.: Питер, 2000.

11. Дмитренко Г. А. Стратегический менеджмент: целевое управление персо-

налом организаций: Учеб. пособие. — 2-е изд. испр. — К.: МАУП, 2002.

12. Донцов А. И. Психология коллектива. — М., 198.

13. Друкер П. Ф. Управление, нацеленное на результат: Пер. с англ. — М.:

Технол. шк. бизнеса, 199.

1. Егоршин А. П. Управление персоналом: Учебник для вузов. — 3-е изд. —

Н. Новгород: НИМБ, 2001.

15. Энциклопедия управленческих знаний. Современное социальное управле-

ние: Курс лекций / Под ред. В. Н. Иванова. — М., 2000.

16. Иванов В. Н. Социальные технологии в современном мире. — М., 1996.

17. Иванов В. Н., Иванов А. В., Доронин А. О. Управленческая парадигма

ХХI века: Учеб. пособие для вузов. Т. 1. — М.: МГИУ, 2002.

18. Казимиренко В. П. Социальная психология организаций. — К.: МЗУУП,

1993.

19. Карамушка Л. М. Психологія управління: Навч. посіб. — К.: Міленіум,

2003.

20. Карпов А. В. Психология менеджмента: Учеб. пособие для вузов. — М.:

Гардарики, 1999.

21. Кезин А. В. Менеджмент: методическая культура: Учеб. пособие. — М.:

Гардарики, 2001.

22. Кнорринг В. И. Теория, практика и искусство управления: Учебник для

вузов по специальности “Менеджмент”. — М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.

23. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельности. — М.: Наука, 1988.

2. Коломінський Н. Л. Соціально-психологічні резерви вдосконалення управ-

лінської діяльності // Наук. праці МАУП. — К.: МАУП, 2002. — Вип. .

Соціально-психологічні проблеми управлінської діяльності.

25. Колпаков В. М., Дмитренко Г. А. Стратегический кадровый менедж-

мент. — Ч. 1: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2002.

26. Колпаков В. М. Теория и практика управления: Учеб. пособие. — К.:

МАУП, 2000.

3

27. Крутько В. Н. Введение в менеджмент кризисных ситуаций: Практ. реко-

мендации. — К.: МЗУУП, 199.

28. Кузьмин И. Менеджмент человеческих ресурсов // Лидер. — 1991. —

№ 9.

29. Лебедев В. И. Психология и управление. — М., 1990.

30. Лукашевич М. П. Теорія і практика самоменеджменту: Навч. посіб. —

2-е вид., випр. — К.: МАУП, 2002.

31. Малиновський В. Я. Державне управління: Навч. посіб. — Луцьк: Вежа,

2000.

32. Мартиненко М. М. Основи менеджменту: Підручник. — К.: Каравела,

2005.

33. Мельник Л. П. Психологія управління: Курс лекцій. — К.: МАУП, 1999.

3. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М., 1992.

35. Менеджмент організацій: Учеб. пособие. — М., 1995.

36. Наука управляти: з історії менеджменту: Хрестоматія / Упоряд. І. О. Сле-

нов. — К.: Либідь, 1993.

37. Основы современного социального управления: Учеб. пособие / Под ред.

В. Н. Иванова. — М., 2000.

38. Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. — М., 1982.

39. Пірен М. І. Основи конфліктології: Навч. посіб. — К., 1997.

0. Пригожин А. И. Современная социология организаций. — М., 1995.

1. Робер М. А., Шильман Ф. Психология индивида и группы. — М. 1988.

2. Розанова В. А. Психология управления: Учеб. пособие. — 2-е изд., пере-

раб. и доп. — М.: Интел-Синтез, 2000.

3. Самыгин С. И., Столяренко Л. Д. Психология управления. — Ростов н/Д,

1997.

. Сладкевич В. П., Чернявский А. Д. Современный менеджмент (в схемах):

Опорный конспект лекций. — 3-е изд., стереотип. — К.: МАУП, 2003.

5. Словарь-справочник менеджера / Под ред. М. Г. Лапусты. — М.: ИНФРА-М.,

1996.

6. Современный менеджмент: принципы и правила / Дайджест зарубежной

литературы. — М.; Н. Новгород, 1992.

7. Социально-этические проблемы управленческой деятельности / Отв. ред.

К. К. Грищенко, Н. М. Михальченко. — К.: Наук. думка, 1980.

8. Социальные технологии: Толковый словарь. — М.; Белгород, 1985.

9. Стадник В. В., Йохна М. А. Менеджмент: Посібник. — К.: Академвидав,

2003.

50. Сухарський В. С. Менеджмент (загальний з основами соціального) — Тер-

нопіль: Астан, 200.

51. Тейлор Ф. У. Принципы научного менеджмента. — М., 1991.

52. Теория и практика управления персоналом: Учеб.-метод. пособие /Авт.-

сост. Г. В. Щёкин. — 2-е изд., стереотип. — К.: МАУП, 2003.

53. Тихонов А. В. Социология управления. Теоретические основы. — СПб.,

2000.

5. Туленков Н. В. Введение в теорию и практику менеджмента: Учеб. посо-

бие. — К.: МАУП, 1998.

55. Управление — это наука и искусство /А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тейлор,

Г. Форд. — М., 1992.



56. Фейнхаузен М., Берт Й., Крис А. Менеджмент человеческих ресурсов //

Моск. журн. — 1991. — № 8/9.

57. Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл., 1993.

58. Фролов С. С. Социология организаций: Учебник. — М.: Гардарики, 2001.

59. Хміль Ф. У. Менеджмент: Підручник. — К.: Вища шк., 1995.

60. Хміль Ф. І. Основи менеджменту: Підручник. — К.: Академвидав, 2005.

61. Цветков В. В., Горбатенко В. П. Демократія — Управління — Бюрокра-

тія: в контексті модернізації українського суспільства: Монографія. — К.:

Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001.

62. Черевко В. П. Фактори ефективної діяльності менеджера // Наук. пра-

ці МАУП / Редкол.: М. Ф. Головатий (голов. ред.) та ін. — К.: МАУП,

2001. — Вип.6.

63. Чернявский А. Д. Организация управления: Учеб. пособие. — К.: МАУП,

1998.

6. Шегда А. В. Основы менеджмента: Учеб. пособие. — К.: Знання, 1998.

65. Шегда А. В. Менеджмент: Навч. посіб. — К.: Знання, 2002

66. Щёкин Г. В. Теория социального управления. — К.: МАУП, 1996.

67. Щёкин Г. В. Основы кадрового менеджмента: Учебник. — 5-е изд. стерео-

тип. — К.: МАУП, 200.

68. Щокін Г. В. Загальні закони соціального управління // Персонал. —

2005. — № 9.

69. Щокін Г. В. Закони соціальної структури, мобільності й стратифікації //

Персонал. — 2005. — № 8.

70. Щокін Г. В. “Індивідуальні” закони менеджменту // Персонал. — 2005. —

№ 12.

71. Щокін Г. В. Система управління і її закони // Персонал. — 2005. — № 10.

5

Розділ 2

ІсТорІя розвИТКУ

ТеорІї меНедЖмеНТУ

2.1. Концептуальна еволюція організації

сучасного менеджменту

Сьогодні важко достеменно визначити, як і коли зародилися мистецтво і

наука управління. Адже менеджмент у певній формі існував завжди там, де

люди працювали групами і, як правило, у трьох сферах суспільного життя:

1) політичній (встановлення і підтримання певного порядку в соціальних

спільнотах); 2) економічній (пошук, виробництво і розподіл матеріальних ре-

сурсів); 3) оборонній (захист спільнот від зовнішніх ворогів та диких тварин).

І хоча термін “менеджмент” з’явився лише на початку ХХ ст., питання влад-

них і управлінських відносин, форм і методів організації суспільного життя у

поєднанні з вивченням реальної суспільної свідомості людей, мотивації їх

спільної діяльності та соціальних настанов вивчали представники різних га-

лузей науки, зокрема філософії, психології, правознавства, соціології, полі-

тології тощо [11].

Уже в стародавніх суспільствах (v–ІІІ ст. до н. е.) — Шумері, Єгипті, Ак-

каді — спостерігалося трансформування вищої касти жерців у релігійних

функціонерів (по суті у менеджерів) внаслідок переформування їхніх

релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то зго-

дом, як заявляли жерці, їм стала потрібна суто символічна жертва, тобто до-

статнім виявилося підношення віруючими грошей, худоби, ремісничих ви-

робів тощо.

Вважається, що саме звідси бере початок перша управлінська революція в

історії людства, внаслідок якої у світі з’явився новий тип ділових людей, ще

не підприємців і не менеджерів, але вже й не релігійних діячів. Заповзят-

ливі жерці незабаром стали багатим і впливовим соціальним класом. Гроші

для них були не самоціллю, а лише побічним результатом релігійно-управ-

лінської діяльності, оскільки жерці крім виконання ритуальних процедур

збирали податки, керували державною скарбницею, регулювали державний

бюджет, відали майном тощо. Вони також ретельно вели ділову документа-

цію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали збутові, кон-

трольні, планові та інші управлінські функції. Побічний результат релігій-

но-управлінської діяльності жерців — поява писемності, якою згодом

оволоділи й інші верстви населення. Таким чином, внаслідок першої управ-

лінської революції (яка отримала назву релігійно-комерційної) менеджмент

сформувався як інструмент комерційної та релігійно-державницької діяль-

6

ності, перетворившись з часом на окремий соціальний інститут і професійне

заняття певного прошарку людей.

Друга управлінська революція відбулася приблизно через півтори тисячі

років і пов’язана з іменем вавилонського правителя Хаммурапі (1790–

1750 рр. до н. е.). Ним було створено відоме зведення законів, що містило по-

над 280 законодавчих актів, які стосувалися різноманітних аспектів управ-

ління державою. Це зведення законів — цінна пам’ятка стародавньо-східного

права і знаменує черговий етап розвитку менеджменту. Унікальне значення

цього управлінського кодексу, який регулював усе розмаїття суспільних від-

носин, полягає в тому, що він став інструкцією до дії для адміністраторів усієї

великої імперії. Крім того, Хаммурапі розробив також оригінальний лі-

дерський стиль управління, постійно підтримуючи свій соціальний образ опі-

куна і захисника своїх підлеглих. Для традиційного (тоталітарного) методу

управління, який характеризував організаційну поведінку минулих династій

вавилонських правителів, це було дуже цінним на той час нововведенням.

А відтак, сутність другої управлінської революції (яку називають світсько-

адміністративною) полягає передусім у виникненні суто світської манери

державного управління, а також першої формальної системи організації та

регулювання відносин між людьми і, нарешті, у зародженні перших парост-

ків лідерського стилю управління і методів впливу на мотивацію поведінки

людей заради досягнення визначеної мети.

Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знову нагадує про себе

як про центр розвитку та вдосконалення практики управління. Цар Навухо-

доносор ІІ (605–562 рр. до н. е.) був автором системи виробничого контролю,

яка поєднувала державні методи управління з контролем діяльності у сфері

виробництва і будівництва. Зокрема, він першим застосував кольорові смуги

на текстильних фабриках і в зерносховищах, за допомогою яких позначалася

продукція, що потрапляла до сховищ кожного тижня. Досягнення Навуходо-

носора ІІ характеризують третю управлінську революцію, яку, на відміну від

першої (релігійно-комерційної) та другої (світсько-адміністративної), назива-

ють виробничо-будівничою. На цьому етапі революційних перетворень прак-

тики управління значну кількість управлінських нововведень можна знайти

в Давньому Римі, особливо в системі територіального управління Діоклетіана

(23–316 рр. до н. е.), а також в організації Римської католицької церкви в

епоху середньовіччя, яку й нині вважають найдосконалішою формою органі-

зації управління в західному світі. Внесок католицької церкви високо оці-

нюється в таких сферах менеджменту, як управління персоналом, формуван-

ня системи влади та авторитету, спеціалізація управлінських функцій тощо.

Четверта управлінська революція за хронологією практично збігається з

індустріальною західною революцією (XvІI–XvІII ст.), яка стимулювала роз-

виток європейського капіталізму та мала суттєвіший вплив на розвиток теорії

і практики сучасного менеджменту, ніж усі попередні управлінські револю-

ції. У міру того, як індустрія переростала кордони фабричної системи (тобто

мануфактури), визрівала сучасна система акціонерного капіталу, володарі

якого дедалі більше відходили від управління бізнесом як економічною діяль-

ністю. Внаслідок цього на підприємствах замість одноосібного керівника-

власника з’явилося кілька найманих менеджерів, які були вихідцями не тіль-

ки з привілейованих прошарків населення. Нова система власності значно

7

прискорила розвиток промислового виробництва і сприяла відокремленню

управління від виробництва і капіталу, а згодом спричинила перетворення

адміністративної діяльності та менеджменту на самостійну і впливову со-

ціально-економічну силу суспільного життя.

Адміністрування розглядалося як спосіб формулювання загальних цілей і

політики компанії, а менеджмент — як спосіб організації та контролю їх ре-

алізації. Такою було первісне і вузькоспеціалізоване трактування сутності

менеджменту. Але згодом менеджмент розпався на велику кількість управ-

лінських функцій — планування, організація, мотивація, збут, аналіз госпо-

дарської діяльності, координація тощо. Кожний виробничий процес, таким

чином, виокремився в самостійну функцію і сферу менеджменту, і як тільки

кількість таких функцій зросла, загострилася проблема їх координації та

поєднання на новій основі. Практика менеджменту, у свою чергу, швидко ви-

робила нові спеціальні інструменти координації спільної діяльності людей,

зокрема систему прийняття рішень, формування політики компанії, філосо-

фію управління тощо.

А відтак, початком четвертої революції у сфері управління стала буржуаз-

но-демократична революція, яка символізувала вихід на історичну арену но-

вих соціальних дійових осіб — спершу капіталіста, а потім найманого мене-

джера. Початок цієї епохи характеризується появою постаті капіталіста, а

кінець — постаті професійного менеджера. Причому клас професійних мене-

джерів відразу відокремився від класу капіталістів, таким чином стався но-

вий радикальний переворот у суспільному житті, який можна вважати

п’ятою управлінською революцією. Слід також зазначити, що в ході четвертої

управлінської революції значні перетворення відбулися не тільки в соціаль-

но-економічній, а й у соціально-політичній сфері суспільства, що спонукало

багатьох вчених до вивчення важливих проблем розподілу функцій між дер-

жавою і суспільством, владою і управлінням тощо.

П’ята управлінська революція, яка припадає на період кінця ХІХ — сере-

дини ХХ ст., отримала назву бюрократичної, оскільки її теоретична платфор-

ма базувалася переважно на концепції бюрократизації систем управління, що

дало змогу сформувати великі ієрархічні структури менеджменту, здійснити

розподіл управлінської праці, ввести відповідні норми і стандарти, а також

встановити посадові обов’язки і відповідальність управлінського персоналу.

Аналіз свідчить, що зародження акціонерного капіталу, поява величезних

корпорацій, централізація банків і транспортних мереж призвели до того, що

постать індивідуального власника стає надлишковою Його місце починає ак-

тивно займати бюрократ — державний чиновник. Адміністративні працівни-

ки поступово захопили всі панівні висоти в організації суспільного життя і

перетворилися згодом на самостійну і впливову соціальну силу. Люди, які па-

нують у “бюро”, монополізували техніку управління і канали комунікації.

Державні чиновники — це передусім всі ті, хто пройшов спеціальну управ-

лінську підготовку і для кого менеджмент є постійною професійною діяль-

ністю.

Ускладнення проблем управління суспільними та виробничими процесами

спричинило монопольне захоплення його ключових функцій з боку закритої

статусної групи — бюрократії, яка відрізняється від інших соціальних груп

своєю ідеологією та системою цінностей. У цей період відбувається тотальна

8

бюрократизація управлінського апарату, а бюрократія перетворюється на

панівний елемент соціальної структури суспільства, що домінує у сфері уп-

равління державними справами, матеріальним і духовним виробництвом.

Саме п’ята управлінська революція сприяла становленню наукового менедж-

менту, розвитку його основних наукових шкіл, концепцій і напрямів. Отже,

формування концептуальних засад сучасного менеджменту відбувалося спер-

шу під впливом промислового капіталізму (1776–1890 рр.), потім — фінансо-

вого (1890–1933 рр.) і національного капіталізму (1933–1950 рр.), що при-

йшли йому на зміну.

Якщо в епоху промислового капіталізму основна увага з боку дослідників

була зосереджена на оптимізації управління промисловим виробництвом, а за

часів фінансового капіталізму — на управлінні фінансовими ресурсами і оп-

тимізації структури банківської системи, то в епоху національного капіталіз-

му управлінська парадигма змістилася в бік вивчення проблем державного

регулювання економіки та обґрунтування шляхів встановлення балансу інте-

ресів між різними соціальними групами в суспільстві. Саме в цей історичний

період відбулася інституціоналізація сучасного менеджменту, завдяки якій

він перетворився на престижний вид професійної діяльності, а також на само-

стійну навчальну дисципліну та сферу наукових знань.

Незважаючи на велике розмаїття наукових концепцій і підходів організа-

ції сучасного менеджменту, можна визначити головні положення, покладені

в основу певних наукових шкіл, що суттєво вплинули і продовжують вплива-

ти на подальший розвиток теорії і практики сучасного управління [15]

(табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Основні наукові школи сучасного менеджменту

назва школи

Основні напрями

дослідження

Головні положення

Засновники

і основні

представники

1 2 3 

Класична школа

управління (шко-

ла наукового

менеджменту;

теорія адміністру-

вання; теорія іде-

альної бюрократії

(1885–1920)

Раціоналізація

виробничих

і управлінських

процесів;

дослідження

загальних проблем

управління

Створення наукового фундаменту

управління; розробка теорії,

принципів і методів менеджменту;

обґрунтування принципів формальної

організації, проблем лідерства і

структури влади

Ф. Тейлор,

А. Файоль,

Г. Емерсон,

М. Вебер,

Г. Форд,

Л. Урвік

та ін.

Школа “людських

відносин”

(кінець 30-х років

ХХ ст.)

Підвищення

продуктивності

праці за рахунок

створення умов

для задоволення

робітників

своєю працею

та нормальними

стосунками з

менеджерами і

колегами по роботі

Визначення ключової ролі людських

відносин в малих групах; вивчення

неформальної соціальної структури;

створення оптимального соціально-

психологічного клімату; делегування

повноважень і відповідальності;

мотивація праці підлеглих

Е. Мейо,

К. Арджиріс,

Ф. Херцберг,

Д. Мак-Грегор,

Р. Лайкерт

та ін.

9

Закінчення табл. 2.1

1 2 3 

Емпірична школа

управління

(середина

50-х років ХХ ст.)

Конкретні організа-

ційно-технологічні

дослідження успіш-

них організацій;

розробка новітніх

концепцій сучас-

ного менеджменту

Збирання і оброблення матеріалів

управлінської практики; вироблення

рекомендацій з удосконалення

управління; вивчення змісту

управлінської праці та функцій

керівників; створення концепції

цільового управління

П. Друкер,

Р. Девіс,

Л. Ньюмен,

Д. Міллер

Г. Мінцберг

та ін.

Школа соціальних

систем (кінець 60-х

років ХХ ст.)

Організація — це

відкрита соціально-

технічна система,

ефективність

діяльності якої

залежить не лише

від факторів

внутрішнього, а

переважно зовніш-

нього середовища

Дослідження найзагальніших

форм організації як соціотехнічної

системи; вирішення проблем

конфліктології, ієрархії потреб і

задоволеності працею

Ч. Барнард,

Д. Марч,

Г. Саймон,

А. Енціоні,

Т. Парсонс

та ін.

Нова школа

науки управління

(середина

70-х років ХХ ст.)

Побудова матема-

тичних моделей

менеджменту;

вивчення та

моделювання

систем прийняття

управлінських

рішень

Розроблення методів математичного

моделювання в управлінні;

визначення алгоритмів вироблення

оптимальних рішень; розробка

техніко-економічних моделей

соціального розвитку

Р. Акофф,

Л. Берталанфі,

С. Бір,

К. Боулдінг,

Р. Калмен,

Л. Клейн,

Р. Льюїс,

Д. Форрестер

та ін.

Школа управління

людськими

ресурсами (кінець

80-х років. ХХ ст.)

Використання

людського фактора

як стратегічного

і життєво необхід-

ного чинника ви-

живання сучасних

підприємств

у складних умо-

вах ринкового

середовища

Розроблення і вдосконалення методів

мобілізації працівників за рахунок

активної праці менеджерів; методи

обліку, використання та розвитку

людського фактора; визначення і

обґрунтування принципів кадрової

політики підприємств

Р. Майлз,

Ч. Сноу

та ін.

Теорія людського

потенціалу

(середина 90-х

років ХХ ст.)

Вивчення залеж-

ності доходів інди-

віда, підприємства,

суспільства від

природних здібнос-

тей людей, їх

знань та навичок;

дослідження

різноманітних

характеристик

потенціалу люди-

ни, що впливають

на зміну доходів;

ефективність

інвестицій у про-

фесійну освіту

персоналу

Права власності на людський

капітал не можуть передаватися;

доходи людей зростають із

збільшенням витрат на загальну

та професійну освіту; інвестиції в

людський капітал забезпечують

зростання продуктивності праці та

виробництва, розвиток суспільства

Г. Беккер,

Я. Мінсер,

Т. Шульц

та ін.

Шоста управлінська революція (нова управлінська парадигма або тиха

самоуправлінська революція) розпочалася приблизно з 80-х років ХХ ст. Її го-

ловні положення становлять певну відмову від управлінського раціоналізму

класичних шкіл наукового менеджменту та полягають у широкому вико-

ристанні системного і ситуаційного підходів в управлінні, які, у свою чергу,

не призводять до негайного руйнування організаційних структур, що склали-

ся, систем і методів управління суспільними та виробничими процесами, а,

немов доповнюючи їх, поступово пристосовують ці структури до нових сус-

пільно-економічних умов на основі впровадження в практику управління

принципів самоорганізації та самоуправління.

Крім того, на сучасному етапі дедалі більшого застосування набувають сис-

теми, моделі й методи організації менеджменту, засновані на передбаченнях

змін і прийнятті на цій основі гнучких, нестандартних управлінських рішень.

Їх часто характеризують як підприємницькі, оскільки вони дають змогу кра-

ще враховувати незвичність і несподіваність майбутнього розвитку організа-

ційних формувань. Сучасні організації, державні, громадські або приватні,

все частіше звертаються до методів стратегічного планування і управління,

розглядаючи раптові та різкі зміни у зовнішньому середовищі, технологіях,

конкуренції і ринках як реалії сучасного життя, що потребують адекватних

прийомів і способів з боку суб’єктів управління всіх ієрархічних рівнів. Від-

повідно до змін і коливань у зовнішньому оточенні змінюються і системи ор-

ганізації менеджменту, в яких перевага дедалі більше віддається децентралі-

зованим моделям, механізмам і методам управління, краще зорієнтованих на

передбачення і виявлення нових проблем, вироблення та прийняття адекват-

них управлінських рішень.

Розглядаючи послідовність подій стосовно концептуальної еволюції сучас-

ного менеджменту, можна побачити одну характерну особливість — динаміч-

ний розвиток теорії і практики управління в усьому світі. Найважливішим

його чинником є стрімке сходження від непомітної периферійної наукової

дисципліни (яким був менеджмент за часів Ф. Тейлора) до основного напряму

соціальної думки, провідного суспільного і наукового інституту, який визна-

чає сьогодні не тільки спосіб мислення, а й життя та діяльність мільйонів лю-

дей в усьому світі. Більш того, ретроспективний аналіз проблем еволюційного

розвитку сучасного менеджменту свідчить про постійний пошук з боку дослід-

ників нових форм і методів його раціоналізації. При цьому теорія і практика

сучасного менеджменту (як і будь-якого соціального явища) мають свої

об’єктивні закономірності. Частина з них виявляється у зміні домінуючих по-

зицій професійних груп дослідників і практиків стосовно постановки і розроб-

лення основних проблем теорії і практики управління на відповідному істо-

ричному етапі розвитку сучасного менеджменту. Незважаючи на велике

значення революційних перетворень у галузі управління, розвиток теорії і

практики сучасного менеджменту — це переважно еволюційний процес, який

характеризується безперервністю змін, що відбуваються у суспільстві, еконо-

міці та культурі, всій системі політичних, економічних і духовних відносин

на певній стадії розвитку людської цивілізації.

Необхідно також зазначити, що еволюція теоретичних і практичних засад

сучасного менеджменту пройшла низку взаємопов’язаних стадій. Спершу

найвищі управлінські посади та лідерські позиції щодо розроблення теоре-