Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

211

дають змогу зменшити податковий тягар на підприємство. Тобто пільги є ре-

альною можливістю досягти оптимізації податкових платежів, не порушуючи

чинного законодавства (окремо це питання розглянемо нижче).

3. Розрахунок можливої виробничої диверсифікації підприємства та змі-

ни при цьому податкових платежів. Згідно з чинною податковою системою

оподаткуванню підлягають не тільки обсяги діяльності підприємства, а й різ-

ні види його діяльності. Наприклад, ставки акцизного збору залежать від

виду виробу, місця виробництва. Ставка земельного податку також визна-

чається залежно від використання земельної ділянки: під виробництво окре-

мих видів продукції, службові приміщення, сільськогосподарські угіддя,

житло та ін. Тому перед податковим менеджментом підприємства постає за-

вдання: розробити таку виробничу стратегію підприємства, яка б дала змогу

оптимізувати податкові платежі, зменшити сплату їх загального розміру і та-

ким чином уникнути несприятливої податкової політики з боку держави (на-

приклад, почати випуск такої продукції, яка не має державних обмежень цін,

має податкові пільги та ін.).

4. Розроблення планів податкових платежів у цілому по підприємству.

Виконання цього завдання передбачає планування розмірів податків, зборів

та обов’язкових платежів згідно з чинними нормативами, ставками та за за-

твердженими методиками.

5. Розроблення податкового календаря. Виконання цього завдання має ве-

лике значення для прищеплення платникам податків податкової культури та

порядку. Крім того, це уможливлює дотримання строків сплати податків й

уникнення відповідних порушень.

6. Визначення та оцінка ефективності виробленої податкової політики

й системи оподаткування підприємства. За своєю сутністю це завдання є

підсумковим і дає можливість оцінити здійснену роботу та корисність подат-

кового менеджменту в цілому.

Як і будь-який менеджмент, податковий передбачає обов’язкові складові,

специфічні елементи. Головними з них є суб’єкт та об’єкт оподаткування.

Суб’єкт оподаткування — всі платники податків. Суб’єкти оподаткуван-

ня в Україні поділяються на дві категорії: юридичні та фізичні особи. Вони

відповідають за дотримання строків, порядку сплати податків і за їх порушен-

ня несуть адміністративну, а в певних випадках і кримінальну відповідаль-

ність. Дотримання порядку сплати податків контролюється як державними

органами (податкові адміністрації, Міністерство внутрішніх справ, Служба

безпеки України та ін.), так і іншими уповноваженими органами та організа-

ціями (банками, недержавними та позабюджетними фондами тощо). Так, під-

приємство не зможе почати свою діяльність і йому не відкриють розрахунко-

вий рахунок в установі банку, якщо воно не зареєстроване в податковій

адміністрації.

Податкова система є єдиною для всіх платників податку. Відмінність ви-

никає тільки тоді, коли фізичні особи — підприємці переходять на сплату

єдиного або фіксованого податку та при визначенні пільг за окремими подат-

ками. Наприклад, підприємства сплачують головний прямий податок — по-

даток на прибуток. Для фізичних осіб основний — це прибутковий податок,

який за економічною сутністю є податком на доходи. Громадяни України, які

212

є підприємцями, також сплачують податок на дохід, тобто податок на прибу-

ток фізичних осіб.

У країні, де підприємство (або фізична особа) займається підприємниць-

кою діяльністю, суб’єкти оподаткування поділяються на резидентів і нерези-

дентів. До резидентів належать ті, хто зареєстрований у цій країні й здійснює

в ній свою основну діяльність; має юридичну адресу в цій державі. Нерези-

дентами є ті, хто зареєстрований як підприємство в іншій державі, а здійснює

діяльність через представництва. Цей поділ платників податків впливає на

розміри оподаткування. Так, у більшості країн Західної Європи резиденти

сплачують податки на всі доходи, у тому числі й на отримані за межами дер-

жави. Нерезиденти сплачують податки тільки на доходи, отримані на тери-

торії країни, де вони працюють через представництва.

У деяких країнах на особливості оподаткування впливає такий чинник, як

правові форми організації підприємництва. Це стосується акціонерних това-

риств, підприємств з обмеженою відповідальністю, коли вони звільняються

від сплати певних податків.

Об’єктом оподаткування виступають переважно майно, дохід або приріст

вартості виробу, вид діяльності. Так, за сплати податків на землю, майно,

спадщину об’єктом оподаткування є земля, майно підприємства, дохід від

спадщини фізичної особи, вартість подарунка, вартість фондів юридичної осо-

би або їх приріст. За сплати податку на прибуток (дохід), стягнення прибутко-

вого податку з громадян об’єкт — це сума отриманого доходу, балансового

прибутку, доходи громадян, які вони отримують з різних джерел. За сплати

податку на додану вартість об’єктом оподаткування виступає знов утворена

вартість товару в процесі його виробництва та просування на ринок. Існують

також податки на окремі види діяльності — при виробництві продукції або

наданні послуг, виконанні робіт (патенти, ліцензії, інші дозволи з боку ор-

ганів влади).

Об’єкт оподаткування має відповідати певним вимогам: бути стабільним,

безпосередньо стосуватись платника податку й піддаватися чіткому обліку.

Від останнього залежить розмір податку. Загалом об’єкт оподаткування є ба-

зою для визначення загальних податкових платежів і прибуткової частини

бюджету. В об’єкті оподаткування найбільше виявляються суперечності між

функціями податків. З одного боку, виконання фіскальної функції передба-

чає отримання державою податкових платежів у повному обсязі й стабільно, з

дотриманням порядку та строків сплати платежів. З іншого — платник подат-

ку не зацікавлений у збільшенні податкових платежів, оскільки це об’єктивно

зменшує його прибуток. Тому для нього вигідне зменшення обсягу об’єкта

оподаткування (в тому числі й усупереч чинному законодавству). У такому

разі постає проблема зі згладжуванням цих суперечностей, визначенням

об’єктів оподаткування згідно з чинним законодавством, з урахуванням оп-

тимізації податкових платежів і з отриманням стабільного прибутку.

Функції податкового менеджменту підприємства. Податковий менедж-

мент реалізує свою головну мету та виконує завдання, які перед ним стоять,

за допомогою таких функцій:

1. Розроблення податкової стратегії підприємства. Стратегія підприємс-

тва повинна базуватися на економічній і фінансовій його стратегіях в цілому

та на їх складових. При розробленні податкової стратегії підприємства визна-

213

чають приблизні коридорні межі податкових платежів як у майбутньому, так

і в попередньому періоді. Для цього визначають конкретні завдання на кож-

ний проміжок часу, розробляють відповідні заходи, пріоритети та параметри

діяльності. У деяких випадках щодо окремих податків податкова стратегія

може мати незалежний від інших стратегій характер. Наприклад, податкові

платежі на землю, майно не залежать від обсягів діяльності та ефективності

використання ресурсів і майнового потенціалу.

2. Утворення інформаційної системи. Виконання цієї функції полягає у

формуванні інформаційної бази, яка б повністю задовольняла усім потребам

податкового менеджменту. Для цього визначають усі зовнішні, а також внут-

рішні джерела отримання нормативної, правової інформації. Насамперед це

пов’язано із системою обліку на підприємстві, повнотою та достовірністю от-

риманої інформації.

3. Аналіз податкової політики підприємства. У процесі виконання цієї

функції аналізують не тільки динаміку, структуру податкових платежів, а й

організацію податкової служби на підприємстві взагалі. У процесі аналізу

визначають не лише зміни в податкових платежах, а й недоліки в організації

планування та в сплаті податків.

4. Планування податкової діяльності. Здійснюється на підставі податко-

вої стратегії підприємства. Виконання цієї функції передбачає розроблення

на майбутнє як стратегічних планів, так і поточних, податкового календаря

підприємства.

5. Контроль за виконанням податкової політики підприємства. Ця фун-

кція передбачає не тільки здійснення контролю за дотриманням порядку та

строків сплати податкових платежів, а й коригування податкової політики

залежно від зміни економічної та політичної ситуації. Вона забезпечує також

застосування дієвого внутрішнього контролю за податковою системою підпри-

ємства й покладання обов’язків за виконання цієї функції на відповідальних

осіб. Здійснюється цей контроль переважно за допомогою системи певних по-

казників і в контрольні періоди.

4.2.11. Муніципальний менеджмент

Сутність муніципального менеджменту. Муніципальний менеджмент —

наукова дисципліна в системі економічних знань, яка вивчає управління со-

ціально-економічними системами різного рівня. Крім того, муніципальний

менеджмент — це реальна соціальна практика, система дій і умов управління

певними регіональними та територіальними об’єднаннями. Вважають, що

муніципальний менеджмент тотожний місцевому самоврядуванню як форма

управління місцевою (муніципальною) власністю [91]. У Європейській хартії

під місцевим самоуправлінням (самоврядуванням) розуміють право і реальну

спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну час-

тину державних справ і керувати ними, діючи в межах закону, під свою від-

повідальність і в інтересах місцевого населення.

Проте однозначного визначення понять “муніципальний менеджмент”,

“місцеве самоврядування” не існує. Більше того, розмаїття теоретичних під-

ходів до розуміння особливостей, сутності місцевого самоврядування спричи-

нило появу багатьох підходів до визначення терміна “місцеве самоврядуван-

ня”. Найпоширенішими з них є такі:

214

• теорія вільної громади (ХІХ ст.). Її основу становить твердження про те,

що за своєю природою громада має право на вирішення усіх проблем не-

залежно від центральної влади;

• господарська теорія (Р. Моль, В. Кірхенхейм, А. Васильчиков та ін.).

В її основі твердження стосовно того, що місцеве самоуправління вирі-

шує справи недержавного значення;

• юридична теорія, або теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб

(Е. Мейєр, Г. Еллінєк, Х. Преус, О. Мауер, Б. Чечерін, Н. Коркунов

та ін.). Згідно з цією теорією органи місцевого самоврядування здійс-

нюють функції державного управління, проте є органами не держави, а

місцевої, територіальної громади;

• політична теорія (початок ХХ ст.). Сутність її полягає в тому, що народ

протиставляється уряду;

• державна теорія (Л. Штейн, Р. Гнейст, В. Безобразов, Н. Лазаревський

та ін.). Згідно з нею місцеве самоврядування вважається своєрідною час-

тиною держави, а той, хто займається таким самоврядуванням, — вико-

навцем державницької волі та політики;

• органічна теорія. Базується на розумінні територіальної громади як

певної нижчої організації держави. Прихильників такої теорії досить

мало;

• соціально-класова теорія. Найперше була притаманна ортодоксальному

марксизму, пізніше — марксизму-ленінізму; полягає в тому, що місцеве

самоврядування розглядається як громадський інститут держави, за ра-

хунок якого панівний клас суспільства забезпечує реалізацію на місцях

своїх інтересів.

Для будь-якого теоретичного визначення (моделі) місцевого самоврядуван-

ня принципово важливим є те, що органи місцевого самоврядування мають

вирішувати усі проблеми, узгоджуючи державні, регіональні інтереси з інте-

ресами територіальних громад. Звідси сутність, призначення, специфіка не

лише діяльності таких органів, а й функціонування місцевого самоврядуван-

ня загалом.

Врешті феномен місцевого самоврядування можна усвідомити через конк-

ретні питання, які безпосередньо перебувають у його площині. Український

фахівець в галузі управління В. Куйбіда наводить такі головні з них:

• фінанси місцевого рівня;

• питання соціально-економічного розвитку населених пунктів;

• планування і забудова населених пунктів;

• комунальне землекористування, використання місцевих природних ре-

сурсів;

• управління об’єктами комунальної власності;

• догляд за дорогами, їх будівництво;

• каналізація, електро-, газо-, водопостачання;

• житлове будівництво;

• робота місцевого транспорту, благоустрій;

• утримання кладовищ, надання ритуальних послуг;

• робота дошкільних установ, закладів початкової та середньої освіти;

• робота медичних установ, надання медичних послуг;

215

• робота комунальних закладів культури, фізичної культури, спорту, ту-

ризму;

• працевлаштування і організація громадських робіт;

• питання охорони довкілля, громадського порядку тощо [68].

Відповідно до моделі конкретної держави, її політичної системи існують

муніципальні утворення. Це міські, сільські поселення, декілька поселень,

об’єднаних загальною територією, частина поселення, інша заселена тери-

торія, в межах яких здійснюється місцеве самоуправління (самоврядування),

є муніципальна власність, місцевий бюджет і виборні органи місцевого само-

управління [92].

Об’єктом муніципального управління (місцевого самоврядування) є місце-

ве товариство (communiti). Це населення, яке проживає на одній території, в

межах певних кордонів, — соціальна спільнота людей, спроможна як суб’єкт

управління на основі спільних цінностей перетворювати місцеве господарс-

тво, якість послуг, місцеве виробництво відповідно до своїх інтересів, постій-

но поліпшуючи якість життя [93].

Місцеве товариство може інтерпретуватися і як органи місцевого самоуп-

равління (самоврядування) (англ. local authorities) [91]. Розрізняють переваж-

но два типи товариств:

• перший тип — товариство інтересів, яке визначається особистісними

відносинами в межах кола друзів і родичів, професійних асоціацій,

об’єднань за спільними інтересами;

• другий тип — товариство, що характеризується відносинами сусідства,

як правило, обмежене певною територією.

Стосовно поняття “місцеве товариство” прийнятнішим є другий тип такого

товариства, для якого характерні чотири основні ознаки:

• населення (товариство людей — історичне, культурне, сусідське та ін.);

• місце (територія), простір в межах певних кордонів;

• соціальна взаємодія (сусідські відносини);

• почуття товариства (психологічна ідентифікація з товариством, що ха-

рактеризується спільністю цінностей, почуттям належності до подій у

суспільстві, відповідальності перед товариством тощо) [91].

У деяких країнах разом з поняттям “місцеве товариство” вживається по-

няття “муніципальне утворення”. Так, законодавство Російської Федерації

визначає, що таке утворення є міським, сільським поселенням, в межах якого

здійснюється місцеве самоуправління, має муніципальну власність, місцевий

бюджет і виборні органи місцевого самоврядування. Основна мета місцевого

товариства — розвиток самоорганізації, самодіяльності населення з метою

найкращої організації і влаштування свого життя, вирішення спільних пи-

тань і проблем, задоволення індивідуальних, групових, корпоративних та ін-

ших інтересів членів товариства. Такою ж є і головна мета муніципального

менеджменту.

Питання і проблеми муніципального менеджменту. Це питання муніци-

пальної науки, головними з яких є:

• стан та перспективи розвитку місцевого товариства;

• місцеві економіка, бюджет, власність тощо;

• співвідношення на місцевому рівні управління і самоуправління;

216

• засади місцевого самоуправління, його принципи, механізми, форми і

методи практичного здійснення;

• стратегія подальшого розвитку місцевого товариства, зміст правового та

іншого регулювання його функціонування.

Муніципальне управління, самоврядування здійснюються за наявності

муніципальної власності та відповідних муніципальних служб. Муніципаль-

на власність — власність конкретного муніципального утворення — регіону,

міста, міського, сільського району, селища, села тощо. Для того щоб розпо-

ряджатися такою власністю, треба мати місцевий бюджет, планувати і здійс-

нювати його накопичення і витрати.

Муніципальні служби — органи місцевого самоуправління, де на постійній

професійній основі працюють управлінці-професіонали.

В широкому розумінні самоврядування (англ. — self-mаnеgement; нім. —

Selbstverwaltund; фр. — autoqestion (automonie); чеськ. — samosprava) пояс-

нюють як автономне функціонування будь-якої організаційної системи чи

підсистеми або управління справами територіальної спільноти, організації,

колективу, самостійно здійснюване їх членами через виборні органи чи безпо-

середньо [68].

Місцеве самоврядування — право і реальна здатність органів місцевого са-

моврядування регламентувати значну частину публічних справ і управляти

ними, діючи в межах закону, на свою відповідальність і в інтересах місцевого

самоврядування [26]. У свою чергу органи місцевого самоуправління (само-

врядування) — це виборні та інші органи, які наділені повноваженнями щодо

вирішення питань місцевого значення і не входять до системи органів держав-

ної влади.

Найбільш загальні засади місцевого самоврядування визначено в деяких

міжнародних документах. Так, Європейська хартія місцевого самоврядуван-

ня містить такі нормативні визначення:

1. Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих влас-

тей, в межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою части-

ною державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місце-

вого населення.

2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обира-

ються таємним голосуванням на підставі прямого, рівного загального вибор-

чого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення

ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або

будь-якої іншої прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

Згадана хартія визначає, що об’єктом місцевого самоврядування є частина

публічних (державних) справ, які становлять питання місцевого значення. Ці

питання мають комплексний характер і пов’язані з реалізацією інтересів

членів територіальної громади у всіх сферах місцевого життя: економіці, ос-

віті, науці, культурі, громадському порядку тощо.

У Конституції України самоврядування визначено як:

• одна із засад конституційного ладу в Україні;

• специфічна форма народовладдя;

• право громадян певної території (територіальної громади) на самостійне

вирішення питань місцевого рівня.

217

Місцеве самоврядування має власні повноваження і реалізує їх самостійно

та незалежно від держави. В межах своїх повноважень, визначених законом,

органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими

для їх виконання на певній території.

Деякі держави, що намагаються максимально демократизувати свої сус-

пільства, дбають про реальний розвиток і становлення муніципального управ-

ління і місцевого самоврядування як дієвих засобів формування правової дер-

жави і громадянського суспільства. Так, в Російській Федерації Конституція

1993 р. проголосила розмежування органів державної влади і місцевого само-

управління, самоврядування. Засади такого самоуправління, самоврядуван-

ня було закладено у Федеральному законі “Про загальні принципи організації

місцевого самоуправління в Російській Федерації”.

У Конституції України (ст. 140) зазначено, що “місцеве самоврядування є

правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання

у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирі-

шувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України”

[1]. Тобто місцеве самоврядування визнано і визначено однією із засад конс-

титуційного ладу України, яка передбачає встановлення такої цілісної систе-

ми управління, яка базувалася б на самостійності територіальних громад, ор-

ганів місцевого самоврядування у вирішенні більшості питань і проблем

місцевого рівня і значення. Саме тому природа місцевого самоврядування, на

думку В. Куйбіди, зумовлена низкою факторів історичного, політико-право-

вого, соціально-економічного, географічного, культурологічного тощо харак-

теру [68].

Основні засади місцевого самоврядування:

• комунальна власність;

• місцевий бюджет;

• виборні органи управління.

Структура органів місцевого самоуправління:

• місцевий виборний орган — його обирає населення відповідно до ад-

міністративно-територіального поділу;

• виконавчий орган — виконує рішення виборного органу та здійснює опе-

ративне управління в межах адміністративно-територіальної одиниці.

Основні принципи здійснення місцевого самоврядування:

• реальне народовладдя;

• законність і правопорядок;

• власність;

• виборність;

• реальне поєднання державних і місцевих інтересів;

• правова, організаційна, матеріально-фінансова самостійність у межах

повноважень, визначених законом;

• підзвітність і відповідальність органів та посадових осіб самоврядуван-

ня перед територіальними громадами;

• державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування;

• судовий захист прав місцевого самоврядування [26].

Найпоширеніші моделі місцевого самоврядування:

• радянська. Існувала у формі рад та їх комітетів. Ради при цьому були

органами державної влади на усій території СРСР;

218

• англо-американська, або англосаксонська. За такою моделлю представ-

ницькі органи діють самостійно, прямого підпорядкування вищим орга-

нам немає. На усіх рівнях управління функціонують органи місцевого

самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетен-

ції відсутні;

• іберійська. Управління за цією моделлю (Бразилія, Мексика, Порту-

галія та інші країни) організовано так, що на всіх субрегіональних рів-

нях воно здійснюється через обрані населенням представницькі органи

місцевого самоврядування та відповідних головних посадових осіб міс-

цевого самоврядування (префектів, мерів, алькадів тощо);

• континентальна (романо-германська або європейська). За цієї моделі

управління місцеві органи влади підпорядковуються вищим державним

органам, які здійснюють прямий контроль за їх діяльністю. До того ж

вона базується на поєднанні місцевого управління та самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні має давнішні історичні традиції. Його

як принцип було закріплено ще в Конституції гетьмана Пилипа Орлика

(1710), потім у Конституції УНР (1918). Цей принцип відповідно до вимог Єв-

ропейської хартії зафіксовано у Конституції України 1996 р., згідно з чим і

вибудовується уся система місцевого самоврядування у суверенній Україні.

4.2.12. Регіональний менеджмент

Регіональний менеджмент застосовується при вирішенні питань, проблем

функціонування окремих регіонів. Він має забезпечувати виявлення і комп-

лексне використання потенційних можливостей регіонів, об’єднувати і коор-

динувати зусилля регіональних структур для реалізації соціально-еконо-

мічної політики держави. Регіональний менеджмент залежить і будується

відповідно до особливостей функціонування регіону та регіональної політики.

Оскільки регіон є частиною країни та виділеною територіальною одиницею,

менеджмент, який в ньому здійснюється, повинен враховувати як загально-

державні, так і територіальні, місцеві особливості — природні, економічні,

соціальні та ін. Регіональна політика спрямована на розвиток певного куль-

турного, економічного і адміністративного регіону з елементами планування

[36]. Часто термін “регіональна політика” вживається як синонім понять “ре-

гіональна економічна”, “регіональна структурна” політика.

Деякі вчені, зокрема Д. Стеченко [128], вводять і обґрунтовують таке по-

няття, як “регіонально-адміністративний менеджмент”. Під ним розуміють

цілеспрямовану дію органів місцевого самоврядування на підприємства та

організації, розташовані в межах певного регіону, в інтересах досягнення

загальнорегіональних цілей. Отже, регіонально-адміністративний менедж-

мент — це управління соціально-економічним розвитком територіальних

одиниць: селища, міста, району міста, сільського адміністративного району,

області, а також управління вирішенням регіональних проблем держави.

Концептуально регіональний менеджмент має вирішити такі докорінні пи-

тання соціальної практики, що стосуються окремих територій:

• якими є життєві сили, природні та інші соціальні ресурси і технології їх

освоєння;

• якими мають бути місцева (регіональна) економіка, місцеві матеріаль-

ні та технічні ресурси, як розвивати місцеве господарство, формувати

бюджет, збирати і витрачати податки;

219

• якими повинні бути управління та самоуправління на місцевому рівні;

• як мають бути врегульовані процеси відносин центру і регіону та ін.

На регіональному рівні потрібні менеджери різного спрямування і фаху,

але найбільшого значення набуває підготовка фахівців для вирішення функ-

ціональних завдань передусім у виробничій та соціальній сферах.

У виробничій сфері:

• ефективний розвиток регіону та узгодження його специфічних інтересів

і потреб із загальнодержавними;

• внутрірегіональний поділ праці, а також становлення раціональних

зв’язків і структури з урахуванням спеціалізації, кооперування, комп-

лексування господарства регіонів у цілому;

• спільна діяльність підприємств, структур, організацій у регіоні з метою

забезпечення виробничо-споживчої збалансованості та раціонального

використання ресурсного потенціалу регіону;

• забезпечення максимально сприятливих інфраструктурних умов для

створення ефективного функціонування виробничих об’єднань, струк-

тур і підрозділів;

• розвиток територіально-міжгалузевих комплексів, формування регіо-

нальних комплексів тощо.

У соціальній сфері:

• оптимальне задоволення запитів і потреб населення в праці й забезпечен-

ня ефективного використання трудового потенціалу регіону загалом;

• створення належних умов для відтворення і розширення трудового по-

тенціалу регіону;

• забезпечення високого, ефективного розвитку соціальної інфраструкту-

ри регіону;

• задоволення регіональних інтересів і потреб населення в продуктах хар-

чування, товарах народного споживання і послугах тощо;

• регулювання і визначення перспектив формування систем розселення

населення (демографічна проблема);

• опрацювання заходів щодо оздоровлення екологічного середовища та

забезпечення сприятливих умов життєдіяльності, а також реалізації

ресурсного потенціалу регіону в контексті загальнодержавних проблем

тощо.

Менеджери на регіональному рівні займаються переважно організацією

роботи життєво важливих для людей об’єктів: дороги, тепло, електроенергія,

вода, світло, газ, опалення, освіта, дошкільні установи, охорона здоров’я, тор-

гівля, соціальне обслуговування населення, забезпечення санітарних умов

життя і господарювання, озеленення, створення і підтримання баз відпочин-

ку і оздоровлення та ін. У свою чергу, це створює відповідні умови для успіш-

ної діяльності муніципальних (регіональних) підприємств, закладів, установ.

4.2.13. Екологічний менеджмент

Сутність, предмет та завдання екологічного менеджменту. Суспільний роз-

виток супроводжується загостренням протиріч між дедалі зростаючими потре-

бами людства в природних ресурсах та якісному середовищі проживання і об-

меженими можливостями біосфери. Головним завданням екологічного

менеджменту є не стільки врахування цих протиріч, як комплексний управ-

220

лінський вплив на суб’єкти господарювання з метою раціонального вико-

ристання природного середовища (довкілля). Ефективність такого впливу зале-

жить від дієвості механізму, яким оперуватиме екологічний менеджмент.

Враховуючи, що екологічний менеджмент безпосередньо пов’язаний з при-

родничими та економічними науками, він повинен враховувати особливості

та закони розвитку кожної з них. Таким чином, екологічний менеджмент пе-

ребуває на перетині теоретичної і практичної екології та наукової системи уп-

равління, що охоплює сукупність економічних і адміністративних методів,

засобів впливу на діяльність суб’єктів господарювання, спрямованих на до-

сягнення поставленої мети. В цьому плані екологічний менеджмент повинен

сприяти реалізації концепції стійкого еколого-економічного розвитку як на

локальному, так і на регіональному рівнях.

Таким чином, предметом екологічного менеджменту є така система ор-

ганізації управління суб’єктами господарювання, яка б забезпечила одночас-

не досягнення ефективності виробництва, охорони довкілля та раціональне

використання природних ресурсів.

Щодо сутності категорії “екологічний менеджмент”, то в спеціальній літе-

ратурі наводяться різні визначення. Проте більшість фахівців під цим понят-

тям розуміють можливі організаційно-управлінські, економічні та адміністра-

тивні засоби впливу суб’єктів управління на об’єкти господарювання, які

безпосередньо чи опосередковано стосуються використання природного се-

редовища, з метою досягнення екологічних цілей та виконання існуючих про-

ектів і державних програм. Категорія “екологічне управління” в даному разі

означає діяльність державних органів та економічних суб’єктів, спрямовану

на дотримання вимог існуючого природоохоронного законодавства, прийнят-

тя і реалізацію відповідних екологічних проектів і програм [108].

Основними функціями екологічного менеджменту є планування, прогно-

зування, організування, координування та контроль. Завдання екологічного

планування полягає в розробленні заходів із екологічно безпечного господа-

рювання та раціонального використання природних ресурсів за найменших

витрат. Здійснюється екологічне планування на основі врахування чинних

норм і нормативів з використанням таких методів: техніко-економічного

обґрунтування, моделювання, балансових, програмно-цільових.

Важливе значення в досягненні мети екологічного менеджменту має стра-

тегічне планування, яке полягає у прийнятті керівними органами обґрунто-

ваних рішень, що безпосередньо стосуються управління екологобезпечним

розвитком господарства, використання природних ресурсів, та сприяння їх

виконанню з метою досягнення головних природоохоронних цілей.

Прийняті внаслідок цього раціональні управлінські рішення виявляються

у стратегії екологічного менеджменту, до основних функціональних напря-

мів якої належать сучасні методологічні та організаційні засади управління

станом природних та соціоприродних екосистем, удосконалення використан-

ня та відновлення природних ресурсів, регулювання процесів антропогенного

впливу на природне середовище.

Екологічне прогнозування передбачає складання прогнозів щодо змін у стані

природного середовища, зокрема природних ресурсів, та обґрунтування потреб

в додатковій кількості необхідних для соціально-економічного розвитку країни

ресурсів. На цій основі обґрунтовується екологічна політика уряду країни.