Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

111

Розділ 4

Типологія менеджменТу

4.1. Загальна класифікація менеджменту

Термін “менеджмент”, на думку багатьох вітчизняних та зарубіжних до-

слідників, правомірно відносити лише до класу управління соціальними сис-

темами. Тому саме в цьому контексті розрізняють менеджмент соціально-

політичний, менеджмент виробничої сфери та менеджмент невиробничої

сфери. Як і управління, термін “менеджмент” крім цих основних його видів

охоплює ще й відповідні рівні: організація (установа, заклад, підприємс-

тво) — регіон — галузь — сфера — країна), а також форми (менеджмент ма-

теріальних ресурсів і людських ресурсів) та численні підвиди (фінансовий ме-

неджмент, кадровий менеджмент, маркетинговий менеджмент тощо).

Найбільш системно загальну класифікацію (або типологію) управління розро-

бив Г. Щокін (рис. 4.1).

Однією з найважливіших тенденцій сучасного менеджменту є його дивер-

сифікованість — поєднання різноманітних форм, підходів, цілей, об’єктів уп-

равління, функцій тощо. Ці тенденції зумовлені насамперед потребами реаль-

ної соціальної практики, головною з яких є диверсифікованість суспільного

виробництва товарів і послуг. Проте і внутрішні потреби самого менеджменту

також змушують його диверсифікуватися. Це потреби раціонального вико-

ристання управлінського потенціалу, його організаційних форм, що мають

відповідати на сучасному етапі стратегії та динаміці суспільного розвитку, а

також орієнтувати на якість і ефективність управлінської діяльності.

Управління в сучасному суспільстві за своїми типами та видами дуже різ-

номанітне, а кількість його альтернатив збільшується залежно від ступенів

(етапів) розвитку суспільства, людини і виробництва. Адже успішно управля-

ти будь-якою соціальною системою — це, крім всього іншого, ще й уміння

вдало й обґрунтовано вибирати певний тип (вид) управління, найбільш при-

датний і ефективний у конкретних умовах. А для цього менеджерам вкрай не-

обхідно не тільки знати можливі типи управління, а й мати відповідні мето-

дики їхнього вибору.

Типологія менеджменту, яка становить упорядковане розмаїття типів і

видів управління, ще недостатньо висвітлена в сучасній науково-методичній

літературі. В організації сучасних управлінських знань вона виконує дві ос-

новні функції: 1) показуючи можливі типи управління, дає змогу глибше зро-

зуміти, як здійснюється управління соціальною роботою, від чого залежить

його успіх; 2) дає можливість розкрити сутнісні властивості та характеристи-

ки видових особливостей менеджменту. Водночас типологія менеджменту на-

дає істотну допомогу управлінському персоналу у вирішенні багатьох проблем

112

Рис. 4.1. Класифікація (типологія) управління

Управління

Класи (сфери) управління

Управління

соціальними системами

(людьми)

Управління

біологічними системами

(організмами)

Управління

технічними системами

(речами)

Підкласи соціального

управління

Управління

індивідуальною

діяльністю

Управління

колективною діяльністю

Види соціального управління

Управління матеріаль-

ним виробництвом або

соціально-економічний

менеджмент

Управління духовним

виробництвом або

соціально-культурний

менеджмент

Форми (сторони) соціального управління

Підвиди (групи)

соціального

управління

Управління

матеріальними

ресурсами

Управління

людськими

ресурсами

•Управління

проектами

•Управління

технікою

•Управління

власністю

•Управління

технологією

•Управління

фінансами

•Управління

обліком

•Управління

збутом тощо

•Аграрний

менеджмент

•Промисловий

менеджмент

•Будівельний

менеджмент

•Військовий

менеджмент

•Спортивний

менеджмент

•Транспортний

менеджмент

•Туристичний

менеджмент

•Менеджмент

зв’язку

•Менеджмент

соціальної

роботи тощо

Галузевий

менеджмент

Функціональний

менеджмент

•Адміністратив-

ний менеджмент

•Кадровий

менеджмент

•Виробничий

менеджмент

•Маркетинговий

менеджмент

•Проектний

менеджмент

•Фінансовий

менеджмент

•Інноваційний

менеджмент

тощо

•Управління

соціальним

розвитком

•Управління

робочою силою

•Управління

зайнятістю

•Управління

освітою

•Управління

працею

•Управління

профорієнтацією

•Управління

соціальним

забезпеченням

•Управління

соціальним

захистом тощо

Адміністративно-

державне управління

або соціально-

політичний менеджмент

113

практичного використання управлінських знань, показуючи, як розмаїтість

умов, у яких здійснюється управління, вимагає не просто побудови якогось

одного варіанта менеджменту, а вибору оптимального варіанта за визначени-

ми правилами типологічного аналізу і подальшого його коригування на основі

додаткових критеріїв, виходячи із конкретних обставин. Отже, типологія —

це упорядковане і систематизоване уявлення про менеджмент. Виходячи з

цього, правомірним буде виділення двох різновидів типологічного аналізу ме-

неджменту: дуалістичної та багатокритеріальної (або багатофакторної) типо-

логій менеджменту.

Дуалістична типологія менеджменту відображає дуалістичний підхід до

визначення типів управління, згідно з яким вони виділяються за двома про-

тилежними характеристиками, які не виключають, а доповнюють одна одну в

конкретних умовах управлінської діяльності. До таких типів належать внут-

рішній (інтра-) та зовнішній (інфра-) менеджмент, стратегічний і тактичний

менеджмент, формальне й неформальне, стале й нестале, централізоване й де-

централізоване, традиційне й інноваційне, професійне та непрофесійне управ-

ління тощо (рис. 4.2).

Водночас дуалістичний підхід щодо визначення типології менеджменту є

дуже обмеженим. Що означає “централізоване і децентралізоване управлін-

ня”? Ні те, ні інше не існує в чистому вигляді. Адже в практиці управління є

безліч різноманітних відтінків як централізації, так і децентралізації.

Більш того, у реальному управлінні завжди існує певний ступінь централі-

Рис. 4.2. Дуалістична типологія менеджменту

Менеджмент

Стратегічний менеджмент Тактичний менеджмент

Формальне управління Неформальне управління

Методологія менеджменту Організація менеджменту

Стале управління Нестале управління

Зовнішнє управління Внутрішнє управління

Централізоване управління Децентралізоване управління

Традиційне управління Інноваційне управління

Професійне управління Непрофесійне управління

114

зації, який може змінюватися під впливом різних обставин як в один, так і в

інший бік.

Багатокритеріальна типологія менеджменту (табл. 4.1) дає змогу краще

орієнтуватися у видовому розмаїтті управління, а відтак і більш обґрунтовано

обирати його необхідні типи. Важливо, щоб певні критерії типологічного

аналізу не були випадковими, неупорядкованими, а також щоб вони макси-

мально покривали широке поле характеристик і ознак управління та сучас-

них практичних проблем його здійснення.

Розглянемо типи менеджменту залежно від критеріїв типологічного ана-

лізу.

За пріоритетами в засобах управління може бути адміністративно-ко-

мандне, економічне, соціально-економічне і технократичне управління.

Адміністративно-командне управління головним засобом управлінської

діяльності визнає адміністративну вказівку (команду), виконання якої жорс-

тко контролюється, а система відповідальності при цьому адекватна потребам

такого контролю. Тут пріоритет переважно надається командному розпоря-

дженню і виконанню передусім завдань, а не людині, яка здійснює реальну

справу або потребує певної допомоги.

Економічне управління характеризується пріоритетом економічних за-

собів над іншими, у тому числі й адміністративними. Для здійснення такого

типу управління необхідна спеціальна підготовка менеджерів, які знають

економічні методи управління і розуміють економічні процеси. Проте еконо-

мічне управління, за усіх його позитивних якостей, як і будь-який інший тип

управління, не можна вважати ідеальним. У реальному житті воно часто-гус-

то виявляється не зорієнтованим на врахування соціальних і психологічних

факторів.

Як свідчить світова практика, людський фактор у сучасному суспільному

виробництві відіграє дуже важливу роль, яка постійно зростає у зв’язку з ду-

ховним розвитком людини під впливом науково-технічного прогресу, а також

загальносвітових тенденцій соціально-культурного розвитку. Досвід багатьох

країн світу, передусім високорозвинених, свідчить, що управління має спира-

тися на людський фактор у комплексному розумінні його прояву, а також

враховувати повний комплекс динамічних інтересів і потреб особистості. Таке

управління називають соціально-економічним. Воно не заперечує використан-

ня економічних засобів впливу, а навпаки — передбачає їх, але у поєднанні з

іншими соціальними засобами. Це управління, у центрі якого — людина, її

інтереси, потреби і цінності.

Водночас прискорені тенденції розвитку нової техніки і новітніх техноло-

гій народжують і такі уявлення, де вирішальним засобом розвитку суспіль-

ного виробництва, а отже і управління, є техніка і технологія виробничої

діяльності. Перебільшення ролі техніки та її протиставлення людині у вирі-

шенні ключових проблем сучасності характерні для так званого технокра-

тичного управління. Це такий тип управління, де панує технократичне мис-

лення, а людина сприймається лише як елемент більшої технічної системи.

За такого типу управління вся увага менеджера поглинена техніко-техноло-

гічними проблемами як у виробничій, так і в управлінській діяльності. Інші

проблеми або просто не помічаються, або вважаються другорядними. Таке

115

Таблиця 4.1

Багатокритеріальна (або багатофакторна) типологія менеджменту

Критерії типологічного аналізу менеджменту

За пріорите

тами у засо

бах управ

ління

За пріорите

тами ринко

вих важелів

в управлінні

За ступенем

організацій

ної жорст

кості управ

ління

За пріорите

тами у розпо

ділі повнова

жень

За пріорите

тами ролі

менеджера

в управлінні

За пріори

тетами в

організації

управління

За пріо

ритетами

мотивації

управління

За ступенем

конфлікт

ності (кри

зисності)

управління

За специфі

кою об’єкта

управління

За пріо

ритетами

наукового

потенціалу

в управлінні

Адміністра-

тивно-коман-

дне управ-

ління

Планово-

директивне

управління

Регламентне

управління

Централізо-

ване управ-

ління

Автократич-

не управлін-

ня

Функціо-

нально-

виробниче

управління

Адміністра-

тивний

менеджмент

Вірогідно-

кризове

управління

Галузеве

управління

Політизова-

не управлін-

ня

Економічне

управління

Маркетинго-

ве управ-

ління

Нормативне

управління

Децентралі-

зоване управ-

ління

Колегіальне

управління

Управління

за результа-

тами

Природно-

мотивацій-

ний менедж-

мент

Передкри-

зове управ-

ління

Диверсифі-

коване

управління

Наукове

управління

Соціально-

економічне

управління

Цільове уп-

равління

Соціально-

регулююче

управління

Гнучке

управління

Корпора-

тивне управ-

ління

Стратегічне

управління

Мотиваційне

управління

Антикри-

зове управ-

ління

Проектне

управління

Економічне

управління

Технокра-

тичне управ-

ління

Проблемно-

орієнтоване

управління

Розпоряд-

ницьке

управління

Ситуаційне

управління

Ліберальне

управління

Програм-

но-цільове

управління

Антимоти-

ваційний

менеджмент

Стабіліза-

ційне управ-

ління

Загально-

фірмове

управ-

ління

Прагматичне

управління

116

технократичне управління за своїми ознаками дуже близьке до адміністра-

тивного управління.

За пріоритетами ринкових важелів у здійсненні управління вирізняють

планово-директивне, маркетингове, цільове і проблемно-орієнтоване управ-

ління.

Планово-директивне управління — такий тип управління, де план відіграє

вирішальну роль і “поглинає” собою все управління. На його розробленні зо-

середжено головну увагу і головні зусилля всього управлінського персоналу,

а сам план зводиться у ранг закону, що передбачає беззаперечне його вико-

нання. Формула такого типу управління — “план за будь-яку ціну”. Проте за

сучасної динаміки суспільного розвитку такий тип управління виявляється

малоефективним, оскільки в планах неможливо передбачити всі випадки і

проблеми стосовно різних аспектів діяльності, навіть якщо для цього вико-

ристовуються найсучасніші математичні засоби та новітні комп’ютерні техно-

логії.

Іншим типом менеджменту є маркетинговий менеджмент. Це тип управ-

ління, зорієнтований на ринок послуг, який спирається переважно на ринкові

механізми соціально-економічного життя. Він має певні особливості у струк-

турі системи управління, його механізмах і процесах, у методології та органі-

зації управління. В його керуючій підсистемі обов’язково є відділ маркетин-

гу, що відіграє вирішальну роль у функціонуванні всієї системи управління, а

також у вирішенні всіх найважливіших проблем, пов’язаних із організацією

та наданням послуг, їх якістю. До інших підрозділів і служб також висува-

ються вимоги функціональної оцінки ринкових процесів та потреб клієнтів.

Проте маркетингове управління в його класичному розумінні не завжди

узгоджується з принципами далекоглядності та перспективності управлінсь-

ких рішень. В управлінській практиці воно нерідко обмежується лише аналі-

зом поточної ситуації (наприклад, поточних потреб клієнтів), використанням

кон’юнктури послуг, пошуком сприятливих засобів конкуренції тощо. Тим

часом за сучасних умов соціального розвитку усе гостріше виявляється потре-

ба обліку і передбачення майбутнього, цілеспрямованості щодо розвитку стра-

тегії установи, її формування та управління нею, у тому числі повний облік

усіх процесів ринкової економіки та соціального життя.

Тому за цим самим критерієм можна виділити цільове управління, яке не

заперечує маркетингу і не заміняє його. Воно вдало доповнює маркетингове

управління визначенням і передбаченням в соціальній роботі ринкових тен-

денцій, обліком можливого та імовірного майбутнього у прийнятті відповід-

них рішень, а також здійсненням (там, де це можливо) цілеспрямованого

впливу на ринкові процеси відповідно до прийнятої стратегії розвитку. Отже,

цільове управління — це управління за цілями з максимальним обліком усіх

ринкових тенденцій розвитку економіки та життєдіяльності соціуму та вико-

ристання цих тенденцій для зміцнення позицій системи соціального захисту

певних верств населення.

За ринкових умов організаціям не завжди вдається чітко сформулювати

реальну мету, а також зорієнтувати на неї управління. Тому виникає ще один

тип управління — проблемно-орієнтоване. Він характеризується орієнтацією

на вирішення проблем, що виникають у процесі функціонування організацій

в умовах ринку.

117

За ступенем організаційної жорсткості (формалізації та статич-

ності) менеджменту можна виділити регламентне, нормативне, соціально-

регулююче і розпорядницьке управління. В управлінні організаційно-стабілі-

зуючі його механізми можуть бути сформовані по-різному. Наприклад, можна

сформулювати безліч жорстких організаційних положень (правил), які не да-

ватимуть ніякої свободи і творчості діям персоналу стосовно вироблення та

запровадження оригінальних рішень, або зробити цю організаційно-стабілі-

зуючу частину досить м‘якою, але яка при цьому не втрачає свого призначен-

ня — забезпечувати організаційну інтеграцію діяльності.

Регламентне управління — управління, в основу якого покладено ідею за-

безпечення погодженості за допомогою ретельно вивірених і добре розробле-

них регламентів. Регламент — це організаційне положення, що гранично та

жорстко вказує види дій, а також умови й обмеження їх здійснення. Це, як

правило, управління неповоротке, негнучке, що не встигає за потребами

клієнтів та реального життя людей, але водночас дає змогу якнайкраще побу-

дувати систему контролю, відповідальності та дисципліни.

Нормативне управління — в організаційному плані більш “м’який” тип

управління, який будується переважно на відповідних нормативах, що відіг-

рають у ньому вирішальну роль. Нормативи — це такі організаційні положен-

ня, які неоднозначно приписують дії персоналу установи соціальної служби і

вимоги до них за допомогою встановлення певного діапазону діяльності, а та-

кож середньої величини її організаційної оцінки на підставі диференціації дій

за факторами дійсності або умовами управління. Звичайно, нормативне уп-

равління будується не лише за нормативами. Воно передбачає також регла-

менти, без яких неможлива реальна організація управління. Проте у норма-

тивному управлінні регламенти становлять лише незначну частину у всій

сукупності його організаційних норм та положень.

Соціально-регулююче управління відрізняється тим, що основою в організа-

ції діяльності є не формальні положення, а соціально-психологічні зв’язки і

відносини в колективі, що відображають взаєморозуміння і взаємопідтримку,

взаємоповагу і доброзичливість, розуміння місії (головної мети) організації та

лояльне ставлення до неї. Це досягається за допомогою впровадження спеціаль-

них програм щодо роботи персоналу, стилю управління, обліку людського фак-

тора і системи мотивації певних аспектів поведінки людей у спільній діяль-

ності. Іншими словами, це самоорганізація колективу, яка не вимагає посиле-

них формальних регламентів і нормативів, достатнім є їх мінімальний обсяг.

Цей тип управління використовує переважно нормативи соціально-психоло-

гічного характеру: колективні звички, групові норми і цінності, традиції, ри-

туали, а також відповідні форми взаємовідносин людей.

Розпорядницьке управління ґрунтується здебільшого на розпорядженнях

та рішеннях щодо поточних проблем на основі оперативного розподілу за-

вдань. Його перевага полягає в тому, що це максимально гнучкий тип управ-

ління, який оперативно реагує на всі нагальні проблеми. Воно виявляється

дуже ефективним за певних умов: позитивного соціально-психологічного клі-

мату і невеликих розмірів колективу. На практиці розпорядницьке управлін-

ня будується на підставі оперативних розпоряджень менеджера, які фіксу-

ються підлеглими в індивідуальному блокноті, що є основним організаційним

документом, за допомогою якого здійснюються контроль діяльності та її регу-

118

лювання. Проте розпорядницьке управління виявляється неефективним

щодо рівномірності завантаження персоналу, ритмічності його роботи і дис-

ципліни, а також за умов вирішення стратегічних завдань.

За пріоритетами у розподілі повноважень всі типи менеджменту, які іс-

нують на різних рівнях управлінської ієрархії, можна звести до чотирьох ос-

новних: централізоване, децентралізоване, гнучке і ситуаційне управління.

Централізоване управління характеризується зростаючим концентруван-

ням владних повноважень при русі до верхніх рівнів ієрархії системи управ-

ління. Якщо рухатися до нижніх рівнів, такою ж мірою знижуються можли-

вості ініціативи і творчості, оперативного реагування на швидкі зміни

ситуації. Така система управління стає неповороткою, інерційною та зорієн-

тованою лише на глобальні проблеми. Вона також нездатна забезпечувати

довгостроковий і стійкий ефект. При цьому в деяких випадках, особливо в

умовах тривалого конфлікту чи розпаду установи соціальної служби або за

умов гострої кризової ситуації, централізоване управління може мати пози-

тивний (хоч і тимчасовий) ефект, а також виявитися ефективним засобом ста-

білізації організації та її діяльності.

Децентралізоване управління, на відміну від централізованого, має гра-

нично низький ступінь централізації. Тут реалізовано такий розподіл повно-

важень, за якого основним рівнем прийняття управлінських рішень є найниж-

чий рівень ієрархії, тобто основні повноваження прийняття рішень делеговані

(або передані) на нижні рівні системи управління. При цьому природно збері-

гається ієрархічна будова організації (або іншої системи управління нею), але

на верхніх її рівнях зосереджено лише повноваження щодо прийняття окре-

мих, найважливіших управлінських рішень стратегічного, координаційного,

рекомендаційного або ситуаційного характеру при виникненні кризових ета-

пів функціонування об’єкта управління.

Гнучке управління — окремий тип управління, який передбачає не жорс-

ткий, а альтернативний йому гнучкий розподіл повноважень на усіх ієрархіч-

них рівнях системи управління. Гнучке управління побудовано на процесах

делегування, тобто передання повноважень з одного рівня системи управлін-

ня на іншій у визначених обставинах функціонування. Це тип флуктуровано-

го ступеня централізації управління залежно від конкретних ситуацій, інно-

ваційних процесів, стратегії або обставин на ринку послуг чи конкурентної

боротьби за якість обслуговування клієнтів. Такий тип управління часто-гус-

то виявляється у стилі діяльності менеджерів; він може визначатися довірою

до певної посадової особи або бажанням чи небажанням брати на себе певну

відповідальність.

Дуже близьким до гнучкого типу управління є його різновид — ситуацій-

не управління, в якому повноваження щодо прийняття управлінських рішень

розподіляються залежно від можливих ситуацій. В цьому контексті відомі до-

слідники ситуаційного підходу в менеджменті Г. Кунц і С. О’Доннелл вважа-

ють, що “ефективне управління — це завжди управління за обставинами, тоб-

то ситуаційне управління”.

Гнучкий та ситуаційний типи управління мають як позитивні, так і нега-

тивні сторони. Якщо делегування повноважень визначається потребою ситуа-

ції, певних обставин або реальним становищем організації на ринку, фактора-

ми конкуренції чи іншими об’єктивними причинами, то це буде система

119

ефективного управління. Але якщо делегування повноважень визначатиметь-

ся факторами безвідповідальності, некомпетентності або недовіри до клієнтів

тощо, то таке управління буде неефективним.

За критерієм визначення особистісного фактора в управлінні та ролі в

ньому менеджерів вирізняють автократичне, колегіальне, корпоративне і лі-

беральне управління.

Автократичне управління характеризується повним концентруванням

влади чи повноважень в руках однієї керівної особи. Це не просто високоцент-

ралізоване управління, а поєднання майже усіх повноважень у однієї особи.

Воно найчастіше зумовлене недовірою керівника до своїх помічників та під-

леглих, а також недооцінкою їхньої кваліфікації. Причиною зростання цього

типу управління можуть бути і кризові ситуації, які нерідко провокують тен-

денції автократичного управління. Цей тип управління не дає стійкого і знач-

ного ефекту, оскільки побудований переважно на почутті страху покарання і

недоброзичливого ставлення начальства до підлеглих. Такий тип управління

часто-густо породжує підлабузництво і нездорову соціально-психологічну ат-

мосферу в колективі, що вкрай негативно впливає на кінцеві результати

спільної діяльності.

Колегіальне управління базується переважно на колегіальному прийнятті

ключових управлінських рішень та наданні вирішальних повноважень саме

колегії, що найчастіше складається з професіоналів і відповідальних праців-

ників різних рівнів системи управління. При цьому підготовка рішень може

здійснюватися функціональними підрозділами або спеціально сформованими

для цього комісіями. Колегіальне управління не суперечить принципу осо-

бистої відповідальності, як це може здатися на перший погляд. Цей тип уп-

равління найбільшою мірою відповідає основним засадам професійного ме-

неджменту, що сприяє підвищенню якості управлінських рішень.

Корпоративне управління, як часто вважають, — це управління, об’єктом

якого є корпорація. Проте це не зовсім повне і точне уявлення. Корпоративне

управління може застосовуватися і у звичайних умовах будь-якої установи

(підприємства), що не є акціонерним товариством. Корпоративність — це на-

самперед якість інтеграції, спільності та єдності людей. Вона виникає там і

тоді, де і коли формуються колективи (або команди) однодумців, а також коли

існують загальна цілеспрямованість та загальні інтереси, які поєднує загаль-

на ідея. Корпоративність — це не тільки соціально-психологічна характерис-

тика колективу, а й спосіб організації управління. Будувати управління на

корпоративних засадах означає враховувати комплекс принципів, відповідно

до яких здійснюється об’єднання персоналу та передбачається його широка

участь у розробленні та, головне, у прийнятті управлінських рішень. Такий

тип управління формує корпоративний дух і корпоративну культуру будь-

якої організації. Більш того, в сучасних умовах цей тип управління вияв-

ляється дуже ефективним, а головне — співзвучним розумінню ролі людсько-

го фактора в управлінні.

За ліберального управління керівник ніби “розчиняється” в колективі ус-

танови і реалізує свої повноваження в мінімальному обсязі. Це управління

здійснюється за схемою мінімального втручання менеджера в процеси вирі-

шення протиріч. Ліберальне управління дуже слабо структуроване за функ-

ціями і повноваженнями, будується переважно на взаємодії індивідуальних

120

інтересів. Інколи воно асоціюється з демократичним типом управління, але

тут існує лише зовнішня подібність, оскільки демократичне управління має

бути чітко організованим і не може здійснюватися за принципом “саме собою

зробиться”. Тому ліберальний тип управління нерідко пов’язаний з рецидива-

ми анархізму і некерованості. Таке управління може бути прийнятним лише

в тому разі, коли члени колективу зорієнтовані на самостійне вирішення ба-

гатьох проблем (наприклад, у науковому колективі), а також за позитивної і

продуктивної взаємодії працівників установи, високого рівня колективної

свідомості, глибокого розуміння проблем управління і тенденцій розвитку

об’єкта менеджменту.

За пріоритетами в організації управління прийнято виділяти управлін-

ня функціонально-виробниче, управління за результатами, стратегічне і про-

грамно-цільове.

Функціонально-виробниче управління характеризується тим, що в основу

його побудови покладено організацію виробництва продукції чи надання по-

слуг, тобто функції виробництва відіграють вирішальну роль. Цим визнача-

ються і структура системи управління, і мотивація (механізм управління), і

процеси управління. За такого типу управління вся проблематика і вся увага

зосереджені на внутрішніх виробничих процесах. Зовнішнє управління існує

лише в міру необхідності вирішення внутрішніх, переважно виробничих, за-

вдань. Коли не виникає гострих проблем із виробництвом та реалізацією про-

дукції (що буває дуже рідко), таке управління може бути виправданим і прий-

нятним. Але в разі наявності конкуренції, її загострення або виникнення

(наприклад, проблема якості виробництва та реалізації послуг) з’являється

потреба в іншому типі управління.

Управління за результатами існує там і тоді, де і коли результат вироб-

ництва або надання послуг клієнтам розглядається як матеріалізація діяль-

ності у виготовленому продукті. Навколо нього концентруються всі пріорите-

ти управління. Іноді такий вид управління називають “управлінням за

продуктом”. Проте в управлінській практиці результат можна розуміти по-

різному. Інколи результатом управління вважають якість продукції (товару

або послуги), імідж фірми або прибуток; іноді поняття результату ототож-

нюється з метою, що не зовсім виправдано, оскільки мета — це маяк у діяль-

ності, тобто далека перспектива або орієнтир розвитку організації.

Якщо управління зорієнтоване на мету, і для нього характерним є пріори-

тет стратегії організації, то воно є стратегічним. Особливість стратегічного

менеджменту полягає в тому, що всі процеси його здійснення обов’язково уз-

годжуються з розробленою та прийнятою стратегією розвитку, її суспільним

іміджем та місією, а також досягненням нею у майбутньому певного стану.

Такий стратегічний підхід втілено в усіх параметрах управління, його про-

явах і особливостях.

Стратегія управління може бути реалізована по-різному. Якщо для забез-

печення стратегічного менеджменту служить програма, зорієнтована на до-

сягнення стратегічних цілей і всі пріоритети управління укладаються в цю

програму, то таке управління називається програмно-цільовим. Його специфі-

ка полягає в тому, що в концептуальному і організаційному аспектах воно бу-

дується виключно за попередньо розробленою відповідною програмою (або

проектом) дій.