Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

761

Тривалий час перебував під впливом меркантилізму, що позначилося на

його перших працях, у яких автор характеризує багатство з меркантилістсь-

ких позицій. Вважав, що “багатство кожної країни міститься передусім у тій

частині, яку вона має в зовнішній торгівлі”. Праці В. Петті суттєво вплинули

на формування економічної теорії, яку він трактував як науку про багатство,

започаткувавши численні важливі розділи. До аналізу господарських про-

цесів підходив як природознавець-медик. За аналогією з людиною розглядав

економіку як живий організм, що розвивається за певними законами. Хоча

він не розрізняв природних і економічних законів, його заслугою є порушен-

ня проблеми економічного закону. Крім опису економічних процесів застосу-

вав глибинний аналіз. Ініціювавши розроблення методу наукової абстракції,

впровадив у наукову практику кількісний економіко-статистичний метод до-

слідження.

В. Петті не створив цілісної системи економічних знань, проте у розв’язанні

багатьох проблем досяг значних результатів, зокрема в теорії ціни, доходів, за-

клав підвалини трудової теорії вартості. Розрізняв “політичну” і “природну”

ціну. Під першою розумів ринкову ціну, що змінюється під впливом ринкових

ситуацій, під другою — певну кількість праці, затраченої на виробництво това

ру, тобто вартість. Перебуваючи під впливом меркантилістських поглядів, вва-

жав, що вартість створюється не будь-якого працею, а лише затраченою на ви-

робництво золота і срібла, тобто вартість, на його думку, існує лише у грошовій

формі. Інші товари набувають вартості через обмін їх на гроші. Зазначав, що у

створенні вартості бере участь і природа: “Труд — батько і найактивніший прин-

цип багатства, земля — його мати”.

Вчення про доходи охоплює заробітну плату, ренту і позичковий відсоток.

Заробітна плата визначається як ціна праці й має встановлюватися на рівні, що

забезпечує “існування робітника (але не більше)”, дає йому змогу “жити, пра-

цювати і розмножуватися”. Підвищення заробітної плати зменшить бажання

робітника більше працювати, що означатиме втрату суспільством частини пра-

ці. Отже, заробітна плата встановлюється на рівні мінімуму засобів існування

робітника.

Головним підприємницьким доходом, за В. Петті, є рента у двох формах:

1) “рента із землі та доходів”, 2) “грошова рента” (позичковий відсоток). Зе-

мельна рента визначається як надлишок створеного продукту над витратами

виробництва (засобами виробництва і коштами, необхідними для відтворення

робочої сили), йдеться про диференціальну ренту з її поділом на диферен-

ціальну ренту І і диференціальну ренту II. З теорією ренти тісно пов’язане і

питання позичкового відсотка, який вчений розглядав як дохід від грошового

капіталу і вважав, що його рівень має бути співвідносним із земельною рен-

тою і дорівнювати “ренті з тієї кількості землі, яка може бути куплена на ті

самі віддані в позику гроші”. В. Петті не створив теорії прибутку, рента в його

працях — універсальна форма доходу. Це пояснюється умовами XVII ст.,

коли земля ще була головним об’єктом докладання праці. Книгою “Політич-

на арифметика” він започаткував статистику як науку. В ній продемонстро-

вано кількісний підхід до вивчення масових суспільних явищ, вперше визна-

чено національне багатство Англії, а також національний дохід, закладено,

таким чином, основні засади сучасної системи національних рахунків.

762

Ставлення економістів до В. Петті неоднозначне. Деякі західні фахівці не

визнають його пріоритету як фундатора класичної школи, теорії вартості

(Й. Шумпетер), обмежують заслуги вченого створенням основних засад ста

тистики, розглядають його як представника пізнього меркантилізму.

К. Маркс характеризував В. Петті як геніального дослідника-економіста.

Петтігрю Ендрю

Ендрю Петтігрю (нар. 1944) — професор, теоретик в галузі стратегічних

досліджень і розвитку менеджменту.

Народився 11 червня 1944 р. у Корбі, графство Нортгемптоншир; закінчив

Граматичну школу Корби, Ліверпульський університет (бакалавр з адмініст-

рування) і Манчестерську школу бізнесу (доктор філософії); працював дослід-

ником у ній; обіймав посаду запрошеного асистента професора в Єльському

університеті; читав лекції в Лондонській школі бізнесу; був професором ка-

федри вивчення організаційної поведінки у Варвикській школі бізнесу; в

1985 р. заснував Центр вивчення корпоративних стратегій і розвитку у Вар-

викській школі бізнесу й до 1995 р. був його керівником; працював за суміс-

ництвом у Європейському інституті сучасних досліджень в галузі менеджмен-

ту в Брюсселі, а також у Гарвардському й Стенфордському університетах; був

одним із засновників і першим головою Британської академії менеджменту,

згодом став її другим президентом.

Основні праці: “Політика організаційного ухвалення рішення” (1973); “Гі-

гант пробудження: безперервність і зміна в ICI” (1985); “Корпоративна зміна

стратегії й управління людськими ресурсами” (з C. Хендрі і П. Р. Спароу,

1990); “Зміна менеджменту до конкурентноздатного успіху” (разом з Р. Уіпп,

1991); “Модель зміни стратегії: випадок NHS” (з E. Ферлі й Л. Mак-Kі, 1992);

“Новий суспільний менеджмент у дії” (з E. Ферлі, Л. Aсбернер й Л. Фідже-

ральд, 1996).

Е. Петтігрю зробив важливий теоретичний і практичний внесок у розумін-

ня менеджменту і процесів організаційного розвитку, продовжує працювати у

цьому напрямі; активно сприяє виробленню методологій дослідження дина-

мічних організаційних процесів. Більшою мірою, ніж інші фахівці у галузі

менеджменту, допоміг дійти згоди щодо комплексного характеру управлінсь-

ких і організаційних процесів. Методологічні новації Е. Петтігрю сприяють

кращому розумінню багаторівневої природи комплексних процесів, які вини-

кають за організаційних змін, привертають особливу увагу до корпоративної

стратегії та її застосування у виконуваних організацією операціях. Особливий

стиль досліджень Е. Петтігрю, а також якість і кількість опублікованих ним

робіт, свідчать про його вплив як на розвиток обраного ним наукового напря-

му, так і на практику управління і впровадження змін у діяльність мене-

джерів. Характер виконуваних досліджень ученого сприяв формуванню ним і

його колегами по Центру вивчення корпоративних стратегій і розвитку

різноманітних міцних контактів з керівниками багатьох організацій приват-

ного і державного секторів. Ці контакти, доповнені енергійними зусиллями

Е. Петтігрю щодо поширення результатів досліджень, свідчать про велике

значення його внеску в розвиток управлінського мислення.

763

Портер Майкл

Майкл Портер (1947) — один з найвпливовіших фахівців з проблем стра-

тегії.

Народився 23 травня 1947 р. у штаті Мічиган США) в родині армійського

офіцера. Зробив блискучу наукову кар’єру; після закінчення Прінстонського

університету в 1969 р. одержав ступені магістра ділового адміністрування і

доктора філософії (1973) в Гарвардському університеті, причому кожен етап

свого навчання закінчував з відзнакою. В 1973 р. був прийнятий на роботу в

Гарвардський університет і в 1981 р. обійняв посаду професора, на якій пра-

цює і нині. В 1983–1985 рр. — член президентської комісії з проблем конку-

ренції в промисловості США.

Основні праці: “Конкурентна стратегія” (1980), “Конкурентні переваги”

(1985), “Конкуренція в глобальних галузях” (1986), “Міжнародна конкурен-

ція” (”Конкурентні переваги націй”) (1990).

Як фахівець з проблем стратегії, визначив основні напрями розвитку теорій

стратегії та конкуренції. Аналіз стратегічних вимог різних галузей дав змогу

вченому розробити так звану модель п’яти сил конкуренції, в якій він наочно

довів, що стан конкуренції в галузі характеризується: 1) суперництвом між

продавцями галузі, які пропонують однотипні товари і послуги; 2) намагання-

ми компаній із інших галузей завоювати покупців товарами-субститутами;

3) можливістю появи нових конкурентів із інших галузей; 4) спроможністю

постачальників всіх видів ресурсів диктувати свої умови підприємству;

5) спроможністю покупців продукції підприємства диктувати свої умови. Мо-

дель п’яти сил конкуренції Портера є потужнім інструментом при систематич-

ній діагностиці основних конкурентних сил, що впливають на ринок.

В іншій моделі Портера розкриваються так звані генеричні (родові) страте-

гії. Кожна компанія має кілька основних стратегічних варіантів вибору. Для

визначення майбутньої стратегії необхідно вирішити такі проблеми: 1) визна-

чити простір для ведення конкурентної боротьби (вирішити, працюватиме

компанія на широкому ринку чи обмежиться конкретними цільовими сегмен-

тами); 2) визначити конкурентну перевагу — лідерство щодо витрат чи дифе-

ренціювання товару. М. Портер пропонує п’ять варіантів підходів до стратегії

розвитку компанії:

• стратегію лідерства за витратами, що передбачає зменшення повних

витрат виробництва товарів чи послуг для залучення більшої кількості

покупців;

• стратегію широкої диференціації, спрямовану на надання товарам ком-

панії специфічних характеристик, які відрізняють їх від товарів фірм-

конкурентів;

• стратегію оптимальних витрат, що надає можливість покупцям

одержати за свої гроші більшу цінність за рахунок поєднання низьких

витрат і широкої диференціації продукції;

• сфокусовану стратегію, або стратегію ринкової ніші, що ґрунтується на

низьких витратах;

• сфокусовану стратегію, що ґрунтується на диференціації продукції.

М. Портер вважає, що в жодній галузі не існує єдиної найкращої стратегії.

В кожній з них діють одні й ті самі п’ять конкурентних сил, але реакція на

них може мати різний характер.

764

Значним внеском ученого в розвиток стратегічного управління є роз-

роблена ним концепція ланцюжка цінностей як інструмента стратегічного

аналізу витрат компанії при виконанні функцій і процесів з розроблення, ви-

робництва, маркетингу, доставки та підтримки продукту чи послуги. Ланцю-

жок цінностей поєднує основні та допоміжні види діяльності. До основних

видів належать: матеріально-технічне забезпечення, виготовлення продукції,

доставка товарів до споживачів, продаж і маркетинг, сервісне обслуговуван-

ня. До допоміжних — дослідження і розроблення продукції, технологій та

систем; управління людськими ресурсами; загальне управління; охорона

тощо.

У роботі “Конкуренція в глобальних галузях” (1986) М. Портер і його коле-

ги застосовують принципи аналізу конкурентної стратегії до діючих на між-

народних ринках компаній. На підставі результатів галузевого аналізу вони

визначили два типи міжнародної конкуренції. Згідно з класифікацією Порте-

ра існують мультивнутрішні галузі, в яких у кожній окремій країні є власна

конкуренція, і глобальні галузі, в яких конкурентна позиція фірми в одній

країні значно залежить від її становища в інших країнах, і навпаки). На дум-

ку М. Портера, ключові відмінності між ними полягають у тому, що міжна-

родна конкуренція у мультивнутрішніх галузях має необов’язковий харак-

тер — компанії можуть самі вирішувати, конкурувати їм на зарубіжних

ринках чи ні, тоді як конкуренція в глобальних галузях є невідворотною.

У книзі “Міжнародна конкуренція” (“Конкурентні переваги націй”) розви-

нуто аналіз конкуренції, виділено її національні та галузеві чинники. Вчений

також називає чотири детермінанти, наявні в кожній країні та в кожній га-

лузі: 1) виробничі умови або наявність в країні таких чинників виробництва,

як необхідна для випуску продукції кваліфікована робоча сила чи промисло-

ва інфраструктура; 2) умови попиту або особливості ринку конкретного това-

ру чи послуги; 3) наявність підтримуючих або пов’язаних галузей; 4) харак-

тер стратегії фірми, її структури і особливості конкурентної боротьби з

іншими компаніями. Автор акцентує особливу увагу на тому, що національна

конкурентна перевага часто досягається внаслідок несприятливої ситуації,

коли нації чи галузі вимушені активно реагувати на кинутий їм виклик. Ро-

боти М. Портера збагатили фірми ефективними методами аналізу конкуренції

та розроблення стратегії як на внутрішніх, так і на міжнародних ринках.

Рікардо Давид

Давид Рікардо (1772–1823) — англійський економіст, представник кла-

сичної політичної економії.

Народився в Лондоні у родині багатого комерсанта. 3 1788 р. почав працю-

вати у торговельній конторі батька і на біржі, з 1793 здійснював самостійну

комерційну діяльність, з 1802 — член керівного комітету Лондонської біржі.

Завдяки грі на біржі став мільйонером. У 1812 р. припинив комерційну діяль-

ність, став багатим рантьє і землевласником, поринув у наукову роботу. За-

хоплювався не лише політичною економією, а й фізикою, хімією, математи-

кою та іншими природничими науками. У 1819 р. Д. Рікардо було обрано до

парламенту. Його перші економічні праці (1809) присвячено проблемам гро-

шового обігу та валюти. У 1817 р. побачила світ головна праця вченого — “На-

чала політичної економії та оподаткування”, що складається з трьох частин:

765

“Основи економічної теорії”; “Теорія і практика оподаткування”; “Аналіз ок-

ремих економічних проблем і теорій А. Сміта, Т. Мальтуса і Ж.-Б. Сея”. За

життя Д. Рікардо вийшло три її видання, у кожне з яких він вносив суттєві

доповнення.

Найважливішою є перша частина, що починається зі з’ясування сутності

вартості. Автор уперше в історії світової економічної думки доводив, що єди-

ним джерелом вартості є праця, тому критикував концепцію А. Сміта, згід-

но з якою вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці

товари (що було характерно для простого товарного виробництва), а також

доходами різних класів суспільства. Проте він не спростовував тезу Сміта,

що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине

джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (що постійно виго-

товляються і кількість яких може бути збільшена працею людини). Водно-

час, на його думку, існують деякі товари, вартість яких визначається лише

їх рідкісністю (раритетні статуї та картини, монети, книжки, особливі вина,

виготовлені в обмеженій кількості) і не залежить від кількості праці, необ-

хідної на початку для їх виготовлення, тобто необґрунтовано відмовився

визнати залежність вартості рідкісних товарів від праці (як одного з фак-

торів).

Він заперечував твердження Ж.-Б. Сея, згідно з яким вартість товарів та її

величина визначаються корисністю, що відповідало б дійсності, якби вартість

товарів регулювалася лише покупцями. Проте це не означає, що джерелами

мінової вартості товарів, які мають корисність, є їх рідкісність та кількість

праці, необхідна для їх виробництва.

Третім вартісноутворювальним, але опосередкованим джерелом є ко-

рисність товарів. Цей висновок випливає з таких основних положень теорії

вартості Рікардо:

• він доводив необґрунтованість визначення міри вартості ступенем ко-

рисності, зазначаючи, що “корисність — основа вартості, але ступінь

корисності не може бути мірою вартості”;

• вважав корисність суттєвою для формування мінової вартості;

• критикуючи позицію Сея, заперечував тезу про корисність як регуля-

тор вартості лише в тому разі, коли вартість товарів регулюється тільки

покупцями, тобто співвідношенням попиту і пропозиції, конкуренцією

між самими споживачами;

• наголошував на впливі на вартість товару якості праці. Оцінка праці різ-

них якостей, на його думку, значною мірою залежить від порівняльного

мистецтва робітника, напруженості його праці, ступеня її складності та

вправності робітника. Якість праці — характеристика не абстрактної, а

конкретної праці.

Визначаючи вартість товарів, Д. Рікардо встановив її залежність від про-

дуктивності праці, вперше підняв і частково розв’язав проблему суспільно не-

обхідної праці у її співвідношенні з індивідуальною працею (і відповідними

витратами), розкрив вплив процесу перенесення вартості зношених засобів

виробництва на вартість новоствореного продукту. Він розрізняв “абсолютну”

і “відносну” (порівняльну) вартість, яка є синонімом мінової вартості. Крити-

кував тезу А. Сміта, що вартість складається з доходів, оскільки вартість є

первинною щодо доходів, які потрібно попередньо створити. Водночас помил-

766

ково стверджував, що регулятором величини вартості товарів є індивідуальні

витрати товаровиробників за найгірших умов (поширюючи цю особливість

сільського господарства на всі галузі), не зміг розрізнити двох видів праці

(абстрактної і конкретної), не розкрив механізму перенесення вартості, плу-

тав поділ капіталу на основний і обіговий з поділом на постійний і змінний,

вартість товару — з його ціною та ін.

Предметом політичної економії називав передусім сферу розподілу, тому го-

ловною метою своєї праці вважав з’ясування законів, які нею управляють. Про-

те це не означає, що поза його увагою залишилися проблеми безпосереднього

виробництва (адже джерелом вартості, за Рікардо, є праця). Акцентування на

відносинах розподілу пояснюється тим, що у формах розподілу найповніше ви-

являлися особистісні та речові фактори виробництва. Проте він не зміг обґрун-

тувати категорії “продуктивні сили”, “виробничі відносини”, “відносини влас-

ності”, закони, що регулюють розвиток усієї економічної системи, у тому числі

закони, які управляють виробництвом матеріальних благ і відносин власності,

що при цьому виникають, обміном матеріальних благ і відповідних відносин

між людьми. Основою методу свого дослідження обрав трудову теорію вартості,

використовуючи певною мірою метод сходження від абстрактного до конкрет-

ного. Однак не застосував історичного підходу до аналізу капіталізму, неповно

використовував метод абстракції, системний підхід.

За допомогою трудової теорії вартості Д. Рікардо науково обґрунтовано

розглянув проблему розподілу доходів. Це суперечить висновку Г. Мюрдаля,

що Рікардо досяг наукових успіхів усупереч використанню трудової теорії

вартості. Оскільки єдиним джерелом вартості сукупного суспільного продук-

ту є праця, вчений критикував погляди економістів, які таким джерелом на-

зивали засоби виробництва (у тому числі землю). Прибуток він розглядав як

привласнену капіталістами неоплачену працю найманих робітників, показав

обернено пропорційну залежність між величиною заробітної плати і прибут-

ком, джерелом ренти вважав працю найманих працівників у сільському гос-

подарстві, впритул наблизився до правильного з’ясування величини заробіт-

ної плати (виокремлюючи при цьому природну і ринкову ціну праці). Ціну

праці пов’язував із вартістю життєвих засобів робітників: стверджував (на

противагу А. Сміту), що у процесі розвитку капіталізму заробітна плата зни-

жуватиметься. Водночас він, як і А. Сміт, не зміг розв’язати суперечностей

між законом вартості та законом додаткової вартості (через відсутність

обґрунтування категорії “робоча сила”), між законом вартості та законом се-

редньої норми прибутку (зокрема, привласнення капіталістами рівновелико-

го прибутку на рівновеликий капітал без порушення закону вартості), запере-

чував існування абсолютної ренти (а тому дійшов висновку, що рента не

спричиняє подорожчання сільськогосподарських товарів).

Непослідовною була позиція Д. Рікардо і щодо визначення величини за-

робітної плати. З одного боку, він розмежовував вартість, втілену в товарі, й

вартість праці (заробітну плату). Природна ціна праці, на його думку, під

впливом попиту і пропозиції встановлюється навколо суми життєвих засобів,

необхідних для утримання робітника, його сім’ї та певного зростання їхніх

потреб. Ринкова ціна праці коливається навколо природної (за її перевищен-

ня кількість робітників збільшується, зростає пропозиція праці на ринку,

з’являється безробіття, знижується ринкова ціна праці, й навпаки). З іншого

767

боку, величину природної ціни праці обмежував фізичним прожитковим міні-

мумом (під впливом теорії народонаселення Т. Мальтуса). Крім того, вважав,

що оскільки діє “природний закон” заробітної плати, її розмір залежить від

попиту і пропозиції на неї. Стверджував, що за капіталізму норма прибутку

має тенденцію до зниження через зростання вартості сільськогосподарської

продукції у зв’язку з переходом до обробітку земель гіршої якості, а отже і ве-

личини ренти. Протилежна тенденція властива руху прибутку, що послаблює

внутрішній стимул розвитку капіталізму, загострює суперечності між класа-

ми. Проте Рікардо заперечував можливість виникнення загальних криз пере-

виробництва за капіталізму. Позитивною на той час була його ідея про необ-

хідність для розвитку економіки капіталізму золотого стандарту, поєднаного

з обміном банкнот на золото. Водночас він не розкрив сутності вартості, а се-

ред функцій грошей виділяв лише їх функцію як засобу обігу.

Обґрунтовано стверджував, що єдиним джерелом земельної ренти є праця

сільськогосподарських робітників (а не природа), а величина ренти — надли-

шок вартості над середнім прибутком. Проте некоректним був його висновок

про постійне зростання ренти. Вагомий внесок зробив Д. Рікардо у теорію зов-

нішньої торгівлі, зокрема в теорію “зрівняльних витрат виробництва”. Важ-

ливою умовою зростання багатства народів він небезпідставно вважав поділ

праці, що сприяє зростанню її продуктивності.

Сей Жан-Батіст

Жан-Батіст Сей (1767–1832) — французький економіст, популяризатор

ідей А. Сміта.

Народився в сім’ї ліонського купця. Освіту здобув у Великобританії. Був

службовцем у конторі страхового товариства в Парижі. Брав участь у Великій

французькій революції до приходу до влади якобінців. У 1794–1799 рр. — го-

ловний редактор паризького журналу “Decade philosophique, literaire et

politique”, в 1799 — чиновник департаменту фінансів. У 1803 р. опублікував

свою головну працю “Трактат політичної економії”. З 1805 по 1813 р. здійс-

нював підприємницьку діяльність. У 1817 р. побачив світ “Катехізис політе-

кономії” — короткий виклад “Трактату політичної економії”. З 1819 р. —

професор політичної економії Паризького університету та інших навчальних

закладів Франції. У період 1828–1830 рр. написав шеститомний “Курс полі-

тичної економії”. В останні роки життя очолював спеціально створену для

нього кафедру політичної економії в Колеж де Франс, став засновником влас-

ної школи економічної думки.

У працях Ж.-Б. Сея політична економія поділена на три самостійні части-

ни: 1) виробництво багатства; 2) його розподіл; 3) споживання вироблених

благ. Він наголошував, що предметом вивчення політичної економії є пере-

дусім проблематика матеріального добробуту суспільства, а джерело багатс-

тва вбачав у виробничому потенціалі нації. “Курс політичної економії” Сея

починається з аналізу виробництва, яке, на його думку, є натуральним проце-

сом впливу людини на природу, в результаті якого створюється багатство. Ба-

гатством учений називав вартість або ‘‘цінність” товарів і тому ототожнював

товарну форму багатства з сумою корисних речей. Змішуючи вартість зі спо-

живчою вартістю, він, як і його вчитель А. Сміт, вважав, що будь-який товар

має дві властивості: мінову вартість і споживчу вартість. Акцентував увагу на

768

взаємозв’язку корисності та цінності предметів (товарів), зазначаючи, що цін-

ність є мірилом їх корисності, отже, допускав можливість вимірювання вар-

тості не лише кількістю затраченої праці, а й ступенем корисності продукту

праці.

Водночас набагато більшого значення у створенні вартості товару Сей нада-

вав запропонованій ним теорії трьох факторів виробництва, з якою нерозривно

пов’язана його теорія розподілу. Праця, земля і капітал, на його думку, беру-

чи участь у процесі виробництва, надають послугу щодо створення вартості.

Триєдина формула, що випливає з теорії трьох факторів Сея, відповідно до

якої фактор праці забезпечує заробітну плату як дохід робітників, фактор ка-

піталу — прибуток як дохід капіталістів, а фактор землі — ренту як дохід

землевласників, за своєю сутністю є своєрідною інтерпретацією поглядів

А. Сміта і хибною у науковому сенсі.

Ж.-Б. Сей зазначав, що робітники не можуть претендувати на весь продукт

праці через те, що у виробництві вони беруть участь не одні. Їхній дохід має

бути обмежений заробітною платою. Він намагався довести, що низька за-

робітна плата вигідна всім — і робітникам, і суспільству. Прибуток розглядав

як підприємницький дохід і відсоток. Якщо відсоток — це оплата послуг ка-

піталу, то підприємницький дохід визначається як винагорода за ризик, та-

лант, висококваліфіковану працю тощо (фактично трактується як своєрідна

заробітна плата підприємця). Відмінність між підприємцем і робітником зво-

див лише до рівня заробітної плати: більший дохід підприємця пояснював ви-

щим рівнем його відповідальності, складнішою діяльністю щодо управління

виробництвом. З оптимізмом дивився в майбутнє, стверджуючи, що зі зрос-

танням капіталів становище “нижчих класів” поліпшиться, вони дедалі біль-

шою мірою поповнюватимуть “вищі класи”. Рух до “світлого” майбутнього,

за Сеєм, забезпечується гармонійністю та безкризовим економічним зростан-

ням суспільства. Учений зробив спробу пояснити це положення теорією рин-

ків, відомою в економічній літературі як закон Сея .

Сенге Пітер

Пітер Сенге (нар. 1947) — відомий вчений, один із найпопулярніших авто-

рів наукових публікацій з проблем сучасного менеджменту.

Одержав ступінь бакалавра машинобудування в Стенфордському універси-

теті; в 1978 р. — ступінь доктора системної динаміки у Массачусетському тех-

нологічному інституті (МТІ); написав книгу “П’ята дисципліна” (1990); став

одним із засновників консультаційної фірми Innovation Associates (1992); в

наш час є керівником програми розвитку системного мислення та організа-

ційного навчання в Слоанівський школі менеджменту МТІ.

Основні праці: “П’ята дисципліна: мистецтво і практика організації, яка

навчається” (1990); “П’ята дисципліна Ficelebook: стратегії та інструменти

для побудови і навчання організації” (1994) (співавтори — К. Робертс, Р. Росс,

Б. Сміт, А. Клейнер).

У 90-х роках П. Сенге став одним з найпопулярніших авторів книг з про-

блем менеджменту. В його роботі “П’ята дисципліна: мистецтво і практика

організації, яка навчається” висловлюються концепції системного мислення

та організаційного навчання — понять, які є сьогодні невід’ємною частиною

лексикону сучасної науки про управління. Системне мислення — так звана

769

“п’ята дисципліна” (чотири інші це досконале розуміння особистості, загаль-

не бачення, групове навчання і ментальні моделі) може допомогти організа-

ціям розглядати себе як єдине ціле і зрозуміти як природу своїх внутрішніх

взаємозв’язків, так і взаємовідносини із зовнішнім середовищем. Підхід

П. Сенге до управління організаціями є високогуманістичним. Крім того, він

протиставляє “організацією, яка навчається”, що надає людям нові можли-

вості та сприяє їх професійному росту, “організації, яка контролює” та обме-

жує вдосконалення їхніх здібностей.

Таким чином, учений пропонує можливість переглянути принципи мис-

лення і переоцінити ментальні концепції праці та організації. Поняття “ор-

ганізація, яка навчається”, створює ефективну концептуальну базу для спіль-

ного використання знань і навичок робітників для подальшого їх розвитку та

розроблення сукупних ідей, спроможних забезпечити появу важливих нова-

цій та досягнення успіху. Системне мислення пропонує набір ефективних інс-

трументів для побудови організації, яка навчається. Запропоновані П. Сенге

концепції стали невід’ємною частиною сучасної науки управління.

Сінго Сінгео

Сінгео Сінго (1909–1990) — один з провідних теоретиків управління ефек-

тивністю виробництва (Японія).

Народився 8 січня 1909 р. в місті Сага, Японія; в 1930 р. закінчив машино-

будівний факультет Технічного коледжу Яманансі та поступив на роботу в

Таіреі Railway Company (о. Тайвань); в 1937 р. відвідував курси перепідготов-

ки інженерно-технічних кадрів, які були організовані Японською промисло-

вою асоціацією; в 1943 р. за наказом Міністерства озброєння був переведений

в розташовану у Йокогамі Аmano Manufacturing Company; в 1946 р. — кон-

сультант з виробництва в Японській асоціації менеджменту; в 1955 р. — по-

мічник Taїчі Oно з Toyota Motor Company в розробленні Toyota Production

System (TPS); в 1959 р. вийшов з Японської асоціації менеджменту та органі-

зував власну консультаційну фірму Institute for Management Improvement; з

початку 70-х років став проводити консультації в країнах Європи та Амери-

ки; в 1988 р. був удостоєний звання почесного доктора машинобудування в

Тулузькому університеті (Франція) та Університеті штату Юта (США); в

1988 р. ним були засновані щорічні премії “Shingo Prizes for Manufacturing

Excellence” для кращих машинобудівних підприємств Північної Америки.

Помер 14 листопада 1990 р. в Токіо.

Основні праці: “Революція у виробництві: система SMED” (1985); “Нульо-

ва перевірка якості: початкова інспекція і система Poka-yoke” (1986); “Вив-

чення системи виробництва Toyota з точки зору індустріальної інженерії”

(1989); “Система управління виробництвом Shingo” (1992).

За роки професійної кар’єри С. Сінго зробив важливий внесок у розвиток

методів ефективного виробничого менеджменту, зокрема у впровадження ме-

тоду виробництва “точно вчасно”. Його рекомендації дали змогу усунути ви-

робничі проблеми таким відомим компаніям, як Toyota, Ford, Mitsubishi,

Honda, Sharp, Peugeot, Citroen, Matsushita, Hewlett Packard, Nippon Steel,

Mazda.

Метод “точно вчасно” став загальносвітовим стандартом при виробництві

автомобілів та побутової техніки. Він забезпечує можливість одночасного

770

зменшення витрат та запасів, підвищення якості та зниження строків поста-

вок. Цей метод є новою парадигмою розвитку ефективного виробництва з ви-

користанням операцій, що повторюються, і ключова роль С. Сінго в її розроб

ленні забезпечила йому місце серед видатних фахівців, які зробили

найбільший внесок у розвиток теорії та практики менеджменту.

Слоан Альфред Прічард молодший

Альфред Прічард Слоан мол. (1875–1966) — талановитий організатор про-

мислового виробництва, видатний менеджер та маркетолог, один із зас-

новників автомобільної промисловості США.

Народився 23 травня 1875 р. в Нью-Хейвені, штат Коннектикут; в 1895 р.

одержав диплом інженера-електрика в Массачусетському технологічному ін-

ституті (МТІ); в 1895 р. почав свою кар’єру в Hyatt Rolle Bearing Company

(штат Нью-Джерсі) й у віці 26 років став її президентом; перейшов до ком-

панії General Motors (GM) і в 1918 р. став її віце-президентом та членом вико-

навчого комітету; в 1920 р. — віце-президентом з операцій, а в 1923 р. — пре-

зидентом і головним виконавчим директором; наприкінці 20-х років під

керівництвом А. Слоана GM за обсягом продажу випередила компанію Ford і

стала найбільшою автомобілебудівною фірмою у світі.

Основні праці: “Пригоди чоловіка у білому комірці” (з Б. Спаркесом, 1941);

“Мої роки з General Motors” (1964).

Головні досягнення у діяльності А. Слоана:

• стабілізація, реконструкція та успішне закріплення позиції крупної

групи компаній у важливій галузі промисловості;

• вирішення багатьох проблем великомасштабного та різноманітного

комерційного управління корпорацією, досягнуте за рахунок впрова-

дження продуманої і гнучкої системи децентралізації;

• значне удосконалення методів споживчого маркетингу;

• створення численних методів і структур, які забезпечують топ-мене-

джерів інформацією, необхідною для розроблення стратегії та прийнят-

тя оперативних рішень;

• поширення досвіду і передових досягнень шляхом реалізації навчаль-

них програм і проведення практичних семінарів з проблем організації та

управління бізнесом в багатьох країнах світу.

Основна заслуга А. Слоана — вдосконалення методів управління підпри-

ємством і демонстрування того, що менеджмент може стати соціально відпові-

дальною і корисною діяльністю. Зростання добробуту населення, інтернаціо-

налізація виробництва і ринків та міжнародна конкуренція певною мірою

применшили значення багатьох нововведень А. Слоана в GM, але багато ком-

паній в різних країнах успішно продовжують використовувати його досвід.

Сміт Адам

Адам Сміт (1723–1790) — відомий англійський економіст, засновник кла-

сичної політичної економії.

Вперше запропонував наукове пояснення суспільних відносин, які склада-

лись навколо матеріального виробництва, визначив механізм накопичення

капіталу, довів, що економіка країни — єдиний механізм, розробив раціо-

нальну систему організації виробництва. Пропагував розподіл праці, який

сприяє підвищенню продуктивності.