Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

461

ЗМК за формами організації можуть бути приватними, державними та сус

пільноправовими. Менеджмент масових комунікацій забезпечує організацію

ЗМК, вибираючи оптимальне співвідношення різних форм залежно від особ

ливостей певної країни. При цьому необхідно здійснювати ефективний конт

роль за діяльністю ЗМК, який має ґрунтуватися на правових засадах.

Однією з невід’ємних складових інформаційнокомунікаційного менедж

менту є управління діяльністю інформаційно-комунікаційних (пресових)

служб, на які покладено завдання надавати всю інформацію, що надходить

від урядових структур: сфера та результативність їх діяльності, прийняті

ними рішення, ефективність і доцільність цих рішень тощо.

Функціїпрес-служб:

• моніторинг повідомлень ЗМК та оперативне реагування на негативні дії

конкурентів;

• організація та контроль заходів партії, лідера, уряду, бізнесструктури,

залучення преси до здійснення цих заходів;

• постачання інформації ЗМК, пов’язаної з діяльністю партії, лідера, ад

міністрації тощо;

• підготовка лідера для виступу перед журналістами, організація злаго

дженої роботи оточення в різних ЗМК;

• збирання та подальше оприлюднення позитивних відгуків з метою рек

лами.

Забезпечення роботи пресслужб залежить від наявності у їх складі соціо

логів, політологів, іміджмейкерів, журналістів, спічрайтерів. В їх розпоря

дженні має бути банк даних ЗМК, банк даних провідних журналістів, ма

теріали, призначені для поширення серед ЗМК.

Ефективність інформаційної діяльності насамперед залежить від медіа-ме-

неджменту,під яким розуміють систему заходів з планування, розміщення й

оцінки ефективності іміджевих або рекламних матеріалів у ЗМК. Основна

мета медіаменеджменту — створення у суспільства відповідного сприйняття

запропонованих рекламних або іміджевих матеріалів.

Основніфункціїрекламногомедіа-менеджменту:

• визначення особливостей цільової аудиторії, на яку спрямоване реклам

не повідомлення;

• передання інформації різним соціальним групам відмінними спосо

бами;

• полегшення сприйняття отриманої інформації;

• вибір періодичності та інтенсивності подання рекламних матеріалів

тощо.

Отже, інформаційнокомунікаційний менеджмент відіграє важливу роль в

інформаційному забезпеченні здійснення всіх видів і форм менеджменту.

4.3.17.Інвестиційнийменеджмент

Економічна діяльність суб’єктів господарювання можлива за низки

об’єктивних обставин, серед яких однією з найважливіших є інвестиції, ін

вестування, тобто інвестиційна політика, як комплексне явище.

Термін “інвестиція” (лат. invest — вкладати) пов’язаний переважно з вкла

денням капіталу з метою його приросту, збільшення. З цим терміном пов’язане

поняття “інвестування”. В сучасній зарубіжній літературі воно часто трак

462

тується як придбання цінних паперів (акцій, облігацій тощо), а в Україні його

ідентифіковано з терміном “капітальні вкладення”. Інвестиції в цьому разі роз

глядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання,

транспортних засобів). Водночас інвестування можуть бути спрямовані на по

повнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцен

зій, ноухау) [115]. Деякі автори вважають, що термін “інвестиції” стосується

вкладень, які здійснюються лише у формі грошей, хоча інвестування капіталу

може бути і у майновій формі, технологій, ресурсній тощо.

Розрізняють інвестиціївалові (загальний обсяг інвестування в певний пе

ріод) і чисті (сума валових інвестицій без відповідних амортизаційних відра

хувань).

Пропонується [115] класифікація інвестицій за такими основними озна

ками:

• за об’єктом вкладання коштів (реальні та фінансові);

• за характером участі в інвестуванні (прямі та непрямі);

• за періодом інвестування (коротко та довгострокові);

• за формами власності інвесторів (приватні, державні, іноземні, спільні);

• за регіональною ознакою (внутрідержавні, іноземні).

Інвестування здійснюється за певним порядком, системами, технологіями,

відповідним чином управляється, як організаційнотехнологічний процес. Ін-

вестиційнийменеджмент— процес управління всіма аспектами інвестицій

ної діяльності суб’єкта підприємництва.

Основніфункціїінвестиційногоменеджменту:

• дослідження, аналіз зовнішнього інвестиційного середовища та прогно

зування кон’юнктури інвестиційної діяльності;

• розроблення відповідних стратегічних напрямів інвестиційної діяль

ності суб’єкта підприємництва;

• розроблення стратегії формування інвестиційних ресурсів суб’єкта ін

вестиційної діяльності;

• пошук, аналіз і оцінювання інвестиційної користі реальних проектів і

добір з них найефективніших;

• оцінювання інвестиційних якостей фінансових інструментів і добір з

них найефективніших;

• формування та визначення інвестиційного портфелю за критеріями

дохідності, ризику та ліквідності;

• поточне планування та оперативне управління реалізацією окремих

програм і проектів;

• організація моніторингу інвестиційних програм і проектів;

• підготовка рішень про своєчасний вихід з неефективних проектів (про

даж окремих фінансових інструментів).

Інвестиційний менеджмент — відповідна інвестиційна діяльність, що є

комплексом заходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої

кошти з метою отримання певного прибутку. Тож головною дійовою особою

інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення куди, з якою ме

тою вкладати кошти. Крім людини (особи) інвестором можуть бути державні

органи влади, окремі організації, структури.

У кожній країні є своє визначення інвестицій. Так, в Україні Закон “Про

інвестиційну діяльність” визначає інвестиції як усі види майнових та інте

463

лектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та іншої

діяльності, у результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається со

ціальний ефект. Такими цінностями в Україні можуть бути:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

• рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші ма

теріальні цінності);

• майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелекту

альних цінностей;

• права користування землею, водою, природними ресурсами;

• сукупність технічних та економічних знань у формі документації, на

вичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва то

варів і послуг, але не запатентованих (ноухау) [116].

Одночасно з визначенням суб’єктів, об’єктів інвестиційного процесу інвес

тиційний менеджмент стосується всього комплексу підприємств, установ, на

які спрямований цей менеджмент. До такого комплексу можна віднести:

• підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних ма

теріалів, машинобудування;

• проектні організації та установи;

• фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;

• органи державного управління, що регулюють діяльність суб’єктів ін

вестиційної діяльності;

• інфраструктуру фондового ринку тощо.

Загальні, правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності

регулюються чинним для певної держави законодавством, а суто практичний

бік цього процесу перебуває в руках передусім держави, її органів. Таке уп

равління з боку держави здійснюється за допомогою системи податків з від

повідною диференціацією об’єктів і суб’єктів оподаткування, податкових ста

вок і пільг.

Державними інвестиціями управляють державні органи шляхом плану

вання, визначення умов і здійснення конкретних заходів щодо інвестування

коштів бюджету і позабюджетних фондів, а також інших коштів, залучених

на добровільних засадах. На державу, її органи покладається також турбота

про гарантію прав і захист інвестицій. При цьому ні держава, ні її органи не

мають права безпосередньо втручатися в роботу суб’єктів інвестиційної діяль

ності незалежно від форм власності.

Управління інвестиційною діяльністю виконує такі послідовні функції:

1) прогнозування та планування (дослідження макроекономічних умов,

формування певних цілей і завдань, розроблення стратегії розвитку об’єкта

інвестування);

2) створення (формування) інвестиційного портфелю (тут основними скла

довими є розроблення і оцінювання інвестиційних проектів, визначення та

забезпечення необхідних обсягів інвестиційних ресурсів, оцінювання та про

гнозування ефективності інвестиційних програм);

3) практична реалізація інвестиційних програм (оперативне планування

інвестиційних проектів; моніторинг реалізації інвестиційних програм; кори

гування, уточнення інвестиційної діяльності.

Складові державного регулювання інвестиційного процесу, інвестиційної

діяльності:

464

• державне податкове законодавство;

• законодавче забезпечення прав інвесторів та їх захист;

• регулювання фондового ринку;

• використання грошовокредитної політики держави;

• застосування амортизаційної політики;

• регулювання умов для іноземних інвестицій та інвестицій поза межами

країни.

Зарубіжні вчені стверджують, що інвестиції дають можливість підвищити

продуктивність праці у всьому світі. Вони виділяють такі інвестиції:

• амортизаційні (пов’язані з необхідністю оновлення виробництва);

• антикризові (в період складних економічних ситуацій, криз);

• розвиваючі (пов’язані з поступовим оновленням виробництва, виробни

чого капіталізму).

За показниками прямого інвестування інших країн провідні місця посіда

ють Англія, Швеція, Швейцарія, Японія, США.

На загальнодержавному, загальнонаціональному рівні як окремий сус

пільнополітичний напрям функціонування держави існує інвестиційна полі

тика. Це галузь економічної політики, яка полягає у визначенні пріоритетів,

обсягів, структури і напрямів капіталовкладень, особливо тривалих, в регіо

нальні програми і галузі господарства. Інвестиційна політика забезпечує зрос

тання і оновлення основних фондів, встановлює частки внутрішніх і зарубіж

них вкладів, інвесторів, визначає їх права і гарантії.

4.3.18.Інноваційнийменеджмент

У блоці обов’язкових дисциплін при підготовці менеджерів вищої кваліфі

кації дисципліна “інноваційний менеджмент” посідає особливе місце внаслі

док своєї складності. Інноваційний менеджмент є одним з інструментів еконо

мії ресурсів, поліпшення якості товарів і послуг, підвищення добробуту

населення. Конкурентний розвиток будьякої країни відбувається згідно з те

орією М. Портера [83] на основі таких основних факторів: виробництво, інвес

тиції та інновації.

Інноваційна стратегія українських реформ. Країни світового технологіч

ного ядра — США, Японія, Німеччина, Великобританія і Франція — нині роз

виваються передусім за рахунок активізації інноваційної діяльності, іннова

ційного менеджменту. Він є одним з багатьох різновидів функціонального

менеджменту, безпосередній об’єкт якого — інноваційні процеси, що здій

снюються в усіх сферах народного господарства. Під впливом інноваційних

процесів суттєво змінюється структура економіки. Поступово “відмирають”

енергоємні застарілі виробництва і виникають нові ресурсозаощаджувальні,

при цьому змінюється економічна організація суспільства. Також з’являються

нові елементи в спектрі господарських структур (інноваційні фірми), зміню

ються зв’язки між ними. Крім того, відбуваються зміни в структурі та реалі

зації різних форм власності.

Для ефективної реалізації науковоінноваційної стратегії держави завдяки

інноваційному менеджменту сформульовано програму діяльності у вигляді

семи напрямів:

1) організувати зусиллями менеджерів всіх рівнів пошук засобів для збіль

шення ресурсного і фінансового забезпечення інноваційної сфери. Питання

465

загострилося в останні три роки, коли фінансування інноваційної діяльності

не перевищувало 1 % від ВВП;

2) перейти від декларування розвитку інноваційної інфраструктури і

зв’язку науки з виробництвом до реальних кроків. В Україні діє 8 технопар

ків, в США — 140, у Великобританії — 40, а європейська інноваційна система

складається з понад 1,5 тис. різних науковотехнологічних структур;

3) визначити і юридично обґрунтувати чіткі умови формування ринкових

джерел фінансування інновацій з урахуванням закриття “білих плям” в регу

люванні сфери інтелектуальної власності;

4) продовжити створення в науководослідних інститутах малих наукових

підприємств на економічних засадах для ефективного використання реально

го наукового потенціалу, який може бути втричі ефективнішим, ніж у вели

ких наукових інституціях;

5) відпрацювати реальне функціонування моделі прискореної роботи в ін

новаційному циклі “наука — технологія — виробництво — сфера споживан

ня”, а також створення мережі нових інноваційних структур: венчурних до

ходів, технологічних інкубаторів бізнесу, промисловофінансових груп,

інжинірингових центрів;

6) розробити ефективний механізм створення інформаційних баз даних

для забезпечення повною науковотехнічною інформацією інвесторів, підпри

ємств і органів влади;

7) розвивати міжнародну співпрацю в інноваційній і науковотехнічній

сфері з урахуванням Угоди про науковотехнічну співпрацю між Україною і

ЄС, а також з понад 40 державами.

Інноваційні процеси супроводжуються розвитком нових технологій керу

вання та змінами державного регулювання економіки. В сучасних умовах но

вовведення стали обов’язковим елементом всіх структур — від органів дер

жавного управління до середніх та малих підприємств, використання

наукових методів інноваційного менеджменту є важливим фактором еконо

мічного розвитку країни, виживання та комерційного успіху будьякого інно

ваційного процесу.

Інноваційний процес — процес перетворення наукових знань на фізичну

реальність, який є завершеним у просторі та часі. Він складається з таких

стадій:

• виникнення ідеї;

• фундаментальні дослідження;

• технічні розроблення;

• експериментальне виробництво;

• дослідноконструкторські розроблення;

• масове виробництво;

• споживання.

Для успішного управління інноваційною діяльністю необхідно відрізняти

інновації від несуттєвих змін у продуктах, технологіях, реорганізаціях. Нова

цією можуть бути новий порядок, новий метод, винахід, незначні зміни його

споживчих властивостей, зміни параметрів технологічного процесу без еконо

мічного ефекту, створення нових управлінських структур без розроблення

стратегічних напрямів тощо. Нововведення означає, що новація використо

466

вується, а з моменту поширення набуває нової якості й стає інновацією. Нау

ковотехнічні інновації повинні мати новизну, задовольняти ринковий попит

та приносити прибуток виробнику.

Сутність інноваційного менеджменту.Відповідно до змісту ключових слів

“інновація” і “менеджмент” система інноваційного менеджменту має таку ло

гіку побудови, функціонування і розвитку:

• концепція інноваційного менеджменту (ІМ);

• механізм підтримки інноваційної діяльності (ІД);

• особливості організаційних форм інноваційної діяльності;

• наукові підходи до інноваційного менеджменту;

• функції і методи інноваційного менеджменту;

• розробка управлінського рішення;

• управління персоналом в інноваційному менеджменті;

• комплексне забезпечення інноваційної діяльності;

• формування портфелю інновацій;

• основи організації НДДКР і проектування;

• техніковиробничі показники інновацій;

• реалізація інновацій;

• аналіз ефективності інноваційної діяльності.

Інноваційнадіяльність (відповідно до Закону України “Про інвестиційну

діяльність” [101]) визначається як одна з форм інвестиційної діяльності й

здійснюється з метою впровадження досягнень науковотехнічного прогресу у

виробництво і соціальну сферу.

Інноваційна діяльність передбачає:

• випуск і поширення принципово нового виду техніки і технологій;

• прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

• реалізацію довгострокових науковотехнологічних програм з великими

термінами окупності витрат;

• фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних

змін в стані продуктивних сил;

• розроблення і впровадження нових ресурсозаощаджувальних техноло

гій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану.

Інноваційні процеси певного напряму виробництва здійснюються в усіх

сферах соціальної та економічної діяльності держави в межах підприємств та

закладів різних форм власності. Зарубіжний та вітчизняний досвід роботи на

укових та інноваційних організацій дає змогу класифікувати їх залежно від

сфери діяльності. Останніми десятиріччями ХХ ст. виникли різні організа

ційні форми забезпечення інноваційних процесів, які створювалися на основі

угод суб’єктів ринкової економіки про спільну діяльність у галузі науки, ор

ганізації консорціумів та створення спільних підприємств. Організаційні

форми інноваційних процесів:

• технопарки — створюються для співпраці науки, вищої школи, держав

ного сектору виробництва та приватних підприємств, місцевих і регіо

нальних органів управління;

• технополіси — одна з форм вільних економічних зон, що створюються

для активізації, прискорення інноваційних процесів, сприяння швид

кому і ефективному застосуванню технікотехнологічних новацій;

467

• лабораторії великих корпорацій;

• організаційні форми на базі виставковоторговельних комплексів, бан

ків, бірж тощо;

• інноваційні центри;

• консультаційні фірми з проблем організації та управління;

• міжорганізаційна кооперація — “стратегічний альянс”;

• фінансовопромислові групи — зареєстровані на федеральному рівні

групи юридично незалежних підприємств, фінансових та інвестиційних

інститутів.

Створення таких об’єднань дає змогу учасникам скорочувати витрати, ра

ціоналізувати виробничий процес, використовувати спільний досвід освоєння

ринків, зменшення кількості технологічних операцій, удосконалювати мето

ди виробництва нової техніки, прискорювати процес використання нових ідей

і розробок, диверсифікувати фінансовий ризик.

Інноваційна структура — це юридична особа будьякої організаційнопра

вової форми, створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридич

них і фізичних осіб, що діє на підставі договору про спільну діяльність (вид

Б), з певними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на

створення і впровадження наукоємної конкурентоспроможної продукції.

Учасникамиінноваційноїструктуриможуть бути будьякі підприємства,

організації та установи незалежно від форм власності:

• науководослідні та дослідноконструкторські організації, що працюють

за профілем інноваційної структури;

• навчальні заклади, які працюють за профілем інноваційної структури

або спеціалізуються на підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців з

базових спеціальностей інноваційної структури;

• виробничі підприємства, які впроваджують результати науководослід

них і дослідноконструкторських робіт;

• інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми;

• суб’єкти підприємницької діяльності, які надають послуги юридичні, у

сфері науковотехнічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транс

порту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності.

Іноземні юридичні особи, міжнародні організації, а також іноземні грома

дяни можуть бути учасниками інноваційної структури на рівні з юридичними

особами і громадянами України [82].

Для успіху інноваційної розробки недостатньо лише однієї грамотно побудо

ваної інноваційної структури. Вищі керівники повинні бачити в інноваторстві

пріоритетний напрям діяльності підприємства й джерело його життєвої сили.

Власну позицію щодо ролі інновацій вищі менеджери мають донести до персо

налу таким чином, аби усі співробітники чітко розуміли і поділяли їх цілі. Пра

вильна організація інноваційного процесу орієнтована також на допомогу його

учасникам у набуванні та збереженні навичок пошуку нового. Інноваційними

проектами мають опікуватись вищі адміністративні особи. Досягнення постав

лених перед підприємством цілей потребує розроблення детального комплекс

ного плану, тобто необхідно виробити стратегію інноваційної діяльності, яка

відіграє важливу роль у майбутньому успіху підприємства.

Залежно від стратегічноінноваційної діяльності бізнесструктури на від

повідному ринку розрізняють чотири основні їх типи, які мають певні оз

наки:

468

1) віолентний, притаманний великим організаціям і компаніям, які здій

снюють масове виробництво і виходять на масовий ринок із своєю або придба

ною за відповідними угодами інноваційною продукцією. Такі структури ма

ють випереджати конкурентів за рахунок серійності виробництва і ефекту

масштабу. В Україні до таких структур можна віднести великі агрокомплек

си, комплекси цивільної та військової промисловості;

2) патієнтний, притаманний середнім і потужним фірмам, які пристосу

валися до вузьких сегментів великих ринків за рахунок спеціалізації нової та

модернізованої продукції з унікальними характеристиками (Дніпропетровсь

кий завод “Південмаш”);

3) експлерентний, притаманний фірмам, які виходять на ринок з ради

кально новим продуктом з метою захоплення частки ринку (металургійні під

приємства України);

4) комутантний, притаманний фірмам різноманітного масштабу, що

пристосувалися до умов попиту місцевих ринків і знайшли свої ніші, які не

встигли зайняти “віоленти” і “патієнти”. Це фірми, які опанували вироб

ництво нових видів послуг після появи нових продуктів і технологій, вдало

імітують новинки і просувають їх до широких кіл споживачів.

Розроблення стратегічних планів наведених типів інноваційних бізнесових

структур тісно пов’язане з їх роллю і місцем в економіці країни. При розроб

ленні власної стратегії керівництво фірми має враховувати зміни у зовніш

ньому та внутрішньому середовищах тощо.

Основним імпульсом при створенні певного інноваційного проекту є готов

ність підприємства до технологічних і управлінських нововведень. Це має

бути пов’язане з переозброєнням виробництва сучасним устаткуванням і до

цільністю державної підтримки впровадження інновацій в галузі чи на окре

мому підприємстві.

Шляхи підвищення ефективності інноваційного менеджменту.Результати

інноваційної діяльності, тобто ефективність, виражають у вигляді інновацій

ної продукції, яка може мати конкретну речову форму або бути у неречовій

формі (наприклад, “ноухау”). В умовах ринкової економіки значущість ефек

ту від реалізації інновацій зростає, але це не менш важливо і для перехідної

економіки. Для оцінки загальної економічної ефективності інновацій вико

ристовують певнусистемупоказників:

• інтегральний ефект;

• індекс рентабельності інновацій;

• норму рентабельності;

• період окупності.

Результати інноваційної діяльності підприємства на внутрішньому і зов

нішньому ринках можуть бути представлені у вигляді передання науковотех

нічних знань і досвіду, нових технологій чи нових послуг. Передання техно

логій може здійснюватися як у межах однієї країни, так і на міжнародному

рівні. Для авторитету підприємства і його персоналу важливим є вихід на зов

нішній ліцензійний ринок. Швидкий розвиток ліцензійних операцій зумов

лений їх високою прибутковістю і меншою ризикованістю порівняно з пря

мим фінансуванням.

У міжнародній торгівлі широко застосовують ліцензійні угоди, що перед

бачають комплексне передання одного чи кількох патентів винаходів і

469

пов’язаних з ними ноухау. Цими угодами передбачено також інжинірингові

послуги з організації ліцензійних угод, що відображають також фінансові та

виробничі аспекти реалізації продукції.

Інноваційна політика держави тісно пов’язана з її інвестиційною політи

кою, яка має бути спрямована на стимулювання капіталовкладень у ту части

ну інновацій, де інвестиції є базою для матеріалізації нововведень. Важливі

шляхи державного впливу у цьому напрямі: стимулювання високотехноло

гічних галузей, заохочення традиційних галузей на новій технічній базі, згор

тання стагнуючих виробництв.

Водночас багато важливих питань залишаються неврахованими. Так, в

Україні за роки незалежності не створено дієвої національної системи захисту

інтелектуальної власності, зокрема патентної системи. Припинення дії Зако

ну СРСР “Про винаходи в СРСР” після розпаду Радянського Союзу і набуття

чинності з 18 вересня 1992 р. “Тимчасового Положення про правову охорону

об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій в Україні”

визначили розрив правового поля щодо утворення системи правової охорони

патентами України об’єктів промислової власності (винаходів, промислових

зразків, товарних знаків). При цьому Росія проголосила себе правонаступни

цею СРСР і залишила у своєму розпорядженні всю структуру патентноінфор

маційної системи [82].

Одним із шляхів удосконалення інноваційного менеджменту є правове

регулювання цих процесів, а саме законодавча фіксація статусу наукової та

інноваційної діяльності, захист прав науковців, розроблення механізмів ре

алізації інноваційної політики. Іншим шляхом є формування державної інно

ваційної інфраструктури, тобто створення мережі центрів поширення ново

введень і консультацій. Держава сприяє також формуванню ринку інновацій

за допомогою інформації в державних виданнях про виставки, біржі, ярмар

ки, конференції тощо. Крім того, істотна моральна підтримка нововведень

має здійснюватися у вигляді присвоєння почесних звань і нагород, відвіду

вання державними керівниками провідних інноваційних організацій.

Інновації в будьякому секторі економіки вимагають фінансових вкла

день. У сучасних умовах формування джерел фінансування інвестицій в Ук

раїні головну роль відіграють кошти самого підприємства. Як правило, інші

джерела недоступні через високу вартість послуг з надання чи обслуговуван

ня кредитів. Отже, ще один шлях удосконалення інноваційної діяльності —

забезпечення фінансового “ґрунту”. Він передбачає заходи держави щодо

пільгового оподаткування, надання пільгових кредитів державними банка

ми, здійснення політики прискореної амортизації основних фондів, під

тримки фінансового лізингу, стимулювання франчайзингу. Також важли

вим аспектом у фінансовому забезпеченні є залучення іноземних інвестицій.

Збільшити їх обсяги можна лише за допомогою ліквідації причин, що зава

жають їх поширенню.

Багатоаспектність і динамічність сучасних інноваційних процесів вимага

ють координування дій всіх учасників науковоінноваційного циклу: науко

вотехнічних і підприємницьких структур, споживачів інноваційної продук

ції та громадських організацій, державних органів і політичної опозиції.

З цією мет

ою створюються консультативні ради, комісії, асоціації, круглі сто

ли та ін.

470

Загалом для вирішення проблем формування теоретичного і практичного

інноваційного менеджменту необхідно здійснити такі заходи:

• активізація теоретичних досліджень у сфері інновацій та її сучасних

концепцій;

• законодавчим органам при розробленні стратегії розвитку інноваційних

процесів у всіх галузях економіки спиратись на пошук найоптимальні

ших форм взаємовигідної співпраці регіональних організаційних струк

тур управління інноваційною діяльністю;

• на всіх рівнях формувати у сучасних менеджерів та бізнесменів філосо

фію підприємництва як основи підприємницької інноваційності;

• на державному рівні при розробленні програми розвитку та підтримки

підприємництва більше уваги приділяти формуванню вітчизняної сис

теми інноваційного підприємництва як рівноправної його складової;

• зосередити увагу керівників вітчизняних підприємств на доцільності

використання світового досвіду у фінансуванні інноваційних процесів,

особливо тих інструментів, які б дали змогу оперативно залучати додат

кові фінансові ресурси в необхідному обсязі з максимальним ефектом за

мінімальної вартості та на потрібний термін;

• об’єднати зусилля науковців, зацікавлених у створенні моделі іннова

ційного менеджменту, для розроблення його методології, заснованої на

інтелектуальному продукті еволюції системи знань науки управління

про методи впливу на людей в процесі інноваційної діяльності, а також

створення ефективної системи мотивації праці дослідників та розробни

ків новинок, ноухау як динамічного елемента управління, пов’язаного з

впливом на інтереси учасників процесу “дослідження — виробництво”;

• особливо відповідальна роль відводиться організаціям та закладам осві

ти в цілісній системі інноваційної діяльності для максимального вико

ристання інтелекту персоналу в усіх напрямах економічного розвитку

шляхом формування особистості сучасного інноваційного менеджера.

Вдосконалення інноваційної діяльності в Україні можливе шляхом стиму

лювання участі країни у процесах міжнародного технологічного обміну з ура

хуванням неофакторних і неотехнологічних концепцій міжнародної торгівлі;

формування інноваційної моделі розвитку на засадах неотехнологічних тео

рій, врахування зміни парадигми техноекономічних систем розвитку.

4.3.19.Антикризовийменеджмент

Передумови виникнення кризових ситуацій. Криза підприємства — це

зламний момент у послідовності процесів і дій. Типовим для кризової ситуації

є два варіанти виходу з неї: успішне подолання кризи або ліквідація підпри

ємства як екстремальна форма. Загалом кризова ситуація характеризується

такими параметрами: наявністю загрози головним цілям і цінностям; ефек

том раптовості для керівників, відповідальних за подолання кризи; гострим

дефіцитом часу для реагування на загрозу.

У сучасній літературі ще не сформовано загальновизнаного уявлення про

кризи в розвитку соціальноекономічної системи. Існував погляд, що кризи є

характерною рисою капіталістичного способу виробництва і мають бути від

сутні за соціалістичного ладу. У минулому існували навіть такі теоретичні по