Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

491

зовнішніх економічних зв’язків. Хоча в сучасних умовах головною формою є

не вивіз товарів, а зарубіжне інвестування, все ж експортімпорт товарів і пос

луг за своїми масштабами і функціями в загальному комплексі ЗЕД зали

шається її провідним видом.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Регулювання ЗЕД будь

якої країни здійснюється безпосередньо державою, недержавними органами

управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговопромислові

палати) та самими суб’єктами ЗЕД згідно з визначеними принципами та з ме

тою:

• створення найбільш сприятливих умов для залучення країни в систему

міжнародного поділу праці;

• захист економічних інтересів країни та інтересів суб’єктів ЗЕД;

• заохочення конкуренції та ліквідації монополізму у сфері ЗЕД;

• стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі

зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів ЗЕД;

• забезпечення збалансованості народногосподарського комплексу та рів

новаги внутрішнього ринку.

Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою законів, актів тарифного і

нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання

(валютнофінансового, кредитного та ін.), рішень недержавних органів управ

ління економікою, угод, що укладаються між суб’єктами ЗЕД.

Система органів, які управляють ЗЕД, в усіх країнах приблизно однакова.

Як правило, до неї входять:

• вищі законодавчі органи, що приймають закони, ратифікують відповід

ні міжнародні угоди, асигнують фінансові кошти для забезпечення ефек

тивності зовнішньоекономічної політики;

• центральні виконавчі органи (кабінет міністрів), які видають розпоряд

ження на підставі прийнятих законів, контролюють їх дотримання і

дбають про раціональне використання фінансових коштів, виділених на

розвиток зовнішньоекономічних відносин;

• міністерства, що відають економічними зв’язками із зарубіжними краї

нами і питаннями зовнішньої політики (міністерство закордонних справ,

міністерство зовнішньої торгівлі або зовнішньоекономічних зв’язків,

міністерство фінансів);

• митні органи (управління), центральний банк, інститути, спеціалізовані

на сприянні розвитку господарського співробітництва з іншими країна

ми (експортноімпортний банк, центральне статистичне управління),

торговопромислові палати, які надають практичну допомогу підприєм

цям зацікавленим в експорті або інвестиціях за кордоном та ін.;

• дедалі більшого значення набувають закордонні державні установи:

традиційні дипломатичні представництва посольства, місії та консуль

ства, які збільшують економічний апарат та розширюють свої функції,

та порівняно нові, спеціалізовані на ЗЕД установи, а також державні

(або напівдержавні) зарубіжні установи, які займаються маркетинговою

діяльністю.

Недержавне регулювання ЗЕД відрізняється від державного тим, що має

опосередкований вплив на регламентацію ЗЕД країни і здійснюється за допо

могою міжнародних організацій (ООН, СОТ, ОПЕК, МВФ тощо), міжнарод

492

них бірж, міжнародних аукціонів, міжнародних торгів, міжнародних госпо

дарських контрактів.

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання ЗЕД в Україні, є

Верховна Рада. До її компетенції належать: створення законодавчої бази у

сфері ЗЕД; затвердження головних напрямів ЗЕД; розгляд, затвердження та

зміна структури органів державного регулювання; укладання та ратифіка

ція міжнародних договорів; встановлення правових режимів на території

України; затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає лі

цензуванню або забороняється. Основними функціями Кабінету Міністрів

України є координування зовнішньоекономічних зв’язків, затвердження

нормативних актів управління з питань ЗЕД, ведення переговорів та укла

дання міжнародних договорів, складання платіжного балансу, зведеного ва

лютного плану України. Головні завдання Національного банку України:

здійснення зберігання та використання золотовалютного резерву України,

представлення інтересів держави у відносинах з центральними банками ін

ших країн; здійснення обліку та розрахунків за одержаними кредитами і по

зиками, реалізація валютної політики держави, регулювання курсу націо

нальної валюти.

Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики вико

нує такі найважливіші функції: забезпечує здійснення єдиної зовнішньоеко

номічної політики, виконує контроль за дотриманням всіма суб’єктами ЗЕД

чинних законів України та умов міжнародних її договорів, здійснює заходи

нетарифного регулювання ЗЕД, антидемпінгові, антисубсидиційні та спе

ціальні розслідування. Державна митна служба України забезпечує здійснен

ня митного контролю, затвердження актів з питань митної політики держави.

Антимонопольний комітет України виконує контроль за дотриманням суб’єк

тами ЗЕД законодавства про захист економічної конкуренції. Міжвідомча ко

місія з міжнародної торгівлі здійснює оперативне державне регулювання

ЗЕД, приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, анти

субсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідних

заходів. Регулюванням ЗЕД в Україні займаються також органи місцевого

управління ЗЕД, до яких належать місцеві Ради народних депутатів та те

риторіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД

України.

Режими регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Згідно із Законом

України “Про зовнішньоекономічну діяльність” на території країни запрова

джуються три правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяль

ності.

Національний режим передбачає, що іноземні суб’єкти господарської

діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти госпо

дарської діяльності України, тобто при здійсненні ними зовнішньоекономіч

них операцій на території нашої держави застосовується відповідне націо

нальне законодавство у повному обсязі. Національний режим застосовується

щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності,

пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно

імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн,

які входять разом з Україною до економічних союзів.

493

Режим найбільшого сприяння передбачає, що іноземні суб’єкти госпо

дарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, по

датків і зборів, якими користується та (або) користуватиметься іноземний

суб’єкт господарської діяльності будьякої іншої держави, якій надано зга

даний режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та

пільги щодо них встановлюються в межах спеціального режиму, визначе

ного нижче.

У світовій практиці режим найбільшого сприяння передбачає, що держа

ви, які домовляються, на взаємній основі надають одна іншій привілеї та піль

ги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здій

снення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є

одним з головних принципів діяльності країн, що приєдналися до ГАТТ (Ге

неральної угоди з тарифів і торгівлі). При цьому особи, фірми та організації

країн — членів ГАТТ користуються митними, податковими та всіма іншими

привілеями, які мають у країні партнера фізичні та юридичні особи третьої

країни. Так, якщо країна А надала преференцію країні В, то ця пільга автома

тично поширюється на всі країни — члени ГАТТ. Якщо країна А не є членом

ГАТТ/СОТ, преференція поширюється на всі країни, з якими вона уклала

угоди про надання режиму найбільшого сприяння. Так, Україна, не будучи

членом системи ГАТТ/СОТ, має надавати режим найбільшого сприяння

145 країнам, що розвиваються (яким згідно з рішенням ООН всі країни — чле

ни ООН повинні надавати зазначений режим), та ще 30 країнам світу (пере

важно розвиненим).

Спеціальний режим застосовується до територій спеціальних (вільних)

економічних зон і територій пріоритетного розвитку, а також до територій

митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будьякого

спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

4.3.21.Ризик-менеджмент

Сутність ризик-менджменту в умовах невизначеності діяльності підпри-

ємства.В умовах ринкових відносин всі підприємства мають справу з невиз

наченістю. Наслідком невизначеності є виникнення різних видів ризиків. Ри

зик підприємницької діяльності має цілком самостійне теоретичноприкладне

значення як важлива складова теорії і практики управління. Фундаменталь

них досліджень теорії ризиків на даний час не існує, тому немає і однозначно

го розуміння сутності поняття “ризик”. У словнику Вебстера “ризик” визна

чається, як небезпека можливого збитку або втрат. У сучасній західній

економіці поняття “ризик” використовується у цивільному та торговельному

праві, в системі страхування, в банківській діяльності. Ризик має місце та є

складовим елементом будьякої управлінської діяльності.

У західній економічній літературі існують дві теорії ризику — класична і

неокласична. Класична теорія розглядає економічний ризик, який ототож

нюється з математичними очікуваннями втрат, що можуть виникнути внаслі

док реалізації прийнятого рішення. Ця теорія є предметом дискусій та не

схвалюється багатьма вченимиекономістами.

Неокласична теорія економічних ризиків була розроблена в 20х роках

ХХ ст. Її прихильники вважають, що підприємство, яке функціонує в умовах

невизначеності, має керуватися двома категоріями: розміром очікуваного

494

прибутку та розміром його можливого відхилення. З неокласичної теорії ри

зику випливає, що гарантований прибуток має вищу вартість, ніж такий са

мий за величиною очікуваний прибуток, але пов’язаний з можливими коли

ваннями. Прибічник неокласичної теорії Дж. Кейнс звернув увагу на таке

поняття, як “схильність до ризику”. Врахування чинника задоволення від ри

зику приводить до висновку, що заради очікування більшого прибутку під

приємець може піти на більший ризик. Таким чином, неокласична теорія роз

глядає ризик як можливість відхилення від поставленої мети.

Оскільки ризик — це специфічна діяльність в умовах невизначеності та

обов’язкового вибору альтернативи управлінського рішення, він є діалектич

ною єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Ризик слід розглядати як специфіч

ну форму діяльності, яка реалізується суб’єктом в умовах невизначеності, та

визначати його основні елементи і риси, сукупність і взаємодія яких станов

лять зміст цього поняття і характеризують його соціальні функції, виявляють

його об’єктивні та суб’єктивні причини, що зумовлюють об’єктивність його іс

нування.

Класифікація ризиків.Ризики можуть бути класифіковані у різні способи.

В літературних джерелах найбільш поширеною є така класифікація ризиків:

1. За причинамивиникнення:

• ризик, зумовлений невизначеністю майбутнього. Невизначеність май

бутнього може бути пов’язана з невизначеністю функціонування еконо

мічної системи суб’єкта підприємницької діяльності, його найближчого

оточення, навколишнього середовища;

• ризик, спричинений обмеженістю інформації для прийняття рішення;

• ризик, зумовлений суб’єктивними факторами особи, яка приймає рі

шення та аналізує ступінь ризику (рівень кваліфікації, власне поняття

ризику, наявність часу, необхідного для якісного та всебічного аналізу

ситуації тощо).

2. Заджереламивиникнення:

• ризики, які виникають безпосередньо на етапі збуту продукції (послуг)

(ризики недостатньої сегментації ринків збуту, помилкового вибору

сегменту ринку та стратегії продажу продукту, ризик неправильної ор

ганізації та одержання неадекватних результатів маркетингових дослі

джень, помилкового ціноутворення, невдалої організації мережі збуту і

системи просування товару до споживача);

• ризики взаємодії з контрагентами та партнерами в процесі організації

продажу продукції та послуг (ризик неефективної реклами, ризик пе

реоцінки маркетингових принципів збуту і моделі реалізації продукції,

ризик входження в договірні стосунки з неплатоспроможними партне

рами, ризик невиконання партнерами поточних договірних зобов’язань,

ризик виходу партнера із спільної діяльності, ризик блокування договір

них взаємовідносин з партнерами);

• ризики непередбачуваної конкуренції (ризик входження на ринок ди

версифікованих фірм з інших галузей, ризик появи нових фірмконку

рентів, ризик експансії на місцевий ринок з боку зарубіжних експор

терів, ризик конкуренції з боку продуктіваналогів).

3. Зарівнемвиникнення

• ризики, що виникають на мікрорівні;

495

• галузеві ризики;

• міжгалузеві ризики;

• регіональні ризики;

• державні ризики, що виникають на макрорівні та впливають на всі

суб’єкти підприємницької діяльності певної держави;

• глобальні світові ризики.

4. Засфероюпоходження:

• соціальнополітичні ризики, які базуються на можливості виникнення

непередбачуваних ситуацій за зміни державою політичного курсу;

• адміністративнозаконодавчі ризики, які виникають у разі реалізації

незапланованих адміністративних та законодавчих обмежень господар

чої діяльності ринкових суб’єктів;

• ризики, які виникають внаслідок корумпованості органів управління;

• виробничі ризики, пов’язані з виробництвом продукції (зниження за

планованих обсягів виробництва, зростання витрат на виробництво про

дукції тощо);

• комерційні ризики, які виникають в процесі реалізації товарів і послуг;

• фінансові ризики, що виникають у сфері товарногрошових відносин

суб’єктів підприємницької діяльності з фінансовими інституціями, а та

кож пов’язані з невиконанням суб’єктом своїх фінансових зобов’язань;

• природноекологічні ризики;

• демографічні ризики;

• геополітичні ризики — виникнення хвороб, які загрожують життю

людства (СНІД, пташиний грип тощо).

5. Засфероювиникнення:

• у сфері збуту товарів;

• у сфері добору та підготовки кадрів в організаціях і на підприємствах;

• у сфері взаємовідносин з контрагентами в ринкових умовах (з постачаль

никами, посередниками, субпідрядниками тощо).

6. Заступенемризиків:

• припустимі ризики (передбачають середній рівень ризику);

• критичні ризики (передбачають ризик вищий від середнього рівня, але

в межах припустимих значень, які прийнятні для економічної системи

при здійсненні певного виду діяльності);

• катастрофічні ризики (перевищують максимальну межу ризику, прий

нятну для даної економічної системи).

6. Заступенемобґрунтованості:

• обґрунтовані ризики;

• частково обґрунтовані ризики;

• авантюрні ризики.

7. Заступенемсистемностіризиків:

• несистемні ризики (унікальні);

• системні ризики.

8. Замасштабамивпливу:

• ризики обмеженого впливу (позначаються тільки на діяльності одного

підприємства та його контрагентів);

• ризики розширеного впливу (позначаються на діяльності одного, гру

пи підприємств або цілої галузі та контрагентів. Наприклад, страйк в

496

металургійній промисловості гальмує діяльність суднобудівної, мета

лообробної промисловості, машинобудування, будівельного комплексу

тощо).

9. Заможливістюпрогнозування:

• прогнозовані;

• частково непрогнозовані (форсмажорні).

Основні принципи та напрями управління ризиками. Управління ризика

ми — такий процес впливу на суб’єкт господарської діяльності, за якого за

безпечується широкий діапазон врахування можливих ризиків, обґрунтоване

прийняття певних ризиків та зведення їх впливу до мінімально припустимого

рівня.

Основніпринципипроцесууправлінняризиками:

• принцип масштабності — суб’єкт господарювання має прагнути найпов

нішого охоплення можливих сфер виникнення ризиків, тобто зводити

ступень невизначеності виникнення ризику до мінімуму;

• принцип мінімізації — суб’єкти господарювання прагнуть мінімізувати

спектр можливих ризиків та ступінь їх впливу на свою діяльність;

• принцип адекватності реакції — суб’єкти господарювання мають від

повідно і швидко реагувати на внутрішні та зовнішні зміни ситуації,

коли ризик стає реальністю;

• принцип зваженого прийняття — суб’єкти господарювання ще до почат

ку своєї діяльності мають знати, що можливі результати перевищува

тимуть витрати на їх досягнення. Приймати такий ризик слід тільки в

розмірах власних наявних коштів, також необхідно заздалегідь прогно

зувати можливі наслідки у разі реалізації ризику.

Процес ефективного управління ризиками полягає в прогнозуванні їх ви

никнення з урахуванням місця, сфери та часу їх виникнення та в розробленні

плану дій підприємства у разі реалізації ризиків.

Етапипроцесууправлінняризиком:

1) інформаційноаналітичний, в процесі якого підприємство враховує

можливість виникнення всієї сукупності ризиків, незалежно від своєї можли

вості впливати на них у разі їх реалізації;

2) етап ідентифікації ризиків, в процесі якого підприємство встановлює та

оцінює параметри можливого ризику чи їх сукупності;

3) етап визначення доцільності прийняття ризику та діяльності підпри

ємстві у певному напрямі з урахуванням інформації про ідентифіковані ризи

ки. При цьому слід врахувати, що об’єкт господарювання не може відмовити

ся від системних ризиків. Небажання прийняти їх означатиме відмову від

даного виду діяльності;

4) аналітичний, в процесі якого виконується якісний та кількісний аналіз

ризику з урахуванням його рівня та ступеня впливу на діяльність підприємс

тва;

5) етап планування зниження ступеня ризику, в процесі якого підприємс

тво розробляє заходи активного та пасивного захисту від ризику і відпрацьо

вує конкретні механізми їх реалізації;

6) етап розроблення стратегії поведінки у разі, якщо прийняті планом ри

зики виявляться реалізованими;

497

7) етап контролю зовнішньої та внутрішньої ситуації для того, щоб в разі

реалізації ризику або виникнення умов для його реалізації реагувати на нього

за заздалегідь відпрацьованим планом;

8) етап реагування на випадок реалізації ризиків;

9) етап аналізу та узагальнення досвіду управління ризиками з метою ура

хування в подальшій діяльності.

На кожному з етапів відбуваються безперервне збирання статистичної, ко

мерційної, фінансової та інших видів інформації та її аналіз з метою уточнен

ня параметрів і ступеня ризиків з подальшим розробленням заходів подолан

ня ризиків або мінімізації їх наслідків.

Методи аналізу ризиків. Оптимальний теоретичний спосіб економічної

оцінки ризику базується на двох чинниках — розмірі можливих втрат та їх

імовірності. При цьому слід розглядати чотири види втрат: майнові, втрати

від зупинення виробництва, втрати внаслідок невиконання договірних зобо

в’язань, кадрові втрати.

Аналіз підприємницьких ризиків відбувається за кількома основними на

прямами, специфічними особливостями безпосереднього суб’єкта підприєм

ницької діяльності та особливостями зовнішнього середовища, в якому він

функціонує.

Найпоширенішіпринципианалізуризику:

• розміри втрат від різних видів ризику взаємно незалежні (наприклад, втра

ти від інфляції не залежать від ризику малоефективного управління);

• реалізація певного виду ризику не обов’язково збільшує або зменшує

імовірність виникнення іншого виду ризику;

• максимально можливий збиток у разі реалізації конкретного ризику має

не перевищувати фінансових можливостей суб’єкта підприємництва.

Існують два методи аналізу ризиків — якісний та кількісний. Якісний

аналіз є найскладнішим етапом у процесі здійснення загального аналізу ри

зику. Головне завдання якісного аналізу полягає в ідентифікації ризиків, їх

факторів, виявленні напряму діяльності етапів, на яких може виникнути ри

зик. Якісний аналіз здійснюється за кількома основними напрямами. Сут

ність першого полягає в порівнянні очікуваних позитивних результатів вибо

ру конкретного напряму діяльності з можливими наслідками цієї діяльності.

Другий напрям якісного аналізу — визначення впливу управлінських рішень

на інтереси суб’єкта господарювання.

У процесі кількісногоаналізу ризиків застосовуються статистичний метод,

метод аналізу доцільності витрат, метод експертних оцінок, аналітичний ме

тод, метод використання аналогів.

Статистичнийметод застосовується у випадках, коли підприємство має

значний обсяг аналітикостатистичної інформації за усіма необхідними еле

ментами аналізованої системи.

Методаналізудоцільностівитрат заснований на тому, що в процесі під

приємницької діяльності витрати за кожним конкретним напрямом діяль

ності мають різний ступінь ризику. Для аналізу доцільності витрат стан кож

ного з елементів витрат необхідно поділити на такі види за ступенем ризику:

• абсолютної стійкості — ступінь досліджуваного ризику вважається ну

льовою;

• нормальної стійкості — ступінь ризику вважається мінімальною;

498

• нестійкий — характеризується підвищеним ризиком, за якого рівень

втрат не перевищує розмірів розрахованого прибутку;

• критичний — спостерігається критичний ступінь ризику та можливі

втрати в межах валового прибутку;

• кризисний — характеризується неприпустимим ризиком, який перед

бачає неможливість покриття всіх витрат суб’єкта господарювання в

певному напрямі діяльності.

Метод експертних оцінок має суб’єктивніший характер порівняно з ін

шими методами. Найчастіше він застосовується за недостатньої кількості ін

формації або визначення ступеня ризику такого напряму діяльності, який не

має аналогів та інформації для аналізу попередніх показників. В узагальнено

му вигляді сутність цього методу полягає в тому, що експерти, базуючись на

власному досвіді, визначають певну групу ризиків та розглядають, яким чи

ном вони можуть впливати на діяльність підприємства.

Аналітичнийметод передбачає кілька взаємопов’язаних етапів:

• визначення ключового параметра, стосовно якого здійснюється оцінка

конкретного напряму підприємницької діяльності; вибір найвагоміших

факторів (наприклад, рівень інфляції); розрахунок значення ключового

параметра на всіх етапах виробничого процесу;

• виявлення графічної залежності обраних результуючих показників від

розмірів вихідних параметрів;

• визначення критичних значень ключових параметрів;

• аналіз критичних значень ключових параметрів і чинників, що на них

впливають, шляхів та заходів для зменшення ступеня ризику.

Методвикористанняаналогів полягає в тому, що за аналізу ступеня ри

зику певного напряму підприємницької діяльності використовують дані про

розвиток таких самих напрямів в минулому. Аналіз минулих факторів ризи

ку здійснюється на підставі інформації про попередню діяльність компаній,

інформації страхових організацій, державних органів управління тощо. За

стосування цього методу обмежується у разі інноваційної діяльності через

відсутність аналогів у минулому.

Основні методи та інструменти управління ризиками.Управління ризика

ми — це комплекс заходів з ідентифікації, аналізу, зниження і моніторингу

ризиків з метою зменшення відхилення фактичних показників діяльності від

їх запланованих значень. Діяльність з управління ризиками передбачає:

аналіз ризику (надає учасникам діяльності необхідні дані для прийняття рі

шень щодо досягнення мети діяльності); вибір методу та засобів (інструмен

тів) управління ризиком.

Основніметодиуправлінняризиками:

• скасування ризику (відмова від певної діяльності або її трансформуван

ня, внаслідок чого ризик зникає);

• запобігання та контролювання ризику (ефективна організація діяль

ності, тобто коли її учасники мають змогу ефективно впливати на чин

ники ризику і зменшувати можливість настання несприятливої події);

• контролювання ризику, яке полягає в реалізації комплексу заходів, спря

мованих на мінімізацію збитків після настання несприятливої події;

• страхування (зменшення збитків за рахунок фінансової компенсації зі

спеціальних страхових фондів);

499

• поглинання ризику, коли збитки повністю несе учасник. Цей метод уп

равління ризиками застосовують тоді, коли можливість ризику неве

лика чи збитки в разі його настання неістотно впливають на учасників

діяльності;

• фінансування ризику, коли учасники діяльності виділяють кошти для

самострахування, взаємного страхування та страхування за допомогою

страхувача з метою захисту майнових інтересів у разі настання певних

подій;

• оцінка досягнутого результату.

Часова віддаленість аналізу ризиків від моменту їх прояву (кілька років, а

інколи й десятиліть) призводить до таких наслідків:

• окремі ризики можуть взагалі не враховуватись на етапі ідентифікації;

• деякі виявлені ризики можуть бути оцінені неточно через зміну зовніш

ніх умов реалізації прийнятого рішення;

• коригування управлінського рішення; оцінки окремих ризиків можуть

коригуватися через появу додаткових знань про них;

• суб’єктивне ставлення до ризиків;

• розмір ризиків, що припадають на кожного учасника, значною мірою

залежить від “торгу” ними;

• кожний учасник діяльності сприймається іншими учасниками як своє

рідний чинник ризику: невиконання ним зобов’язань може призвести

до труднощів у реалізації діяльності чи навіть до краху підприємства.

Звідси випливає така стратегія поведінки щодо управління ризиками:

1) усі учасники, оцінюючи ризики, для досягнення єдиної точки зору на

загальний обсяг і структуру ризиків по можливості повинні застосовувати од

накові процедури та методики аналізу (“спілкуватися однією мовою”);

2) ризики між учасниками в найзагальнішому вигляді необхідно розподі

лити ще на стадії проектів відповідних угод і контрактів;

3) розподіляючи ризики між учасниками, не потрібно “перевантажувати”

ними окремих учасників, оскільки вони можуть не впоратися з наслідками

потенційних несприятливих подій.

Для аналізу комплексу ризиків діяльності менеджеру доцільно вдаватися

до послуг консультантів, які вміють аналізувати ризики різних аспектів цієї

діяльності.

Основнітипиінструментівуправлінняризиками:

• група інструментів запобігання та контролювання ризиків. Вона охоп

лює систему різноманітних практичних заходів профілактики неспри

ятливих подій (створення систем моніторингу);

• навчання персоналу;

• закупівля та встановлення спеціального устаткування; контроль над

технічними процесами;

• сервісне обслуговування технологічного устаткування компанієюви

робником;

• перевірка устаткування на заводіпостачальнику; створення систем кон

тролю за якістю матеріалів.

Доконтрольнихінструментівналежать дії, спрямовані на локалізацію й

мінімізацію наслідків реалізації ризиків діяльності (створення аварійноря



тувальних, аварійноремонтних і пожежних служб):

500

• група інструментів, пов’язаних зі страхуванням ризиків (угод про стра

хування різних видів ризиків і відповідних страхових сертифікатів;

• група інструментів поглинання ризиків, створення резервних фондів

окремими учасниками та загальних резервних фондів (самострахування

і взаємне страхування);

• розширення кола учасників діяльності з метою зниження ризикового

навантаження в розрахунку на одного учасника, надання одними учас

никами діяльності гарантій іншим учасникам;

• інші засоби (застави, задатки, неустойки).

Основним інструментом розподілу ризиків між учасниками діяльності є

гарантії. Розрізняють такіформигарантій:

• безумовні гарантії (виконання гарантом своїх зобов’язань за першою ви

могою);

• умовні гарантії (передбачають виконання певних умов у разі подання

необхідної документації, що обґрунтовує факт порушення зобов’язань

за договором);

• обмежені та необмежені гарантії. Найчастіше застосовують гарантії, об

межені розмірами і строками;

• прямі та непрямі гарантії (прямі регламентуються законодавством). Різ

новидами непрямих гарантій є зобов’язання фінансовокредитних уста

нов: аваль, резервний та товарний (комерційний) акредитиви.

Існують також інструменти розподілу і перерозподілу ризиків між учасни

ками спільної діяльності. Це застави, задатки, утримання майна боржника і

неустойки.

Здійснення ризикменеджменту завжди пов’язане з виникненням про

блем та ситуацій, які неодмінно призводять до управлінського ризику. Тому

необхідно заздалегідь передбачити всі можливі реакції на ситуації та про

блеми, які можуть виникнути. З прагматичної точки зору це означає здат

ність менеджера передбачати проблеми і потенційні ризики та будувати

свою діяльність таким чином, щоб виключити або послабити вплив потен

ційних ризиків.

4.3.22.Самоменеджмент

Самоменеджмент є одним з напрямів менеджменту і практично не обхо

дить жодної людини, яка має справу з бізнесом, керуванням, управлінням.

Визначення поняття “самоменеджмент” відносять до середини 90х років

ХХ ст. і пов’язують з іменами німецького вченого Л. Зайверта [42], російсько



го дослідника В. Карпічева [49], англійців Д. Френсіса, М. Вудкока [19] та ін.

В Україні сутність і особливості самоменеджменту найґрунтовніше досліджу

ють М. Лукашевич, Г. Дмитренко, В. Колпаков, Г. Щокін.

Радикальні зміни, які останнім часом відбулися в управлінні персоналом в

США, Японії, більшості розвинених країнах Західної Європи, пов’язані саме

з новим поглядом на роль і значення окремо взятого працівника, людських

ресурсів в цілому. Крім дедалі вищих вимог до працівників чільне місце у

підвищенні продуктивності праці відводять саме турботі про людський ре

сурс, про персонал.