Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

281

Управління системою дошкільної освіти. Відповідно до Закону України

“Про дошкільну освіту” (ст. 17) управління нею здійснюють спеціально упов-

новажений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки; інші

центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані дошкільні нав-

чальні заклади; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; обласні, Київсь-

ка та Севастопольська міські, районні державні адміністрації та підпорядко-

вані їм органи, у сфері управління яких перебувають дошкільні навчальні

заклади; органи місцевого самоврядування.

Ст. 18 цього Закону визначає основні завдання органів управління систе-

мою дошкільної освіти:

• створення умов для здобуття дітьми дошкільної освіти;

• прогнозування, забезпечення розвитку дошкільної освіти та мережі до-

шкільних навчальних закладів незалежно від типів і форм власності від-

повідно до освітніх запитів населення;

• ліцензування приватних дошкільних навчальних закладів, юридичних

і фізичних осіб на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної ос-

віти;

• державна атестація дошкільних навчальних закладів, доведення ре-

зультатів ліцензування та атестації до громадськості через засоби масо-

вої інформації;

• соціальний захист, охорона життя, здоров’я та захист прав учасників

навчально-виховного процесу в дошкільному навчальному закладі;

• здійснення контролю за виконанням завдань дошкільної освіти та до-

триманням вимог базового компонента дошкільної освіти, навчально-

методичного керівництва та державного інспектування в дошкільних

навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів та форм

власності;

• організація науково-методичного забезпечення дошкільної освіти, впро-

вадження в практику досягнень науки, передового досвіду, новітніх пе-

дагогічних технологій;

• здійснення обліку дітей дошкільного віку;

• експериментальна та інноваційна діяльність;

• здійснення міжнародного співробітництва у системі дошкільної освіти;

• забезпечення системи дошкільної освіти керівниками і педагогічними

кадрами, сприяння їх підготовці, підвищенню кваліфікації та проведен-

ню атестації.

Менеджмент системи загальної середньої освіти. Регламентується у Законі

України “Про загальну середню освіту” (розділ VI, ст. 35–40). Згідно із ст. 35

управління системою загальної середньої освіти здійснюється Міністерством

освіти і науки України, іншими центральними органами виконавчої влади,

яким підпорядковані навчальні заклади, зазначені у частині другій ст. 9 цьо-

го Закону, Міністерством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними

органами управління освіти обласних, Київської та Севастопольської місь-

ких, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адмініст-

рацій, а також органами місцевого самоврядування.

У ст. 35 зазначено, що основними завданнями органів управління систе-

мою загальної середньої освіти є:

282

• створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої ос-

віти;

• прогнозування розвитку загальної середньої освіти, мережі загальноос-

вітніх навчальних закладів відповідно до освітніх потреб громадян;

• атестації навчальних закладів системи загальної середньої освіти, опри-

люднення результатів атестації через засоби масової інформації;

• ліцензування загальноосвітніх навчальних закладів, заснованих на при-

ватній формі власності;

• контроль за дотриманням Державного стандарту загальної середньої

освіти, навчально-методичне керування та державне інспектування за-

гальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування,

типів і форм власності;

• забезпечення соціального захисту, охорони життя, здоров’я та захисту

прав педагогічних працівників, психологів, бібліотекарів, інших спе-

ціалістів, які беруть участь у навчально-виховному процесі, учнів (ви-

хованців) загальноосвітніх навчальних закладів;

• сприяння розвитку самоврядування у загальноосвітніх навчальних за-

кладах;

• комплектування системи загальної середньої освіти педагогічними пра-

цівниками, в тому числі керівними кадрами.

Закон (ст. 37) чітко окреслює повноваження органів виконавчої влади та

органів місцевого самоврядування в системі середньої освіти. У цій статті за-

значається, що спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої

влади в галузі загальної середньої освіти виступає Міністерство освіти і науки

України, яке виконує такі функції:

• реалізує державну політику в сфері загальної середньої освіти;

• здійснює в межах повноважень нормативно-правове регулювання відно-

син у системі загальної середньої освіти;

• розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України норма-

тиви матеріально-технічного та фінансового забезпечення загальноос-

вітніх навчальних закладів згідно з Державним стандартом загальної

середньої освіти;

• визначає перспективи розвитку системи загальної середньої освіти;

• розробляє, впроваджує і контролює дотримання Державного стандарту

загальної середньої освіти;

• контролює діяльність органів управління освітою та навчальних за-

кладів системи загальної середньої освіти;

• організує нормативне, програмне, науково-методичне та інформаційне

забезпечення системи загальної середньої освіти;

• визначає порядок атестації педагогічних працівників загальноосвітніх

навчальних закладів;

• організує підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних праців-

ників, в тому числі керівних кадрів, у системі загальної середньої ос-

віти;

• приймає рішення щодо організації інноваційної діяльності в системі за-

гальної середньої освіти, координує та контролює її здійснення;

• забезпечує підготовку і видання підручників, посібників, методичної лі-

тератури для загальноосвітніх навчальних закладів, схвалює їх видан-

283

ня, організовує замовлення через відповідні місцеві органи управління

освітою;

• затверджує типові переліки обов’язкового навчального та іншого облад-

нання (в тому числі корекційного), навчально-методичних та навчаль-

но-наочних посібників, підручників, художньої та іншої літератури;

• забезпечує соціальний захист, охорону життя, здоров’я та захист прав

педагогічних працівників, спеціалістів, які беруть участь у навчально-

виховному процесі, учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних за-

кладів;

• заохочує педагогічних працівників; організує забезпечення педагогіч-

них працівників підручниками, посібниками та методичною літерату-

рою;

• здійснює міжнародне співробітництво у встановленому законодавством

порядку.

У ст. 37 підкреслюється, що акти Міністерства освіти і науки України,

прийняті у межах його повноважень, є обов’язковими для інших центральних

органів виконавчої влади, яким підпорядковані загальноосвітні навчальні за-

клади, Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, місцевих органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм

органів управління освітою, загальноосвітніх навчальних закладів незалежно

від типів і форм власності.

Міністерство освіти і науки України, інші центральні органи виконавчої

влади, яким підпорядковані загальноосвітні навчальні заклади, здійснюють

інші повноваження, передбачені законами України та положеннями про них.

Система менеджменту професійнотехнічної освіти. Зафіксована у Законі

України “Про професійно-технічну освіту” (ст. 6–10). Ієрархія цієї системи

представлена таким чином: спеціально уповноважений центральний орган

виконавчої влади у сфері професійно-технічної освіти; міністерства та інші

центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-тех-

нічні навчальні заклади; Рада міністрів Автономної Республіки Крим, облас-

ні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та створені ними

органи управління професійно-технічною освітою; міжгалузева рада з про-

фесійно-технічної освіти.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконав-

чої влади у сфері професійно-технічної освіти визначено у ст. 7. До них нале-

жать:

• організація здійснення державної політики в галузі професійно-техніч-

ної освіти;

• визначення перспектив та напрямів розвитку професійно-технічної ос-

віти;

• розроблення проектів законів, державного переліку професій з підго-

товки кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних

закладах;

• визначення державних стандартів професійно-технічної освіти, типових

навчальних планів і програм та інших нормативно-правових актів щодо

функціонування і розвитку професійно-технічної освіти;

• створення, реорганізація, ліквідація державних професійно-технічних

навчальних закладів;

284

• ліцензування та атестація професійно-технічних навчальних закладів

на право здійснення освітньої діяльності, ліцензування підприємств, ор-

ганізацій та установ незалежно від форм власності та підпорядкування

на право здійснення професійно-технічного навчання на виробництві;

• визначення на підставі державного замовлення та потреб ринку праці

обсягів підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації у про-

фесійно-технічних закладах кваліфікованих робітників;

• державне інспектування професійно-технічних навчальних закладів,

підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та під-

порядкування щодо рівня професійно-технічної освіти;

• організація та здійснення контролю за дотриманням законів та інших

нормативно-правових актів щодо соціального захисту працівників, уч-

нів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів у порядку,

встановленому законодавством;

• організація інформаційного забезпечення та статистичного обліку в га-

лузі професійно-технічної освіти;

• організація науково-методичного забезпечення професійно-технічної

освіти, впровадження у навчально-виробничий процес досягнень науки,

техніки, нових технологій, передового досвіду та інноваційних педаго-

гічних технологій;

• визначення нормативів та здійснення матеріально-технічного, фінан-

сового забезпечення підпорядкованих йому професійно-технічних нав-

чальних закладів;

• розроблення типових правил прийняття до професійно-технічних нав-

чальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування;

• формування стратегічних напрямів розвитку професійно-технічної ос-

віти;

• забезпечення взаємодії з іншими галузями освіти; забезпечення контро-

лю за дотриманням вимог щодо якості професійно-технічної освіти.

Акти спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади

у сфері професійно-технічної освіти, прийняті в межах його повноважень, є

обов’язковими для міністерств та інших центральних органів виконавчої

влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади Авто-

номної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських

державних адміністрацій та створених ними органів управління професій-

но-технічною освітою навчальних закладів, а також для підприємств, ор-

ганізацій, що забезпечують або здійснюють функції з підготовки кваліфіко-

ваних робітників.

Механізм менеджменту у галузі вищої освіти. Визначений у Законі України

“Про вищу освіту”. Згідно зі ст. 16 до системи вищої освіти належать вищі нав-

чальні заклади всіх форм власності; інші юридичні особи, що надають освітні

послуги у галузі вищої освіти; органи, які здійснюють управління у цій сфері.

Ст. 17. обумовлює ієрархію цієї системи. Так, Кабінет Міністрів України

через систему органів виконавчої влади здійснює державну політику у галузі

вищої освіти; організує розроблення та здійснення відповідних загально-

державних та інших програм; у межах своїх повноважень видає нормативно-

правові акти з питань вищої освіти; забезпечує контроль за виконанням зако-

нодавства про вищу освіту.

285

Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється:

• спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у га-

лузі освіти і науки;

• іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму

підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

• Вищою атестаційною комісією України;

• органами влади Автономної Республіки Крим;

• органами місцевого самоврядування;

• власниками вищих навчальних закладів;

• органами громадського самоврядування.

Ст. 18–21 визначають обсяг та характер повноважень суб’єктів менедж-

менту вищої освіти України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі

освіти і науки виконує такі функції:

• здійснює аналітично-прогностичну діяльність у галузі вищої освіти;

визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціаль-

но-економічної ситуацій, інфраструктури виробничої та невиробничої

сфер, ринку праці на стан вищої освіти;

• формує напрями взаємодії з іншими ланками освіти, стратегічні напря-

ми розвитку вищої освіти відповідно до науково-технічного прогресу та

інших факторів;

• узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти;

• бере участь у формуванні державної політики у галузі вищої освіти, на-

уки, професійної підготовки кадрів;

• розробляє програми розвитку та стандарти вищої освіти;

• визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення

вищих навчальних закладів;

• здійснює навчально-методичне управління, контроль за дотриманням

вимог стандартів вищої освіти, державне інспектування;

• здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до його

компетенції;

• здійснює ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів не-

залежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сер-

тифікати;

• визначає відповідність документів про вищу освіту та вчені звання;

• формує і розміщує державне замовлення на підготовку фахівців з ви-

щою освітою;

• сприяє працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів;

• затверджує умови прийому на навчання до вищих навчальних за-

кладів;

• затверджує статути підпорядкованих йому вищих навчальних закладів

різних форм власності;

• погоджує статути вищих навчальних закладів державної форми влас-

ності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади,

вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної

Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми

власності;

286

• організує вибори, затверджує та звільняє з посад керівників підпоряд-

кованих йому вищих навчальних закладів;

• погоджує затвердження на посаду керівників вищих навчальних за-

кладів комунальної і приватної форм власності;

• організує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників

щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених

звань;

• разом з іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у

своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органами влади Авто-

номної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та ор-

ганами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні

вищі навчальні заклади комунальної форми власності, забезпечує реалі-

зацію державної політики у галузі вищої освіти і здійснює контроль за

втіленням державної політики у цій сфері, дотриманням нормативно-

правових актів про вищу освіту в усіх вищих навчальних закладах неза-

лежно від форми власності та підпорядкування;

• здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядку-

ванні вищі навчальні заклади, спільно із спеціально уповноваженим цент-

ральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки виконують такі за-

вдання:

• беруть участь у здійсненні державної політики у галузі вищої освіти, на-

уки, професійної підготовки кадрів;

• беруть участь у здійсненні ліцензування та акредитації вищих навчаль-

них закладів;

• сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих

навчальних закладів;

• здійснюють контрольні функції за дотриманням вимог щодо якості ви-

щої освіти;

• організують вибори, затверджують та звільняють з посади керівників

вищих навчальних закладів;

• затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим централь-

ним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпоряд-

кованих їм вищих навчальних закладів;

• здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Закон визначає, що акти спеціально уповноваженого центрального орга-

ну виконавчої влади у галузі освіти і науки, прийняті у межах його повнова-

жень, є обов’язковими для інших центральних органів виконавчої влади,

які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органів влади

Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування, вищих навчальних закладів незалежно від форм

власності.

У Законі України “Про вищу освіту” (ст. 19) зафіксовано повноваження

Вищої атестаційної комісії України. Її функціональними обов’язками є:

• формування мережі спеціалізованих вчених рад та контроль їх діяль-

ності;

• створення нормативних та методичних засад діяльності спеціалізованих

вчених рад;

287

• розроблення і затвердження вимог до рівня наукової кваліфікації здо-

бувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового спів-

робітника та встановлення критеріїв атестації наукових кадрів вищої

кваліфікації;

• забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здо-

бувають науковий ступінь кандидата або доктора наук і вчене звання

старшого наукового співробітника;

• формування мережі експертних рад;

• здійснення експертизи дисертацій на здобуття наукових ступенів та

атестаційних справ з метою присвоєння вченого звання старшого науко-

вого співробітника;

• затвердження рішення спеціалізованих вчених рад про присудження

наукових ступенів і рішень вчених (наукових, науково-технічних, тех-

нічних) рад про присвоєння вченого звання старшого наукового спів-

робітника, а також скасування їх у разі невиконання державних вимог

за атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфі-

кації;

• вирішення в установленому порядку питань з переатестації наукових і

науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, позбавлення наукових

ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника, оформлен-

ня й видача дипломів і атестатів, а також розгляд апеляцій;

• присвоєння вчених звань старшого наукового співробітника;

• здійснення співробітництва з державними органами інших країн з пи-

тань, що належать до компетенції Вищої атестаційної комісії України;

• вирішення в установленому порядку питання взаємовизнання докумен-

тів про присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання

старшого наукового співробітника.

Повноваження органів влади Автономної Республіки Крим та органів міс-

цевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні

заклади, розкрито у ст. 20. У межах своєї компетенції вони здійснюють такі

функції:

• забезпечують виконання державних програм у галузі вищої освіти;

• вивчають потребу у фахівцях на місцях і вносять спеціально уповнова-

женим центральним органам виконавчої влади у галузі праці та соціаль-

ної політики, економіки, освіти і науки та іншим центральним органам

виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні

заклади, пропозиції щодо обсягів державного замовлення на підготов-

ку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців;

• подають до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої

влади у галузі освіти і науки пропозиції щодо формування мережі ви-

щих навчальних закладів;

• затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим централь-

ним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпоряд-

кованих їм вищих навчальних закладів;

• сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих

навчальних закладів, їх соціальному захисту;

• залучають у порядку, передбаченому законом, підприємства, установи,

організації (за їх згодою) до вирішення проблем розвитку вищої освіти.

288

Вперше у Законі України “Про вищу освіту” отримали правове закріплен-

ня повноваження власника (власників) вищого начального закладу. За ст. 21

власник (власники) розробляє статут вищого навчального закладу; організує

його ліцензування на умовах контракту відповідно до цього Закону; здійснює

контроль фінансово-господарської діяльності вищого навчального закладу;

контролює дотримання умов, передбачених рішенням про його заснування;

приймає рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навального закла-

ду; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Проблемам вдосконалення системи менеджменту сфери освіти та окремих її

складових приділено особливу увагу у Національній доктрині розвитку осві-

ти, в якій зафіксовано такі основні напрями модернізації управління освітою:

• оптимізація державних управлінських структур, децентралізація уп-

равління;

• перерозподіл функцій та повноважень між центральними і місцевими

органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та нав-

чальними закладами;

• перехід до програмно-цільового управління;

• поєднання державного і громадського контролю;

• запровадження нової системи управлінської діяльності, що базується на

принципах взаємоповаги, позитивної мотивації;

• прозорість розроблення, експертизи, апробації та затвердження норма-

тивно-правових документів;

• створення системи моніторингу ефективності управлінських рішень, їх

впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях;

• організація експериментальної перевірки та експертизи освітніх іннова-

цій;

• впровадження новітніх інформаційно-управлінських і комп’ютерних

технологій;

• демократизація процедури призначення керівників навчальних за-

кладів, їх атестації;

• удосконалення механізму ліцензування, атестації та акредитації нав-

чальних закладів;

• підвищення компетентності управлінців усіх рівнів;

• ширше залучення до управлінської діяльності талановитої молоді, жі-

нок, а також виховання лідерів у сфері освіти.

Таким чином, у сучасних умовах в інтелектуальному поступі людства чіль-

не місце належить освітній сфері. Це один із найважливіших пріоритетів

кожної країни, оскільки освіта відіграє визначальну роль в модернізаційних і

трансформаційних процесах нинішнього світу і вимагає нових підходів до її

управління.

Менеджмент освітньої сфери передбачає визначення цілей, завдань освіт-

ніх інституцій; їх конституювання та утворення, забезпечення формування та

організацію виконання рішень в освітній сфері; підтримку функціонування

та здійснення контролю за діяльністю освітніх закладів.

Менеджмент освіти має загальні функції планування, організування, мо-

тивування, контролювання та регулювання. Специфічні (особливі) функції

менеджменту освіти класифікують за такими ознаками: рівні управління; ос-

вітні рівні; об’єкти управління; процеси управління.

289

Менеджмент освіти має власні методологію (сукупність принципів, прийо-

мів і процедур дослідження освітньої сфери суспільства, її управління) та ме-

тодику — загальнологічні методи, методи теоретичного дослідження, емпі-

ричні методи.

У науково-дослідній літературі менеджмент освіти класифікується за ви-

дами на підставі таких ознак, як ієрархічно-територіальний рівень та простір

управління; гармонізація, узгодження інтересів і потреб усіх суб’єктів освіт-

нього процесу; ієрархічно-регулятивний рівень управління; за часом дій і на-

слідків реалізації управлінських впливів; галузево-функціональний підхід

дослідження проблем управління.

Менеджмент освіти виступає важливою складовою системи освіти в Ук-

раїні. Це цілісна, ієрархічна, законодавчо забезпечена та визначена система

зі своєю інтегральною функцією та функціями кожного її сегменту.

Менеджментський процес в українській освіті здійснюють органи держав-

ної влади — Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Мініс-

терство освіти і науки України, міністерства та інші центральні органи влади,

які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади; Вища атеста-

ційна комісія України; Державна акредитаційна комісія України; уряд Авто-

номної Республіки Крим; місцеві органи виконавчої влади та органи місцево-

го самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою. Далі

система менеджменту диференціюється залежно від кожної складової струк-

тури освіти: дошкільної; загальної середньої; професійно-технічної; вищої ос-

віти.

4.2.22. Менеджмент безпеки

У процесі формування концепції та організації системи менеджменту без-

пеки України доцільно запропонувати і активно реалізувати завдання ство-

рення загальної теорії безпеки як метанауки, яка інтегрує відповідні аспекти

природничих, технічних і гуманітарних наук.

Сучасна версія тлумачного словника російської мови, розроблена на основі

праць В. Даля, термін “безпека” трактує як “відсутність небезпеки, збережен-

ня, надійність”. У юридичному словнику законодавчих і нормативних тер-

мінів, складеному на підставі офіційних документів невтомним дослідником

Н. Дахно, термін “безпека” наводиться і трактується тільки у вигляді слово-

сполучень: “безпека авіаційна”, “безпека інформації”, “безпека харчових про-

дуктів”.

За відсутності визначення терміна “безпека” в офіційних нормативно-пра-

вових актах України при розгляді питання менеджменту безпеки скористає-

мося авторською версією тлумачення і класифікацією: міжнародна безпека,

національна безпека, безпека життєдіяльності бізнес-структур (підприємств,

виробництв, об’єднань тощо) і людини. Крім того, пропонується розрізняти

кілька видів безпеки за конкретної організації менеджменту: політична, вій-

ськова, економічна та інші. Кожен вид безпеки передбачає своє економічне

забезпечення, функціонування відповідного господарського механізму.

Вивчення і організація менеджменту підсистем економічного забезпечення

всіх видів безпеки в їх взаємообумовленості дасть змогу зрозуміти загальні за-

кономірності та специфіку кожної з них для організації сучасного менедж-

менту безпеки.

290

Менеджмент міжнародної безпеки. Поняття “безпека” містить три аспекти:

1. Відсутність небезпеки. У реальній дійсності це нестабільний стан або

помилка. Причиною нинішніх міждержавних конфліктів в існуванні глобаль-

ної багатоманітної соціальної та економічної асиметрії є бідність, відсутність

рівності, відсутність демократичних правил, непомірне зростання міжнарод-

ної організованої злочинності [82]. З 6 млрд жителів Землі лише 500 тис. ма-

ють високий рівень життя (заможні), 5,5 млрд — нестійкий рівень життя, з

них 800 тис. — украй бідні й голодують. 11 вересня 2001 р. світова спільнота

стала свідком безпрецедентного за жорстокістю і безглуздям терористичних

актів у США. Всі розсудливі люди усвідомили, наскільки наш світ крихкий і

уразливий, як дестабілізуючі сили “нового покоління” можуть демонструвати

масштабність і раптовість дій, наскільки зростає реальна загроза для кожної

країни, кожної людини. Тому в сучасних умовах термін “відсутність небезпе-

ки” залишається тільки теоретичним поняттям.

2. Стан захищеності. Це і є основа менеджменту безпеки — уміння дома-

гатися поставлених цілей на базі праці, інтелекту, мотивів поведінки людей,

задіяних в різних державних органах, суспільних організаціях — армії,

поліції, охороні та ін. Досвід всіх країн, у тому числі й України, свідчить, що

охоронна діяльність як елемент безпеки не дає гарантії безпеки і, більш того,

сама може перетворитися на істотну загрозу, якщо, наприклад, виявиться під-

порядкованою вузькому колу осіб, ізольованому від суспільства. Надійна без-

пека досягається лише у тому разі, коли особа, суспільство і різні його струк-

турні елементи можуть і готові протистояти загрозам, що виникають, долати

їх, зміцнювати своє соціальне здоров’я, життєздатність, могутність [24].

3. Могутність як стрижень усіх видів безпеки. Людство в ХХІ ст. вступи-

ло в таку фазу розвитку, коли його прогрес породжує лавиноподібне нарос-

тання старих і нових небезпек. Без адекватного розвитку життєздатності без-

пека буде недостатньою, неминучі катастрофи.

Ще до недавнього часу чинником, що впливає на збереження безпеки, була

передусім, а іноді виключно, військова сила. Нині застосування її не може

бути безкарним. Навіть держави з найсучаснішим озброєнням не можуть за-

стосувати військову силу довільно, не враховуючи наслідків цього. Крім вій-

ськового чинника при організації менеджменту безпеки слід враховувати

також додаткові фактори: економічний, технологічний, фінансовий, еколо-

гічний, сучасні засоби інформації. Стан безпеки держави змінюється відповід-

но до змін, що відбуваються в міжнародному середовищі.

Стан і рівень безпеки кожної окремої держави і всіх держав — членів між-

народного співтовариства створюють основи міжнародної безпеки. Фундамен-

том її є сукупність міжнародних умов, норм, принципів, правил поведінки і

механізмів, що більш-менш забезпечують державам стан безпечного існуван-

ня, який розробляється менеджерами міжнародного класу.

Умови безпеки європейських народів і держав принципово змінювалися

внаслідок закінчення розподілу Європи після “холодної війни”. Замість ко-

лишнього суперництва двох військово-політичних блоків, що загрожувало

військовою конфронтацією, у великому масштабі з’явилися різноманітні нові

невійськові виклики і загрози. Нові умови призвели до того, що державам

Старого Світу довелося в корені переглянути свої концепції безпеки і застосо-

вувати спільні зусилля для побудови нової системи міжнародної безпеки.