Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

261

5. Заклади медико-соціального захисту. Це заклади охорони здоров’я,

створені з метою забезпечення державної політики охорони здоров’я грома-

дян України. До них належать:

• будинки дитини (обласні, міські, районні);

• обласні центри (бюро) медико-соціальної експертизи.

Система підготовки медичних кадрів в Україні. Підготовка медичних кад-

рів в Україні здійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями та

напрямами:

• середній медичний персонал — молодші спеціалісти (медичні сестри,

фельдшери-акушери, лаборанти) та бакалаври. Підготовка здійснюєть-

ся на базі медичних училищ, коледжів та відповідних факультетів ме-

дичних інститутів, університетів, академій;

• лікарі — переддипломна підготовка за спеціальностями лікувальна

справа, педіатрія, медико-профілактична справа. Підготовка здійс-

нюється медичними інститутами, університетами, академіями III та IV

рівнів акредитації за трирівневою системою: лікар загальної практики;

спеціаліст після інтернатури; магістр медицини. Навчання в магістра-

турі поєднується з інтернатурою.

Післядипломна освіта середніх медичних працівників. В Україні вико-

нується послідовна робота щодо зміни системи підготовки, атестації та після-

дипломної освіти середнього медичного персоналу. Атестація середніх медич-

них працівників здійснюється відповідно до Положення про атестацію

середніх медичних працівників, затвердженого Наказом МОЗ України від

23 жовтня 1991 р. за № 146.

Мета атестації — підвищення кваліфікації, професійного рівня фахівців

та ефективності медичної допомоги населенню.

Атестація — форма морального і матеріального стимулювання медичних

працівників, спрямована на вдосконалення діяльності медичних установ,

поліпшення медичного обслуговування населення.

Головним завданням атестації середніх медичних працівників є:

• визначення обсягу знань і практичних навичок;

• визначення рівня професійної підготовки;

• вирішення питань подальшого використання спеціалістів;

• своєчасне підвищення кваліфікації.

Атестації підлягають середні медичні працівники всіх спеціальностей, які

одержали підготовку в медичних навчальних закладах (ВНЗ) I–II рівнів акре-

дитації або мають незакінчену вищу освіту, допущені до медичної діяльності,

зі стажем роботи за атестованою спеціальністю не менше 5 років.

Видами атестації середніх медичних працівників є атестація і переатеста-

ція.

При присвоєнні кваліфікаційної категорії враховують такі критерії:

• показники роботи за останні 3 роки;

• проходження курсів спеціалізації, вдосконалення та інших форм підви-

щення кваліфікації за останні 5 років;

• наявність раціональних пропозицій, виступів з доповідями на конфе-

ренціях і нарадах медичних працівників.

262

Кваліфікаційні категорії середніх медичних працівників:

Друга кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним праців-

никам, які:

• володіють необхідним практичним досвідом;

• мають добру теоретичну і практичну підготовку;

• пройшли курси вдосконалення;

• добре ознайомлені із суміжними дисциплінами;

• мають високі показники в роботі;

• беруть активну участь у пропаганді медичних та гігієнічних знань серед

населення.

Перша кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним пра-

цівникам, які:

• мають високу теоретичну, практичну і професійну підготовку;

• пройшли курси вдосконалення;

• добре ознайомлені із суміжними дисциплінами;

• мають хороші показники в роботі;

• беруть активну участь у використанні, впровадженні нових методів

діагностики і лікування;

• беруть участь у пропаганді медичних та гігієнічних знань серед насе-

лення.

Вища кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним праців-

никам, які:

• вирізняються високим професіоналізмом;

• мають відмінну теоретичну і практичну підготовку;

• відмінно володіють суміжними дисциплінами;

• знають роботу з обчислювальною технікою;

• активно використовують і впроваджують нові передові методи діагнос-

тики та лікування;

• пройшли курси вдосконалення;

• мають високі показники в роботі;

• є наставниками молодих спеціалістів;

• є пропагандистами медичних та гігієнічних знань.

Післядипломна освіта лікарів. Основною метою її є забезпечення високо-

го професійного рівня спеціалістів в умовах стрімкого розвитку біотехнологій

та медичної науки. Етапність безперервної післядипломної освіти лікарів за-

значено в Наказі МОЗ України від 27 серпня 1993 р. за № 166 “Про подальше

удосконалення системи післядипломної підготовки лікарів (провізорів)”.

Спеціалізація — здобуття лікарем однієї із зазначених у номенклатурі лі-

карських спеціальностей, затверджених МОЗ України. Підготовка спе-

ціалістів (первинна спеціалізація) здійснюється через інтернатуру.

Умови навчання в інтернатурі регламентуються Наказом МОЗ України від

10 вересня 1996 р. за № 291 “Про затвердження Положення про спеціалізацію

(інтернатуру) випускників вищих медичних та фармацевтичних закладів

III–IV рівнів акредитації”. Тривалість навчання — 1–2 роки, залежно від спе-

ціальності. Форма навчання — денно-заочна.

Денне навчання здійснюється в інститутах або на факультетах удоскона-

лення лікарів, на кафедрах медичних інститутів, університетів; заочне нав-

чання — в базових закладах охорони здоров’я.

263

Спеціалізація та перепідготовка лікарів за спеціальностями, які не перед-

бачені циклами спеціалізації в інтернатурі, здійснюються на циклах спеціалі-

зації на факультетах або в інститутах удосконалення лікарів. Спеціалізація

відбувається після закінчення інтернатури з основної спеціальності. На спе-

ціалізацію направляють після того, як лікар обіймав відповідну посаду ста-

жера з певної спеціалізації.

Після закінчення інтернатури та циклу спеціалізації здійснюється атеста-

ція на присвоєння звання “лікар-спеціаліст” з відповідної спеціальності. За

результатами атестації видається сертифікат. Уніфіковане оцінювання знань

виконують методом комп’ютерного тестування, згідно з Наказом МОЗ Украї-

ни від 19 грудня 1997 р. за № 359 “Про подальше удосконалення атестації лі-

карів”.

Удосконалення — подальше підвищення кваліфікації лікарів з метою під-

тримання сучасного рівня підготовки.

Тематичне удосконалення — підвищення кваліфікації за окремими роз-

ділами відповідної спеціальності. Здійснюється в період між передатестацій-

ними курсами.

Клінічна ординатура — дворічна форма післядипломного підвищення

кваліфікації лікарів.

Передатестаційні курси складаються з передатестаційного циклу та від-

повідного тестового іспиту і мають проходити не пізніше як за рік, що передує

атестації. Проводяться на факультетах або в інститутах післядипломної осві-

ти лікарів.

Атестація лікарів здійснюється з метою підвищення відповідальності за

ефективність і якість роботи, раціональнішої розстановки кадрів, з урахуван-

ням їхньої професійної майстерності, досвіду та складності виконуваних

робіт. Лікарі мають проходити атестацію не рідше одного разу на 5 років.

Основні завдання атестації:

• визначення рівня професійної підготовки лікарів;

• оцінка трудової діяльності лікарів;

• оцінка можливості подальшого використання спеціалістів;

• підвищення кваліфікації лікарів.

Розрізняють такі види атестації лікарів:

• атестація на визначення знань і практичних навичок із присвоєнням або

підтвердженням звання “лікар-спеціаліст”;

• атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії;

• атестація на підтвердження кваліфікаційної категорії.

Атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії. До неї допускаються

лікарі, які:

• мають сертифікат лікаря-спеціаліста;

• працюють за спеціальністю, передбаченою Номенклатурою лікарських

спеціальностей;

• закінчили протягом року передатестаційний цикл у закладі післядип-

ломної освіти (на факультеті післядипломної освіти), склали іспит і ма-

ють свідоцтво з рекомендацією про присвоєння відповідної кваліфіка-

ційної категорії.

Друга кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам, які:

• мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 5 років;

264

• необхідну за програмою теоретичну та практичну підготовку за своєю

спеціальністю;

• володіють сучасними методами профілактики, діагностики та ліку-

вання.

Перша кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам,

які:

• мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 7 років;

• мають необхідну за програмою теоретичну і практичну підготовку за

своєю та суміжними спеціальностями;

• володіють сучасними методами профілактики, діагностики і ліку-

вання.

Вища кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам, які:

• мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 10 років;

• мають високу теоретичну та практичну професійну підготовку згідно з

програмою;

• володіють сучасними методами профілактики, діагностики і лікування

хворих за своєю та суміжними спеціальностями.

Підготовка управлінських кадрів для галузі охорони здоров’я. Згідно з

Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженою

Указом Президента України за № 1313/2002 від 7 грудня 2002 р., реформу-

вання системи охорони здоров’я передбачає здійснення заходів, спрямованих

на реалізацію інноваційної та кадрової політики в галузі. Реформування сту-

пеневої медичної освіти пов’язане із започаткуванням підготовки фахівців за

новими спеціальностями: менеджер у галузі охорони здоров’я; економіст у га-

лузі охорони здоров’я.

Сучасна система підготовки управлінців для галузі охорони здоров’я перед-

бачає здійснення освітньої діяльності в трьох напрямах:

• спеціалізація і вдосконалення лікарів за спеціальністю “Організація та

управління охороною здоров’я”;

• підготовка менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я;

• підготовка магістрів державного управління, орієнтованих на галузь

охорони здоров’я.

Спеціалізація та удосконалення лікарів за спеціальністю “Організація та

управління охороною здоров’я”. Етапність підготовки керівників лікувально-

профілактичних закладів в Україні показано на рис. 4.3. Інтернатури за спе-

ціалізацією “Організація та управління охороною здоров’я” не існує. Тому лі-

карі, які закінчили інтернатуру з будь-якої спеціалізації, передбаченої

Номенклатурою лікарських спеціальностей, і мають досвід практичної робо-

ти в лікувально-профілактичному закладі, направляються на навчання на

цикли спеціалізації з організації та управління охороною здоров’я. Програма

підготовки майбутніх керівників складається з шести блоків: соціальна меди-

цина; менеджмент в охороні здоров’я; культура управління; економічні засади

менеджменту; правові засади менеджменту; управління підсистемами охоро-

ни здоров’я. Після закінчення циклу складається уніфікований комп’ютерний

іспит. Недоліком цього напряму підготовки керівних кадрів є короткотри-

валість циклу — 2 місяці (312 годин). Такий термін підготовки не дає змоги

забезпечити фундаментальність підготовки.

265

Крім того, організатори охорони здоров’я навчаються на тематичних кур-

сах, присвячених актуальним проблемам організації охорони здоров’я: ме-

неджмент і маркетинг в охороні здоров’я; економічні проблеми охорони

здоров’я; організація первинної медико-санітарної допомоги; організація ме-

дичної допомоги сільському населенню; інформаційне забезпечення охорони

здоров’я та ін.

Один раз на 5 років керівники лікувально-профілактичних закладів підви-

щують кваліфікацію на передатестаційних циклах, призначених поглибити

теоретичну і практичну підготовку лікарів з організації та управління систе-

мою охорони здоров’я, а також перевірити знання та вміння відповідно до ви-

мог кваліфікаційної характеристики.

Підготовка менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я. В Ук-

раїні поступово започатковується підготовка кадрів із управління та економі-

ки в галузі охорони здоров’я. Такі фахівці мають взяти участь у формуванні

приватної інфраструктури охорони здоров’я, запровадити медичне страхуван-

ня, забезпечити існування галузі на засадах:

• багатоукладної економіки, з багатоканальним фінансуванням;

• поєднання державних гарантій з демонополізацією;

• заохочення підприємництва і конкуренції.

З метою забезпечення ефективного управління в лікувально-профілактич-

них закладах, страхових компаніях, задоволення потреб медичного бізнесу у

фахівцях з медичного менеджменту в вищих навчальних закладах України

здійснюється підготовка за освітньо-кваліфікаційними рівнями “бакалавр”,

“спеціаліст”, “магістр”. Єдиним вищим навчальним закладом, що готує фа-

хівців для медичного бізнесу за всіма освітньо-кваліфікаційними рівнями, є

Міжрегіональна академія управління персоналом. Загальним принципом під-

готовки менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я, є послідовність

Рис. 4.3. Підготовка керівників лікувальнопрофілактичних закладів в Україні

Дипломна підготовка на медичних факультетах у ВНЗ

III–IV рівнів акредитації за навчальними планами,

орієнтованими на підготовку лікаря загальної практики

Інтернатура за однією з передбачених номенклатурою

лікарських спеціальностей

Практичний досвід роботи

в лікувально-профілактичному закладі

Спеціалізація за циклом підготовки

“Організація і управління охороною здоров’я”

266

підготовки, за якою студенти спершу опановують комплекс знань з теоретич-

ної та практичної медицини, а потім продовжують навчання за спеціальністю

“Менеджмент організацій”, професійне спрямування — “Медичний менедж-

мент”.

Структурно-логічна схема підготовки фахівців з медичного та фармацев-

тичного менеджменту передбачає навчання за основними блоками навчаль-

них дисциплін: гуманітарний; фундаментальний; економіка, фінанси та бух-

галтерський облік; право; загальний менеджмент і маркетинг; управління та

економіка закладів охорони здоров’я.

Підготовка магістрів за спеціальністю “Державне управління” та спе-

ціалізацією “Управління охороною здоров’я”. Підготовка фахівців-магістрів

державного управління в галузі охорони здоров’я здійснюється в Національ-

ній Академії державного управління при Президентові України. Програма

підготовки спрямована на здобуття слухачами знань з державної політики і

стратегії в галузі охорони здоров’я, сучасного державного управління, врахо-

вує всі рівні управління та сучасні аспекти охорони здоров’я, які передбача-

ють підвищення ролі первинної медико-санітарної допомоги та місцевого са-

моврядування для її забезпечення, сприяння здоров’ю (Health promotion) та

формування здорового способу життя (Health life style).

Підготовка фармацевтичних кадрів в Україні. Здійснюється за такими

освітньо-кваліфікаційними рівнями та напрямами:

1. Молодші спеціалісти — навчання здійснюється у медичних ВНЗ I–II

рівнів акредитації та спеціалізованих навчальних закладах (наприклад, Жи-

томирське фармацевтичне училище ім. І. Протасовича) за спеціальностями:

“фармація”, “виробництво фармацевтичних препаратів”, “аналітичний конт-

роль якості хімічних лікарських сполук”. Молодші спеціалісти можуть обій-

мати посади фармацевта з виготовлення ліків у аптеці, фармацевта з безре-

цептурного відпускання лікарських засобів і виробів медичного призначення,

завідувача аптечного пункту першої групи або філіалу аптеки, фармацевта

аптечного складу, лаборанта контрольно-аналітичної лабораторії, тощо.

2. Бакалаври — можуть обіймати посади провізора аптеки, провізора ап-

течного складу, провізора фармацевтичного підприємства, провізора конт-

рольно-аналітичної лабораторії. Не можуть обіймати керівних посад.

3. Спеціалісти — навчання здійснюється на фармацевтичних факульте-

тах ВНЗ III–IV рівнів акредитації. Спеціалісти-провізори можуть працювати

на посадах різних ієрархічних рівнів в контрольно-аналітичних лабораторіях,

кабінетах фармацевтичної інформації, магазинах медичної техніки, на аптеч-

них базах, фармацевтичних підприємствах, у дистриб’юторських фармацев-

тичних фірмах тощо.

4. Магістри — навчання здійснюється на фармацевтичних факультетах

ВНЗ IV рівня акредитації. Підготовка магістрів фармації відбувається одно-

часно з їх навчанням в інтернатурі. Магістри мають право обіймати посади

наукових співробітників, викладачів ВНЗ, консультантів та радників.

Післядипломна освіта фармацевтичних кадрів передбачає навчання в ін-

тернатурі, циклову підготовку в інститутах або на факультетах удосконален-

ня провізорів, курси інформації та стажування. Інтернатура є початковим

етапом післядипломної освіти провізорів, яка здійснюється за індивідуаль-

ним планом на базі типових навчальних планів і програм післядипломної під-

267

готовки. Підготовка в інтернатурі поділяється на дві частини — заочну та

очну. По закінченні терміну інтернатури здійснюють атестацію провізорів на

визначення знань та практичних навичок. Після цього провізору надається

звання “провізор загальної практики”. Тематичне вдосконалення є обо-

в’язковою формою підвищення кваліфікації провізорів перед черговою атес-

тацією на присудження або підтвердження кваліфікаційної категорії. Курси

інформації та стажування проводяться на базі науково-дослідних і фармацев-

тичних інститутів та факультетах (інститутів) удосконалення провізорів.

4.2.19. Менеджмент соціальної сфери

Сутність і роль соціальної сфери у розвитку суспільства. Соціальна сфе-

ра — сукупність умов, у якій функціонує людина як вища її цінність. В основі

соціальної сфери — реальні суперечності системного характеру, подолання

яких вимагає здійснення оптимально пророблених та скерованих дій. В ос-

нові соціальної сфери — регламентована законодавчими та регулюючими

документами соціальна інфраструктура, яка складається із різних секторів.

Сектор — певна суспільна система, яка представлена сферами державного та

громадського управління, реальними обставинами життєдіяльності людей.

Кожен із секторів має свою цілісну структуру, але водночас і суперечності

функціонування та розвитку.

Соціальна сфера може розглядатись з так званого мультисекторного підхо-

ду. Розв’язання проблем узгодженої діяльності секторів базується на гар-

монійності функціонування, що передбачає задоволення потреб та інтересів

соціальних груп, які входять у систему соціальної допомоги, і суспільства.

Суб’єктне значення соціальної сфери полягає у створенні умов позитивної со-

ціалізації через діяльність держави та суспільних іституцій, зокрема створе-

них самими об’єктами впливу, наприклад недержавних організацій. Соціаль-

на сфера в такому контексті — це спільна діяльність із забезпечення та

відстоювання прав громадян відповідно до Конституції. Так, наприклад, пра-

во на освіту гарантується створенням системи освіти, яка має рівневу струк-

туру й способи задоволення її цілей. Відповідно право на працю має гаранту-

ватися робочими місцями чи умовами підприємницької діяльності; право на

здоров’я — умовами й службами екологічної, правоохоронної діяльності та

установами охорони здоров’я.

Соціальна сфера як діяльність обумовлена здійсненням різноманітних

ініціатив, заходів, які гарантують громадянам визнаний державою рівень їх

життя та розвитку. В основу її управління можуть бути покладені різні моделі

забезпечення ефективності — від авторитаризму до народовладдя. У будь-яко-

му суспільстві різні соціальні групи мають неоднакові можливості для задово-

лення своїх потреб та інтересів. Це залежить як від стартових умов, так і ситуа-

цій, які можуть вплинути на такі можливості в процесі життя. Соціальні групи

спроможні задовольнити свої прагнення завдяки власним зусиллям, роблять

внесок у розвиток соціальної сфери, вплив якої поширюється на соціальні гру-

пи, що потребують підтримки через різні сектори соціальної роботи.

У такому значенні соціальна сфера є сукупністю інфраструктурних скла-

дових, які мають забезпечити визнання державою цінностей: людина як цін-

ність, справедливість законів, культурні та технологічні умови для створення

сталого розвитку суспільства тощо. В її основі домінують дві тенденції:

268

• функціонування, яке означає підтримання життєспроможності системи,

збереження цілісності, якісну визначеність діяльності, інші сутнісні ха-

рактеристики;

• розвиток, який полягає у набутті нової якості, що зміцнює життєдіяль-

ність системи в умовах змінного середовища.

Соціальна сфера у взаємодії тенденцій працює через представлені в секто-

рах відомства, яким вона підпорядкована, або виступає як незалежна система

неурядових організацій соціальної служби. Нині соціальна сфера розвиваєть-

ся в суперечності традиційних та інноваційних підходів, одним із секторів

яких виступає управлінська діяльність.

Складові менеджменту соціальної сфери. Соціальна функція менеджменту

полягає в розподілі повноважень, здійсненні спільної діяльності, вдоскона-

ленні взаємодії та якості соціальних послуг. Завдяки цьому вдається домог-

тися реалізації поставлених соціальною політикою цілей і в процесі соціаль-

ної роботи задовольнити потреби незабезпечених соціальних категорій

населення, послабити суперечності між соціальними групами та проблемами

в суспільстві у цілому.

Основні системні складові менеджменту соціальної сфери: соціальна полі-

тика, правова і моральна легітимність, соціальні закономірності, механізми

управління, методологія менеджменту.

Соціальна політика. Визначає цілі, пріоритети, основні напрями діяль-

ності суб’єктів соціальної сфери.

Правова та моральна легітимність. Головним документом є Конституція

України. З огляду на визнання та ратифікацію міжнародних документів

розроблено національні закони, постанови та відомчі документи, які не су-

перечать загальновизнаним нормам.

Соціальні закономірності. До них належать об’єктивні чинники соціаль-

ного розвитку, закономірності функціонування та розвитку. Зокрема, такими

закономірностями є зумовленість вияву соціальної активності стосунками в

суспільстві, солідарності — гармонізацією розвитку соціальної системи.

Механізми управління. Передбачають задіяння стратегічних і поточних

проектів управління та відповідних їм функцій — адміністративних, громад-

ських, інформаційних, технологічних, фінансових і моніторингових.

Методологія менеджменту соціальної сфери. Визначається через реаліза-

цію регулятивних законів соціальної політики в системному характері її здійс-

нення. Зокрема, застосування моделі системного підходу для об’єктів соціаль-

ної сфери має сприяти раціоналізації діяльності, оптимізації управлінських

рішень, здійсненню найдоцільніших соціальних проектів.

Розвиток теорії менеджменту соціальної сфери. Соціальна сфера є феноме-

ном щодо оцінки її сутності. Велике розмаїття поглядів зумовлює складність

її розуміння та можливості застосування різноманітних підходів до побудови

загальної теорії менеджменту соціальної сфери. Еволюція теорій менеджмен-

ту здійснюється напрацюванням ідей, які відповідають еволюційному, проте

не лінійному розвитку теорії та практики.

Розвиток теорії і практики менеджменту соціальної сфери в Україні відбу-

вається на засадах його розуміння як різновиду соціального управління,

діяльність суб’єктів якого пов’язана з організацією ефективного, цілеспрямо-

269

ваного функціонування і розвитку всіх рівнів соціальної роботи і системи в

цілому [14, 64, 102]. М. Лукашевич розглядає менеджмент соціальної сфери

на основі трирівневої структури, яка складається з менеджменту організацій-

ного, менеджменту персоналу та самоменеджменту [76].

Соціальна обумовленість менеджменту випливає з положень про прямі та

зворотні зв’язки між суспільством і менеджментом. Визначено, що вплив сус-

пільства на менеджмент становить прямий зв’язок, а дія менеджменту на сус-

пільство — зворотний.

Прямий зв’язок зумовлений такими чинниками:

• потреба в управлінській діяльності виникає не скрізь, а там, де спільна

праця здійснюється в значних масштабах;

• вплив суспільства на менеджмент виявляється у тому, що певні верстви

суспільства висувають конкретні вимоги, цілі, обмеження;

• соціальна обумовленість менеджменту полягає в тому, що на певному

етапі розвитку суспільства виникає наука менеджмент, без якої немож-

ливе його ефективне здійснення;

• з’являються особистості, які завдяки своїм лідерським якостям здатні

виконувати такі функції.

Для досягнення рівня сталого суспільства і незалежного способу життя со-

ціальних груп слід здійснити такі соціальні ініціативи:

• визначити наявні ресурси соціальної сфери;

• розробити прогнози різних сценаріїв людського розвитку (загального

та репродуктивного здоров’я, активності у соціальних перетвореннях

тощо);

• сформувати стратегії життєдіяльності суспільства та людини відповідно

до ідей солідарного суспільства;

• забезпечити поступову децентралізацію менеджменту соціальної сфери.

4.2.20. Менеджмент фізичної культури та спорту

Сфера фізичної культури і спорту, особливо масовий спорт, покликана ви-

рішити багато соціально-економічних проблем, таких, як об’єднання суспіль-

ства, відволікання молоді від шкідливих звичок, профілактика захворювань,

збільшення середньої тривалості життя і його якісного рівня.

Управління фізичною культурою та спортом — система конкретних

форм і методів свідомої діяльності, спрямованої на забезпечення ефективно-

го функціонування та планомірного розвитку галузі фізичної культури і

спорту з метою повнішого задоволення потреб у фізичному вдосконаленні

населення.

Спортивний менеджмент — теорія і практика ефективного управління

організаціями фізкультурно-спортивного напряму в сучасних ринкових умо-

вах.

Процес менеджменту буде ефективним лише в тому разі, якщо здійснюва-

тиметься професійно підготовленими спеціалістами, які створюють фізкуль-

турно-спортивні організації та керують ними шляхом постановки мети і

розроблення способів її досягнення. Менеджери мають бути підготовленими

не лише у сфері управління, а й професійно розумітися на специфіці послуг,

що надаються галуззю “фізична культура і спорт”, знати сутність та зміст пе-

270

дагогічної діяльності для задоволення потреб і фізкультурно-спортивних ін-

тересів населення та вміти реалізувати ці знання на практиці.

Важливою характеристикою сучасного менеджменту як сукупності про-

фесійно підготовлених спеціалістів є орієнтування на “команду”, тобто на “ін-

телектуальну” частину персоналу фізкультурно-спортивної організації, яка

розглядається як основний ресурс її ефективної діяльності. Відмінною особ-

ливістю більшості фізкультурно-спортивних організацій є те, що в менедж-

менті ними беруть участь їх члени, у зв’язку з чим все гостріше постає питан-

ня переходу від автократичного (адміністративного) до демократичного стилю

управління.

Предметне розмаїття менеджменту у фізичній культурі та спорті усклад-

нює його уявлення у вигляді чітко сформульованих правил і тим більше

рецептів діяльності. Тому сучасний менеджмент у фізичній культурі та спорті

повинен розглядатися як система найзагальніших уявлень про фізкультурно-

спортивні організації та “внутріфірмове” управління ними, як нова “управ-

лінська філософія”.

Реалізація взаємопов’язаної сукупності функцій менеджменту стала

невід’ємною складовою посадових обов’язків керівників різних рівнів: дирек-

тор, старший тренер-викладач, старший інструктор-методист. Окремі функ-

ції менеджменту виконують і спеціалісти різного профілю: тренер-викладач,

інструктор-методист, спортсмен-інструктор.

Система менеджменту у фізичній культурі та спорті. Суб’єктом у цій сис-

темі є керівник організації, його заступники, а об’єктом — колектив спів-

робітників організації. Обмеженнями процесу впливу суб’єкта на об’єкт

можуть бути розмір фізкультурно-спортивної організації та її організаційно-

правова форма, кваліфікація і досвід керівників різного рангу і виконавців та

інші фактори. Мета впливу змінюватиметься залежно від конкретних обста-

вин в широкому діапазоні: від отримання прибутку (комерційні фізкультур-

но-спортивні організації) до виконання соціальної місії (некомерційні фіз-

культурно-спортивні організації) тощо.

Метою менеджменту у фізичній культурі та спорті є бажаний, можливий

та необхідний стан фізкультурно-спортивної організації, якого необхідно до-

сягти. Визначення мети є початковим етапом процесу менеджменту у фізич-

ній культурі та спорті, оскільки він за змістом характеризує цілеспрямова-

ний, а не стихійний вплив.

Функції менеджменту у фізичній культурі та спорті — відносно відокрем-

лені напрями управлінської діяльності, що дають змогу здійснювати управ-

лінський вплив. Спеціалісти дотримуються різних думок щодо основних фун-

кцій менеджменту. Найбільш традиційно до їх складу відносять такі функції:

організування, планування, мотивація, контроль та координація.

Конкретні функції менеджменту у фізичній культурі та спорті є результа-

том динамічного розподілу управлінської роботи. Вони можуть бути виділені

та охарактеризовані за змістом управлінського впливу на певний об’єкт.

За результатами наукового аналізу класифікації компонентного складу фі-

зичної культури і спорту названо галузевими такі найсуттєвіші конкретні

(специфічні) функції управління:

• фізичне виховання молоді, яка навчається;