Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

351

Обов’язкові резерви — це ті кошти комерційних банків, які

вони зобов’язані передати в центральний банк, можливість роз-

порядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня.

Уперше норму банківських резервів уведено в практику в

США ще в 1863 році, з утворенням національних банків. Але як

елемент вже досить розвиненої банківської системи

обов’язкові

резерви було введено в цій країні в 1913 р. з утворенням Федера-

льної резервної системи. Спочатку ці резерви відігравали роль

страхових, їх норма залишалася незмінною і тільки з 1935 р.

центральним банком США стала здійснюватись практика зміни

нормативу обов’язкових резервів.

Досвід США досить швидко поширився і в Європі. У 1948

р.

обов’язкові резерви було введено в Німеччині, у 1961 р. — у Ве-

ликобританії, у 1979 р. — у Франції. Не залишилися осторонь і

інші країни Європи та Азії. Норма обов’язкових резервів викори-

стовується центральним банком найчастіше для регулювання

грошової маси, забезпечення певного рівня ліквідності активів

комерційних банків, а також здійснення певної кредитної

політи-

ки. Так, підвищуючи ставку обов’язкових резервів, центральний

банк відволікає частину ресурсів комерційних банків, скорочую-

чи тим самим і їх можливості в кредитуванні суб’єктів господа-

рювання. При зниженні цієї ставки відбувається зворотний процес.

Найчастіше країни використовують розглянутий вище інстру-

мент монетаристського регулювання економіки для зменшення ци-

клічних коливань.

На фазі депресії центральний банк удається до

зниження норми обов’язкових резервів, а на фазі підйому, навпаки,

— до їх підвищення, щоб перешкодити надмірно небезпечним тем-

пам зростання суспільного виробництва.

Сьогодні обов’язкові резерви використовуються практично в

усіх промислово розвинутих країнах. Однак єдиної методики їх

визначення немає, як немає і єдиних

ставок. Найчастіше базою

для розрахунків обов’язкових резервів є пасиви банку. При цьо-

му використовуються як загальна їх сума, так і окремі частини.

Досить поширений варіант — використання як такої бази термі-

нових депозитів і вкладів до запитання.

В окремих країнах, наприклад у Франції, загальною базою для

визначення норми обов’язкових резервів

є обсяги кредитування,

які здійснює комерційний банк.

Норма обов’язкових резервів, як правило, встановлюється у

законодавчому порядку і може розраховуватись як єдина, так і

така, що залежить від окремих частин банківських ресурсів. При-

кладом останнього може бути Німеччина, де Німецький федера-

352

льний банк встановлює різні норми обов’язкових резервів для

ощадних вкладів, термінових депозитів і т. д.

Рівень норми обов’язкових резервів може бути різним. У та-

ких країнах, як Австрія й Італія ця норма сягає рівня 25 %. У той

же час в Японії у післявоєнний період вона коливалася у межах

від 2,5 до

0,1 %, а у Великобританії практично не мала значення,

тому що становила в цей самий період приблизно 0,5 %. У ціло-

му ж теоретично деякою середньою нормою обов’язкових резер-

вів уважається їх розмір у межах 10-12 %.

В останні роки помітною стала практика зменшення норми

обов’язкових банківських резервів і навіть відмови від цього ін-

струменту грошово-кредитної політики. Так, відмовились від

нього такі країни, як Бельгія, Данія, Швеція, а Франція зменшила

норму обов’язкових резервів за трансакційними депозитами до

1 %, а за строковими депозитами взагалі відмовилась від встано-

влення такого резерву. Таку тенденцію необхідно враховувати і в

нашій державі. Це важливо у зв’язку з

формуванням в Україні

стратегії розвитку банківської системи і вирішенням проблем

розвитку державного регулювання економіки, а також пов’язано

з тим, що зменшення таких резервів посилює позиції комерцій-

них банків, робить їх більш конкурентоспроможними, що важли-

во в умовах високого рівня відкритості економіки нашої держави

і зростання конкурентної боротьби з іноземними кредитними

установами.

Другою важливою тенденцією в розвитку такого важеля, як

норма обов’язкових резервів, стає обмеження (встановлення вер-

хньої межі) норми цих резервів. Така практика має місце в окре-

мих європейських країнах (наприклад у Німеччині). Подібне об-

меження дає можливість комерційним банкам більш упевнено

розробляти стратегію свого розвитку.

В Україні загальні

принципи й методи формування норми

обов’язкових резервів визначаються Положенням «Про порядок

формування у банківській системі України обов’язкових резер-

вів». У нинішніх умовах формування обов’язкових резервів в

Україні потребує досягнення двох важливих цілей:

• забезпечення надійної ліквідності активів комерційних банків;

• регулювання грошової маси за рахунок зміни грошового

мультиплікатора

Норма обов’язкових резервів установлюється і змінюється

Національним банком України. Донедавна вона розраховувалась

від середньої суми залучених комерційним банком коштів. Їх

розмір був незалежним від терміну їх укладення, форми (націо-

353

нальна валюта або іноземна), а також характеру вкладника цих

коштів.

Згодом (уже на початку 2002 р.) норму обов’язкових резервів

почали визначати залежно від характеру залучених ресурсів і від

форми валюти, сама норма була істотно зменшена і становила у

2007 р. у середньому 6,5 %. Обсяг коштів, що виконують функ-

цію обов’язкових резервів,

переглядається щодекади, але не піз-

ніше третього, тринадцятого та двадцять третього числа кожного

місяця. Ці кошти акумулюються на кореспондентському рахунку

даного банку в Національному банку України.

Одним із важливих напрямів впливу центрального банку на

діяльність, здійснювану комерційними банками, і в цілому на

грошовий обіг є встановлення і зміна облікової ставки. Облікова

ставка — норма відсотка, яку встановлює центральний банк і

яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресур-

сів під облік векселів. Певним різновидом цих дій є встановлення

ломбардної ставки та ставки при наданні кредитів під заставу

цінних паперів.

Облікова ставка може коливатися у досить широких межах.

Якщо вона підвищується, то можливість

одержання комерційним

банком кредиту в центральному банку погіршується. Це, у свою

чергу, призводить до зниження можливостей банку в кредиту-

ванні суб’єктів господарювання. Коли ставка знижується, відбу-

вається зворотний процес.

Можливості регулювання, що здійснюється за допомогою об-

лікової ставки, залежать від потреби комерційних банків у кре-

дитах. Якщо такої потреби

у них немає, або вона невелика за

розмірами, то дієвість даного важеля регулювання кредитних

відносин з боку центрального банку істотно зменшується.

Досить поширеним, особливо у високорозвинутих країнах,

методом регулювання економіки з боку центрального банку ви-

ступають операції на відкритому ринку. Їх зміст полягає в купів-

лі або продажу державних цінних паперів

з метою впливу на ди-

наміку кредитних операцій комерційних банків. Механіка цього

впливу полягає в тому, що центральний банк зменшує (при про-

дажу цінних паперів комерційним банкам) обсяг їх власних ре-

сурсів і тим самим зменшує їх можливості у здійсненні кредиту-

вання. Якщо центральний банк, навпаки, купує цінні папери у

комерційних банків, то це розширює їх можливості у кредиту-

ванні підприємств.

Слід зауважити, що операції, які може здійснювати централь-

ний банк на відкритому ринку, — дуже гнучкий інструмент гро-

354

шово-кредитного регулювання. Це пов’язано з тим, що завжди є

можливість виправити помилку, якщо вона допущена, шляхом

зворотної операції. Поширеним варіантом здійснення таких опе-

рацій є РЕПО — операція під заставу цінних паперів з їх зворот-

ним викупом.

Безпосередньо організовуючи купівлю-продаж цінних папе-

рів, центральний банк може регулювати даний процес

і на основі

зміни дисконтної ставки. Так, установивши її на рівні, що пере-

вищує прибутковість цінних паперів, він ставить комерційні бан-

ки у невигідне становище під час одержання кредиту в централь-

ному банку і підштовхує їх до збільшення продажу наявних у

них державних цінних паперів населенню для одержання необ-

хідних

коштів.

Зворотний процес починається тоді, коли центральний банк

суттєво знижує дисконтну ставку. Якщо вона встановлюється на

рівні нижче прибутковості цінних паперів, то комерційним бан-

кам вигідніше брати кредити у центральному банку і направляти

свої ресурси на придбання державних цінних паперів у населення.

Специфічні, або особливі методи регулювання кредитно-

грошових відносин через

стосунки центрального банку з комер-

ційними банками досить різноманітні. Серед тих, які відносно

часто використовують у країнах з розвинутою ринковою еконо-

мікою, слід назвати регулювання через вплив центрального бан-

ку на споживчий кредит і на біржові операції з цінними папера-

ми. В умовах, коли загальні розміри операцій зі споживчого

кредиту

досягають рівня, що створює можливість необґрунтова-

ного нарощування темпів суспільного виробництва, центральний

банк може зажадати від комерційних банків скорочення термінів

даного кредиту і зменшення частки банківського кредиту для

придбання товарів.

В Україні операції Національного банку на відкритому ринку

ще не дуже поширені, що обумовлено як нерозвинутістю ринку

цінних паперів, так і

практичною відсутністю потужного вторин-

ного ринку цих паперів. Однак поступово НБУ набуває досвіду і

все частіше робить спробу здійснити такі операції. Так, з 1997 р.

НБУ почав проводити операції РЕПО. Здійснюючи операції на

відкритому ринку, Національний банк України дедалі частіше

продає свої власні папери. Серед останніх досить поширеними є

депозитні сертифікати,

які він активно пропонує комерційним

банкам.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки споживчий

кредит може стати певним чинником зростання темпів суспіль-

355

ного виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до втру-

чання центрального банку в його розвиток. Слід зазначити, що

такий вплив на споживчий кредит може бути викликаний і інши-

ми причинами. Часто скорочення споживчого кредиту здійсню-

ється як дії, спрямовані на стримування зростання цін, бо обме-

ження такого кредиту гальмує зростання

сукупного попиту. Ці

антиінфляційні дії центрального банку особливо відчутні за сво-

їми результатами там, де рівень розвитку споживчого кредиту

досить високий.

В Україні, на відміну від високорозвинених країн, споживчий

кредит ще не одержав широкого розвитку. У нашій країні немає

й суттєво досвіду в його організації, оскільки в колишньому Ра-

дянському

Союзі така форма кредиту була розвинута слабко.

Однак у міру становлення ринкової економіки і поступового на-

сичення товарного ринку цей кредит буде розвиватися, а в Наці-

онального банку України з’явиться можливість використовувати

ще один дієвий інструмент регулювання економіки.

У сукупності методів селективного характеру слід назвати і

вплив центрального банку на

біржові спекуляції. За характером

його здійснення цей спосіб регулювання аналогічний методам,

які застосовуються у випадку регулювання споживчого кредиту.

Так, коли різко збільшуються обсяги біржових операцій, що на-

бувають спекулятивного характеру, центральний банк може

вплинути на комерційні банки для зменшення частки коштів, що

видаються під заставу цінних паперів. Виконуючи дану вимогу (

це може бути, наприклад, рекомендація центрального банку),

комерційний банк підвищить ставку відсотка за кредитами, що

видаються під заставу цінних паперів. У разі помітної зміни да-

ної ставки спекулятивні операції на фондовій біржі можуть сут-

тєво скоротитися.

Як відомо, в Україні вже зареєстровані три фондові біржі і

відбувається поступове, хоча й

дуже повільне становлення ринку

цінних паперів. У цих умовах дані операції Національного банку

України вже можливі. Однак нерозвиненість фондового ринку

робить ці операції суттєвими за очікуваними наслідками скоріше

в перспективі, хоча і не в дуже далекій.

Зазначені селективні методи впливу центрального банку на

комерційні за формою є скоріше економічними, ніж

адміністра-

тивними. І справа тут у тому, що центральний банк, особливо в

розвинутих країнах, як правило, не вдається до примусового ха-

рактеру здійснення такого впливу. Найчастіше це рекомендації з

боку головного банку, які комерційні банки виконують доброві-

356

льно. Безсумнівно, ступінь їх загальної залежності від централь-

ного банку досить високий, а це завжди є основою для досягнен-

ня «слухняності» того чи іншого комерційного банку, якщо він

занадто ухиляється від виконання рекомендацій.

Слід зазначити, що серед специфічних методів регулювання

кредитно-грошових відносин через вплив центрального банку на

комерційні є й

суто адміністративні за своїм характером дії. Це,

наприклад, установлення з боку центрального банку прямого ко-

нтролю над банками за тими кредитами, що дає комерційний

банк підприємствам або фірмам. Цей метод поширений у бага-

тьох країнах, але найчастіше він використовується в тих країнах,

де ринкова економіка ще не дуже розвинута або

знаходиться в

стані кризи.

РОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

АЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Грошово-кредитним відносинам у ринковій економіці

відведено надзвичайно важливу роль. Будь-яке їх порушення

призводить до небажаних наслідків у суспільному виробництві.

Саме через це в тих сучасних ринкових системах, що належать

до регульованих, ці відносини перебувають під постійним конт-

ролем держави, що реалізується в його грошово-кредитній полі-

тиці. Грошово-кредитна

політика — це сукупність таких захо-

дів, що реалізуються державою і спрямовані на регулювання

грошово-кредитних відносин. Держава створює загальні умови

для реалізації цих відносин, формуючи законодавчу базу, визна-

чаючи загальну організацію функціонування кредитних структур

і законодавчі основи здійснення грошової емісії та цінних папе-

рів. Розроблена на цій основі грошово-кредитна

політика з боку

її практичної реалізації забезпечується центральним банком краї-

ни, який, виконуючи розроблену і затверджену політику у сфері

розвитку кредитно-грошових відносин, у той же час є досить не-

залежним і самостійним у своїх діях.

Як обґрунтовано підкреслюють вітчизняні вчені, кредитно-гро-

шова політика за своїми глобальними завданнями підпорядкована

макроекономічним процесам і щодо цього не є автономною (Див.:

Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998. — С. 263.).

З огляду на це її стратегічні цілі такі: забезпечення можливос-

тей для ефективного функціонування суспільного виробництва,

10.3

357

досягнення економічного зростання. Урешті-решт, стратегія кре-

дитно-грошової політики має бути спрямована на покращання

добробуту населення, стримування інфляції, забезпечення зайня-

тості населення.

Реалізація стратегічних цілей грошово-кредитної політики в

сучасних умовах може базуватися на двох основних теоретичних

моделях, розроблених західною економічною наукою. Це, насам-

перед, кейнсіанська модель, в основу якої

покладено тезу про те,

що вирішальним елементом при забезпеченні грошово-кредитної

політики є рівень відсотка за кредитами, зміна якого, врешті-

решт, і впливає на обсяги валового продукту.

Друга модель — монетаристська. В її основу покладено тезу

про наявність безпосереднього зв’язку між пропозицією грошей і

змінами у валовому внутрішньому продукті. Для

цієї моделі го-

ловним інструментом регулювання стає сам рівень пропозиції

грошей.

Крім стратегічних цілей, грошово-кредитна політика відображає й

поточні. Головною серед них є забезпечення стабільності національ-

ної грошової одиниці. Досягнення цієї головної мети, через яку реалі-

зується зв’язок макроекономічних і поточних завдань, що стоять пе-

ред грошово-кредитною політикою

, пов’язано з формуванням цілої

низки конкретних завдань, визначення яких залежить від певної кіль-

кості різноманітних чинників.

Насамперед ця політика повинна спрямовуватись на послаб-

лення негативних наслідків, яких завдає економіці та чи інша фа-

за промислового циклу. Відносно цього центральний банк, реалі-

зовуючи свою грошово-кредитну політику, найчастіше вдається

до

таких дій на грошовому ринку, які або скорочують грошову

масу, або, навпаки, збільшують її.

Так, в умовах високого рівня інфляції або за дуже високих те-

мпів економічного зростання грошово-кредитна політика набуває

рис рестрекційної. Цю політику ще називають політикою «доро-

гих грошей», вона спрямована на те, щоб за допомогою змен-

шення

в обігу грошової маси, обмеження обсягу кредитних опе-

рацій і підвищення норми відсотка зменшити рівень інфляції або

зменшити економічне піднесення для пом’якшення гостроти ко-

ливань між протилежними фазами промислового циклу.

Навпаки, коли країна виходить з кризового стану, тоді політи-

ка центрального банку спрямована на протилежне, а саме: на збі-

льшення маси грошей в обігу, зменшення рівня позичкового від-

сотка, збільшення обсягів кредитування. Така політика має назву

експансіоністської або політики «дешевих грошей».

358

На формування тактичних цілей грошово-кредитної політики

впливає також такий фактор, як ступінь відкритості економіки.

Занадто велика відкритість економіки зводить, по суті, нанівець

можливості країни щодо забезпечення стабільності грошей, а від-

так, і щодо самостійного вирішення багатьох питань, пов’язаних

з макроекономічним регулюванням розвитку національної еко-

номіки.

Важливий фактор, що впливає

на розробку і вдосконалення

конкретних цілей грошово-кредитної політики, — це наявність

того інструментарію, який є в розпорядженні держави, за допо-

могою якого можна дієво реалізувати грошово-кредитну політи-

ку. Зрозуміло, що цей інструментарій не існує сам по собі і його

використання обумовлюється реальним станом розвитку еконо-

міки, її сприйнятливості до

дії того чи іншого важеля.

Це особливо важливо тоді, коли економіка характеризується

перехідним характером і не має достатніх ознак, які б свідчили

про високий ступінь її організації саме як ринкової економіки.

Розвиток суспільного виробництва в сучасних умовах уже не

може бути незалежним від тих новітніх тенденцій у розвитку

світового господарства, які

мають місце. А це ставить країну

перед певним вибором і перетворює політичні чинники у важ-

ливий фактор формування й реалізації грошово-кредитної полі-

тики. Яскравим прикладом цього може бути Україна. Не бажа-

ючи бути осторонь потужного процесу інтернаціоналізації

світового господарства, вступивши до Світової організації тор-

гівлі (СОТ), наша держава мусить

проводити таку грошово-

кредитну політику, яка б давала можливість мати адекватну су-

часним вимогам і мобільну систему грошових і кредитних від-

носин.

Сукупність названих вище чинників у взаємодії з конкретни-

ми завданнями і особливостями розвитку економіки тієї чи іншої

країни й визначають грошово-кредитну політику держави. Від

того, наскільки точно й

повно враховані в ній об’єктивні проце-

си, що відбуваються у суспільному виробництві, настільки й мо-

жна будувати свої очікування стосовно реалізації грошово-

кредитної політики та позитивних наслідків від її виконання.

В Україні, як і в будь-якій країні з ринковою економікою, пи-

тання наукової розробки механізму грошово-кредитної політики,

її реалізації надзвичайно актуальне для нашої держави. Стратегі-

чні цілі цієї політики, по суті, типові і звернені у бік забезпечен-

ня ефективної організації всього суспільного виробництва і дося-

гнення економічного зростання. Але перехідний (до ринкового

359

стану) характер нашої економіки, наявність цілої низки економі-

чних проблем, які дістались нам від тоталітарної системи, став-

лять обов’язковою умовою розв’язання за допомогою цієї полі-

тики, перш за все, тактичних питань. Цей акцент у формуванні й

реалізації грошово-кредитної політики є найбільш значущим і

передує досягненню стратегічних цілей.

Визначальною

метою грошово-кредитної політики Націона-

льного банку України (а саме він є головним суб’єктом її розроб-

ки та реалізації) є забезпечення стабільності національної грошо-

вої одиниці. Досягнення цієї мети — абсолютно необхідна

передумова вирішення таких доленосних для України питань, як

структурна перебудова економіки, доведення до логічного заве-

ршення ринкових перетворень

і формування потужної динаміч-

ної, автономно діючої системи суспільного відтворення.

Грошово-кредитна політика НБУ в її конкретних завданнях і

акцентах значно залежала раніше, як залежить і сьогодні, від су-

купності тих умов, того економічного й соціального середовища,

в якому вона реалізується. Тому в розробці цієї політики і в її

здійсненні є

характерні особливості, що визначаються особливо-

стями того чи іншого періоду в розвитку нашого суспільства.

Щодо цього доцільно розглянути грошово-кредитну політику в

деякій ретроспективі, поетапно. Це дасть змогу повніше зрозумі-

ти як особливості її реалізації на тому чи іншому етапі, так і ви-

значити її можливості в перспективі з огляду

на вже набутий вла-

сний досвід.

Починаючи розкриття цього питання, слід мати на увазі, що

грошово-кредитна політика як на етапі її формування, так і в про-

цесі її реалізації включає такі складові моменти:

⎯ визначення загального напряму (спрямованості) кредитно-

грошової політики на певний (як правило на рік) період;

⎯ визначення сукупності основних інструментів здійснення

кредитно-грошової політики;

⎯ організацію й удосконалення бази статистичних даних, які

фіксують стан та зміни грошової маси, кредитів та заощаджень;

⎯ розробку й реалізацію конкретних програм у сфері грошо-

вого обігу та кредиту.

Перший етап у формуванні та реалізації грошово-кредитної

політики НБУ починається з 1991 року. У цьому році вже в неза-

лежній Україні було продовжено реалізацію започаткованої в

останні роки існування СРСР ідеї швидкого (шокового) переходу

до ринкових відносин. Це неминуче

призвело до дестабілізації в

усіх сферах економіки, яка наклалась на проблеми, пов’язані зі

360

становленням незалежної держави та формуванням її економіч-

ної бази, і викликало багатократне посилення тієї глибокої еко-

номічної кризи, в якій уже перебувала економіка колишньої ім-

перії.

В умовах наростаючої економічної кризи уряд і Верховна Ра-

да взяли курс на гальмування ринкових перетворень. Під гаслами

захисту вітчизняного виробника, зменшення кризових явищ, за

побігання подальшому зубожінню населення розпочався дестру-

ктивний (з огляду на ринкові реформи) період у формуванні та

реалізації економічної політики держави. Головними ознаками

цього стало:

• Підтримка державного сектору економіки, навіть за умов

нерентабельності функціонування державних підприємств.

• Підтримка виключно за рахунок бюджетного фінансування

існування громіздкої соціальної сфери, яка була неринковою

і ві-

дображала споживацький стереотип, стійко сформований за 70

років існування радянської влади.

• Заходи проти зменшення зайнятості населення, що була вла-

стива неринковій економіці в СРСР.

• Явне затягування вирішення питання про вихід з «рублевої»

зони. Це рішення прийнято лише в кінці 1992 року, а це означа-

ло, що Україна, по суті

, не могла проводити власної грошової

політики.

Насправді це означало, що вирішальна роль в економіці нале-

жала державному сектору, який потребував усе більше й більше

коштів. Стан економіки в 1991 році був дуже тяжкий. Так, дефі-

цит державного бюджету досяг 21,1 млн крб., або 7 % від ВВП.

В таких умовах і формувалась кредитно-грошова

політика

НБУ, що підпорядковувалась реалізації політики уряду на під-

тримку державного сектору і була емісійно-експансіоністською

за своїм характером. Так, тільки в 1992 р. кредитна емісія досягла

позначки 1 трлн крб., а в наступному році збільшилась у 30 разів

і становила 30 трлн крб. При цьому 70 % цієї емісії поглинув аб-

солютно не реформований агропромисловий комплекс

, який ще

базувався на колгоспній та державній формах організації. У та-

ких умовах приватний сектор та його розвиток відійшли на дру-

гий план. Для повного розуміння ситуації у сфері кредитно-

грошового регулювання слід підкреслити, що й сам Національ-

ний банк України не мав належного рівня самостійності і лише

виконував указівки

уряду. А на певний час (6 місяців), за корот-

кого прем’єрства Л. Д. Кучми, Національний банк України по-

вністю (крім емісійної функції) підпорядковувався уряду.