Щетинін А.І. Гроші та кредит

Подождите немного. Документ загружается.

381

Різновидом залучення кредитних ресурсів виступає також пере-

облік векселів у центральному банку або операції під угоду про

продаж цінних паперів з їх викупом через якийсь термін. Це так

звані РЕПО операції. Інколи банки для покращання своєї ліквіднос-

ті випускають в обіг комерційні цінні папери. Вони являють собою

короткострокові боргові зобов’язання

великих компаній, які покри-

вають сезонні або інші потреби в обігових коштах. Ці комерційні

папери, як правило, випускаються без забезпечення і за ними відсо-

ток вищий, ніж за державними цінними паперами.

За ресурси, що залучаються, банк сплачує відсоток своїм

вкладникам. Ці відсотки становлять основну частину операцій-

них витрат комерційного банку.

В основі політики банку щодо

процентної ставки за внесками лежать як стратегічні, так і такти-

чні цілі. Цим пояснюється те, що банк часто застосовує різну та-

ктику в ціноутворенні за залученими внесками. Наприклад, для

залучення якомога більшого числа вкладників банк може встано-

вити високі процентні ставки. Якщо ж завдання полягає в

залу-

ченні певного вкладника (наприклад, великого), то може прово-

дитися політика диференціації тарифних ставок залежно від

розмірів внеску. Варіантів ціноутворення за вартістю депозитів,

що залучаються, може бути багато, однак зміна відсотка, який

виплачується за внесками, має свої межі. Нижня межа окреслена

витратами на залучення даного кредитного ресурсу і мінімаль-

ним

рівнем прибутку, які забезпечують доцільність залучення

внесків. Верхня межа найчастіше залежить від кон’юнктури на

ринку і від конкретних цілей, які на даному етапі ставить перед

собою банк.

11.3 ОРГАНІЗАЦІЯ І ФОРМИ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Залучені комерційним банком ресурси розміщуються в

різні активи з метою отримання прибутків. Такі операції носять

назву активних, і їх можна охарактеризувати принаймні з двох

боків: з боку їх загальної організації і з боку форми, в якій нада-

ються кредити. Перша сторона реалізує відносини між клієнтом і

банком з приводу, скоріше, технологічної

сторони, а саме з по-

гляду визначення ступеня ризику і самої можливості надання

кредиту. Друга сторона більшою мірою відбиває сутність еконо-

382

мічних відносин між кредитором (банком) і позичальником (клі-

єнтом) щодо балансування їх економічних інтересів, які реалізу-

ються цими відносинами.

Слід зазначити, що процес кредитування, здійснюваний коме-

рційними банками, є досить складним і вимагає добре розробле-

ної правової основи. У нашій країні правова база для здійснення

процесу банківського кредитування подана в таких

законодавчих

актах, як Закони України «Про банки та банківську діяльність»,

«Про підприємства в Україні», «Про підприємництво» та ін. Крім

того, організація банківського кредитування регламентується і

цілою низкою положень Національного банку України. Серед них

особливе місце займає Положення «Про кредитування» (1995 р.),

яке обумовлює основні принципи і форми банківського кредиту-

вання.

Конкретна

технологія надання кредиту визначається кожним

комерційним банком і може відрізнятися від організації надання

кредитів іншими банками конкретним набором дій. Однак у ці-

лому процес підготовки видачі кредиту і його повернення має

багато спільного, і в ньому можна виокремити декілька етапів.

Основні з них такі:

Перший етап настає тоді, коли банк,

отримавши заявку на

одержання кредиту, в якій указується мета одержання кредиту,

його сума, термін і дата погашення, приступає до аналізу об’єкта

кредитування з метою визначення його сильних і слабких сторін.

На цьому етапі банк, як правило, пропонує позичальникові нада-

ти ряд документів. Серед них банк, звичайно, вимагає копії ста-

туту

й установчого договору, дані про кредити, які отримані в

інших банках, бухгалтерський баланс і звіт про результати фі-

нансової діяльності на останню звітну дату, техніко-економічне

обґрунтування проекту, під який клієнт хоче отримати кредит, і

інші документи. Метою роботи банку з майбутнім позичальни-

ком виступає вивчення реальності й ефективності проектів,

під

які позичальник прагне одержати кредит.

Другий етап кредитування передбачає вивчення кредитоспро-

можності позичальника. Для цього банк використовує насампе-

ред ту інформацію, яку йому надає клієнт. Разом з тим банк ви-

користовує й інші джерела інформації. Це можуть бути

відомості, які знаходяться в базі даних банку, а також відомості,

отримані із

зовнішніх джерел. У нашій країні процедура одер-

жання зовнішньої інформації ще не відрегульована законом, що

утруднює доступ до відповідних матеріалів. Це, з одного боку,

знижує можливості банку у швидкій і, головне, точній оцінці

383

платіжоспроможності позичальника, а з іншого — може неви-

правдано зачепити інтереси клієнта. У країнах з розвинутою рин-

ковою економікою таку інформацію банкам надають спеціалізо-

вані комерційні структури на підставі банківських документів,

які підтверджують факт звернення за кредитом. При цьому закон

чітко визначає, яку інформацію можна давати банкові, а яку ні.

Головною метою

на другому етапі кредитування є з’ясування

здатності позичальника повернути кредит. З цією метою банк роз-

робляє систему показників, що дають можливість визначити пото-

чний фінансовий стан підприємства, ліквідність його активів,

акуратність при розрахунках за раніше отримані кредити і т. ін.

На третьому етапі відбувається розробка умов кредитування і

укладається

сама кредитна угода. Існуюче законодавство не вста-

новлює конкретних вимог до форми такої угоди, а основою для

його розробки виступають відповідні статті Цивільного кодексу

України. Важливим моментом при укладанні кредитної угоди ви-

ступає визначення відсотка за кредит і умов його виплати.

Метою даного етапу виступає розробка таких умов кредиту-

вання, які

б чітко фіксували права та обов’язки сторін і давали

можливість банкові і позичальникові максимально задовольнити

свої інтереси.

Четвертий етап банківського кредитування включає заходи

щодо організації контролю за виконанням умов кредитної угоди.

Форми контролю і дії банку у випадку виникнення загрози непо-

вернення кредиту або несплати відсотків визначаються конкрет-

ною

ситуацією. Однак відшкодування банкові непередбачених

втрат або неотриманих прибутків, як правило, можливе тільки

після відповідного судового розгляду.

Важливість даного етапу для банку важко переоцінити, тому

що він є реалізацією кредитної угоди. Оперативність оцінки си-

туації, яка склалася в процесі використання кредиту, і різномані-

тність форм і методів впливу на позичальника виступають

для

банку визначальною гарантією зменшення можливого кредитно-

го і процентного ризику.

Заключний етап кредитування пов’язаний з поверненням кре-

диту і відсотків за ним, якщо в кредитному договорі не передба-

чено інший порядок сплати відсотків. У практиці дуже часті ви-

падки продовження (пролонгації) термінів кредиту, тоді в

письмовій формі робляться

зміни і доповнення до вже укладеної

кредитної угоди.

Класифікація банківських кредитів визначається тією озна-

кою, яку покладено в основу розмежування кредитів. Насамперед

384

усі кредити розмежовують за термінами їх використання. За цією

ознакою в Україні виділяють такі кредити:

• Короткострокові — це кредити, що видаються на термін до

1 року. Як правило, вони пов’язані з необхідністю вирішення

тимчасових фінансових проблем, що виникають у підприємства в

процесі виробництва.

• Середньострокові кредити видаються на термін до 3

років.

Як правило, ці кредити пов’язані з оплатою придбаного устатку-

вання, фінансуванням капітальних вкладень, купівлею техноло-

гій або патентів.

• Довгострокові кредити надаються на термін більше 3 років.

Зазвичай вони пов’язані з реконструкцією підприємства, розши-

ренням виробництва, новим будівництвом і т. ін.

Друга важлива класифікаційна ознака — забезпеченість кре-

диту. За

цією ознакою виділяють два види кредитів:

⎯ забезпечені — видаються під заставу майна, цінних папе-

рів, майнових прав. До них також належать кредити, забезпечені

гарантіями банку, поручительством і майном третіх осіб, свід-

ченням страхової організації тощо;

⎯ незабезпечені (бланкові) — видаються під зобов’язання по-

зичальника вчасно погасити взятий кредит. Такі кредити менш

поширені. Вони пов’язані з підвищеним ризиком, і плата за такі

кредити, звичайно, вище тих позичок, що будь-яким способом

забезпечені.

Кредити розрізнюються також за методом надання і способа-

ми їх погашення. Це такі види

кредитів:

• кредити, надані в разовому порядку. За ними зазвичай при-

ймаються окремі рішення банку;

• позички, надання яких здійснюється в межах заздалегідь

встановленого ліміту відповідно до кредитної лінії. Такий кредит

реалізується звичайно через оплату розрахункових документів

(чеків, платіжних доручень тощо), які надаються позичальником

до оплати;

• гарантійні кредити, які

ще називають резервними. Їх відмін-

ність від розглянутих вище полягає в тому, що заздалегідь обу-

мовлюється дата надання кредиту, або ж банком видається гара-

нтія про надання позичальнику позики, якщо у нього виникне

така потреба.

Важлива також класифікація кредитів за термінами їхнього

погашення:

♦ кредити, погашення яких здійснюється одночасно із закін

ченням терміну, на який вони були видані;

385

♦ кредити, повернення яких проходить після закінчення яко-

гось умовного терміну (наприклад, місяця або кварталу);

♦ кредити, що погашаються відповідно до особливих умов,

обговорених у кредитній угоді. Такими умовами можуть бути

можливість дострокового погашення за вимогою кредитора або

за бажанням позичальника, погашення в розстрочку, з регресом

платежів і ін.

Дещо особливе

місце займає класифікація кредитів, побудо-

вана за такою ознакою, як характер і спосіб сплати відсотків.

Відповідно до даної класифікаційної ознаки виділяють кредити:

⎯ з фіксованою процентною ставкою, що не змінюється про-

тягом усього терміну дії кредитної угоди;

⎯ змінною (плаваючою) ставкою відсотка. Умови і межі змін

зазвичай обговорюються в угоді про кредит;

⎯ зі сплатою відсотка в міру використання позички. Цей вид

кредиту зустрічається досить часто;

⎯ дисконтні кредити, тобто такі, за якими сплата відсотка від-

бувається одночасно з одержанням позички.

Банківське кредитування дуже різноманітне і здійснюється в

різних формах. При цьому банківське кредитування може виник-

нути на основі вже реалізованого кредиту. Прикладом може бути

комерційний кредит, що являє собою кредитні відносини, які

складаються між господарюючими суб’єктами

. Банк включається

в цю форму кредиту вже на основі руху векселя як форми комер-

ційного кредиту. У цьому зв’язку виникають такі форми банків-

ського кредитування, як обліковий кредит і кредит під заставу

векселів.

Обліковий кредит пов’язаний з рухом векселів і являє собою

купівлю комерційним банком векселя з подальшим

одержанням

за ним суми вексельного боргу. Прийняття векселя на облік ро-

биться під певну ставку, що зветься обліковою, або дисконтною

ставкою.

З векселем пов’язаний і кредит, що видається під заставу век-

селів. Кредит під заставу векселя (або інших цінних паперів) —

це така форма банківського кредитування, в якій забезпеченням

виступають

цінні папери. При цьому частка банківського креди-

ту зазвичай нижча номінальної вартості векселя і залежить від рі-

зних умов, насамперед від надійності векселя. Кредит під заставу

векселя може бути вигідним як клієнтові, так і для банку. Для

клієнта це може бути пов’язано з різними ситуаціями. Якщо, на-

приклад, у

нього немає потреби в кредиті за розміром, близьким

до номінальної вартості векселя, а потрібна сума становить поло-

386

вину цієї вартості, то вигідніше не обліковувати вексель у банку,

а віддати його в заставу. Для банку застава векселя (якщо він на-

дійний) гарантує повернення кредиту і відсотків і дає в руки бан-

кіра інструмент з точно визначеним терміном ліквідності.

Використання векселя як застави являє собою лише один з рі-

зновидів

кредиту під заставу цінних паперів, тобто акцій та облі-

гацій підприємств, а також цінних паперів держави. Є деякі осо-

бливості надання таких кредитів, але за економічним змістом усі

ці операції ідентичні.

Як застава можуть використовуватися не тільки цінні папери,

але й інші матеріальні цінності. Коли кредит забезпечується ви-

соколіквідним рухомим

майном або правами, його називають

ломбардним кредитом. Такою заставою виступають дорогоцін-

ні метали, високоліквідні цінні папери й інші цінності, які не ви-

магають великих витрат на їхнє зберігання. Ломбардний кредит

зазвичай є короткостроковим і фіксованим за розмірами.

У тих випадках, коли заставою виступає нерухомість (земля,

квартири, виробничі об’єкти і т

. ін.), має місце іпотечний кре-

дит. Цей вид кредиту, як правило, довгостроковий, у зв’язку з

чим витрати на його організацію включають витрати на зберіган-

ня застави, забезпечення її цілісності, а також витрати, можливі у

зв’язку з реалізацією заставлених матеріальних цінностей у ви-

падку неповернення позики.

В Україні заставні

операції регулюються насамперед законом

«Про заставу». Він регламентує основні моменти в організації за-

ставних операцій, однак у практиці його застосування виникають

проблеми, які ще стримують дані операції. До числа таких про-

блем можна зарахувати, наприклад, проблему правильної оцінки

застави. Це обумовлено новизною заставних операцій і відсутні-

стю комерційних структур, що

спеціалізуються на оцінці різних

видів матеріальних цінностей. Угода застави складається в пись-

мовій формі.

Поряд з обліковими і заставними операціями банку, що вини-

кають на основі існуючої форми кредитних відносин, у банківсь-

кій практиці дуже поширений кредит, пов’язаний з наданням то-

варів і послуг у розстрочку. Це так званий споживчий

кредит,

який супроводжується укладанням угоди між покупцем і диле-

ром на придбання автомобілів, меблів та інших товарів тривалого

користування. Ці угоди і стають об’єктом купівлі для банків, бо

вони дають дилерам відповідний кредит. Процентна ставка за та-

ким кредитом змінюється залежно від терміну кредитування,

якості забезпечення кредиту, можливих ризиків

і їх ступеня то-

387

що. Часто банк, забезпечуючи покриття можливих збитків, резе-

рвує частину процентних виплат, що виникають при частковій

оплаті (погашенні) проданих у розстрочку товарів. У міру завер-

шення угоди частина процентних платежів, призначена дилеру і

вказана в угоді, повертається цьому торговому агентові.

У практиці банківського кредитування досить широко використо-

вуються кредити, надані на

поточний рахунок клієнта. Такі кредити

називаються овердрафт. Вони надаються у випадку відсутності гро-

шей на рахунку клієнта. Банк покриває від’ємне сальдо на поточному

рахунку клієнта в межах заздалегідь встановленого ліміту.

Розвиток підприємництва сприяє появі широкого спектра по-

слуг, пов’язаних з банківським кредитуванням підприємницької

діяльності. У числі найбільш поширених

кредитів такого харак-

теру можна назвати кредити під будівництво і розширення виро-

бництва, кредити під оборотний капітал, кредити для придбання

інших фірм, кредити під довгострокові проекти. Останні особли-

во ризиковані, тому що вони видаються на великі терміни, зале-

жать від безлічі чинників, вплив котрих найчастіше дуже важко,

а іноді й неможливо

прогнозувати. Такі кредити дуже часто на-

даються декількома банками (консорціумні кредити).

Новим видом банківського кредитування, який набув значно-

го поширення в західних країнах, є лізинг. Він здійснюється у

формі передачі в оренду машин, устаткування, транспортних

засобів, інших засобів виробничого призначення. Власне кажучи,

лізинг не є банківською операцією і часто здійснюється

спеціа-

льними лізинговими компаніями. Однак банки досить широко

використовують лізинговий кредит. Як правило, банк фінансує

закупівлю товарів, у яких зацікавлений орендар.

До числа нових кредитних операцій комерційного банку слід

зарахувати також факторингові операції і форфейтування.

Факторинг — операція з кредитування, зміст якої зводиться

до купівлі банком короткострокової дебіторської заборгованос-

ті.

Факторинг виник у 1960-ті рр. у Сполучених Штатах Амери-

ки і використовується для закупівлі товарно-матеріальних цінно-

стей. Його часто застосовують у галузях, збут продукції яких

залежить від сезонних коливань. Наприклад, виробник зимового

одягу має потребу в додатковому капіталі в осінній період, щоб

до початку зими і збільшення попиту на зимовий

одяг поставити

його на ринок. Як правило, факторинг має забезпеченням або то-

варно-матеріальні цінності, що знаходять документальний відби-

ток у рахунках-фактурах, або дебіторську заборгованість. Власне

кажучи, має місце інкасування дебіторської заборгованості. При

388

цьому ступінь ризику і витрати, які несе банк, відбиваються на

процентній ставці за кредитом і ведуть до відносного зменшення

або збільшення суми кредиту щодо банківської вартості дебітор-

ської заборгованості клієнта.

Форфейтинг — це, власне, той самий факторинг, але

пов’язаний з експортними операціями. Дебіторська заборгова-

ність клієнта-експортера, що купується банком,

звичайно забез-

печується гарантіями першокласних банків. За часом це може

бути як короткострокова, так і довгострокова операція, і, крім су-

то економічних ризиків, форфейтування (на відміну від фактори-

нгових операцій) часто включає політичний ризик.

Поряд із кредитуванням комерційний банк виконує ряд нетра-

диційних операцій, масштаби яких постійно зростають, а інтен-

сивність

збільшується.

Ці операції в цілому об’єднують у комісійно-посередницькі,

бо банк виступає посередником між учасниками операції і бере

за виконання певних посередницьких функцій комісію, тобто

отримує обумовлену попередньо винагороду.

Серед найбільш поширених операцій цього плану слід назвати

розрахункові операції. Їх суть полягає в тому, що за дорученням

своїх клієнтів

банк переказує гроші з рахунка одного клієнта на

рахунок іншого. При цьому клієнти можуть бути як резидентами,

так і нерезидентами країни. Усі розрахункові операції, як прави-

ло, ділять на три групи: інкасові, акредитивні і переказні.

Інкасові в цілому являють собою процес здійснення розра-

хунків між клієнтами на основі отриманих банком грошових

документів. Акредитивні розрахункові операції полягають у

тому, що банк здійснює розрахунки з клієнтом, який указаний в

акредитивній заяві, і за умов, визначених у ній. Переказні опе-

рації зводяться до переказу вказаної клієнтом суми в інше місце

(регіон країни, інша країна), де ці кошти може отримати як сам

клієнт, так і

особа, яку він указує у своїх документах, наданих

банкові.

До групи комісійно-посередницьких операцій належать та-

кож касові та валютні операції. Перші полягають у тому, що

банки приймають від господарюючих суб’єктів і населення го-

тівку, а також видають її. При цьому видача готівки громадя-

нам часто здійснюється за допомогою

банкоматів. Другі (ва-

лютні) операції полягають, головним чином, у купівлі однієї

валюти за іншу. Ці операції мають форму операцій «СПОТ»,

коли поставка валюти здійснюється не пізніше двох днів після

укладання угоди про її купівлю-продаж, або форму форвард-

389

них операцій, коли валюта поставляється через певний термін

або на точно визначену дату.

До блоку операцій, які визначаються як комісійно-посеред-

ницькі, належать також операції з надання трастових, консульта-

ційних, гарантійних послуг.

Трастові, або довірчі, операції пов’язані з дорученням банку

на управління майном або коштами довірителя (власника). До

трастових послуг

для фізичних осіб можна зарахувати послуги зі

зберігання цінних паперів, управління майном, виконання розпо-

ряджень за договором заповіту і т. ін. Для юридичних осіб це

може бути довірче управління майном, фондами та інші агентсь-

кі операції.

Поширеним видом послуг, які швидко розвиваються, є різні

консультаційні послуги. Вони різноманітні за своїм

характером,

але в цілому відбивають певні напрямки діяльності банку і його

окремих служб. Найчастіше банк зосереджується на організації

обліку і звітності на підприємствах, допомозі в питаннях валют-

них операцій і зовнішньоекономічної діяльності, наданні юриди-

чних і маркетингових послуг тощо.

Комерційний банк як фінансовий посередник і господарюю-

чий суб’єкт, організовує свою

діяльність з метою отримання при-

бутку. Найбільш важливим напрямком у досягненні цієї меті є

надання кредиту. Однак за всієї очевидної вигідності і прибутко-

вості даних операцій для банку вони пов’язані зі значними ризи-

ками.

Усю сукупність ризиків за банківськими кредитами прийнято

поділяти на кредитний, процентний і валютний. Саме поняття

ризику в операціях з грошима, майном, цінними паперами і поді-

бним ототожнюється з недоотриманням очікуваного прибутку

або з його неотриманням зовсім і втратою вартості. З огляду на

це процентний ризик являє собою недоотримання відсотка за

виданою позикою або його неотримання взагалі. Кредитний ри-

зик — це несвоєчасне повернення, а також часткове,

або повне

неповернення наданої позичальникові позики. Що стосується ва-

лютного ризику, то він об’єднує кредитний і відсотковий ризик,

тільки вже стосовно до іноземної валюти, а також ризик від

зміни курсу валюти.

Можливість і розміри кредитного і процентного ризиків зале-

жать від безлічі чинників. Їх можна поділити на об’єктивні

суб’єктивні.

До об’єктивних чинників слід зарахувати ті події, які можуть

проявитися у військових діях, страйках, стихійних лихах і їм по-

390

дібних форс-мажорних обставинах. У країнах з нестійкою еко-

номічною і політичною системами, а Україну сьогодні можна на-

звати такою, до об’єктивних чинників слід віднести важко пе-

редбачувані зміни в оподаткуванні, у митних правилах, у

валютному регулюванні тощо.

Суб’єктивні чинники пов’язані переважно з людським факто-

ром. У країнах

з недостатньо розвинутою ринковою економікою,

крім цього чинника, до суб’єктивних слід зарахувати й інші чин-

ники. Так, у нашій державі з її ще недосконалими ринковими від-

носинами банки не мають відпрацьованих схем та інструмента-

рію для перевірки фінансової надійності позичальників. З іншого

боку, підприємства-позичальники не завжди мають у

своєму роз-

порядженні професійних менеджерів, здатних обґрунтувати не-

обхідність кредитів і правильно розрахувати ефективність їхньо-

го використання. Досить поширені і такі суб’єктивні чинники, як

недостатня кваліфікація банківських працівників, зловживання

службовим становищем і т. ін.

Поняття кредитного ризику є загальним і використовується в

практиці будь-якої кредитної системи. Воно знаходить своє

ор-

ганізаційне втілення в класифікації кредитів залежно від ступеня

ризику.

У закордонній банківській практиці на основі цього розрізня-

ють такі види кредитів:

⎯ кредити найвищої якості;

⎯ задовільний кредит;

⎯ критичний кредит;

⎯ збитковий кредит.

У банківській практиці України класифікація кредитів залеж-

но від ступеня ризику здійснюється на основі Положення Націо-

нального банку України «Про порядок формування і викорис-

тання резерву і можливі втрати по позичках комерційних банків»

(1996 р.) Відповідно до цих положень існують п’ять груп ризику

і, відповідно, п’ять груп

кредитів.

• Стандартні кредити, до яких належать усі кредити (незале-

жно від виду забезпеченості), за якими ще не наступив термін

погашення або вчасно погашається заборгованість. До них нале-

жать і продовжені (пролонговані) кредити, але якщо це мало міс-

це не більше двох разів і на загальний термін не більше 6 місяців.

•

Нестандартні кредити. Це кредити, пролонговані більше

двох разів або з терміном пролонгації більше 6 місяців. До не-

стандартних належать також забезпечені, але прострочені до 60