Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

метою державних підприємств було отримання прибутку. Сьогодні вони

слугують гарантом політично бажаної цінової структури. В політиці

спостерігається чітка тенденція до максимізації голосів виборців шляхом

проведення внутрішнього субвенціонування політично чутливих благ за

рахунок більш прибуткових.

Діапазон, у межах якого державні підприємства можуть проводити

політику внутрішнього субвенціонування за умови покриття витрат,

визначається:

1) бар’єрами вступу на ринок; 2) бар’єрами виходу з ринку;

3) зв’язаними витратами;

4) частковою монополізацією.

Політики зацікавлені у створенні бар’єрів і введенні регулювання,

необхідного для їх збереження. Тільки так вони можуть проводити політику

дискретного ціноутворення, орієнтовану на певну групу інтересів. З іншого

боку, регулювання породжує витрати, тягар яких несуть групи прогресивних

споживачів і виробників. Вони і здійснюють тиск на політиків з метою

послаблення регулювання або проведення заходів по дерегулюванню.

4. Теорія місцевих бюджетів

Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних

положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці

XIX ст. Це явище об’єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у

суспільстві. Так, у цей період завершилося становлення в більшості країн

світу, насамперед, у Західній Європі, місцевого самоврядування, яке

одержало законодавче закріплення в конституціях. Місцевими органами

влади визначалися комуни, общини, муніципалітети, штати тощо. Вони

наділялися правами й відповідальністю в загальній системі державного

управління та відповідною фінансовою базою.

У науковій літературі з’явилися теоретичні розробки про економічну

природу й сутність місцевих фінансів, їхнє призначення та роль. Слід

зазначити, що саме визначення місцевих фінансів постійно змінювалося.

Найпоширенішим є визначення місцевих фінансів як “сукупності

матеріальних засобів”, які перебувають у розпорядженні цих одиниць для

досягнення їхніх цілей. Є також визначення місцевих фінансів як

“господарства місцевих спілок”.

Наукова думка у галузі місцевих фінансів досягла значних успіхів і

розвивалася за кількома напрямками. Один із них - теорія “природних прав

общин”. Вона має майже двохсотлітню історію. Суть цієї теорії полягає в

тому, що община як самоврядний територіальний колектив є таким же

суспільним утворенням, як і держава, причому община, на думку

прихильників цієї теорії, є утвореннм, що передувало виникненню держави.

Тому держава не може скасувати общині прав, які нею не надавалися.

З огляду на це органи місцевого самоврядування мають власну

компетенцію, вони не підпорядковані державній владі й перебувають поза

межами цієї влади. Кожен територіальний колектив має власні завдання, які

він самостійно визначає. Держава може впливати на діяльність

територіального колективу через законодавство. Але вона не може позбавити

його природних прав.

В іншому напрямку розвивалася “державна теорія місцевого

самоврядування”. Вона грунтується на твердженні, що органи місцевого

самоврядування є органами державного управління. Ці органи створюються

державою для реалізації державних функцій і завдань на місцевому рівні. За

цією теорією місцеве самоврядування не має власних природних прав, а є

представником державної влади на місцях, права і обов’язки яких

визначаються центральною владою.

У ХХ ст. відбулися значні зміни та певна уніфікація органів місцевого

самоврядування більшості європейських країн. У 1985 році було підписано

Європейську Хартію про місцеве самоврядування, яка заклала

загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У

листопаді 1996 року до Європейської Хартії про місцеве самоврядування

приєдналася й Україна.

Загалом у теорії й практиці був напрацьований та поширився принцип

доцільності, згідно з яким певна функція покладається на той рівень влади,

який виконає її краще, економніше й ефективніше. Це відобразилося також в

Європейській Хартії про місцеве самоврядування. Відповідно до закріплених

за місцевим органом влади повноважень вони наділяються фінансовими

ресурсами, тобто джерелами фінансових ресурсів, достатніми для здійснення

вказаних повноважень.

Нині найдискусійнішим є питання щодо визначення повноважень

місцевих органів самоврядування. Відповідно до їхніх обсягів будується

структура місцевих фінансів. Розширення повноважень потребує збільшення

фінансових ресурсів у розпорядженні органів місцевого самоврядування, що

не завжди можна досягти за допомогою податків. У багатьох країнах

місцевому самоврядуванню надаються субсидії.

В Європі поширилася концепція субсидарності, тобто передачі субсидій

органам місцевого самоврядування відповідно до делегованих їм

повноважень. Основний принцип субсидарності полягає в тому, аби

розподіляти повноваження між органами влади таким чином, щоб вони

виконувалися найближчим до місця подій рівнем влади.

Досягнуто певного прогресу щодо визначення функцій органів місцевого

самоврядування. В більшості країн до компетенції місцевого самоврядування

належить початкова й середня освіта, охорона здоров’я, шляхи місцевого

значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами,

житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення,

теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура,

працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів із метою

працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття,

екологічні проблеми, організація землекористування тощо.

Витрати, які закріплюються за місцевими органами влади в межах

власної компетенції, в більшості країн поділяються на обов’язкові й

факультативні. Обов’язкові витрати здійснюються місцевими органами влади

в обов’язковому порядку, а факультативні – на основі рішень, прийнятих

їхніми представницькими зборами.

Відповідно до обсягів повноважень місцевого самоврядування будується

система місцевих фінансів, тобто визначається їх величина в

загальнодержавних показниках, і насамперед у валовому внутрішньому

продукті держави. Нині через місцеві фінанси перерозподіляються значні

фінансові ресурси.

6. Теорія оптимального оподаткування

З використанням неокласичної ідеї оподаткуваня Дж.мілля, А.Маршалла

та інших учених, на базі принципів економіки добробуту була розроблена

теорія оптимального оподаткування. Зокрема вона розглядає найпростіший

випадок, коли заплановано певну суму податкових доходів і вирішується

питання: як найбільш оптимально, з алокаційного та розподільчого огляду,

розподілити тягар оподаткування між окремими благами, факторами

виробництва або індивідами. Оскільки паушальний податок, який не впливав

би на відносні ціни, ввести не є реальним, необхідно з’ясувати, як за

мінімальних алокаційних викривлень досягти іншого оптимального рішення.

Відповідь можна знайти в роботах П.Даймонда та Д.Мірліса.

Теорія оптимального оподаткування привела вчених до цікавих

результатів. Однак оскільки вона абстрагується від інституцій, що

приймають політичні рішення у сфері податків та видатків, їй не вистачає

політичної оцінки оподаткування. Так, не враховується можливість впливу

правил оподаткування на політику уряду у сфері видатків. Крім цього,

залишається незрозумілим, хто ж є той політик, який зацікавлений у

пріоритеті правил оптимального оподаткування.

Теорія оподаткування в економіці добробуту – вихідна. Допущення:

держава максимізує добробут свого народу. Оподаткування повинно

базуватися на широкій податковій базі і на принципі інтенсивності

оподаткування оподатковуваних благ з ціновою нееластичністю і товарів, які

доповнюють “вільний час”.

Концепцію, згідно з якою держава максимізує соціальний добробут,

можна протиставити теоріям, які розглядають уряд, орієнтований на

максимізацію власної вигоди. Вони доводять, що правила оподаткування в

економіці добробуту можуть бути рекомендовані тільки при певних умовах,

що пов’язані з наявністю обмежень можливостей реалізації власної вигоди

урядом.

Моделі поведінки уряду в умовах різних обмежень (конституційних і

бюджетних):

Теорія Левіафан-оподаткування. Допущення: уряд максимізує бюджет

податковим методом , не підлягає жодним обмеженням. Для платників

податків існують жорсткі обмеження – тільки припинення господарської

діяльності і виключаються будь-які ухилення від оподаткування. Якщо уряд

не обмежений в максимізації власної вигоди, замість того, щоб зменшитися,

рівень оподаткування зростає. В цьому полягає теза теорії Левіафан-

оподаткування. Оптимальним є відмова від використання правил

оподаткування в економіці добробуту і конституційне обмеження податкової

влади держави.

У відповідності з теорією демократичного оподаткування при

проведенні бюджетної політики держава підкоряється жорстким

обмеженням. Структура податків закріплена в конституції, а рівень

оподаткування визначається виборцями в ході політичного процесу: через

референдум або безпосередньо вони приймають рішення про найважливіші

державні податки і видатки. Уряд має незначний діапазон дій у сфері

бюджетної політики.

В теорії еволюційного оподаткування як і в теорії Левіафан-

оподаткування уряд при формуванні бюджетної політики не підлягає жодним

формам обмежень, але податкова влада держави обмежена факторами

фізичної і економічної мобільності індивідів. При збільшенні рівня

оподаткування індивіді можуть або приховувати прибутки від

оподаткування, або переносити свою діяльність у тінь або за кордон.

Порівнюючи різні теорії, можна впевнитися, що податкова система

повинна враховувати інституціональні умови. Правила бюджетної і

податкової політики повинні бути узгоджені (через демократичний процес

прийняття рішень в сфері бюджету і закріпленням податкової структури в

конституції).

7. Теорія сфери поширення податків

Аналіз сфери поширення податків охоплює проблематику розподілу

податкового тягаря.

Питання про те, хто реально несе тягар оподаткування, хвилювало

багатьох економістів ще з часів Д.Рікардо та А.Маршалла. Тим часом лише в

середині 60-х років удалося дослідити проблему поширення податків у

рамках моделі загальної рівноваги. Здійснення цього рішучого кроку є

заслугою А.Гарбергера (1962р.).

Індивіди часто нездатні в повному обсязі визничити реальний

податковий тягар, розпорошений на великий спектр операцій. Тому вони

можуть опинитися в полоні податкової ілюзії, тобто давати занижену оцінку

реального податкового тягаря. Для політиків це дуже вигідно. Вони

отримують державні доходи, на стягнення яких виборці ніколи не дали б

своєї згоди, якби мали вірогідну інформацію про реальний розподіл

податкового тягаря. Часто політикам вдається створити в платників

помилкове уявлення про сферу поширення податків, у той час, як реальна

картина відрізняється від зображеної ними. Першочергове завдання

фінансової науки полягає у внесенні ясності в це питання. Поліпшення

інформаційного забезпечення підвищить ефективність прийняття політичних

рішень у сфері оподаткування.

Перекладення податкового тягаря від платника податків до реального

носія цього тягаря може відбуватися за допомогою цін на товари і шляхом

впливу на ціни факторів виробництва (зворотне перекладання).

Сфера поширення податків великою мірою визначається ринковими

силами. За часткової рівноваги в умовах досконалої конкуренції

інституціональні фактори на неї не впливають (організація процесу

стягнення податку в бюджет – з покупця чи продавця).

Як відомо, питання перекладання податків в умовах досконалої

конкуренції на окремому ринку досліджував А.Маршалл. Ринкові сили можна

виразити за допомогою цінової еластичності попиту чи пропозиції. Чим

менше одна цінова еластичність порівняно з іншою, тим менше можливостей

для адаптації оферента чи покупця до змін ринкових умов внаслідок

стягнення податку, і тим більшою буде їхня частка у податкових платежах.

Еластичність являє собою масштаб виміру “можливостей ухилення від

оподаткування” учасників ринкових відносин. Можливості перекладання

податку на покупця збільшуються із збільшенням співвідношення

еластичності попиту до еластичності пропозиції. Від застосування тієї чи

іншої комбінації еластичності попиту і еластичності пропозициї залежить

сфера поширення податків:

1). Еластичність попиту дорівнює нулю, еластичність пропозиції

представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе

покупець.

2). Еластичність пропозиції дорівнює нулю, еластичність попиту

представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе

продавець.

3). Еластичність попиту дорівнює нескінченності, еластичність

пропозиції представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному

обсязі несе продавець.

4). Еластичність пропозиції дорівнює нескінченності, еластичність

попиту представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі

несе покупець.

Об’єктом досліджень А.Гарбергера була проблематика впливу ефектів

доходу та заміщення при стягненні акцизів чи податків на фактори

виробництва, яка вирішувалася в рамках моделі загальної рвноваги.

Кількість альтернативних можливостей, або ринків, якими можуть

скористуватися індивіди, настільки велика, що їх неможливо охопити навіть

модельними рамками. Дослідження полегшується введенням ряду спрощень:

- народне господарство виробляє два продукти, існує два фактори

виробництва;

- на всіх ринках панує досконала конкуренція;

- сукупна пропозиція факторів виробництва є стабільною;

- домогосподарствам властиві ідентичні і однорідні функції корисності обох

товарів (граничний коефіцієнт заміщення не залежить від розміру доходів);

- досліджується сфера поширення податків на факторні доходи (у ході

аналізу виходять з функціонального розподілу доходів, а не з

персонального).

В умовах загальної рівноваги ринків оподаткування породжує цілий

комплекс адаптаційних дій індивідів. В залежності від ставки оподаткування

розглядаються наслідки їх стягнення.Так, застосування селективного податку

на фактори виробництва в різних секторах економіки може вилитися в різний

рівень оподаткування факторів “праця” і “капітал”. Схожі ефекти виникають

при стягненні селективного податку на фактори виробництва в одному з

розглянутих секторів.

Отримані вченим результати неодноразово піддавалися гострій критиці і

переосмислювалися настільки, що його початковий аналіз актуальний

сьогодні радше самими науковими підходами.

8. Економічна теорія конституції та правил прийняття рішень.

Дж.Б’юкенен і Г.Туллок (1962р.) перенесли теорію одностайності

К.Вікселля на економіко-політичний рівень. За вихідний пункт свого

дослідження автори взяли переваги й труднощі, пов’язані з використанням

наявних правил прийняття рішень, на базі чого запропонували

використовувати дворівневий метод. Отож на конституційному рівні

індивіди мають одностайно приймати рішення про правила, що

регламентують процес прийняття ключових рішень на позаконституційному

рівні. Дані правила можуть бути також правилами неодностайного прийняття

рішень (з усіма їхніми перевагами й недоліками), які істотно відрізняються

від правил одностайності. Це коло питань у своїх ранніх працях дослідив

К.Ерроу (1951, 1963). Він стверджує, що правила неодностайності не можуть

задовольнити навіть найменші умови індивідуалістичної логіки (теорема

неможливого). Використання правил неодностайності може привести до

неконсистентних колективних рішень, прийняття яких залежить значною

мірою від послідовності подання проектів до їх розгляду. (парадокс Ерроу).

Дж.Б’юкенен і Г.Туллок звертають увагу на те, що тільки одностайно

прийнята конституція може претендувати на легітимність. Але в реальному

світі неможливо досягти одностайності, тому процес прийняття конституції

має бути максимально “прозорим”, а значить гарантувати можливість

урахування максимальної кількості думок і поглядів. Відповідно до цього

вибори депутатів до конституційних зборів, наприклад, могли б проходити за

пропорційною системою. Ці збори приймали б одностайні рішення, які потім

підтверджувалися би на референдумі.

Інша проблема, порушена в їх дослідженнях, пов’язана з небезпекою

вихолощування конституційного договору. Ця небезпека йде від

затверджених для виконавчої влади правил неодностайності. Щоправда, ці

правила застосовуються тільки при прийнятті рішень, належних до

компетенції виконавчої влади. Проте у відповідної більшості існують

стимули для того, щоб використовувати ці правила при прийнятті рішень, які

є компетенцією правової держави, наприклад, у галузі основних прав.

Безумовно, судова влада має стежити за тим, щоб не траплялося такого роду

зазіхань із боку виконавчої влади на компетенцію правової держави і щоб

зміни до конституційного договору вносилися лише з дотриманням

затвердженого для реформування конституції порядку. Але в умовах

політичного вакууму суд також не діє. Отже, відсутня будь-яка можливість

захистити конституцію. Таким чином, конституція не може закріпити

обстоюваний Дж.Б’юкененом і Г.Туллоком жорсткий порядок, у рамках

якого індивіди могли б максимізувати власну вигоду. Більше того, набагато

ефективнішими від передбачених у конституції заходів є ті сили, що здатні

привести до змін у конституції в процесі еволюційного розвитку. Цей

аргумент став вихідною точкою для виникнення альтернативних теорій

суспільного вибору, які повною мірою враховують актуальні

трансформаційні процеси в суспільстві.

9. Економічна теорія демократії.

Згідно висунутої А.Даунзом (1957р.) економічної гіпотези у своїх діях

політики керуються прагненнями досягти влади, авторитету і, певною мірою,

отримати матеріальну винагороду. Виходячи з цих прагнень (гіпотеза

максимізації власної вигоди), вони намагаються обійняти керівні посади в

уряді. В умовах демократії при досягненні своїх корисливих прагнень

політики перебувають у жорсткій конкуренції (гіпотеза заданих обмежень).

Оскільки вирішальним чинником при розподілі даних посад є число

отриманих голосів виборців, політик, що прагне одержати мандат, повинен

подбати про прихильність електорату до своєї кандидатури. Політична

конкуренція сприяє трансмісії побажань виборців у політичні рішення і,

зрештою, у фінансову політику держави. Механізм функціонування цієї

трансмісії визначається формою демократичних інституцій кожної

конкретної громади. Вона залежить від використовуваних правил прийняття

рішень і проведення виборів; правил, що регламентують процес формування

фінансової бази (оподаткування, державний борг, субсидії); ступеня

узгодженості інтересів груп виборців у процесі прийняття рішень і т.п. У

фінансовій науці величезну роль відіграє чинник комплексності дослідження

цих інституцій, оскільки від цього залежить реальний результат фінансової

політики.

Найважливішим чинником, що впливає на результат політичного

процесу, є рівень інформаційного забезпечення. Аналогічно ситуації на

ринку в політичному процесі є переважання недосконалої інформації як на

рівні виборців, так і на рівні політиків. Виборці не зацікавлені в тому, щоб

бути поінформованими стосовно програм політиків, оскільки існує досить

низька ймовірність того, що своїми голосами вони вплинуть на результати

виборів. Політики ж, навпаки, не мають вірогідної інформації щодо побажань

виборців. За інформаторів часто служать групи інтересів, які змальовують

найбільш привабливу для них картину інтересів виборців. Таке раціональне

перекручування реальної інформації позначається на загальному результаті

політичного процесу.

Основні ідеї теорії демократії.

В малих групах і в умовах прямої демократії бюджетна політика

обмежується, в основному, забезпеченням надання суспільних благ та інших

послуг загального користування. Державна кон’юнктурна політика

проводиться тільки в умовах представницької демократії, оскільки лише

конституція такого суспільного устрою передбачає дискреційне право уряду

на зміну податкового законодавства й державних видатків. Водночас за

представницької демократії кон’юнктурна політика реалізується дещо

інакше, ніж це передбачає традиційна фінансова наука. Політики не завжди

заінтересовані в проведенні антиціклічної бюджетної політики, спрямованої

на збалансування економічних коливань. Іноді для них існування таких

коливань навіть вигідне.

Розглянемо ці положення детальніше.

В малих групах спостерігається тенденція до досягнення шляхом

проведення переговорів ефективної пропозиції суспільних благ. Навіть якщо

індивіди і скооперуються, то узгоджений обсяг надання благ може виявитися

нижчим від Парето-оптимальної пропозиції. Крім того дана рівновага не буде

стабільною. Переговори в малих групах щодо пропозиції суспільних благ

мають багато спільного з олігіполією при наданні приватних благ.

У великих групах переговори ускладнюються. Тому доцільна відмова від

одностайності за умов встановлення правил, спрямованих на запобігання

сваволі більшості, коли рішення приймаються неодностайно:

- панування інституціональної симетрії;

- кошторис витрат на фінансування суспільних витрат складається в

цілому, незалежно від конкретного проекту;

- виконання бюджету з доходів регламентоване;

- голосування з кожного проекту проводиться окремо;

- преференції є однопріоритетними;

- проект акцептований, якщо його схвалить проста більшість;

- коаліції між виборцями неможливі.

Використання правил простої більшості за умов прямої демократії

приводить до результатів, досліджених аналізом моделі виборця-центриста.

Це медіанний виборець, який справляє вирішальний вплив на визначення

кількості наданого суспільного блага та розміру бюджету (його точка

рівноваги). Рівновага виборця-центриста загалом не є Парето-оптимумом.

Ефективна кількість може бути отримана тільки випадково.

Порушення умови однопріоритетності преференцій приводить до

виникнення циклу, коли при послідовному голосуванні кожна поточна

альтернатива має перевагу перед наступними, і всі колективні волевиявлення

пов’язані між собою. Таким чином, спільнота при використанні під час

голосування правил більшості не в змозі прийняти одну чітку ієрархію

альтернатив (парадокс Ерроу). Залежно від того, які проекти виносяться

першими на голосування, можна одержати зовсім різні результати. Отже,

голова, вдаючись до хитрощів, суб’єктивно може впливати на результати

голосування.

Виникнення циклів можна було б уникнути тільки в тому випадку, коли

ієрархії преференцій є цілком однорідними, тобто коли індивіди можуть

дійти одностайної згоди щодо предмета обговорення (Дж.Крамер, 1973р.).

Якщо ж преференції неоднорідні і, з метою скорочення переговорного

процесу, здійснюється перехід до голосування за правилами більшості, то в

процесі прийняття колективних рішень, може проникнути розподільчо-

політичний елемент. Індивіди, що перемогли більшістю голосів, опиняться в

кращому становищі, ніж ті, що програли. Проте через існування

розподільчих проблем, єдине, однозначне рішення більшості може бути й не

прийняте. Таким чином, виникає дилема демократії: одностайність, через

надмірно ускладнені переговори, не відповідає умовам реальності, а

голосування з використанням правил більшості не приводить до однозначних

результатів, оскільки не завжди можна встановити, хто саме представляє

більшість.

Одним із рішень даної проблеми полягає в тому, що постанови з

найважливіших питань повинні ухвалюватися не в сукупності, а роздільно.

Проблеми в цьому випадку будуть мати тенденцію до одномірності та до

вирішення за допомогою правил кваліфікованої більшості. Гарантії

запобігання виникненню дилеми можуть закріплятися також на

конституційному рівні шляхом визначення основних прав, а також питань,

що виключені зі сфери колективного прийняття рішень.

Представницька демократія.

Шляхом переходу від правил одностайності до правил простої більшості

при голосуванні можна інтенсифікувати процес прийняття рішень. Проект

може бути затверджений навіть у тому випадку, якщо не всі учасники

голосування його схвалили. Переговорний процес можна ще більше

спростити, якщо здійснити перехід від прямої, до непрямої, або до

парламентської, або до представницької демократії. Представницька

демократія має дворівневу структуру. Виборці більше не беруть особистої

участі в голосуванні щодо найважливіших питань, замість цього вони

обирають депутатів, які голосують від їхнього імені.

А.Даунз у книзі “Економічна теорія демократії” (1957р.) доводить, що

трансмісія бажань виборців у рішення політиків відбувається через

політичних діячів. Вони виступають перед виборцями з передвиборною

програмою, яка містить цілу низку проектів. При складанні передвиборної

програми політики орієнтовані на досягнення власних своєкорисливих цілей,

прагнуть максимізувати власну вигоду. Проте вони не наділені повною

свободою дій, оскільки постійно конкурують за одержання прихильності

виборців. Виборці, зі своєї сторони, своїми голосами підтримуватимуть ту

передвиборну програму, яка буде обіцяти принести їм найбільшу вигоду.

Аналізований механізм політичної конкуренції схожий на механізм

конкуренції, який функціонує на ринку товарів та послуг. На перший плани

при цьому виходить питання стабільності. Даунз запропонував модель

політичної конкуренції з такими припущеннями:

- виборці мають однопріоритетну ієрархію преференцій (зміст партійних

програм зводиться до одного загального прагнення);

- політики поділені на дві партії, тобто політична конкуренція зводиться

до партійної конкуренції;

- політики є максимізаторами голосів (розробляють свою партійну

програму так, щоб залучити на свій бік якомога більшу кількість голосів

виборців);

- виборці голосують (згідно з гіпотезою максимізації вигоди) за ту

програму, яка найбільш повно враховує їхні преференції;

- виборці та політики цілком інформовані про зміст партійних програм;

- вибори проводяться перманентно, тож часовим фактором можна

знехтувати;

- участь у виборах становить 100%.

Основний зміст моделі міжпартійної конкуренції можна викласти так:

існує стабільна рівновага, за якою партії одержують рівну кількість голосів,

мають рівні шанси прийти до влади і пропонують однакові програми (а саме

програми, акцептовані виборцем-центристом). І лише випадок може

визначити, яка з партій прийде до влади. Парето-оптимальною, однак, ця

рівновага не є, оскільки (у принципі) виборці могли б між собою домовитися

і, можливо, знайти найкраще для всіх рішення. Модель дає стабільні

результати, проте умови занадто обмежувальні. Якщо вони не виконуються,

то досягти стабільності буде неможливо.

Нестабільність може виникнути, якщо в моделі будуть представлені

багатогранні виборчі програми та багатогранні ієрархії преференцій. За

даних умов кожна виборча програма може перемогти іншу. До

нестабільності може призвести також наявність у моделі більш як двох

партій.

За недотримання умов повної інформованості і перманентності виборів

виникає цілком інша форма нестабільності. Якщо вибори проводяться не

перманентно, а періодично, уряд одержує тимчасову монополію на державну

політику. Одержання інформації пов’язане з витратами, на які раціональний

виборець готовий піти лише в тому випадку, якщо це пообіцяє йому зміну

результатів виборів у вигідному для нього напрямку. Для окремо взятого

виборця існує низька ймовірність, що він своїм голосом справить значний

вплив на загальний результат виборів. Тому виборці орієнтуються на

показники деяких, дуже важливих для них індикаторів.

Через це уряд перебуває у стратегічно зручній позиції. Він може

використовувати свою тимчасову монополію у виборчому циклі так, що

індикатори в період настання чергових виборів набуватимуть найбільш

вигідного для уряду значення. Тому уряд застосовує свої фінансово-

політичні інструменти не рівномірно, а відповідно до виборчого циклу. За

допомогою моделювання В.Нордхауз (1975р.) спробував обчислити

оптимальну для уряду циклічну політику. Його міркування діаметрально

протилежні традиційній кон’юнктурно-політичній парадигмі: у той час, як у

традиційній фінансовій науці виходять із того, що уряд управляє своїми