Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

В.Б.Щеньова

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

ІЗ КУРСУ

“ІСТОРІЯ ФІНАНСОВОЇ ДУМКИ”

Дніпропетровськ

2004

Підготовлено доцентом кафедри економічної теорії Інституту економіки

ДНУ кандидатом технічних наук Щеньовою В.Б.

Рецензенти: Карцев Ю.А., кандидат економічних наук, доцент,

Дучинська Н.І., кандидат економічних наук, доцент.

Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Опорний конспект лекцій. –

Дніпропетровськ, ДНУ, 2004, -75 с.

У навчальному посібнику в стислому вигляді представлено основні

питання вузлових тем курсу «Історія фінансової думки», які визначені

міністерською програмою підготовки фахівців у вищих навчальних закладах.

Викладений у такій формі матеріал дозволить студентам , які в обмеженій

кількості аудиторного часу слухають лекційний курс (вечірнє, заочне,

дистанційне навчання), не тільки отримати чітке уявлення про логічну

побудову дисципліни, а й стане добрим підґрунтям організації самостійної

роботи по поглибленому вивченню важливої теоретичної економічної

дисципліни=– «Історія фінансової думки».

@ Щеньова В.Б.,2004.

ЗМІСТ

Тема 1. Вступ до курсу “Історія фінансової думки” 4

Тема 2. Фінансова думка Стародавнього світу і середньовіччя 5

1. Фінансова думка Стародавнього Сходу. 5

2. Фінансова думка античного світу. 8

3. Фінансова думка Середньовіччя. 11

Тема 3. Зародження фінансової науки у XV-XVIII ст. 13

1. Зародження і ранній етап розвитку фінансової науки. 13

2. Другий етап розвитку фінансової науки. 16

Тема 4. Камералісти і класики 18

1. Німецька школа камералістики 18

2. Класична фінансова школа. 20

Тема 5. Розвиток фінансової науки у XIX ст. 24

1. Фактори розквіту фінансової науки. Німецька школа 24

2. Напрямки фінансової науки у XIX ст. 26

Тема 6. Неокласична школа фінансової науки і теорія К.Вікселля. 29

1. Теорія оподаткування Д.Мілля. Неокласична фінансова школа. 29

2. К.Вікселль. Одностайність і інституціональна симетрія. 32

Тема 7. Розвиток фінансової науки в Росії і в Україні. 35

1. Розвиток фінансової науки в Росії 35

2. Розвиток фінансової науки в Україні 40

Тема 8. Хвиля кейнсіанської революції. 42

Тема 9. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм. 44

1. Англійський неолібералізм. 45

2. Німецький неолібералізм. 46

3. Французький неолібералізм. 47

Тема 10. Монетаризм. Неокласичне відродження. 49

1. Теорія монетаризму. 49

2. Теорія раціональних очікувань у фінансовій політиці 50

3. Теорія “економіки пропозиції”. 52

Тема 11. Сучасна світова наукова фінансова думка. 54

1. Теорія суспільного добробуту. 54

2. Теорія суспільного вибору. 57

3. Теорія суспільних благ. 59

4. Теорія державних підприємств. 60

5. Теорія місцевих бюджетів. 61

6. Теорія оптимального оподаткування. 63

7. Теорія сфери поширення податків. 64

8. Економічна теорія конституції та правил прийняття рішень. 66

9.Економічна теорія демократії. 67

Тема 12. Загальний підсумок сучасної фінансової науки. 71

Список рекомендованої літератури. 75

Тема1. Вступ у курс “Історія фінансової думки”.

Фінансова думка зародилася в сивій давнині – у працях філософів.

Чимало важливих наукових фінансових знань було вироблено у творах з

економіки домашнього господарства, прикладної філософії, права, теології,

які становлять найважливішу частину розумової спадщини, залишеної нам

представниками стародавніх та середніх віків.

Становлення та розвиток фінансової науки, як і інших економічних

дисциплін, свідчать про обумовленість цього процесу пануючими

економічними відносинами та інститутами незалежно від того, чи

усвідомлюється цей факт, чи навіть заперечується. "В останньому випадку,

— зауважував Л.Косса, — письменники суперечать істині або, точніше, самій

природі речсй... Різні теорії розвинулись або з апології деяких даних

економічних установ, які автор схвалює та ідеалізує, або з опозиції тим чи

іншим установам, проти яких автор рішуче виступає". Професор В.О.

Лебедєв вважав необхідним враховувати не лише економічні, а й політичні

фактори. На його погляд, найважливішими стимулами розвитку фінансового

життя Європи, а разом з тим і фінансової літератури були всі ті обставини,

які породжували посилену потребу в засобах для фінансового господарства.

Такими засобами вчений вважав: перехід від натурального господарства до

грошового; падіння ціни грошей внаслідок припливу срібла із Америки;

прагнення уряду до опіки в економічній політиці; меркантилістську політику;

секуляризацію маєтків духовенства в протестантських землях, наслідком якої

був новий устрій піклування про бідних, а з ним і нові витрати. Щодо

політичних факторів, то серед них В О. Лебедєв виділив: політичні зміни

епохи розвитку державності, наслідком яких було зростання державних

потреб і усунення попереднього патримоніального погляду на державу;

розвиток абсолютизму; перетворення в організації військової сили. Вчені

(К.Г. Рау, К..Т. Еєберг, В.О. Лебедєв та ін.) враховували також еволюцію

економічних та політичних факторів. Зокрема, бралась до уваги зміна ролі

держави в економічному житті в другій половині XIX ст. Із розуміння

держави як вищої форми суспільного життя, що прагне досягти

різноманітних цілей, випливало не лише визнання множинності державних

цілей і зростання витрат, але й цілком інше обгрунтування податків, інші

погляди на борги, інше розмежування приватної і суспільно-господарської

систем. Нові ідеї були внесені у фінансову науку також переходом від

абсолютизму до конституційного ладу. Демократична тенденція

конституційної держави знову загострила важливі питання про розподіл

фінансового тягаря, про його загальність та рівність. Краща організація

фінансового управління, успіхи фінансової техніки також спричинили

помітний вплив як на практичні, так і на наукові тлумачення проблем

фінансового господарства.

З іншого боку, вчені, звичайно, далеко не всі й не однаковою мірою

чинять помітний вплив на погляди сучасників та послідовників, вплив, який

не раз підготовляв дуже важливі законодавчі й адміністративні реформи.

Наприклад, праці фізіократів викликали появу деяких фінансових законів у

перші роки французької революції. Своїм вченням А. Сміт дав сильний

поштовх до реформ економічної системи в окремих країнах Європи. Під

впливом ідей Т.Р. Мальтуса в 1834 році в англійські закони про бідних були

введені важли-ві зміни. Помітно впливали на економічну, соціальну й

фінансову політику в Німеччині та деяких інших країнах Європи погляди

представників старої та молодої німецької історичної школи.

Тривалий час фінансова наука була частиною політичної економії. З XIX

сторіччя вона стала самостійною, але не розірвала зв’язки з нею, а

використовувала її добутки у своєму розвитку.

Сучасні теорії фінансової науки базуються на врахуванні економічно

раціональної поведінки, перенесеної у політичну площину, і інституцій.

Тема 2. Фінансова думка Стародавнього світу і середньовіччя

1. Фінансова думка стародавнього Сходу.

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати фінансову думку

Стародавнього Сходу – це, як правило, зведення законів, юридичні акти,

документи господарської звітності та твори про управління державою й

державним господарством.

В пам’ятках фінансової думки Стародавнього Єгипту знайшли

відображення питання організації та управління державним господарством.

До нас дійшли «Повчання гераклеопольского царя своєму сину Мерікара»

(XXII ст. до н.е.), «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», “Повчання

Ахтоя”, різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

В повчаннях розглядаються питання управління державним

господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так «Повчання

гераклеопольского царя своєму сину Мерікара» дає уявлення про політичні

та економічні функції глави держави – фараона. «Проречення Іпусера»,

«Пророцтво Неферті» обстоюють ідею централізму, єдності держави –

надійної гарантії порядку в країні і стабільних доходів чиновників

державного апарата. Лихом для держави є порушення суворої регламентації

господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність

чиновників.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія, в

якій порівняно швидко розвивалася приватна власність, посилювалося

соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою

законодавства регулювати економічну діяльність населення та

регламентувати приватноправові відносини.

У законах вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), метою яких

є усебічне зміцнення економічної влади держави, найбільш цікаві статті,

присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням

оренди, найму, лихварству. Розвиток товарно-грошових відносин

допускається в тій мірі, яка не спричинятиме массового зубожіння вільних

громадян.

В Стародавній Індії найвідомішим трактатом є «Артхашастра» (IV-III

ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво політики та управління державою,

зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають

керуватися у своїй державницькій діяльності. У ньому подано грунтовні

відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути,

зовнішю та внутрішню політику індійської держави.

“Артхашастра” показує величезну роль держави в господарському житті

країни. В основному мова йде про державні справи та царське господарство.

Головна мета економічної політики держави – поповнення скарбниці.

Відповідно до цього у “Артхашастрі” викладається вчення про управління та

державні доходи.

Основні джерела доходів староіндійської держави – прибутки від

державних (царських) підприємств, різноманітні податки, митні збори,

штрафи з населення. В “Артхашастрі” податки розглядаються як утримання,

належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої

небезпеки і внутрішніх заколотів.

Довгі переліки податків свідчать про велику винахідливість чиновників і

про те, що основні галузі господарства не були царською монополією.

Регулярний сільськогосподарський податок традиційно складав 1/6 врожаю,

однак нерідко стягувався і більше. Крім того, були побори релігійного

характеру і різного роду экстраординарні внески (з нагоди урочистих подій у

царській родині і т.п.). Зустрічаються відомості також про те, що робилися

спроби збирати ті самі податки двічі.

Постійне звільнення від податків у трактаті пропонується дарувати лише

брахманам.Тимчасові податкові пільги надавалися з метою заохочення

підприємливості тих, хто обробляв цілину, відновлював кинуті зрошувальні

споруди і т.д. Податковий імунітет для земель, переданих у «годівлю»

чиновникам державного апарату, означав для них лише право всі податі, що

збираються, залишати собі. Велика частина податків збиралася не грошима, а

продуктами.

“Артхашастра” торкається також питань торгівлі як одного зі способів

збагачення державної скарбниці.Маючи на увазі розповсюджене серед

торговців шахрайство, царям радили ввести строгий державний контроль за

мірами і вагами (який приносив також певний дохід у скарбницю).

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та

отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати

“справедливі ціни” на товар, а на аукціонах стягувати різницю між ринковою

та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товару як

частина витрат і його норма заздалегідь фіксувалася - для місцевих товарів у

розмірі 5% від ціни, а для иноземних товарів – 10%.

Фінансова думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у

рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними

напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм,

даосизм та моїзм, які сформувалися у IV-III столітті до н.е. Між цими

напрямами велася гостра полеміка щодо міри втручання держави в

економічне життя країни та методів управління ним. Конфуціанство

захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, сувору соціальну

ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання певних норм етики

та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як

запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцій запропонував своєрідну соціально-економічну програму для

правителів. На його думку, правитель має дотримуватися економії у витратах

та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше»,

щоб не було надто великої бідності, зменшити податки, залучати народ до

громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського

виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у

державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку

повалення правителя.

Видатний представник конфуціанства Мен-цзи висунув концепцію

поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи такий

поділ “загальним законом у Піднебесній”. Тим самим визнавалися

природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали

утримувати тих, хто ними керує. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні

податки.

Інший представник конфуціанства Сюнь-цзи висловив ідею про

необхідність поділу праці. Головним керуючим розподілення обов’язків у

державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи належно

розподілено між людьми, шлях до багатства, вважав він, буде відкрито.

Згідно з поглядами Сюнь-цзи, основними принципами економічної

політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку

народу, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і

достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який

відповідав соціальному рангу людини. Ощадливість забезпечить державні

надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.

Учення Конфуція еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов

централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності

функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план

висувалися ідеї соціального порядку, засновані на беззаперечному підкоренні

владі, що асоціювалася з мудрістю.

Школа легістів виникла в VI-V столітті до н.е. Вони велику увагу

приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку,

мало грунтуватися на досконалому законодавстві. Лі Куй висловлював ідею

державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни

на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами

з державних комор у роки стихійних лих та голоду. Шан Ян вважав, що

держава досягає процвітання за допомогою землеробства і війни. Тому

правителі повинні нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення

воєн і утримування чиновників. Підйом сільського господарства здійснити

проведенням політики “повернення до землі”. Він пропонував зробити

загальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний

податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до роботи ледарів і

бродяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти

скуповуванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні

роки. Хань Фей був прихильником жорсткої централізації влади в державі,

зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному

виконанню законів. Накопичення багатства схвалювалося лише в державній

скарбниці. Головну причину бідності він убачав у лінощах та марнотратстві,

радив політикам оподатковувати багатих.

Автори трактату «Гуань-цзи» (IVстоліття до н.е.), “щоб держава була

багатою, а народ задоволеним”, приділяють значну увагу економічній

політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське

життя. В ньому досить глибоко, як на той час, розроблено систему

державного регулювання економіки.

Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою

забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату

радили здійснити ряд заходів: визначити родючість ділянок ріллі,

розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування у

відповідності до якості землі, давати селянам дешеві кредити й

організовувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

Великого значення автори “Гуань-цзи надавали товарно-грошовим

відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки.

Пропонувався «принцип урівноважування господарства», згідно з яким

рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить

накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і

стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів,

коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь.

При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме

змогу запобігти можливості переходу контролю над цінами в руки торговців,

спекулянтів та ін.

У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу.

Пропонувалося замінити прямі податки на сіль та залізо непрямими. Багато

ідей “Гуань-цзи” було використано у господарській практиці Стародавнього

Китаю.

2. Фінансова думка античного світу.

Уявлення про економічну думку Стародівньої Греції дає економічна

програма Перікла (бл.490-429рр. до н.е.), який був першим стратегом і

керівником афінської держави. Він практично ліквідував майновий ценз, увів

плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що

давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські

поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло.

Великі вчені античного світу – Арістотель, Платон, Ксенофонт,

досліджуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою

мірою торкалися фінансів. Так у IV ст. до нашої ери Ксенофонт,

розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує

правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати

податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для

одержання доходів.

Платон (428-348р. до н.е.) написав багато творів філософського,

соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено

його економічні погляди (“Держава” та “Закони”), присвячено проблемам

держави. У праці “Держава” Платон виклав свою концепцію “ідеальної

держави”. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що

держава, яка складається з багатих і бідних, - це, по суті, дві держави:

держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає з

самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має

одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим.

Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – різноманітними і

навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і

можливостями їх задоволення. Розв’язання цієї суперечності Платон бачить в

утворенні міста (слово “місто” було фактичним синонімом слів “держава” і

“суспільство”), тобто об’єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме

поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її

природною основою.

Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні

з них народжені для управління, інші – для військової справи, а решта – для

землеробства і ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній

державі на три стани: філософів, які керують державою; воїнів, покликаних

воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців,

тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать

до жодного стану. Отже, поділ праці у Платона є підставою для соціального

поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати

приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли

якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито

вільними від виробничою праці й матеріальних клопотів. Засоби існування

для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.

Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка

найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи з іншими видами

діяльності. На це має бути пряма державна заборона.

У “Законах” Платон пропонує ще один проект держави, економічна

організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі.

Майбутня держава Платона мала бути господарчо відокремленою й

самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників

призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував

нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.

Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя

приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і

Платон, створив проект “найліпшої держави”. Соціальною основою

такої держави мають бути громадяни, які володіють “власністю

середньою, але достатньою”, оскільки “середній достаток з усіх благ

якнайліпший”. Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники,

торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і

шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля

держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному

володінні, а інша – у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель

уважає землеробство.

Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця.

Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є

природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення – це

універсальний закон природи, необхідний для “взаємного

самозбереження”.Стосовно суспільства це означало, що одні люди від

природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не

тільки справедливо, але й корисно.

У Римській імперії документами фінансової думки, які дійшли до нас,

були закони. Основними джерелами доходів Римської імперії були податки.

Вони стягувались, як правило, не з громадян Риму, а з їхніх підданих у

завойованих провінціях. Податкова система мала хаотичну структуру, була

орієнтована виключно на експлуатацію населення, а тому не відповідала

критерію довгострокової ефективності. Таке становище існувало до приходу

до влади імператора Августа, який відрізнявся освіченістю і розумів, що

фінансування державних видатків з огляду на довгострокову перспективу

може бути забезпечене лише за умови дотримання принципу помірності та

системності оподаткування. Саме за часів його правління в провінціях було

введено посаду податкового інспектора, який проводив ценз (перепис

населення) з метою визначення відповідних податкових платежів і

збільшував податкову базу тільки такою мірою, щоб забезпечити покриття

військових видатків. Тодішню систему оподаткування формували земельний

податок і податок на нерухомість, які сплачувались на основі даних

земельного кадастру, податок на грошовий капітал, подушний податок та

податок на рабів. Таким чином, провінції несли не тільки тягар військових

видатків. Доходи від сплати податків жителями провінцій використовувалися

на будівництво інфраструктури міст: доріг, мостів та селищ. Це, у свою

чергу, сприяло забезпеченню правових гарантій населення, створенню

сприятливих передумов для розвитку торгівлі й ремесла. Торгівля і ремесло

отримали новий поштовх до розвитку завдяки появі грошової форми сплати

податків. Таким чином, платники податків мусили продавати свою

натуральну продукцію на ринку за гроші.

Ця система функціонувала понад 200 років. Її занепад почався лише в III

ст. нашої ери у зв’язку з різким підвищенням рівня державного споживання.

З одного боку, імператори, шукаючи у своїх громадян підтримки, повинні

були забезпечити їм “хліб та видовища”, з іншого – значно зросли військові

видатки через активізацію нападів варварів на півночі імперії. Все це

вимагало підвищення рівня оподаткування, уникнути якого населення

“аграрної” імперії намагалося втечею. Відповідною реакцією держави на це

було видання інструкцій, що формували законодавчу базу, у відповідності до