Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

якої землевласники несли відповідальність за своєчасниість і повноту сплати

податків. Аналогічну відповідальність несли общини за паушальну сплату

податків. У ремісництві з метою об’єднання платників податків була введена

система “примусових гільдій”. Очевидно, що фінансових ресурсів не

вистачало для утримання війська, здатного протистояти навалі чужоземних

племен. Як наслідок – вплив Риму дуже послабився спочатку в Німеччині та

Галлії, а потім і в Італії.

3. Фінансова думка Середньовіччя.

Їз занепадом Римської імперії в її провінціях почалася криза всієї

інфраструктури та сформованих за довгі роки ринкових відносин. Це

поставило нові держави-правонаступниці перед необхідністю формування

нової системи забезпечення державних видатків. Стало нереальним збирання

податків у грошовій формі. Проте й натуральних зборів не вистачало на

прокриття державних потреб. Бракувало ресурсів для належного утримання

доріг і мостів, якими мали перевозитися ці натуральні платежі у визначені

правителями місця. До того ж держава вже нездатна буда підтримувати

гарантії безпеки населення, що створювалися впродовж цілої епохи. Все це

спричинило суттєве зменшення податкової бази.

Середньовічні правителі мали обмежений арсенал інструментів

втручання в економічні відносиини своїх підданих. Так, щоб задовольнити

свої високі потреби, німецькі імператори і королі вимушені були "кочувати"

власними володіннями. Основна причина мобільності правителів полягала в

труднощах транспортування натуральної данини, низькому рівні розвитку

комунікацій та інфраструктури.

В Х ст. за часів правління імператора Оттона Великого, розпочалася

епоха відродження торгівлі, що справило позитивний вплив на розвиток

товарно-грошових відносин. Для правителів це означало насамперед

відкриття нових можливостей оподаткування. Нові джерела податкових

доходів королі використовували переважно для утримання власного двору, а

феодали – для формування своєї скарбниці. Проте податків часто не

вистачало для утримання армії, доріг та імператорського двору. Правителі не

мали прямого доступу до податкової бази, а отримували лише частину

податкових надходжень від міст, монастирів тощо.

Дуалізм інтересів короля та провінцій привів імперію на межу розвалу.

Водночас цей дуалізм перешкодив формуванню “вад” у системі

оподаткування та сприяв збереженню рівноваги між платежами громадян у

вигляді податків та зустрічними послугами держави.

Земельні князі могли налагодити досить ефективний механізм

фінансування витрат у масштабах своїх невеличких однорідних областей.

Однак вони залежали від своїх соціальних каст, які здійснювали контроль за

політикою витрат, щоб забезпечити використання податкових надходжень

лише на узгоджені цілі., а не на задоволення особистих потреб князів.

Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового

застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки.

Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке виховало у своєму

середовищі досить відомих учених. Один із них – Фома Аквінський. У XIII

ст. він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила

ведення державного господарства, грунтуючись на релігійних і моральних

принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало

перетиналися.

У працях учених того часу зустрічаються поради правителям не

розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних засад, не

псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У

часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено

досить успішну організацію фінансів у практичному значенні.

Історія економічної думки України часів раннього та класичного

середньовіччя зв’язана з добою Київської Русі – першої держави на

українській етнічній території. Визначною пам’яткою соціально-економічної

та політичної літератури цієї доби є “Руська правда” – зведення законів

давньоруського права XI-XIIcт. Її статті відбивають соціальну структуру й

відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові

відносини, захищають права власності князів та феодальної знаті на землю і

кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження

майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного

населення та ін.

У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів київської

держави: надходження з господарства, данина, збори з населення, штрафи,

судовий збір, торговий, військова здобич. Данина збиралася продуктами,

хутрами, грошима.

З XIVст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право –

міське право, що виникло у XIIIст. в місті Магдебурзі. За ним міста

звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто

одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало

порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких

об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування,

визначало покарання за різні види злочинів тощо. Міста, що перебували під

безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя

литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від

повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний

податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати

на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням

(магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів,

земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації

стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел.

Тема 3. Зародження і розвиток фінансової науки у XV - XVIII ст.

1. Зародження і ранній етап розвитку фінансової науки.

Зародження фінансової науки відноситься до XV-XVI cт., коли в різних

країнах феодальної Європи з'явилися перші твори, у яких предметом

наукового аналізу стала економічна основа існування держави. Ранньою

передумовою становлення науки було нагромадження досвіду розвитку

фінансових відносин у середньовічних європейських містах, що володіють

вільним статусом і власною матеріальною базою. На цій основі з'явилися

твори з елементами фінансового аналізу в XV ст. в Італії. Але дійсним

фундаментом науки став розвиток фінансових відносин у ході утворення

централізованих держав – абсолютних монархій. Для позначення науки, що

вивчає систему грошових відносин, обумовлених існуванням і

функціонуванням держави, термін “фінанси” (грошовий платіж) уперше

почав широко застосовуватися у Франції в XVI ст. Саме в цей період

феодальні монархії стикнулися з великими фінансовими проблемами через

зростання витрат на армію, утримання королівського (царського) двору,

державного апарата.

Практика визначила головну функцію фінансової науки – вишукати і

теоретично обґрунтувати нові джерела державних доходів. З першого дня

свого виникнення фінансова наука носила яскраво виражений класовий

характер: вона представляла точку зору правлячого класу й

експлуататорської держави, або захищала платників податків.

У своєму розвитку фінансова наука пройшла ряд етапів. Починаючи з

XV ст. і до середини XVII ст. у процесі зародження фінансової науки

розвивалися вчення про державні доходи з виділенням доходів від домена і

регалій, досліджувалися бюджети феодальних держав. З другої половини

XVII ст. і до кінця XVIII ст. починаються перші спроби аналізу державних

витрат, йде інтенсивна розробка принципів оподаткування й ідей податкової

справедливості, з'являються перші навчальні посібники по фінансам.

Генезис науки пов'язаний з такими іменами, як Д.Карафа (Італія, XV ст.),

І.Пєрєсвєтов, І Єрмолай-Єразм (Росія, перша половина XVI ст.), Жан Боден і

Григорій Тулузьський (Франція, друга половина XVI ст.). На перших етапах

у развитку науки про фінанси важливу роль грали великі державні і

господарські діячі, наприклад французькі сюрінтенданти і генеральні

контролери фінансів - від М.Сюллі до Ж.Неккера.

Працею, що користувалася європейською популярністю, стала праця

Ж.Бодена “Про державу”, що видана в 1577р. французькою мовою, а в 1856р.

переведена на латинь. Фінансові відомості містить другий розділ шостої

книги цього твору. У ній дана класифікація державних доходів (названі сім

головних джерел). Опублікування його праці “Фінансові нерви держави”

пов’язують із початком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі

розвитку фінансової науки порівнюють зі здобутками А.Сміта у сфері

розвитку політичної економії.

Дослідження доходів було характерним для всієї ранньої фінансової

літератури. Ця увага до одного з розділів науки визначається тими

фінансовими проблемами, з якими стикнулися європейські держави в ході

централізації політичної влади. Нестача звичайних для середньовіччя джерел

доходів – від домена (королівського і державного майна) і регалій (привілеїв

на одержання визначених видів державних доходів) – зробила актуальним

питання про відношення до такого фінансового інституту, як податки.

Ж.Боден і вся середньовічна фінансова наука аж до епохи ранніх

буржуазних революцій висловлювалися за обережне ставлення до податків.

Їх варто використовувати тільки в крайніх випадках – нещасть і воєн.

Рекомендація фінансової науки – максимально збільшити доходи від домена.

Вони кращі з фіскальної і юридичної точок зору, як найбільш законний вид

державних доходів. Фінансова наука виробила засіб і на випадок

непередбачених витрат – нагромадження скарбів. Проблема доходів від

домена і нагромадження скарбів для ведення воєн не стала історичним

надбанням XVI ст. Ці фінансові рецепти, що є спробою повернути

економічну історію назад – у раннє середньовіччя, розроблялися і у

подальшому: у французькій фінансовій літературі першої половини XVII ст.

(М.Сюллі й А.Рішельє) і німецькій літературі другої половини XVIII ст.

(І.Юсті і І.Зонненфельс). Заслугою Ж.Бодена була вимога загальності

податків і неприпустимості податкових імунітетів правлячого класу. Ця

прогресивна ідея стала лейтмотивом податкової літератури аж до буржуазної

революції 1789-1794рр.

Увага до державних доходів була характерною і для російської

літератури XVI ст. Але акцент у роботах І.Пєрєсвєтова і Єрмолая–Єразма

робився на необхідності централізації фінансів країни (у конкретно-

історичному випадку Росії – скасуванні годувань). Як і в багатьох

дослідників XVI ст., в Єрмолая-Єразма в праці “Благохотящим царем

правительница и землемерие” є й архаїчні фінансові проекти: перейти від

грошових податків до натурального.

У першій половині XVII ст. поряд з аналізом традиційних джерел

дохідної бази держави розроблялася (особливо у Франції) категорія

екстраординарних доходів від рентних позик. Вивчалися способи їхньої

конверсії. Історично поява такої теми пояснюється величезним збільшенням

витрат скарбниці в зв'язку із серією громадянських воєн і міжнародних

конфліктів кінця XVI ст. – першої половини XVII ст.

У цьому зв'язку становлять інтерес праці французького сюрінтенданта

фінансів М.Сюллі. Цей великий фінансовий діяч стояв на чолі фінансового

господарства Франції наприкінці XVI ст. – початку XVII ст. Їм розроблялися

в теорії і здійснені на практиці такі заходи, як анулювання державних позик,

їхньої конверсії, реорганізація відкупної системи. Остання викликала появу у

Франції соціального прошарку “фінансистів” – державних кредиторів і

чиновників податкового апарата. З 1598р. у Франції під егідою М.Сюллі

почалося регулярне складання розпису державних доходів і витрат, тобто

були закладені основи бюджетної справи.

У “Політичному заповіті” кардинала А.Рішельє фінансам присвячений

сьомий розділ дев'ятої глави. У самій назві глави – “Тут показано, що золото

і срібло є однією з головних і найбільш необхідних сторін могутності

держави” – відчувається вплив меркантилізму. Загальні положення

А.Рішельє з проблем фінансів увійшли в літературу під назвою фінансовий

максим кардинала. Він порівнює фінанси з нервами держави й Архімедовою

точкою опори. Сформульовано принципи оподаткування: “Необхідно, щоб

гроші, що стягуються государем зі своїх підданих, відповідали їхнім

можливостям, і не тільки не розоряли, але і не наносили майну значного

збитку. Але якщо не слід обтяжуватися зайво, то не слід також і вимагати

менше, ніж це необхідно для держави”. У “Заповіті” А.Рішельє представляє й

аналізує два проекти бюджетної реформи, причому він обирає той з них, де

зниження державних витрат передбачено за рахунок конверсії рентних позик

і зменшення платні чиновникам, тобто він віддає перевагу усталеним з часів

М.Сюллі методам оздоровлення фінансів (у другій половині XVII ст. цю

лінію продовжив Ж.Кольбер). Другий (радикальний) проект реформи,

пов'язаний з такими змінами дохідної бази бюджету, що включали перехід

від станових поземельно-помайнових податків (тальї) і регалій до непрямих

податків, кардинал Рішельє відкидає, по досвіду знаючи, що зростання

непрямих податків призводить до народних заворушень.

Слід відмітити виділення трьох типів державного бюджету: мирного,

воєнного і післявоєнного. Для мирного часу А.Рішельє передбачає

урівноваженість доходів і витрат; для воєнного – збільшення

екстраординарних доходів від продажу державних рент і посад; для

післявоєнного основна мета фінансової політики – ліквідація бюджетного

дефіциту і виплата державного боргу. До державного кредиту і кредиторів

він відносився як до необхідного зла. Для мирного часу екстраординарні

позики і високі податки їм засуджені.

М.Сюллі й А.Рішельє розробляли питання фінансової теорії з погляду

фіскальних інтересів держави. У політекономичному трактаті їхнього

сучасника А.Монкретьєна висувається один з перших в історії науки проектів

податкової реформи, виходячи з інтересів народного господарства і

платників податків. Їм запропонована ліквідація станових вилучень, заміна

соляної регалії (габелі) прибутковим податком на основі майнового кадастру.

Ця прогресивна лінія розвитку податкової теорії повною мірою була

сприйнята в XVIII ст., у той час, коли виважене і збалансоване ставлення

М.Сюллі, А.Рішельє і Ж.Кольбера до джерел державних доходів і обмеження

державних витрат було забуте феодальною владою.

Цього часу з’являються досить грунтовні роботи з фінансів італійських

учених Ф.Петрарки, Бернадо, Дж.Баторо, Н.Макіавелі та інших. Цьому

сприяв розвиток італійських міст-республік та розвиток наукової думки під

впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала

практичний характер.

У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили

англійські вчені Т.Мен, Дж.Локк, Т.Гоббс. Основні їхні праці присвячені

проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї

непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової

системи податків на раціональних засадах.

2. Другий етап розвитку фінансової науки.

Після Нідерландської й Англійської буржуазних революцій з'явилися

перші з буржуазної точки зору теоретичні розробки фінансових проблем. Цей

напрямок розвитку науки представлений в працях У.Петті “Трактат про

податки і збори”(1662), “Слово мудрим” (1664), “Політична арифметика

(1676). П'ятнадцять глав “Трактату про податки і збори” – це система

фінансових знань по таких розділах, як вчення про державні витрати і

доходи. Внеском У.Петті у формування фінансової науки є розробка проблем

державних витрат. Для Англії другої половини XVII ст. поява твору про

витрати (перша глава “Трактату”) закономірна. Після революції буржуазія

домоглася права вотувати, контролювати і засуджувати державні витрати. У

феодальних державах Європи становлення цієї частини фінансової науки

стримувалося тим, що витрати були прерогативою королівської (царської)

влади і науковому дослідженню не підлягали. У Росії в окремих працях

навіть початку ХХ ст. у вченні про фінанси розділ про державні витрати був

відсутній.

У.Петті дає прогресивне трактування державних витрат, указуючи, що

скороченню підлягають витрати на утримання армії, державного апарата,

двору, суду і церкви, а збільшенню – соціальні витрати (на богодільні,

госпіталі і сирітські будинки). У.Петті був прихильником посилення

економічних функцій держави. У “Трактаті” вказуються напрямки цієї

діяльності: громадські роботи і державні підприємства у видобувній

промисловості. Становить інтерес і обґрунтування необхідності збільшення

витрат по цій статті: вони можуть вирішити проблеми жебракування,

злодійства й еміграції. У "Трактаті” містяться елементи теорії пререкладання

податків. Відмінність носія податку від суб'єкта розглянуто на прикладі

обкладання землевласників, які перекладають податок на ренту на орендну

плату (тобто фермерів) і на ціни сільськогосподарської продукції. Петті

пише: “...поземельний податок стає нерівномірно стягнутим акцизом на

споживання, що у більшій мірі несуть ті, хто менше скаржиться”. Історично

вірно їм охарактеризовані два види подушної податі (поголовна і класно-

розрядна), причому обґрунтована зворотна пропорційність поголовних

податків. У XI главі поставлене важливе питання про ставлення фінансової

науки до державних регалій. Воно вдало розібране на прикладі французької

соляної регалії. Вірно відзначені наслідки габелі для найбідніших шарів

населення. Зроблено висновок про те, що чим бідніше платник, тим більш

тяжка для нього соляна регалія і подушна подать.

Твір У.Петті, що відрізняється прогресивним трактуванням більшості

проблем фінансової науки XVII ст., у зв'язку з класовою і національною

обмеженістю світогляду автора містив і невірні положення. Так, Петті

рекомендує посилення дохідної бази англійського бюджету за рахунок

обкладання іноземців і єврейських громад. Причини недоліків податкової

системи і нерівномірності оподаткування він бачив у діяльності окремих

чиновників і недосконалості фінансової статистики. Але в цілому внесок

У.Петті в розробку фінансової теорії значний.

Інші проблеми досліджувалися у фінансовій літературі феодальних

держав. Для них були характерні, як указувалося, інтенсивна розробка

принципів оподаткування і податкової справедливості, розробка проектів

реформ. Такий напрямок наукового пошуку був викликаний кризовим

станом феодальних фінансів, що переобтяжували народне господарство

податками, зборами і митом, марнотратством феодальної аристократії і

феодальним мілітаризмом. Яскравим прикладом розвитку зазначеного

напрямку науки є проекти податкових реформ у Франції від П.Буагільбера

(кінець XVII ст.) до Ж.Неккера (третя чверть XVIII ст.). Фінансова думка

певною мірою підготувала появу теорії фізіократів, а остання, у свою чергу,

вплинула на розробку принципів організації системи реальних податків.

Методологічний фундамент загальної теорії податків у Франції складали

фінансові ідеї, що містилися в працях її просвітителів XVIII ст. У них

затверджувалася неприпустимість податкового імунітету дворянства і

духівництва, висувалася вимога участі народних представників у

встановленні податків і регулюванні державних витрат.

Серію творів, присвячених аналізу, критиці і розробці нових податкових

систем, відкривав твір П.Буагільбера “Докладний опис Франції в сучасне

правління” (1697). До них належали ще дві праці зазначеного автора, а також

“Королівська десятина” маршала С.Вобана (1707), “Дослідження і

міркування про фінанси Франції в період з 1596 по 1721рр.” Ф.Форбонне

(1758), цикли творів А.Тюрго і Ж.Неккера. Усі роботи відрізняє різке

критичне ставлення до податків і структури державного бюджету. У них

пропонувалися різні варіанти реформ із метою перетворення станових

податків у чисто помайнові. Рекомендувалося скасування внутрішніх мит.

Серед принципів оподатковування були виділені загальність і пропорційність

(відповідність майну або доходу платника). Передбачалося також об'єднання

різних видів податків (помайнових, прибуткових і непрямих) у податкову

систему.

XVIII століття висунуло й обґрунтувало теорії єдиного податку:

“королівську десятину” Вобана і єдиного поземельного податку фізіократів.

Десятина Вобана була 10%-им податком на усі види власності і доходів.

Пропонований податок передбачав для робітників і поденників знижку в

розмірі до 1/30 доходів.

Величезний вплив на розвиток фінансової теорії мало вчення

фізіократів. На найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі

фінансової науки французьких вчених Ф.Кене, А.Тюрго, О.Мірабо. Ідеї

фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір

участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і

послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку

часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці грунтувалася на тому, що

лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі

податку на землю.

Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте

фізіократи найглибше дослідили взаємозв’язок фінансів і матеріального

виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому,

що глава цієї школи Ф.Кене розробив знамениту економічну таблицю, де

чітко простежується схема взаємозв’язку фінансів, їхньої ролі в процесі

суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання

суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише

шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте

найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони

своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на

розвиток класичної школи політичної економії.

На основі концепції перекладання податків фізіократи першими

поділили всі податки на прямі і непрямі, причому поняття “прямі” означало

“податки, що не перекладаються”, а “непрямі” – “податки, що

перекладаються”. Фізіократи вважали таким, що не перекладається у всій

системі французьких податків поземельний, тому пропонували його як

єдиний. Упровадження єдиного поземельного податку означало б включення

дворянства і духівництва в податні стани. Фізіократи через своїх кращих

представників чітко сформулювали ідею класового характеру фінансів і

фінансової політики, негативне ставлення до непрямих податків. Вони

показали антагонізм фінансових інститутів з дійсними інтересами розвитку

промисловості і торгівлі країни.

Класичний аналіз 29 дохідних статей бюджету Франції зробив один їз

останніх генеральних контролерів фінансів – Ж.Неккер у роботі “Про

управління державних доходів Французького королівства”. Він показав

архаїзм податкової системи, її нераціональність, тяжкість для платників

податків і недостатність як бази державного бюджету. Людина, що

очолювала фінансову систему країни, засудила структуру управління

фінансами й окремі ланки, що змушують витрачати величезні кошти на

утримання податкового апарата.

Фінансові ідеї і спроби їх використання на практиці дорого коштували

авторам. За свої праці були піддані опалі П.Буагільбер і маршал Вобан,

звільнені з займаних посад А.Тюрго і Ж.Неккер. Фінансові основи

феодальної Франції вже не могли бути змінені шляхом реформ. Тільки

Велика французька революція затвердила новий фінансовий лад держави. У

значній мірі він склався під впливом податних теорій XVIII ст. У цьому був

головний підсумок розвитку фінансової науки у Франції від П.Буагільбера до

Ж.Неккера.

Тема 4. Камералісти і класики.

1. Німецька школа камералістики.

Уперше систематизований аналіз державного господарства був

здійснений німецькими камералістами в XVII-XVIII ст.Термін “камералізм”

походить від латинського саmеrа – скарбниця - сукупність адміністративних

і господарських знань із ведення камерального (палацового і в широкому

розумінні державного) господарства.

Серед величезної плеяди представників цієї економічної думки варто

назвати Д. фон Юсті, Д. Бехера, Д. фон Зенненфельса, Д. фон Секондорфа.

Вони розглядали державу як об'єкт планування в тому розумінні, що

планування – це основна функція управління (як і на підприємстві, коли воно

планує свою господарську діяльність). Погляди камералістів визначалися

наявними в ті часи інституціональними умовами, за яких держава та

мешканці беззаперечно підкорялися абсолютній владі правителів. Ця влада

обмежувалася тільки наданням населенню можливості міграції, яка була

пов’язана з незначними витратами, оскільки на території колишньої

Німеччини розташовувалася велика кількість невеличких держав..

Своє завдання камералісти вбачали у консультуванні місцевих

правителів (монархів, феодалів), у розробці фінансово-політичних заходів,

орієнтованих на зростання їхнього добробуту. Зважаючи на те, що прагнення

правителів зводилися до максимізації податкових надходжень з їхніх

володінь, камералісти покликані були роз'ясняти, що при експлуатації

податкових джерел доцільно керуватися не довільними намірами (як це часто

спостерігалося), а ідеєю збереження потенціалу довгострокового

економічного зростання. У ті часи такого зростання можна було досягти за

допомогою стимулювання міграції населення пільговою податковою

політикою: це приводило до розширення бази оподаткування. У

довгостроковому періоді через таку політику можна піднести рівень

податкових надходжень вище, ніж при одноразовій конфіскації майна у

підвладних громадян. У сфері державних видатків камералісти відстоювали

ідею, що видатки мають бути інструментом стимулювання економічного

зростання, наприклад, спрямовуватися на створення інфраструктури, що в

довгостроковій перспективі могло б сприяти зростанню державних доходів.

Камералісти значну увагу приділяли взаємозв’язку фінансів їз народним

господарством та залежності рівня добробуту населення від

платоспроможності щодо податків.

Д.Юсті і Д.Зонненфельс пишуть про причини добробуту держав, функції

державного управління і заходи щодо збільшення добробуту і забезпечення

безпеки держави. Д.Юсті вважав, що причини добробуту криються в

природних і економічних умовах держави, а також у духовному розвитку її

громадян. Отже, на це і повинна бути звернена насамперед діяльність

держави (точніше, увага його уряду).

У 1746 році Д.Юсті видає свою основну працю “Система фінансового

господарства”, в якій вперше системно були викладені основні положення

фінансової науки. З огляду на це деякі вчені - послідовники Д.Юсті вважають

його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на

фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в

багатьох європейських країнах.

Свідченням росту фінансових знань стала поява перших підручників з

фінансової дисципліни. Найбільш відомі серед них належали Д.Юсті і

Д.Зонненфельсу. І в того, і в іншого фінансова наука входить у тріумвірат

державного домоведення, що складається з благочиння (державного права),

торгівлі і фінансів. Предметом фінансів, на думку авторів, служать державні

доходи. Достоїнством робіт Д.Юсті і Д.Зонненфельса, що одержали

європейське визнання, був систематизований виклад фінансового права й

історії фінансової політики. Серйозними недоліками – невисокий (для другої

половини XVIII ст.) теоретичний рівень, монархічна спрямованість творів і

відчутний вплив меркантилістської теорії.

2. Класична фінансова школа.

Новий етап розвитку науки наступив в останній чверті XVIII ст. У цей

період склалася структура науки, основними розділами якої стали вчення про

державні доходи і державні витрати. Їхнє оформлення йшло під впливом

посилення в XIX ст. боротьби ідей, що відбивала протиріччя

капіталістичного способу виробництва початку епохи промислового

капіталізму.

У вченні про державні доходи основна увага приділялася теорії податків.

Це було пов'язано з падінням ролі доходів від державного майна (домена) і

прогресуючою тенденцією скорочення кількості і питомої ваги в державному

бюджеті доходів від державних регалій. Наприкінці XVIII ст. – першій

половині XIX ст. у науці панували погляди на податок як на плату за

державні послуги (у першу чергу за захист особистості й охорону власності).

Трактування державних витрат як послуг специфічного роду, а податків як

їхньої оплати дотримувалася в цей період більшість представників

фінансової науки.

З останньої чверті XVIII ст. принципи загальності і пропорційності

податків і відповідна їм система реальних податків поступово входили в

практику держав, що здійснили буржуазні революції. Поступальний розвиток

податкової теорії був пов'язаний з розквітом класичної (іноді її називають

абсолютною) фінансової школи, що базується на класичній політичній

економії. Найбільш значними фінансовими творами цього періоду були: п'ята

книга «Досліджень про природу і причини багатства народів» А.Сміта (1776),

шоста книга «Нових початків політичної економії» Сісмонді (1819).

Вчення А.Сміта про податки, що включало розробку загальних правил

оподаткування, обґрунтування прямих особистих податків, негативну оцінку

подушних податей і непрямих податків на предмети першої необхідності,

ввійшло в золотий фонд фінансової літератури. Чотири правила (загальні

положення) у побудові податкових систем, наведені А.Смітом, були

найбільше цитованим місцем фінансових творів протягом усього XIX ст. У

них установлювалися походження, мета податків, об'єкт обкладання (перше

правило); терміни сплати, спосіб, сума платежу (друге); час сплати (третє);

організація податкового апарата і ліквідація зловживань у процесі збору

податків (четверте).