Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

Серед яскравих представників неокласичної школи фінансової думки

варто виділити А.Маршалла. Завдяки виведеній на базі моделі попиту і

пропозиції гіпотезі про вплив зміни податкових ставок на рівень цін та

обсягів пропозиції товару на ринку, він вніс значний внесок у подальший

розвиток теорії оподаткування за економікою добробуту і теорії

перекладання податкового тягаря.

Маршалл теорію еластичності використовував для визначення

економічної політики фірм і уряду (наприклад, податкова політика). Сума

податку розподіляється між споживачем і виробником і включає

надлишковий податковий тягар (омертвлені витрати). Еластичність дозволяє

визначати, яку частину податку виплачують підприємці, а яку споживачі.

За еластичного попиту більшу частину податку виплачують виробники

(з підвищенням ціни на певний товар споживачі будуть намагатися

переключити свій попит на товари-субститути);

Якщо попит на товар нееластичний більшу частину податку виплачують

споживачі (важко переключитися на субститути);

За еластичної пропозиції більшу частину податку виплачують

споживачі; Якщо пропозиція товару нееластична, більшу частину податку

виплачують виробники.

Це зрозуміло. Еластичність пропозиції означає, що виробники легко

можуть переключити свої ресурси на виробництво якогось іншого товару або

послуги. У випадку нееластичної пропозиції переаллокація ресурсів

відбувається повільніше і складніше, тому більше всього від податку

страждають виробники.

А.Пігу є засновником надзвичайно важливої для сучасної фінансової

науки концепції зовнішніх (побічних) ефектів. У спрощеному вигляді

основна ідея концепції Пігу зводиться до того, що зовнішні ефекти

виникають, якщо виробництво чи споживання індивідом певного блага

пов’язано з позитивним або негативним побічним впливом на третіх осіб.

Наведемо такий приклад: локомотив, викидаючи сажу й дим, завдає значної

шкоди полям із зерновими, що колосяться неподалік залізниці. Це суттєво

впливає на рівень доходів фермера. Припустимо, що між залізничною

компанією і фермером не було попередньої домовленості про порядок

відшкодування збитків від забруднення. У цьому випадку доцільне

втручання держави. З метою обмеження негативних зовнішніх ефектів вона

може вдатися до оподаткування цих ефектів. Аналіз А.Пігу являє собою

базову концепцію сучасної економіки навколишнього середовища.

Зовнішні ефекти можуть бути й позитивними. Уявімо собі ситуацію,

коли бджоли пасічника запилюють квітки яблуневого дерева сусіднього

фермера. Проте на практиці такі випадки трапляються дуже рідко, оскільки

кожний виробник зовнішніх ефектів, як правило, дбає про те, щоб його

послуги були оплачені отримувачем вигоди. Висловлені зауваження

належать до приватної сфери. У державному ж секторі позитивні зовнішні

ефекти можуть стати настільки домінантними, що перетворяться на так звані

суспільні блага. Проте А.Пігу приділяв цій категорії незначну увагу. Рішучий

крок у розвитку теорії суспільних благ здійснила італійська школа

фінансової науки. Задовго до А.Пігу У.Маццола чітко визначив специфічні

властивості суспільних благ: вони неподільні, а тому використовуються

спільно всіма індивідами. Чим більше благ надається одному індивіду, тим

більше (а ніяк не менше) благ перебуває у розпорядженні всіх інших

громадян.

2. Г.К.Вікселль: одностайність у рамках інституціональної симетрії.

У. Маццола та його сучасники з континентальної Європи відкрили нову

епоху у фінансовій науці. Розроблена ними концепція суспільних благ має

багато схожого з поглядами Е.Сакса, який висунув ідею граничної корисності

суспільних благ у теорії про державне господарство. (Завдяки своєму

науковому інтересу до державних господарств він вважається пізнім

послідовником камералістів). Використовуючи тезу про неподільність

суспільних благ, відповідно до якої кожний громадянин споживає однакову її

кількість, У.Маццола робить висновок про те, що сплачувані кожним

індивідом за це ціни мають бути різними. Лише в такий спосіб можна

досягти паритету цін і відповідної граничної корисності. При фіксуванні

єдиної ціни (аналогічно ситуації на ринку) одні індивіди споживали би

більше благ, а інші менше. У.Маццола визначався неабияким оптимізмом,

оскільки був переконаний у тому, що диференціація цін нібито може

здійснюватися без створення формального механізму прийняття рішень у цій

сфері.

Це стало вихідною точкою фінансово-теоретичних досліджень

К.Вікселля. Він щиро вірив у те, що індивіди будуть добровільно виказувати

свої преференції при споживанні суспільних благ. У дійсності ж навпаки:

кожний окремий індивід при колективному споживанні буде вуалювати свої

преференції. Він буде прагнути того, щоб перекласти на інших тягар

фінансування суспільного блага і поводитися , так би мовити, як

“безквитковий пасажир”. Вікселль пояснює: “Якщо певний індивід має

витратити свої засоби на приватні й суспільні блага таким чином, щоб

досягти найбільш оптимального рівня особистого задоволення, то очевидно,

що на суспільні цілі він не заплатить ані гроша. Це зумовлено значною мірою

тим, що розмір його особистих платежів здійснює такий незначний вплив на

обсяг пропозиції державних послуг, що він сам цього майже не відчуває.

Безумовно, якби всі громадяни вибрали таку тактику, то у недалекому

майбутньому держава взагалі припинила би своє існування. Таким чином

корисність, або гранична корисність державних послуг для кожного індивіда

максимально залежить від того, скільки за їх користування сплачують всі

інші члени суспільства, проте майже не залежить від його особистих

платежів”.

Якщо ж децентралізована система добровільних внесків неспроможна

здійснювати необхідну координацію попиту, ці функції мають виконуватися

централізовано. При цьому держава виступає в ролі координатора: вона

гарантує, що прийняте рішення буде обов ’ язковим для виконання кожним

окремим індивідом. Проте централізація процесу прийняття рішень не

передбачає позбавлення децентралізованої системи добровільності або

переходу до диктаторських методів прийняття рішень у сфері суспільних

благ. Тоді були б підірвані всі досягнення, спрямовані на розширення

діапазону індивідуальної свободи громадян.

Більше того, свобода передбачає одностайність при прийнятті

централізованих рішень, а значить добровільність. Лише з добровільної згоди

громадян можна зробити висновок про фактичну зацікавленість у наданні

суспільного блага. У зв’язку з цим К.Вікселль говорить про “принцип

інтересів”, або про “принцип рівності між податковими платежами індивідів і

зустрічними послугами держави”, або, оперуючи сучасною термінологією,

про принцип еквівалентності оподаткування. При цьому на задньому плані

залишається принцип платоспроможності, наприклад, теорія “жертви”

Дж.Мілля: “Індивід хоче і може приймати рішення тільки про розподіл

податків, тоді як про абсолютні розміри сукупного (а значить

індивідуального) податкового тягаря він не має ніяких відомостей”.

Умови одностайності спонукають учасників процесу ухвалення рішення

так довго дискутувати про суспільний проект і настільки модифікувати

інструменти його фінансування, щоб усі дали на нього свою згоду. Внаслідок

цього можуть “виплисти “ такі рішення, про які навіть ніхто й гадки не мав

перед початком обговорення. Звичайно, як показав К.Вікселль, з огляду на

можливість стратегічної поведінки учасників голосування одностайність

досягається не завжди. Тому неможливо уникнути порушень принципу

повної одностайності. На практиці, як правило, обмежуються умовою

часткової одностайності, наприклад, при досягненні 75, 80 або 90% голосів.

Як найбільш оптимальний варіант органа, що приймає одностайні

рішення, К.Вікселль розглядає відкриті народні збори (при цьому

передбачається, що в народних зборах представлені всі існуючі групи

інтересів), або репрезентативний парламент. Лише за умови єдності інтересів

користувачів державних послуг, носіїв рішень і платників податків

відповідальні за прийняття рішень будуть об’єктивно зважувати всі за і

проти. І тільки за даних обставин відсутня будь-яка третя сторона, що

скористається від споживання блага, не несучи при цьому ніяких витрат на

його виробництво. І тільки за подібних умов голосування взагалі має сенс.

Узгодженість цілей і функцій учасників голосування визначається як

інституціональна симетрія.

К.Вікселль у своїй книзі “Фінансово-теоретичні дослідження” (1896р.)

виходить із допущення недосконалої держави. Він піддає критиці практику

“прийняття податково-політичних рішень проти волі більш-менш значної

частини населення”. Податкова політика на його батьківщині, у Швеції (де у

XIXст. виборче право становило прерогативу заможних громадян), була

непропорційною. Для усунення цієї вади податкової системи Вікселль

виступав за введення загального виборчого права. За інституціональної

симетрії користувачі суспільних благ, носії рішень і платники податків

урівнюються. Носіями рішень мають бути громадяни. Проте через

неможливість особистої участі всіх громадян у голосуванні з питань

оподаткування їхні інтереси в парламенті представляють всенародно обрані

депутати. Інша теза Вікселля зводиться до необхідності відмови при

голосуванні від принципу більшості та переходу до правила одностайності,

оскільки лише в такий спосіб можна контролювати “тиранію випадкової

більшості”.

Інституціональна симетрія і принцип одностайності запобігають

ситуації, коли громадяни сплачують державі за послуги ціну більшу, ніж

вони повинні вносити. Якщо при голосуванні індивіди керуватимуться

своїми справжніми преференціями, то буде виконуватися принцип

еквівалентності, тобто умова рівності податкових платежів і зустрічних

послуг держави діятиме для всіх громадян. Цей принцип є рестриктивним

(обмежуючим) правилом регулювання діяльності держави. За його

дотримання практично внеможливлюється прийняття дискреційних

податково-політичних рішень. Питання податкової політики більше не

розв’язується авторитарним шляхом, а, навпаки, затверджується шляхом

досягнення консенсусу під час голосування.

Якій структурі податків віддадуть свої переваги індивіди або їхні

депутати? Консенсус буде досягнутий у тому випадку, якщо рівень

оподаткування кожного індивіда відповідатиме рівню його граничної згоди

на оплату суспільних благ.

Якщо держава пропонує блага, еластичність яких щодо доходу вища за

цінову еластичність, то принципу еквівалентності й, отже, умовам

одностайності відповідатиме прогресивний податок.

Якщо рівень еластичності доходу подібний до рівня еластичності

податкової ціни, то одностайність реальна за пропорційного податку.

Якщо держава надає благо, еластичність якого за доходом нижча від

еластичності податкової ціни (коли держава надає блага нижчої якості або

благ, які зі зростанням доходів індивідів заміняються приватними

субститутами), податкова ціна має бути регресивною щодо доходів.

Надзвичайно вагома спадщина К.Вікселля довго не досліджувалася,

оскільки багато вчених обстоювали визначення держави як органічного

утворення і не припускали, що її діяльність базується на індивідуалістичних

засадах. І тільки по деякому часі, коли Р.Масгрейв уперше переніс ідеї

К.Вікселля із Німеччини до США (1939р.), науковці знову повернулися до

ідеї взаємозалежності між фіскальними заходами і правилами прийняття

рішень.

Зараз гіпотеза інституціональної симетрії в більшості випадків не

викликає належної уваги у фінансовій науці. Це часто призводить до хаосу.

Так, у компетенції федерації є право на прийняття рішень щодо інтересів

земель, а в компетенції земель – право прийняття рішень про інтереси

общин; сучасне покоління уповноважене визначати рівень державного боргу

майбутніх генерацій. Зрештою ніхто не знає точно, чий тягар несе. Для

з’ясування такої ситуації за вихідну точку необхідно взяти саме принцип

інституціональної симетрії. Базуючись на ньому, можна оцінити результати

(усвідомлені чи неусвідомлені) асиметричного пошуку рішень.

Особливого практичного значення цей принцип набуває при

неодностайному прийнятті рішень, оскільки сфера впливу колективних

рішень обмежується їхніми уповноваженими носіями. Третя сторона, яка не

бере участі у цьому процесі, не несе витрат їз надання суспільних послуг.

Тема 7. Розвиток фінансової науки в Росії і в Україні.

1. Розвиток фінансової науки в Росії.

Віддавна істориків економічної та фінансової думки хвилювало питання

про оригінальність вітчизняної економічної науки. Вирішувалося воно

неоднозначно. Критичний аналіз історії світової економічної і фінансової

думки дав змогу виявити таку важливу обставину. В історіях економічних

вчень, що вийшли на Заході в XIX — на початку XX століть, надзвичайно

мало місця надано (якщо взагалі це зроблено) думці в Російській імперії. В

кращому разі згадуються прізвища І.Т. Посошкова та ще двох-трьох

мислителів, побіжно, фрагментарно говориться про їхні погляди.

У російській науковій літературі слово “фінанси” з’явилось лише

наприкінці XVIII століття і було запозичено у французької наукової

літератури. До того використовувався термін “казна”. Проте наукова

література, яку можна віднести до фінансової науки, з’явилася значно

раніше.

У XVIII ст. основні фінансові твори присвячувалися аналізу існуючих

податків і проектів реформ. Найвидатнішою науковою працею, у якій

розглядаються проблеми фінансової науки, слід вважати “Книгу о скудости и

богатстве” І.Т.Посошкова, яка була видана у 1724 році. Ця невеличка праця,

лояльна щодо царського режиму, давала низку порад монарху Петру

Олексійовичу про те, як поповнювати царську скарбницю.

У праці розглядалися недоліки подвірної і подушної систем обкладання.

Їм був запропонований варіант податкової реформи, у якому поземельний

податок ставав основним (причому його повинні були платити і дворяни).

Передбачалася заміна різних зборів з торгівлі єдиним 10%-им збором з ціни,

пропонувалося мито сплачувати один раз із кожної одиниці товару,

рекомендувалося не розоряти платників податків надмірними поборами. Як і

у Франції, висувалася вимога скасування державної монополії на торгівлю

сіллю.

Деякі поради Посошкова були на практиці використані царським

урядом.

Уся Петровська епоха дала значний імпульс розвитку фінансової

літератури. Багато сучасників І.Т.Посошкова (Ф.Салтиков, А.Курбатов,

А.Нестеров і ін.) писали твори, присвячені фінансовим питанням. Але

відмінність їхніх праць від твору І.Т.Посошкова полягала в тому, що метою

реформ ставилося збільшення доходів скарбниці.

У 1802 році в Росії було створено міністерство фінансів. З цього часу

слово “фінанси” остаточно ввійшло до наукового та практичного обігу.

Науковою літературою фінанси вирізнялися як складова політичної економії,

а з точки зору практики ними було все, що належало до доходів і витрат

держави.

Наприкінці XVIII століття виходять праці прекрасного вченого і

мислителя О.М.Радіщева. Одна з його робіт “Записки о податях” повністю

присвячена податковій політиці. Це перша наукова робота в Росії, де

досліджується суть і природа податків, їхній вплив на економіку держави, на

матеріальне становище різних верств населення. Цінність наукової спадщини

О.М.Радіщева ролягає в тому, що він розробив завершену концепцію

податкової політики в Росії та запропонував низку заходів щодо

удосконалення оподаткування залежно від економічного становища

платника.

На початку XIX століття спостерігається деяке пожвавлення в розвитку

фінансової науки. Цього часу виходить робота М.І.Тургеньєва “Досвід теорії

податків” – перша російськомовна наукова праця, присвячена фінансовій

науці. Він – найяскравіший представник фінансової науки в Росії.

Найбільшими заслугами М.І.Тургеньєва є теоретичне обгрунтування

об’єктивної необхідності податків, їхньої ролі в економічному житті держави

і населення. Він рекомендував уряду враховувати економічні можливості

населення при введенні податків, вважав за необхідне відхиляти, наскільки

можливо, тягар податків від простого народу, включаючи повне звільнення

від них, не припускати надмірних витрат, які б перевищували наявні доходи.

У книзі нищівній критиці піддавався кріпосницький лад в Росії.

М.І.Тургеньєв стверджував, що фінансова наука має право на існування,

проте вчення про податки є частиною політичної економії. Обгрунтовуючи

принципи оподаткування, він розвинув положення А.Сміта, уточнив і

розвинув ідею податкової справедливості і дійшов досить прогресивних як

для його часу – початку століття – висновків. Так, він обгрунтував поділ

податків на прямі і опосередковані, дав нову класифікацію податків залежно

від джерел доходів. Дуже важливо й те, що М.І.Тургеньєв вперше критикував

фізіократів за їх погляди на податки, ввів у науковий обіг термін “акциз”, як

мито на предмети внутрішнього споживання, а знецінення грошей назвав

додатковим податком, до того ж найнесправедливішим.

У своїх теоретичних висновках М.І.Тургеньєв стверджував, що

неправильна податкова політика зумовила падіння Римської імперії, стала

першопричиною революції у Франції. У книзі наведено багато статистичних

даних, цікавих історичних фактів, пов’язаних із фінансами та їх практичним

використанням.

Робота М.І.Тургеньєва майже півстоліття не мала собі рівних щодо

теорії фінансів. Це одне з перших у світі систематизованих викладів теорії

податків з демократичних позицій. Теорія Н.І.Тургеньєва була добре відома в

Росії в першій половині XIX століття. У другій половині XIX століття її

огляди містяться в історіографічних нарисах світової фінансової літератури

(наприклад, в італійського вченого Л.Косса).

У першій половині XIX ст. з'явилися солідні дослідження історії

російських фінансів: Ю.А. Гагемейстера "Розыскание о финансах древней

России" (СПб., 1833); Д.А.Толстого "История финансовых учреждений

России со времени основания государства до кончины императрицы

Екатерины II" (СПб., 1848); Є.Г. Осокіна "Внутренние таможенные пошлины

в России" (Казань, 1850).

А в другій половині XIX ст. їх уже було десятки. Серед цих досліджень

виділяється фундаментальна чотиритомна праця І.С. Бліоха "Финансы

России XIX столетия" (СПб., 1882). У ній історичний огляд ведеться з

перших часів Русі, але особливо ретельно опрацьовані історія та статистика

фінансів Росії минулого століття. З'явилися також вітчизняні дослідження

історії фінансової думки.

У другій половині XIX століття з’явилися праці з фінансової науки

І.Горлова, Д.П.Толстого, М.Ф.Орлова, Н.С.Мордвінова, І.І.Янжула,

Л.Ф.Ходського, М.І.Капустіна Н.Х.Бунге, С.Ю.Вітте, І.Х.Озерова, П.Гензеля,

В.Н.Твердохлєбова й деяких інших вчених. Прикладом прогресивного

напрямку університетської науки стали видання «Теории финансов» Івана

Горлова (1841 і 1845) – доктора філософії, професора політекономії і

статистики Казанського університету. Його методологію дослідження

відрізняє глибоке обґрунтування фінансової теорії політекономічними

положеннями. Прогресивні (для першої половини XIX ст.) трактування

вчення про державні доходи, теорії податків, включаючи їхнє перекладання,

теорії державного кредиту дозволяють назвати підручник І.Горлова

кваліфікованим викладом основ фінансової науки.

Як зазначалося вище, у Росії наука про фінанси розвивалася в системі

юридичних наук. Російську школу відрізняло самостійне трактування й

аналіз методології фінансової науки. Досліджувався і такий маловивчений

аспект фінансів, як їхня географія.

У Російській імперії, як і в багатьох інших країнах Європи, відбувався

процес розвитку і диференціації самої фінансової науки. Але він не був

адекватно відбитий в історії вітчизняної та світової економічної думки.

Висновки про стан розвитку фінансової науки в Російській імперії (отже,

й Україні) були суперечливими. Переважали загальні критичні оцінки за

одностайної констатації порівняної розвиненості досліджень історії

вітчизняних та зарубіжних фінансів, відзначалася незавершеність багатьох

навчальних курсів вітчизняних вчених, відсутність у них низки важливих

розділів, які на той час уже були розроблені фінансовою наукою.

Особливі заслуги в розвитку фінансової науки має І.Х Озеров. Його

підручник “Основи фінансової науки”, що витримав багато видань, і нині є

науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних

положень фінансової науки. Свої погляди вчений формулює на основі

глибокого вивчення європейської наукової літератури.

За визначенням І.Х.Озерова, “фінансова наука вивчає фінансове

господарство, тобто сукупність відносин, які виникають на основі добування

союзами публічного характеру матеріальних засобів”. Озеров розширює межі

предмета фінансової науки, зазначаючи, що вона повинна не тільки виявляти

способи мобілізації державою необхідних їй коштів, а й вивчати, як ці

способи вплинуть на різні аспекти суспільного життя, досліджувати причини

переходу від одних форм державного господарства до інших. Це означало

зовсім новий підхід до призначення та ролі фінансової науки, який дав

поштовх для подальшого її розвитку. Про відданість і любов до фінансової

науки свідчить таке визначення вченого: “Финансовая наука и есть наука о

хлебе насущном, о том, почему население сыто или голодно, почему оно

имеет хлеб или не имеет его».

Професор І.Х.Озеров особливо відзначав заслуги німецької історичної

школи в розвитку фінансової науки. Завдяки їй "розробка фінансових питань

починає ставати на історичний грунт. Замість абстрактних положень, що

виводяться шляхом дедукції, наука намагається встановити спадкоємність

розвитку фінансових інститутів (Рошер, Шеффле та ін.). Історична школа

правознавства не залишилася, в свою чергу, без значного впливу на фінанси,

відзначивши зайвий раз необхідність постановки питань на історичному

грунті". І далі: "Фінансові інститути дедалі більше досліджуються з

історичної точки зору; на перший план виступає питання про закономірності

фінансових явищ".

Російський вчений високо цінував німецькі підручники з фінансової

науки (К.Г. Рау, Л. Штейна, А. Вагнера), навіть в енциклопедичному

словнику вважав за потрібне наголосити на їх основних перевагах. Серед

помітних творів німецьких вчених про фінанси І. Озеров відзначив також

колективну працю 24 авторів під керівництвом Густава Шьонберга,

навчальні посібники В. Рошера, К. Умпфенбаха, А. Шеффле.

Значний внесок у розвиток фінансової науки в Росії зробив В.О.Лебедєв.

Він пише: “Становлення та розвиток фінансової науки, як і інших

економічних дисциплін, свідчать, з одного боку, про обумовленість цього

процесу пануючими економічними відносинами та інститутами незалежно

від того, чи усвідомлюється цей факт, чи навіть заперечується”. В.О.Лебедєв

вважав необхідним враховувати не лише економічні, а й політичні фактори і

називав ці фактори. Вилучення фінансової науки із політичної економії на

певному етапі обумовлюється, на його думку, тим, що вона будується не

лише на економічних основах, але й запозичує багато із державного права.

Правовий бік фінансової науки змушує фінансову владу залишатися на

грунті закону, а політико-економічний дає економічно правильні заходи для

її дій, запобігає застосуванню заходів, шкідливих для народного добробуту, і

т.д. Під впливом науки права і політичної економії утверджуються в

фінансовій політиці ті основи, шо фінансові інтереси повинні по можливості

йти попереду економічних інтересів.

Професор В.О. Лебедєв, розглядаючи основи фінансового господарства

в головних країнах Європи, підкреслював, що Росія має значні особливості,

які відрізняють її від західноєвропейських держав. Хоча вона багато дечого

запозичує від останніх, але до певної міри перероблює його для узгодження

зі своїм національним характером. Фінансові реформи, починаючи з Петра І,

сприяли наближенню фінансового устрою Російської імперії до

західноєвропейського, але все ж таки він зберігає свої особливості. На думку

В.О. Лебедєва, вже сам простір Росії і чисельність її народонаселення

роблять неможливим застосування сповна західноєвропейських порядків.

Головна ж особливість полягає в загальному характері державного ладу

Росії: поряд із сильною централізацією всіх елементів державної влади

існувало широко поставлене самоврядування сільських общин і земських

установ. Відповідно і фінансове господарство представляли три самостійні

категорії: господарство державне (урядове), земське, общинне. Центральне,

державне фінансове господарство грунтувалось у цілому на тих же началах,

що і в Західній Європі. Фінансове господарство самоврядування будувалось

на історичній та національній основі і діяло незалежно від центрального

фінансового відомства.

В.О.Лебедєв розглядав погляди Л. Штейна на національні заслуги різних

народів Західної Європи в розробці фінансової науки, який вважав: “

Німеччина розробила вчення про податки і створила потім систематичну

фінансову науку; Франція дослідила вчення про державний баланс і про

джерела податків; Англія розробила питання про закономірний лад фінансів і

відношення його до народного господарства”.

Після чого російський вчений зробив такий висновок: "Якщо ми

називаємо Німеччину батьківщиною фінансової науки, то це тому, що тут

вона вперше отримала наукову обробку у стрункому вигляді, завдяки чому

здавна ввійшла до кола університетського викладання. Але ця обставина не

применшує заслуг Англії та Франції на терені вироблення фінансових

теорій".

Найвидатнішою роботою у галузі фінансової науки на початку ХХ

століття можна вважати “Вступ до фінансової науки” А.І.Буковецького. Книга

була видана в 1929 році й протягом першої половини ХХ століття була чи не

найкращим навчальним посібником, у якому найціннішим є те, що автор

аргументовано визначає власне зміст фінансової науки і замість численних

спроб обмежити її тільки вченням про доходи публічно-правових союзів

включає аж десять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи,

публічний кредит, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві

фінанси тощо.

Книга А.І.Буковецького була майже останньою науковою працею, де з

наукових позицій розглядялися та розвивалися фундаментальні положення

фінансової науки. У подальшому майже протягом 60 років фінансова наука

була вилучена з повсякдення, ставши науково спрощеним коментарем робіт

Маркса та Леніна, використовувалася для надання партійним рішенням

наукових ознак.

У цей несприятливий час, що тривав до 70-х років ХХ століття,

переважна більшість старої когорти вчених-фінансистів була репресована,

дехто виїхав за кордон, а ті, хто залишився, зайнялися абстрактними

теоретичними дослідженнями, малодоступними для розуміння з боку

комуністичних ідеологів.

Безплідні, схоластичні, наукоподібні потуги вчених Радянського Союзу

другої половини ХХ століття щодо визначення суті фінансів, їхньої ролі,

функцій і призначення ніяк не стосувалися розвитку фінансової науки. Їхні

“дослідження” завдали великої шкоди всьому процесу пізнання такої

важливої категорії, якою є фінанси. Фактично в умовах соціалізму фінансової

науки не існувало.

Але вчені-марксисти в своїх роботах значно розширили сферу фінансів,

включивши до неї фінанси підприємницьких структур, кредит у різних його

формах, страхування, резервні фонди, фінансовий контроль тощо.

2. Розвиток фінансової науки в Україні.

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах

Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її

розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини

XIX століття з’являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової

науки. Тут, насамперед, слід назвати видатного вченого, поета, письменника,

громадського діяча І.Я.Франка.

Питанням фінансів І.Я.Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це

праця з аналізу фінансової політики Австро -Угорської імперії,

характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі

комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Навіть в

роботах із питань політичної економії та статистики він порушує фінансові

проблеми того часу.

Праці І.Я.Франка написані українською мовою і не втратили своєї

актуальності й посьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової

завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм. У 1883

році Франко публікує роботу під назвою “Сила податкова Галичини”, в якій

досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний

податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду.

І.Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих

податках, які завуальовують несправедливий розподіл національного

багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових

ресурсів, І.Франко регулярно здійснює критичні розгляди проектів та звітів

державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для

Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

Наприкінці XIX століття І.Франко проявив активну зацікавленість щодо

питань розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою

значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело

до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах

незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову

піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень.

Водночас І.Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток

фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в

країні.