Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

До числа визначних українських економістві-фінансистів належить

також М.І.Туган-Барановський. У своїх працях він заперечує твердження

К.Маркса про те, що прибуток і заробітна плата перебувають у зворотному

співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку

може зростати також і заробітна плата, а відповідно – доходи держави. Він

також стверджує, що заробітна плата і прибуток можуть збільшуватися при

зростанні продуктивності праці. Це збільшує фінансові можливості держави,

підприємця, працівника.

М.І.Туган-Барановський різко виступав проти запровадження

прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат

держави на ведення війни використовувати позики, які, на його думку, не

мають елементів примусу і не вимагають від приватних осіб приносити в

жертву свої майнові інтереси.

Свої наукові погляди щодо проблем фінансів М.І.Туган-Барановський

намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді міністра фінансів України

в уряді Центральної Ради. Цікавими є думки М.І.Туган-Барановського з

приводу ролі грошей у здійсненні виробничих циклів. Так, на його думку, в

період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький процент на

позичковий капітал. В свою чергу низький процент на капітал зумовлює

пожвавлення в економіці. На противагу теоретичним постулатам К.Маркса,

який стверджував, що капіталістична економіка об‘єктивно йде до краху,

Туган-Барановський доводив, що економіка, побудована на принципах

сукупного попиту і сукупної пропозиції, має гарні перспективи.

Не можна не згадати М.Добриловського, професора-емігранта

української господарської академії в довоєнній Чехословаччині. У 1934 році

він видав курс лекцій “Основи фінансової науки”. М.Добриловський у своїх

наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції

ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому

фінансова наука, на його думку, повинна досліджувати способи одержання

коштів для задоволення державних потреб.

Аналогічних поглядів дотримувався й український вчений-фінансист

М.І.Мітіліно. У своїй роботі “Основи фінансової науки”, яка вийшла в 1929

році в Україні, він стверджував, що між державою та її громадянами

відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, а

останні сплачують за це певну суму грошей у формі податків.

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського

університету святого Володимира М.Х.Бунге. Він більше відомий як

державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росії.

Водночас у нього є декілька невеликих, але оригінальних праць із питань

грошового обігу, кредиту, державних фінансів.

Заслуговують на увагу роботи професора Харківського університету

М.М.Алексєєнка. Основна його праця “Погляд на розвиток вчення про

податки”, яка вийшла в Харкові в 1870 році, присвячена дослідженню

поглядів на податки А.Сміта, Ж.-Б.Сея, Д.Рікардо, Ж.Сісмонді, Д.Мілля.

Глибоко аналізуючи еволюцію вчення про податки, М.М.Алексєєнко

доходить багатьох серйозних висновків. Так, досліджуючи погляди Сея про

продуктивну і непродуктивну працю, він стверджує, що послуги держави –

це також виробництво корисних речей, а тому праця на їх створення є

продуктивною і повинна обкладатися податками. Характерною особливістю

розвитку фінансової науки на початку ХХ століття є те, що в працях вчених-

фінансистів цієї доби більше розглядаються проблеми фінансів зарубіжних

країн і майже не приділяється увага фінансовим проблемам Російської

імперії.

Свого часу професор університету святого Володимира

М.П.Яснопольський вперше дослідив географічний розподіл державних

доходів та видатків у Росії. Він опублікував декілька робіт із цієї тематики.

Нині ідеї, започатковані М.М.Яснопольським, розвиваються сучасними

вченими – у світовій фінансовій літературі вони дістали назву фіскального

федералізму, а в Україні актуальні при розв’язанні проблеми міжбюджетних

відносин.

Теоретико-змістовна спрямованість наукових досліджень представників

української фінансової думки свого часу сягала рівня тодішньої світової

фінансової науки, а в деякий випадках і випереджала її.

Тема 8. Хвиля кейнсіанської революції

На уповільнення популяризації ідей інституціональної орієнтації

К.Вікселля значно вплинула кейнсіанська течія фінансової думки, яка на

довгі роки заволоділа умами багатьох учених.

Виникнення кейнсіанської течії було зумовлене високим рівнем

безробіття в 30-х роках, що своєю чергою поставило перед економістами

завдання розширити інтелектуальну спадщину наукової думки з метою

розробки рекомендацій для подолання кризи. Д.Кейнс у 1936р. запропонував

свій рецепт розв’язання цих проблем. Він закликав політиків до збільшення

обсягу державних видатків для ліквідації так званого дефляційного дефіциту.

При цьому аргументований Вікселлем принцип зіставлення доходів і

видатків і збалансованості бюджету за кризових обставин має другорядний

характер, навіть здається зайвим. У перспективі економісти покликані були

розробити політику повної зайнятості населення.

На відміну від теорій неокласиків Кейнс дійшов висновку, що всі

життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства

слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності,

найбільш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції,

“винагородження” факторів виробництва і т.п.), а у сфері попиту, що

забезпечує реалізацію цих ресурсів.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і

на ринку робочої сили і капіталу. Щоб уникнути величезних втрат від спадів

і криз, необхідним є активне макроекономічне регулювання сукупного

попиту з боку держави.

Конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного

регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і

охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику,

нагромадження капіталу і реалізацію вироблених товарів.

Саме від Кейнса значною мірою бере початок концепція дефіцитного

фінансування, або штучного накачування грошей в економіку, створення

“нових грошей”, що є доповненням до загального потоку витрат і, тим самим,

компенсує недостатній попит, зайнятість та прискорює зростання

національного доходу. Дефіцитне фінансування на практиці означає відмову

від політики збалансованого бюджету та систематичне зростання державного

боргу, що, у свою чергу, передбачає використання інфляційних тенденцій як

засобу підтримування ділової активності на високому рівні.

Основним стратегічним напрямом економічної політики держави, згідно

з Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння

максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення; щоб

подолати недостатню схильність до інвестування держава мусить не тільки

створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців

(зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання

цін), а й взяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника, в тому

числі організовувати громадські роботи, навіть у тому разі, коли вони

непотрібні суспільству.

З найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту,

активізувати “схильність до споживання”, Кейнс називає також фіскальну

політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Кейнс та його прихильники сподівалися пом’якшити негативні наслідки

ділових ціклів за допомогою планомірного проведення контрциклічної

фіскальної політики. За загрози економічного спаду уряд може протидіяти

цьому скороченням податків, збільшенням трансфертних платежів чи

підвищенням витрат на оборону, розвиток інфраструктури або інші цілі. І

навпаки, за загрози інфляції уряд може збільшити податки, зменшити

трансфертні платежі, відкласти заплановані державні закупівлі.

Важливою складовою моделі Кейнса є теорія мультиплікатора, за якою

зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного

рівня автономних витрат, що його спричинили. Зростання інвестицій

автоматично веде до зростання зайнятості та до пропорційного зростання

національного доходу, а коефіцієнтом пропорційності є величина

мультиплікатора, яка залежить від граничної схильності до споживання.

Таким чином, Кейнс збудив віру в те, що уряди можуть ліквідувати

депресію та безробіття, регулюючи державні витрати та податки.

Серед найбільш яскравих представників кейнсіанської течії варто

виділити А.Лернера з його концепцією “функціональних фінансів”. Суть її

така: по-перше, оподаткування не повинно лише ставити цілі акумуляції

ресурсів, по-друге, державні видатки не повинні орієнтуватися на рівень

податкових надходжень, а усе має служити інтересам політики зайнятості

населення. Бюджетний дефіцит слід покривати за рахунок або позичкових,

або емісійних ресурсів. Згодом ця концепція сприймалася вже як утопія,

оскільки навряд чи можливо в довгостроковій перспективі підтримувати

повну зайнятість населення шляхом дозування державних доходів і видатків.

Серед іншого, разом із правилами збалансованості бюджету змінилися й

інституціональні умови: спостерігається домінування пріоритету інтересів

індивідів і груп над інтересами держави.. Через це стали можливими

“видатки, незалежні від доходів”, що значно вплинуло на поведінку індивідів

як у державному секторі, так і на ринку (Дж.Б’юкенен, Р.Вагнер, 1977р.).

Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мультиплікатора

концепцією акселератора. Акселератор показує, у скільки разів мають

збільшуватися капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання

національного доходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного

ефекту є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих

потужностей, то для акселераційного – необхідні інші умови. Зростання

національного доходу потребуватиме збільшення виробничих потужностей

та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі потужності

використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч

сповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спадання

темпів капіталовкладень і, навіть, до дезінвестування.

Е.Хансен у своїй праці “Економічні цикли та національний дохід”

(1958р.) вважає, що саме технічний прогрес породжує автономні інвестиції і

визначає рівень акселератора. Тому інтенсивність та тривалість процесу

зростання визначаються виключно характером технічного прогресу.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком можливо

обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва

у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це

зробити, є держава, що має у своєму розпорядженні багато важелів для

заохочення приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення

інвестиційної діяльності у період “перегрівання” економіки.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців належить

вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової

та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов

швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб

ослабити функцію “споживання” та стримувати інвестиції, а у період спадів,

навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на

дефіцит бюджету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який

також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокрема

військові закупівлі.

Тема 9. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм.

Неолібералізм базується на неокласичній методології і захищає

принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної

свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє

економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів

економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та

охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має

забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де

конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм

розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що

ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

1. Англійський неолібералізм

Англійський неолібералізм заснований Фрідріхом фон Хайєком (1899-

1992рр.). Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного

соціального порядку – свободи конкуренції, свободи монополії, свободи

вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через

законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне

виховання, охорону усталених традицій.

Хайєк заперечує будь-який примус, втручання з боку держави. Це

стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є

ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного

виробництва.

Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною

категорією. Вона може існувати лише за умов примусової економіки,

“адміністративного деспотизму”, що об’єктивно порушує природний

соціальний порядок. З погляду ринкової економіки забезпечення соціальної

справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює

ринкові сигнали.

Держава не повинна займатися питаннями соціального страхування,

освітою, охороною здоров’я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не

повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити – це

пенсії по старості та допомогу по безробіттю). Людина сама мусить дбати

про свій економічний та соціальний добробут.

Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, - це проблема

вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через

ціноутворення, координація з боку держави призведе до спотворення

природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії

відособлених суб’єктів господарювання.

Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша

кількість людей у ньому користується привілеями гарантованого доходу, що

призводить до зміни суспільних цінностей: суспільний статус людини

починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до

певної групи забезпечуваних. Стимули активної економічної діяльності

будуть підірвані.

Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих

засобів, які надано їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти

бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, проти

розширюваної грошової політики з метою фінансування державних витрат.

Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову

сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати

приватну монополію держави на випуск грошей. Конкуренція емітентів

забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини

вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На

грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме

всі функції грошей.

Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є крайнім

проявом неокласичних тенденцій.

2. Німецький неолібералізм.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що вони не

обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також

інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька

неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує

інституціональні, організаторські та виховні функції, і має не меті свідомо

створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий

менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви та на неокласичні

ідеї саморегулювання економіки.

В основу поглядів В.Ойкена покладено веберівську теорію “ідеальних

типів”. Ойкен розрізняв два “ідеальні типи” господарських систем –

центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він

класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом,

форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і

підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є

господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний

ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Раціональний “господарський лад” Ойкен визначає як оптимальну

комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку

суспільства завжди супроводжувалася пошуком господарського ладу, який

найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто

встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну

рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання

форм двох “ідеальних типів” має взяти на себе держава, яка може впливати

на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих

межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним

завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання

переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. В

“Основних принципах економічної політики” Ойкен формулює наступні.

Держава повинна створювати умови для розвитку економіки: формування

конкурентного господарства; обмеження економічної влади монополістичних

угруповань, тобто захист конкуренції з боку держави; інтеграції у світове

господарство. По-друге, оберігаючи недоторканість приватної власності,

держава має запобігати надмірному розриву у доходах різних соціальних

груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної

сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має

обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Розвиток неоліберальної теорії зв’язується з ім’ям А.Мюллера-Армака,

який уперше сформулював ідею створення “соціально-ринкової економіки”.

Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме

конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за

допомогою раціональної фіскальної політики.

Найважливішим інструментом державного втручання в процес

перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється

відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування

ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з

урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою

держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети

державного управління – проведення соціально орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він уважає стимулювання

індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил.

Таким може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли

організовується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для

будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже,

матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-

Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме

ринковому господарству, то усе це передовсім відіб’ється на доходах

держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути

цілеспрямованими, тобто мають відповідати двом вимогам – соціального

вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування

коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямках: наприклад,

забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що

були на державній службі; виплати та дотації соціально незахищеним

прошаркам населення; дотації багатодітним сім’ям (з метою стимулювання

народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів

соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та

поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання

пільгових позичок; підтримування певного рівня цін на окремі види товарів;

дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах

затверджених соціальних програм.

3. Французький неолібералізм.

Яскравим представником французької школи неолібералізму вважається

Моріс Алле (1911). За ним держава в суспільстві, побудованому на ринкових

засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом збереження основи

ринкової економіки – приватної власності. По-друге, жорстко контролює

грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює антициклічне регулювання

через договірне планування. По-четверте, держава забезпечує розвиток

соціальної сфери. Основною ідеєю Алле є та, що “ефективність економіки не

лише зумовлює реалізацію різноманітних соціальних цілей, але водночас є

необхідною умовою розквіту культури і цивілізації”, “…ефективність сама

зумовлена наявністю економіки ринків, що базується на децентралізації

рішень, і така економіка може реально функціонувати лише тоді, коли вона в

значній своїй частині спирається на приватну власність з притаманною

свободою господарського управління”.

Алле зробив значний внесок у розвиток теоретичної моделі ринкової

економіки, що формується за умов активної ролі держави. Він відмовився від

моделі ринкової економіки Л.Вальраса, згідно з якою в суспільстві існує

єдиний ринок з єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних

суб’єктів (незалежно від того, чи існує економічна рівновага).

Алле вважає, що ця гіпотеза нереалістична. Замість неї він запропонував

теорію загальної економічної рівноваги і максимальної ефективності, що

базувалася на теорії “економіки ринків”. Згідно з макроекономічною

моделлю Алле, суспільне господарство є сукупністю локальних ринків, для

яких характерні власні замкнуті системи ціноутворення. Тому в межах

локального ринку ціни можуть змінюватись незалежно, спричиняючи до

утворення цінових диспропорцій у суспільній економіці.

Економічна рівновага всієї системи залежить від стану окремих,

локальних ринків. Алле будує економіко-математичну залежність, котра дає

змогу прогнозувати вплив окремого ринку на суспільну економіку, а також

показати рівень залежності локального ринку від системи національних та

міжнародних ринків у цілому.

На підставі гіпотези “економіки ринків” Алле формулює правила, що

мають значення для формування економічної політики в галузі структурної

перебудови економіки. Серед них правило, яке стало основою “політики

оборонної стратегії у новому міжнародному поділі праці”. Згідно з ним

Франція, як неконкурентоспроможна на окремих ринках країна, мусить

згортати слабкі галузі виробництва і розвивати ті, що гарантують зростання

експорту. Держава має відігравати активну роль у нарощуванні потенціалу

внутрішнього ринку, забезпечуючи приплив інвестицій у

конкурентоспроможні галузі.

Алле зауважував, що державне втручання в економіку за кейнсіанською

схемою може мати лише тимчасовий ефект. Бюджетні витрати з часом

припинять виконання стимулюючої та стабілізуючої функцій. Навпаки, у

межах суворої монетарної політики проблема інвестування може

розв’язуватися державою за допомогою договірного планування: добре

знаючи скільки і чого необхідно виробляти, підприємець без зайвого ризику

інвестуватиме капітали у виробництво.

Алле наголошує, що планування слід розглядати як свідоме створення

ситуації врівноваження економіки, однак обмежує планове втручання

держави тільки індикативною діяльністю, яка запобігає кон’юнктурним

коливанням, порушенням економічної рівноваги, але не перешкоджає

вільному вибору. Регламентуючу і контролюючу функції держави він

заперечує, надаючи останній роль статиста, що на підставі даних про

розвиток економіки формує основні планові показники. На думку Алле,

об’єктом контролю мають бути тільки державні витрати та грошовий обіг.

На відміну від інших економістів, Алле не відносить соціальної сфери до

другорядних, похідних від рівня розвитку економіки, а розглядає її як чинник

і водночас наслідок економічного зростання. На його думку, можна

гармонізувати економічне зростання і соціальні відносини, не узалежнюючи

ці відносини лише від успіхів економіки. Вирішення соціальних проблем він

зв’язував з активністю самих суб’єктів, але цю активність трактував у

контексті виникнення нових інституціональних утворень, тобто розвитку

“системи участі у прибутках”, “системи соціального пертнерства” за

сприяння держави. Зважаючи на те, що приватна власність зумовлює

соціальну нерівність, держава, котра захищає приватну власність як основу

ефективної економіки, зобов’язана створювати інституціональні умови для

вирівнювання доходів, гарантувати їх певний рівень і розвивати соціальну

сферу.

У цілому економічні ідеї Алле є поєднанням неокласичних підходів до

аналізу ринкових відносин з інституціоналістським розумінням ролі держави.

Тема 10. Монетаризм і неокласичне відродження

1. Теорія монетаризму

Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є

забезпечення максимального рівня зайнятості монетаристи на чолі з

М.Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.

Першопричиною інфляції є форсована емісія грошей. Серед інших

причин інфляції Фрідмен називає і політику дефіцитного бюджетного

фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи

держави щодо соціального забезпечення за рахунок прогресивного

оподаткування.

Проводячи політику дефіцитного бюджетного фінансування, для

покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних

грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до фіскальної політики, зазначаючи, що держава

намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок

прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних

підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого

державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування

механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватися від неконтрольованої,

спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюджетного

дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює

резервні фонди комерційних банків і, регулюючи норму резерву, може

впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання

кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті

емісії комерційних банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного

збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його

постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики

стримування – “рестрикційної політики”. Зменшення державних витрат

сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст

грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту,

отже зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить

інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне

знижуватись.

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися

“швидким реагуванням” з допомогою ставки процента та дотацій на прояви

дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання

попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс

на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту.

Діяльність держави полягає, по-перше, у створенні умов для вільного

функціонування ринку, а не для його регламентації; по-друге, у забезпеченні

безпеки громадян; по-третє, у виконанні законодавчої функції та контролі за

дотриманням законодавства.

Кількість інструментів державного регулювання (так званих

адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, відмовившися від

бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів, у

тім числі через прогресивне оподаткування.

Соціальна сфера не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності

держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність. Фрідмен захищає

індивідуалізм і засуджує “соціальний компроміс”, “колективне планування”

та інші форми “сповзання до соціалізму”.

Стабільна економіка забезпечує високий рівень життя у суспільстві, але

кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку

суспільного продукту. Не треба регулювати зайнятість, рівень заробітної

плати. Їх повинен встановлювати ринок. Необхідно скасувати закони про

мінімальну заробітну плату, заборонити профспілкам втручатися в її

формування. В період криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що

у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і

стимулюватиме вихід із кризи. Заробітна плата стане також своєрідним

стабілізатором ринкової рівноваги.

До числа яскравих робіт М.Фрідмена із питань фінансів належить

монографія “Податкові обмеження і зростання держави”, яка вийшла в 1978

році. У ній дуже стисло та обгрунтовано викладено суть податків і їхній

зв’язок з економічним розвитком держави.По суті, це теоретичне

обгрунтування еволюції податків в сучасних умовах.

2. Раціональні очікування у фінансовій політиці.

Відповідно до запропонованої Р.Лукасом (1972р.) і Ч.Сарджентом

(1973р.) теорії, за умови вільного ціноутворення і раціональних очікувань

бюджетна політика держави, спрямована на стабілізацію кон’юнктурних

коливань, не здійснює суттєвого впливу на загальну економічну ситуацію,