Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

оскільки за даних обставин дії політиків можна оцінити й попередити.

Реально вплинути можуть лише несподівані кон’юнктурно-політичні заходи,

до яких не здатен адаптуватися сам індивід.

“Адаптаційні очікування” спираються на колишній досвід: знання

наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На

підставі “адаптивних очікувань” фірми пристосовуються до економічної

ситуації, виробляють стратегію поведінки.

“Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що

враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін,

витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики,

вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Очікування раціональні, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим

на підставі аналізу моделі.

На думку Лукаса, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого

впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування,

і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують

свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна

отримати на підставі моделювання.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою

стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому

зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків

очікування такого роду негайно нейтралізують будь-яку систематичну

політику стабілізації.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність

кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання попиту. А у

1975р. Т.Сарджент та Н.Уоллес довели також і неефективність активної

фіскальної та грошової кейнсіанської політики , що підтверджують висновки

школи про недоцільність кон’юнктурної політики.

Важливою тезою є те, що будь-яка економічна політика втручання, крім

випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва, або

підтримує вільні ринкові відносини, завдає шкоди розвитку економіки. Це

стосується і кейнсіанських , і монетаристських доктрин.

В теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховувався лише колишній

досвід і цілком відсутні суб’єктивні передбачення. Модель Фрідмена

ігнорувала, наприклад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди

позначаються на поведінці економічного суб’єкта.

Лукас будує модель, що в ній ураховує як вплив на очікування всієї

наявної інформації, так і зворотний вплив очікувань на майбутні економічні

події. Вона фактично формалізувала ідею про оптимальність економічної

поведінки суб’єкта.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного

регулювання з допомогою кількох аргументів. Один з них – недоцільність,

оскільки будь-яке втручання нівеліюється поведінкою економічних суб’єктів.

Другий – це твердження, що така політика породжує (через раціональні

очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим.

Третій – державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи

мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку

в конкретній економічній ситуації. Нові класики пропонують формувати

економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність

рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась

з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали

чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і

прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита

деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та

грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати

політики багато в чому визначаються суб’єктивними оцінками та

очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою

економічних дій.

3. Теорія “економіки пропозиції”.

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики

“вмонтованих стабілізаторів” була доповнена критикою державної

фіскальної політики з боку авторів теорії “економіки пропозиції.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, а

індивідуума – індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які

функціонують з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути

спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток

виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за

допомогою оподаткування.

А.Лаффер та Р.Мандель вважали, що економіка пропозиції формується

на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних

фінансів.

Вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є

причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже,

зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок

маніпулювання податками визнали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні

праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного

бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують

розміри доходів, а відтак заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для

економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій.

Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи

збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки

податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля

перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв’язане з

розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку

сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі

заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно

позначатиметься на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку,

вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є

основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання

національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження

до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки,

збільшить податкову базу.

Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши,

як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У

короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє

зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень.

Для того, щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію,

потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом виробництва,

але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку,

яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури

виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших

чинників.

Основним в теорії “економіки пропозиції” було заперечення

маніпулятивної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування,

як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює

заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів

виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та

споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів,

що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки,

бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також

здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню

зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження

інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення

прибуткового податку.

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з

приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності

праці, зростання витрат виробництва та цін. Їх зниження сприяло б

скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б

ефективний попит. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень,

а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити

видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде

збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти

соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат

перешкоджають стабільному розвитку економіки, побудованої на

принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має

забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва,

захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до

участі в цьому будівництві через систему державного страхування

якнарширші маси населення.

Представники школи “економіки пропозиції”, захищаючи принципи

вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу

конкретної економічної політики, обгрунтовуючи свої висновки

економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Тема 10. Сучасна світова наукова фінансова думка.

Багата історична спадщина фінансової науки створює хороше підгрунтя

для сучасної фінансової думки, яка має вирішувати нині набагато складніші

питання суспільного життя. На сьогодні фінансова наука досліджує процеси і

явища у суспільстві, використовуючи значно вищі теоретичні підвалини та

враховуючи певні гуманістичні засади життя людини.

Центральне місце в наукових дослідженнях сучасних фінансистів

посідають ідеї спрямування та використання фінансів для досягнення

суспільного блага, яке повинно забезпечуватися за допомогою

демократичних інститутів держави та політичної волі правлячих еліт.

Обов’язковою умовою для цього є розвиток приватного підприємництва та

ефективних державних структур, що мають у своєму розпорядженні

достатній фінансовий потенціал.

Для сучасної фінансової науки характерно те, що вона не має

ідеологічних уподобань. Основу нинішніх наукових досліджень становить

глибокий аналіз сучасності, який повинен визначити недоліки системи і

збудувати її з урахуванням інтересів більшості у сіспільстві, тобто з огляду

на вимоги теорії суспільного добробуту.

1. Теорія суспільного добробуту.

Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформульовані на

початку століття англійським філософом Ієрамією Бентам. Він писав:

“Найбільше щастя найбільшої кількості членів суспільства – ось єдина мета,

до якої повинен прагнути уряд”. Ці дещо наївні постулати свого часу

справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на

політичні партії соціально-демократичного спрямування.

Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були

розроблені італійським економістом В.Парето (1848-1923рр.). Відповідно до

його тверджень зміни або дії у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли

матеріальне становище певних соціальних груп покращується без

погіршення його для інших Згідно з ідеями Парето видатки бюджету можуть

зростати за певними напрямками тільки за умови, що це не зашкодить іншим

напрямкам.

Фінанси у системі Парето відіграють роль регулятора суспільного

добробуту, механізму, за допомогою якого можна створити умови для

поліпшення добробуту всіх. Парето стверджує, що коли існує великий розрив

між багатими і бідними, то доцільно фінансовими методами здійснити

перерозподіл на користь бідних верств населення. Мається на увазі, що при

одних і тих же ресурсах можна збільшити добробут одних верств населення,

не погіршуючи добробут інших.

З оптимуму Парето випливає декілька дуже важливих висновків, що

мають для фінансової науки першорядне значення. Так, усілякі зміни або

реформи в фінансовій сфері недоцільні, якщо вони не покращують життя

населення, простіше кажучи, вони соціально безперспективні і не принесуть

користі суспільству.

Інший висновок із концептуальних положень Парето стосується

морально-етичних аспектів фінансової науки. Ця проблема розглядається

вперше, її суть полягає в тому, що всі фінансові явища і процеси повинні

мати хороше моральне підгрунтя, в іншому разі вони матимуть руйнівний

характер. Всякі дії держави, підприємця, споживача повинні враховувати

інтереси людини. Словом, одна особа не може шкодити іншій або жити за її

рахунок. Моральний бік фінансової діяльності бідь-якого суб’єкта в сучасній

фінансовій практиці набуває глибшого змісту, а в науці – всебічного

дослідження.

Теорія добробуту витримала випробування часом і стала основною для

формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення

влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на

рівень її життя. Теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить

складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних,

філософських понять. Її пізнавальний потенціал недостатньо вивчений. Так,

досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального

добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю,

в чому полягає культура добробуту тощо.

Є підстави стверджувати, що словом “добробут” можна визначати все те,

до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства, зокрема, що

метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального

благополуччя. Водночас добробут не можна розглядати з погляду кількісної

кінцевої мети, тобто точно визначеного остаточного стану, тому що за

математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до

нескінченності. Прагнення до добробуту та його вимір кількісних і

предметних кордонів не мають – це дія без обмежень.

У багаьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксована

офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої

конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну

орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту.

Декларація соціального прогресу й розвитку, що була затверджена

Організацією Об’єднаних Націй у 1969 році, проголошує: “…найперший

обов’язок й абсолютна відповідальність кожного уряду – це забезпечення

добробуту та соціального прогресу кожного громадянина”. Далі в декларації

зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення

принаймні таких суспільних цілей: відродження, благополуччя, прогресу,

відповідності реальним умовам.Таким чином, сукупність зазначених цілей

можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту.

Не можна уявити суспільний добробут без справедливості, рівності та

свободи як етичних принципів практичної соціальної політики. Ці ідеали ще

не гарантують загального добробуту, але без високих моральних критеріїв

будь-який добробут був би неможливим і нездійсненним. Згідно з класичною

традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось

усталене й існуюче, а добробут – як багатомірна концепція, що охоплює усі

вищезгадані принципи.

В ХХ столітті класичні принципи суспільного добробуту досить успішно

розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави добробуту.

Він писав: “Будь-яке багатство і будь-який прибуток повинні оцінюватися з

урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх

споживання”. За допомогою цього твердження Д.Гобсон безпосередньо

пов’язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів

людини. Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від

господарської діяльності.

Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій

продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність.

Отже, згідно з визначенням Гобсона, економіка добробуту – це колективні

зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких є

можливим у даній економічній системі.

Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійснення принципів

добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над

бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування

прибутку, заохочення розвитку економіки, а також проведення

антимонопольної політики. Досягти “хорошого життя” можна лише за

допомогою державної політики суспільного добробуту.

У зв’язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави,

є тією основою, на якій грунтується уся подальша модель суспільного

добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення

кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового

забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання,

розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за

рахунок коштів бюджету.

У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший

план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка

добробуту трансформується в державу добробуту.

Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціально

вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів,

то йдеться вже про процес створення держави добробуту.

На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе

соціальний обов’язок захищати своїх економічно слабких громадян,

піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей –

малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту

всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі

громадяни мають брати участь у створенні всесуспільного добробуту

відповідно до їхніх можливостей.

Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій

соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та

гарантованої соціальної справедливості. Це означає, що будь-який закон,

який стосується перозподілу доходів, приймається за допомогою

демократичного рішення після всенародного обговорення.

Використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої

раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави

суспільного добробуту. Аналіз “шведської моделі” дає підстави для

розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного

добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація

розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки

валового внутрішнього продукту, багато в чому знівеліювала вплив

панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між

соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель

значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання.

Традиційна “шведська модель”, на думку провідних західних

економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку

національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з

використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти

висновку щодо безперечного пріоритету вимог економічної ефективності над

соціальними проблемами.

Таким чином ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє

застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно

вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними

здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними

силами.

2. Теорія суспільного вибору.

Дуже важливим для сучасної фінансової науки є дослідження про

функціонування фінансів в умовах демократичного середовища. Відомо, що

в демократичному суспільстві прийняття управлінських рішень в галузі

фінансів має свої проблеми. Їхня суть полягає в тому, що кожна юридична

або фізична особа може впливати на ті чи інші процеси в галузі фінансів на

всіх стадіях їх реалізації. На практиці трапляються непоодинокі випадки,

коли в деяких демократичних державах питання податків або видатків

можуть вирішуватися або вирішуються на всенародних референдумах.

Фінансові програми політичних партій або об’єднань суттєво впливають

на результати виборів і розстановку політичних сил у державі. З огляду на це

фінанси стають проміжним, але дуже впливовим інструментом між

економікою та політикою, вони впливають на співвідношення центру,

регіонів і місцевого самоврядування.

Питання про співвідношення демократії і фінансів досліджують багато

вчених-фінансистів, проте нині найяскравішим представником в цьому

напрямку слід вважати американського вченого Дж.Б’юкенена. Його

вважають автором теорії суспільного вибору. Він опублікував багато праць

на цю тему, зокрема: “Формула згоди” (1962р.), “Державні фінанси в

демократичному процесі” (1967р.), “Попит та пропозиція суспільних

благ”(1968р.), “Теорія суспільного вибору” (1972), “Свобода, ринок і

держава” (1986р.). Дж.Б’юкенен досліджував передусім поведінку як

окремих громадян, так і політичних груп і партій при прийнятті рішень щодо

кількісних і якісних параметрів державних доходів і видатків. Так,

наприклад, які податки за можливості вільного вибору можуть сплачувати

платники. За цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів

прийняття фінансових рішень Б’юкенену в 1986р. була присуджена

Нобелівська премія.

Поява теорії була підготовлена працями К.Ерроу, А.Бергсона, Д.Блека.

Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив

мали праці Ф.Найта і особливо шведського економіста К.Вікселля, якого він

називає “основоположником теорії суспільного вибору”.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення

взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних

методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення,

що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути

застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить

вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін. “Політика, - писав він, - є

складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно

намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її

з допомогою звичайного ринкового обміну”. Проте повної аналогії між

політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна

структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в

політиці люди змушені платити податки в обмін на якісь суспільні блага.

Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і

політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На

ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й

переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди

керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра

і справедливості. Як і звичайний споживач чи підприємець, вони будуть

домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на

різновид ринкової угоди: ви мені - я вам. Ви мені – голоси на виборах, я вам -

вигідні закони, ліцензії тощо.

Отже, в політиці не існує взаємовигідного обміну. Прихильники теорії

суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності,

що зумовлена економічними причинами. Це – нерівність в одержанні

інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями

рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень,

що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є

неефективними для суспільства в цілому.

Ураховуючи ці суперечності, прихильники теорії суспільного вибору

пропонують реформування політичної системи. Це реформування передбачає

поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували

вони, може і мусить будуватися на таких саме взаємовигідних договірних

умовах, як і ринковий обмін.

“Ефективність політичного обміну, підкреслював Б’юкенен, буде

визначатися тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип

одностайності. “Одностайність, - писав він, - досягнута учасниками

колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну

індивідуальних товарів на ринку.

Теорія суспільного добробуту і теорія суспільного вибору є базовими

для інших сучасних теорій фінансової науки.

3. Теорія суспільних благ.

Згідно з цим підходом Парето-оптимальну пропозицію суспільних благ

можна вивести, використовуючи дані про наявні в суспільстві преференції.

Р.Масгрейв (1959р.) і Р.Самуельсон (1954р.) у своїх дослідженнях

приділили значну увагу охарактеризованим У.Маццолою і К.Вікселлем

властивостям суспільних благ. Зокрема, вони запропонували умови

визначення оптимального, за Парето, обсягу пропозиції суспільних благ.

У відповідності з ними, на питання: “якої кількості суспільних благ

потребує суспільство?” можна відповісти тільки при розгляді його в тісному

взаємозв’язку з правилами прийняття колективних рішень. Використання

різних правил веде до неоднакових результатів. Ці результати необхідно

співставляти з оптимумом Парето, який можна визначити, абстрагуючись від

суспільних інституцій. Але внаслідок існування великої кількості оптимумів

Парето, виникають труднощі з вибором одного, рекомендованого варіанта.

Цей метод економіки добробуту є суб’єктивним. (Якщо є диктатор,

наділений владою для проведення в життя оптимуму Парето, то він повинен

бути “доброзичливий”, а це – абстракція). Більш раціональним є

співставлення комбінацій різних варіантів Парето-оптимуму з різними

правилами прийняття колективних рішень. При використанні правила

одноголосності, внаслідок ускладнення через переговорний процес, складно

досягти граничного рівня добробуту. При використанні правила більшості

складностей можна уникнути, однак тут втручаються політико-розподільчі

відносини і меншість відчуває експлуатацію з боку більшості.

Базуючись на працях названих авторів, а також на ранніх дослідженнях

Е.Ліндаля, Е.Мейлінза, Д.Дреце і Д.де ла Поузін (1971р.) спробували

модифікувати умови оптимальної пропозиції суспільних благ. Їхня модель

спирається на ідею центрального аукціонатора, що висуває пропозиції про

ціну або кількість суспільного блага і збирає заявки індивідів. При цьому

мова йде про застосування до суспільних благ концепції загальної рівноваги

Л.Вальраса. При побудові такої динамічної моделі надзвичайно важливим є

те, як аукціонатор організовує збір замовлень. Від цього залежить стратегія

індивідів при поданні заявок на забезпечення суспільними благами. Проте

проблема “безквиткового пасажира” при цьому не вирішується. Крім того, не

можна бути впевненим у тому, що аукціонатор (уряд) буде прагнути досягти

оптимуму Парето при алокації ресурсів.

Дещо пізніше Е.Кларк (1971р.) і Т.Гроувз (1973р.) розробили механізм,

за допомогою якого індивіди можуть реалізувати свої преференції за рахунок

співгромадян, проте через виникнення негативних зовнішніх ефектів вони

мають сплачувати державі спеціальний податок. За даних обставин індивіди

не зацікавлені приховувати свої преференції. Хоча залишаються інші

проблеми, наприклад проблема збалансованості бюджету. Так, у стані

рівноваги податкові надходження можуть перевищувати видатки.

4. Теорія державних підприємств.

Надзвичайно близькою до розглядуваної вище є теорія державних

підприємств. Вона базується частково на ідеях Вікселля (зокрема на

принципі еквівалентності) і частково на неокласичній економіці добробуту.

Ідеї Вікселля проявляються і в так званому правилі ціни за граничними

витратами, згідно з якими ціни на продукцію державних підприємств мають

прив’язуватися до граничних витрат. У даному випадку буде дотриманий

критерій рівності між платежами індивідів та отримуваними ними

зустрічними державними послугами, а отже діятиме принцип

еквівалентності. У теорії державних підприємств значна увага приділяється

також дослідженню впливу на рівень добробуту відхилень від правила ціни

за граничними витратами. Наслідки таких відхилень (через прояв зростання

шкали економії і з політичних причин) мають лягати на державні

підприємства (В.Баумоль, Д.Бредфорд, 1970р.). Знедавна актуальним є

питання про те, наскільки відхилення від правила ціни за граничними

витратами взагалі сумісні з умовами вільного вступу на ринок. У випадку

негативної відповіді виникає питання про доцільність політики

монопольного захисту державних підприємств, оскільки це може негативно

вплинути на виробничу і алокаційну ефективність. Якщо такий захист може

завдати шкоди і виникне необхідність стимулювання конкуренції, заснування

нових державних підприємств може стати нераціональним. За даних

обставин розвиток відбуватиметься в напрямку приватизації державних

підприємств.

Державні підприємства розглядаються цією теорією як інструмент в

руках політиків для досягнення ними вузькокорпораційних інтересів. Раніше