Щеньова В.Б. Історія фінансової думки. Лекции

Подождите немного. Документ загружается.

Об'єктом обкладання, за А.Смітом, повинний бути дохід, заснований на

трьох джерелах: ренті, прибутку і заробітній платі.

Згідно принципів оподаткування:

- податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

- податки повинні бути визначені завчасно;

- податок повинен сплачуватися в зручний для платника час;

- стягнення податків повинно бути дешевим.

Його принципи оподаткування вплинули на розвиток фінансової

практики спочатку в Англії, потім в інших розвинутих капіталістичних

країнах. У вченні Сміта в ембріональному стані містилася плідна ідея

переходу від пропорційного обкладання до прогресивного. Заслугою А.Сміта

є також обгрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та

місцеві.

Сміт вважав, що держава повинна постійно враховувати принцип

відповідності механізмів стягнення податків ринковим умовам. Надання

окремим індивідам державних послуг має фінансуватися через систему

зборів і платежів відповідно до вигод, що отримують громадяни при

споживанні цих послуг. Витрати, пов'язані зі споживанням звичайних товарів

та послуг повинні покриватися громадянами відповідно до їхньої

платоспроможності. Щоправда, за Смітом, рівень платоспроможності зростає

пропорційно корисності державних послуг (наприклад, оборона країни).

Державні видатки підвищують рівень доходів у приватному секторі

економіки и тим самим визначають корисність державних послуг. Тому,

згідно з твердженнями А. Сміта, оподаткування за принципом

платоспроможності трансформується в оподаткування за корисністю

(принцип еквівалентності). Але відкритим залишається питання про

доцільність абсолютного впровадження цих постулатів А.Сміта у практику.

Видатним представником класичної політичної економії і послідовником

А.Сміта був Д.Рікардо. Його головна праця «Основи політичної економії та

оподаткування». Велику увагу Рікардо приділяв вивченню проблем

формування державних доходів. Сюди варто віднести, наприклад, проблеми

фінансування державних витрат за рахунок податкових і позикових ресурсів,

а також питання сфери поширення податків у рамках теорії розподілу

доходів).

У результаті дослідження сфери поширення податків Д.Рікардо дійшов

висновку, що, врешті-решт, податковий тягар несуть не отримувачі доходів у

формі заробітної плати, а землевласники й капіталісти.Оскільки доходи у

формі зарплати відповідають витратам на відтворення робочої сили, вони

становлять прожитковий мінімум їх отримувачів і впливають на

продовження роду робітників. Ринкова ціна, а отже й заробітна плата,

залежать від попиту і пропозиції. Кожна спроба оподатковувати отримувачів

зарплати вела б до адаптації (зміни кількості населення і пропозиції робочої

сили), внаслідок чого податковий тягар перекладався би на осіб, які мають

інші види доходів.

Існує автоматичний механізм, що приходить у дію при збільшенні

податків на заробітну плату або предмети першої необхідності. Рікардо

заявляв, що завдяки перекладанню податків на імущі класи капіталісти

змушені піднімати заробітну плату робітників, тому що вона завжди жорстко

прив'язана до мінімуму засобів існування.

Відтак випливає, що з цього виду доходів фактично не слід узагалі

стягувати податки. Таким чином, відповідно до його теорії всі податки

сплачуються з прибутку капіталістів, тобто в результаті перекладаються на

підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємців –

основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д.Рікардо

знайшли велику кількість прихильників і послідовників, а також

відображення в законодавствах багатьох країн.

Сферу поширення податків розглядав також Н.Канар. Основна теза його

теорії «дифузії (розчинення) податків» полягала у тому, що нові податки

згодом шляхом прямого і зворотного перекладання розчиняються серед

різних категорій платників, не заподіюючи шкоди ні їм, ні народному

господарству. За Н.Канаром, податки впливають лише на зайві витрати і не

знижують життєвого рівня трудящих. Клас найманих робітників фактично

вільний від оподаткування. Більшість теоретиків фінансів відкинули теорію

Н.Канара як неспроможну. Позитивну оцінку теорія Н.Канара знайшла в

німецькій фінансовій літературі.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки, а саме теорії податків

зробив швейцарський учений Ж.Сісмонді. Він розглядав фінанси як засіб

поліпшення життя народу. У своїх працях він доводив необхідність

скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного

мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо.

Їм перероблені принципи оподаткування А.Сміта для епохи

промислового капіталізму з урахуванням інтересів пролетаріату. Концепція

перекладання вироблена в полеміці з теорією рівноважної дії податків

Д.Рікардо. Сісмонді переконливо показує, що в результаті перекладання

податків більше всього страждають незаможні класи.

В історії економічної та фінансової думки засобами порівняльного

аналізу грунтовно розкрито вагомий внесок А. Сміта у фінансову науку,

показані суттєві відмінності його фінансових поглядів на тлі меркантилізму і

фізіократії. Зокрема, була подолана однобічність (а отже, і хибність)

попередніх економічних вчень щодо джерел національного багатства. На

відміну від своїх попередників, він відніс до джерел багатства нації три

джерела – землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для

фінансової науки міцне економічне підгрунтя, оскільки капітал, будучи

джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки,

забезпечуючи її фінансовими ресурсами.

В англійського класика фінансова наука ще не виділена із загальної

системи політичної економії, відсутні самі терміни "фінанси" та "фінансове

господарство". Але із різних розділів праці А. Сміта "Багатство народів" не

важко скласти загальну картину його фінансового вчення: всі джерела

державних доходів сходяться в одне ціле, яке підпорядковується більш

обширному цілому — народному господарству”.

Надзвичайно благотворний вплив вчення А. Сміта на подальший

розвиток фінансової науки вчені різних країн правильно вбачали у зміні її

ролі щодо практики. Виняткове значення практики, яка цілком панувала доти

у фінансовому господарстві, було порушене. А. Сміт навчив бачити в ній

лише шлях, засіб для розробки та перевірки загальних принципів: наукові

засади стали законодавцями практики. Своєю працею "Багатство народів"

Адам Сміт відкрив нову епоху у фінансовій науці. До виникнення класичної

політекономії оточуюче середовище сильно впливало на зміст фінансової

науки. Наприклад, домени, що довго відігравали значну роль в бюджетах,

віднімали левову частку уваги і у фінансової науки, яка часто лише

описувала існуюче і давала рецепти для тих чи інших випадків. Класична

школа політичної економії — А. Сміт і особливо Д. Рікардо — теоретизувала

фінансову науку. Вона вважала своєю місією відновити природний порядок

шляхом знищення пут та перепон, які затримували економічне життя; звідси

вчення про справедливі системи оподаткування.

Ідеї А.Сміта, викладені в його праці “Дослідження про природу і

причини багатства народів”, сприяли тому, що наука про фінанси остаточно

набула самостійного значення. У поглядах вченого виявилися ключі до

розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові

висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі

фінансів.

Классики політичної економії XVIII-XIX ст. не вбачали необхідності в

розвитку нової теорії держави. Іхні погляди були спрямовані насамперед у

бік ринку, а не держави.

А.Сміт у своїх дослідженнях приділяв увагу переважно нормативним

принципам державної діяльності, а не вивченню механізму її

функціонування. Відповідно до його переконань держава має утримуватися

від протекціоністських дій, наприклад у формі меркантилізму, і в міру

можливості адаптуватися до ринкових умов з метою підтримки іманентних

властивостей росту добробуту. Бюджетні засоби слід спрямовувати на

виконання виключо загальнодержавних завдань, таких як оборона країни,

судочинство, громадський порядок, створення суспільної інфраструктури

(шляхи, мости, канали), сфера освіти. Все це має служити розвитку ринкових

умов, сприяти економічному росту країни і підвищенню рівня її добробуту.

З кінця XVIII ст. уряди стали широко використовувати державні позики,

застосовуючи отримані кошти в основному на ведення воєн. У зазначений

період позиції захисників і противників державного кредиту ставали усе

більш полярними в порівнянні із серединою XVIII ст. У ряді знаменитих

противників державного кредиту варто назвати А.Сміта, Д.Рікардо і

Ж.Сісмонді.

Так, А.Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу

може спричинити банкрутство держави як позичальника. Його висновки

грунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і не

створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти є витратами для

економіки.

Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший

відомий вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг – це

ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки

дотримувався відомий вчений Ж.-Б.Сей, який порівнював державний борг із

новою зброєю, страшнішою за порох, якою держава повинна користуватися

лише в крайньому разі.

Класики політичної економії в цілому негативно ставилися до

державного кредиту з ряду причин. Головна серед них – загальне негативне

ставлення до економічних функцій держави, прагнення звести державні

витрати до необхідного мінімуму. Звідси постійна недовіра до позикових

операцій держави і її заходів щодо управління державним боргом. Особливо

нещадний був Д.Рікардо, що розкривав класову сутність фондів погашення

державного боргу, що виникли наприкінці XVIII ст. У роботах «Пропозиції

на користь ощадливого і стійкого грошового обігу, а також зауваження про

прибуток Англійського банку, оскільки він пов'язаний з інтересами держави і

власників капіталу банку» (1816) і «Досвід про систему фондованих

державних позик” (1820) Рікардо розкрив махінації при управлінні

державним боргом і показав прямий зв'язок позикової політики з ростом

мілітаризму. Найбільш радикальну позицію займав Сісмонді. Їм була

сформульована думка про бажаність державного банкрутства.

Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів

багатьох європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних

запозичень і їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової

економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди

призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були

непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному

розквіту держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо

державного кредиту. З'явилися наукові дослідження, у яких державний

кредит визнавався як важливий інститут нової епохи людського розвитку.

Усіх захисників державного кредиту відрізняє ставлення до нього як до

творця національного багатства.

Тема 5. Розвиток фінансової науки у XIX сторіччі.

1. Фактори розквіту фінансової науки. Німецька школа.

Становлення фінансової науки як самостійної галузі економічного

знання охоплює другу половину XVIII і першу половину XIX століть. Саме

тоді відбулося відокремлення фінансової науки від сфери політичної

економії, відбиття цього факту в класифікації (систематизації) економічних

наук, формування методології і категоріального апарату науки, зміна її ролі

стосовно практики і т. ін.

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на XIXстоліття,

насамперед на другу його половину. В цей час у більшості країн Європи

перейшли від абсолютизму до конституційної форми правління. Стали

розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове

право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів.

Визначальний вплив на розвиток досліджень зробили посилення

економічних функцій держави, зростання загальнодержавних і місцевих

витрат, незбалансованість бюджетів, боротьба пролетаріату за соціально-

економічні права. Досягненням фінансової думки стало розширення меж

предмета науки. Затвердилося уявлення, що ця наука вивчає економічну

діяльність держави і місцевих органів влади, а також усі відносини, що

виникають на основі добування і використання коштів, що збираються з

громадян.

Фундаментальний характер впливу політичної економії і державного

права на розвиток фінансової науки визначив становлення фінансових шкіл,

що відрізнялися методологією дослідження фінансових інститутів і

категорій, соціальною спрямованістю аналізу. Найбільш великі течії

політичної економії породили власні фінансові школи. Так, нова історична

школа в Німеччині викликала до життя історичну школу фінансів. Німецька

школа XIX ст. критикувала класиків за індивідуалізм, невизнання важливої

ролі держави і національних інституційних складових суспільного життя в

розвитку економіки. Вона доводила, що індивідуальні і суспільні інтереси не

перебувають в гармонії. Що держава, формуючи економічну політику, може

сприяти реалізації приватних інтересів, а може гальмувати.

Вони нещадно критикували принцип невтручання держави в економіку.

Національне багатство для них не було загальною сумою індивідуальних

багатств, індивідуальний добробут вони узалежнювали від могутності

держави, а тому як визначальний чинник розвитку суспільства

проголошували побудову могутньої держави.

Критичні зауваження щодо змісту основних постулатів класичної

економічної доктрини можна було знайти в працях соціологів, філософів,

економістів.І.Кант наголошував на значенні морального закону й

морального самовизначення і стверджував, що держава існує для

забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не

суспільство для людини. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені

лише державою й колективною волею.

Й.Фіхте вважав, що держава – природне явище, а її закони є лише

вираженням природного стану речей. Людина – це член суспільної асоціації,

перед якою вона має певні зобов’язання. Держава нейтральна до

індивідуальних інтересів, а тому може свідомо спрямовувати й забезпечувати

розвиток суспільства. А.Мюллер доводив, що держава сама створює

ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспільство. Вона створює умови,

котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер

заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав

лише суперництво інтересів різних націй. Він зазначав, що захоплення

універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування

національних особливостей, національних інтересів та пріоритетів.

Ці філософські ідеї стали основою побудови німецької економічної

теорії, автором якої був Фрідріх Ліст (1789-1846): функції держави

полягають у формуванні раціональної виробничої труктури, інвестуванні

розвитку певних галузей, для цього необхідно власне господарство, тобто

державний сектор економіки.

Шмоллер (1838-1917) увів «етичний принцип», господарське життя

визначав не тільки природними і технічними факторами, але і моральними -

без міцної моральності немає ринку.

Штаммлер (1856-1938) почав формування соціального напрямку в

економічній науці. Основнй фактор соціально-економічного прогресу. –

право (пізніше – держава).

До представників історичної школи фінансів належать Л.Штейн,

В.Рошер, Ф.Нейман і ін. Описовий характер фінансової науки, величезна

кількість історичної статистичної інформації призвели до появи

багатотомних фоліантів, що читаються важко через стомлюючі екскурси в

історію численних німецьких держав. Найбільш відомі представники

німецької школи “державного соціалізму” в області фінансової науки – Г.Кін,

А.Шеффле, А.Вагнер. Останній був найвизначнішим німецьким теоретиком

науки про фінанси в другій половині XIX ст.

В цей період у багатьох великих університетах Європи створюються

кафедри фінансів, починають друкуватися підручники з фінансів, особливо

вагомий внесок в цьому плані німецьких вчених.

Слід згадати професора Гейдельбергского університету К.Г.Рау. Він

написав першого підручника з фінансів “Основні начала фінансової

науки”(1832), що приніс автору славу повнотою представлених у ньому

фінансових знань, витримав багато видань і майже півстоліття був основним

підручником не лише в Німеччині, а й у багатьох країнах Європи.

Підручник К.Г.Рау має достатньо класичний зміст, він складається із

вступу, де розглядаються загальні основи фінансової науки, й розділів:

державні доходи; державні видатки; державний кредит; бюджет; організація

управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни

тривалий час використовувалася у вузах більшості країн.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те,

що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто

проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи.

2. Напрямки фінансової науки у XIX ст.

Проявом спрощення політичної економії як методології фінансів став

розвиток догматичного напрямку в науці. Його ознаки – переважна увага до

фінансових класифікацій податків, бюджету, позик і ін. Особливо ці риси

відрізняли французьку фінансову школу в особі її найвідоміших

представників П.Леруа-Больє, Р.Штурма, Л.Сэя.

Історія науки розглянутого періоду характеризується розквітом

російської фінансової школи (Н.Х.Бунге, І.І.Янжул, С.Ю.Вітте, І.Х.Озеров,

П.Гензель, В.Н.Твердохлєбов і ін.). У Росії наука про фінанси розвивалася в

системі юридичних наук. Російську школу відрізняло самостійне трактування

й аналіз методології фінансової науки. Досліджувався і такий маловивчений

аспект фінансів, як їхня географія.

У кожному з розділів науки з'явилися нові актуальні теми. Були

переборені уявлення першої половини XIXст. про те, що податок – це плата

за державні послуги. Лише найбільш консервативні державні діячі і вчені

продовжували дотримуватися цієї точки зору (наприклад, у Франції – А.Тьєр,

П.Леруа-Больє). А.Вагнер вніс у визначення податку елемент його

соціальних функцій, розробляючи положення про те, що податками повинні

пом'якшуватися класові антагонізми.

Питання про те, які податки кращі – прямі чи непрямі, продовжував

залишатися актуальною темою фінансових творів. Консервативні вчені з

посиланням на закон розподілу доходів В.Парето, який тлумачиться як доказ

великої сукупної величини доходів низькооплачуваних шарів населення,

переконували в бажаності і законності росту непрямих податків

(С.І.Іловайський – у Росії, П.Леруа-Больє – у Франції). Представники

демократичної течії відзначали фінансову необхідність цих податків як

основного резерву зростання державних доходів. При цьому податків на

предмети першої необхідності (хліб, сіль, м'ясо і т.п.) пропонувалося

уникати, помірковано обкладаючи, по термінології того часу, “предмети

відносної корисності” (пиво, кава) і високо – тютюн, спиртні напої, предмети

розкошу.

Вінцем податкових систем на межі XIX-XX ст. був визнаний

прибутковий податок. В усіх розвинутих країнах з'явилися десятки творів,

присвячених його дослідженню і пропаганді (у Росії, наприклад, це була

робота И.Озерова “Прибутковий податок в Англії”, видана в 1898р.).

Найбільш цікавим і важким розділом фінансової науки продовжувала

залишатися теорія перекладання податків. До середини XIX ст. було зжите

класичне (по Сміту) трактування перекладання. Майже зійшла нанівець

теорія “дифузії податків” Н.Канара. Її продовжували дотримуватися лише

А.Тьєр (Франція) і О.Бісмарк (Пруссія). Майже в усіх національних школах

були зроблені висновки про незначне перекладання прибуткового податку,

переваги з цього погляду індивідуальних податків перед реальними,

неперекладання податків зі спадщини і дарувань. Теоретичне обґрунтування

цієї лінії було досягнуто методами математичного аналізу в рамках школи

граничної корисності.

Слід зазначити падіння інтересу до розробки проблем державного

кредиту. Були зжиті теоретичні погляди вчених першої половини XIX ст. про

те, що позики – просте переміщення позичкового капіталу усередині країни,

а також що державні борги сплачуються майбутніми поколіннями, нарешті,

що позики збільшують національні заощадження. Перестало обговорюватися

питання, що краще: позики чи податки? Доходи, отримані за допомогою

системи державного кредиту, були визнані в науці як другий (після податків)

метод фінансування державних витрат.

Було розроблене визначення державного бюджету, під яким розуміли ще

не сам грошовий фонд, що акумулюється державою, а тільки юридичний акт,

що містить попереднє схвалення державних доходів і витрат.

Збільшилося число творів, присвячених державному бюджету. Ця тема

широко розроблялася у Франції (Р.Штурм, Л.Сей). Прихильники догматичної

школи, досліджуючи стан бюджетів, дійшли висновку, що зростання

державних витрат – прогресуюче зло. Представники демократичного табору

засуджували зростання військово-поліцейських витрат держави, а також їхнє

збільшення в зв'язку з управлінням державним боргом. Але в той же час

науково обгрунтовувалася необхідність збільшення соціальних витрат

держави.

Новим розділом науки стали місцеві фінанси. Історично першою тут

почала досліджуватися система доходів місцевих органів управління, а

усередині її сферою переважної уваги стали місцеві податки. З'явилися теорії

комунального обкладання. Саме тоді в науці затвердилися погляди, згідно

яким загальноприбуткові й загальнопомайнові податки непридатні для

комунальних фінансів.

Провідний представник неокласичної фінансової школи професор

Празького університету Е. Сакс критично ставився до класифікації

економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення

фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку

зору К. Менгера про фінансову науку як прикладну. На думку Е. Сакса,

політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук.

Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент

вчений висунув положення про те, що колективні потреби — це ті ж

індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути

задоволені тільки через споживання матеріалних благ. Тому, на думку Е.

Сакса, фінансове господарство — це споживання багатств на задоволення

певних потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю.

Кожний, зважаючи на своє становище (наявне багатство, напруженість

потреб), дає суспільним потребам різну суб'єктивну оцінку, а вся сукупність

таких оцінок утворює ту загальну середню, яка визначає державні доходи і

витрати. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого

певного, окрім того, що відносна сума їх перебуває у співвідношенні з

граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Таким чином, економічна думка XIX ст. позначена численними

спробами класифікації (систематизації) економічної науки. Вони досить

адекватно відбиті в історії економічних вчень багатьма відомими її

представниками (Л. Косса, А. Онкен, В.Ф. Левитський та ін.). Важливе місце

в класифікаціях зайняла проблема виділення фінансової науки як самостійної

і визначення її взаємозв'язків з іншими складовими частинами. В першій

половині XIX ст. деякі вчені різних країн усе ще продовжували розглядати

фінанси як додаток до політичної економії. В другій половині цього ж

століття, незважаючи на рецидиви таких поглядів, серед вчених міцно

утвердилося розуміння фінансової науки як самостійної галузі теоретичного

знання. Це знайшло широке відбиття в історії економічної та фінансової

думки.

У другій половині XIX ст. історія фінансів та історія фінансової думки

як самостійних наукових дисциплін диференціювалися від фінансової науки.

Водночас вони стали однією зі складових частин історико-економічної науки

разом із історією політичної економії (економічної теорії). Між цими

складовими частинами існує настільки тісний взаємозв'язок, що, на думку

відомих вчених, "...історію фінансової науки взагалі важко відокремити від

загальної історії політичної економії. І там, і тут доводиться згадувати одні й

ті ж видатні імена. Це цілком природно завдяки тісному зв'язку державного

господарства як частини з народним господарством як цілим".

Історія економічної, в тому числі фінансової, думки другої половини

XIX ст. відбила, по-перше, сильний вплив історичної школи на національне

економічне мислення, по-друге, нові тенденції в трактуванні економічної

ролі держави, по-третє, подальшу диференціацію економічних наук і

взаємодію між ними.

Можна стверджувати, що фінансова наука в XIXстолітті досягла

більших успіхів, ніж за весь попередній час.

Тема 6. Неокласична школа фінансової науки і теорія К.Вікселля.

1. Теорія оподаткування Д.Мілля. Неокласична фінансова школа.

Попередником нової течії фінансової думки слід назвати насамперед

Д.Мілля. Він першим розробив основні положення теорії оподаткування за

принципом платоспроможності (1848р.), першим дав поняттю

платоспроможності таке визначення, яким досі користується фінансова

наука. Відповідно до розробленої ним “теорії пожертвування”, кожний

індивід має вносити на користь держави “посильну частку” у вигляді

податкових платежів. Коли кожний індивід буде нести сумірний за

величиною його доходів тягар «жертви», буде дотримуватися умова втрати

однакової корисності. Тим часом Д.Мілль не дає чіткого пояснення поняття

«жертви» або втрати корисності.

“Якщо окремий індивід сплатить державі менше за свою “сумірну

частку” податкових платежів, це призведе до необхідності підвищення тягаря

оподаткування інших платників. Зменшення рівня оподаткування для даного

індивіда, за інших рівних умов, принесе значно менше користі суспільству

порівняно з тим “злом”, що його спричинить підвищення рівня

оподаткування інших. Принцип рівнонапруженості оподаткування означає

рівномірні пожертвування”.

На питаннях величини рівня оподаткування і пов’язаної з цим небезпеки

фіскальної експлуатації громадян Дж.С.Мілль не акцентує свою увагу. Він

певним чином абстрагується від них:

“Держава не повинна сприйматися як величезне об’єднання усіх,

масштаби якого не мають значення для тих, хто заінтересований у його

існуванні. Певний індивід або клас індивідів вносять достатньо незначну

“частку” за користування державними благами. Якщо ж виникає питання про

доцільність внесків, то причини тут криються не в оподаткуванні, а в чомусь

іншому. Тому варто усунути ці причини, а не розглядати їх як підстави для

зменшення рівня оподатковування”.

Для пояснення принципу платоспроможності Дж.С.Мілль використовує

припущення про існування ідеальної держави. Вона повинна піклуватися про

те, щоб видаткова сторона бюджету була “в порядку” згідно із зовнішніми

критеріями її оцінки. За відхилень від такого “ідеалу” одні індивіди одержали

б переваги, а права інших були б ущемлені з погляду справедливого

розподілу бюджетних засобів. Внаслідок цього порушився б принцип

справедливості також і при формуванні дохідної частини бюджету. Інакше

кажучи, безрезультатним є прагнення реалізувати принцип справедливості

щодо дохідної частини бюджету, якщо цьому протидіють різного роду

маніпуляції з його видатковою частиною.

У п'ятій книзі «Основ політичної економії» Мілль аналізує економічну

роль держави. Він розумів, що система вільної конкуренції не може

забезпечити вирішення цілого ряду економічних проблем, оскільки існують

такі сфери господарської діяльності, що не гарантують індивіду одержання

достатнього прибутку. Тому держава, на думку Мілля, повинна узяти на себе

видатки по створенню інфраструктури, розвитку науки і т.ін. Велике

значення він надавав державній системі соціального забезпечення і

проблемам оподаткування. Найбільш придатним об'єктом оподаткування він

вважав власність, що не надбана працею, тобто насамперед «спадщини за

заповітом і без заповіту, що перевищують визначену суму». Що ж стосується

величини коштів, що повинна збирати держава у виді податків, то, на думку

Мілля, вона не повинна перевищувати суму, необхідну для виконання

державою функцій по забезпеченню існування системи вільної конкуренції.

Відмітною рисою різних шкіл неокласичного напрямку, що виникли в

останній третині XIX ст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія,

Швейцарія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної корисності,

граничної продуктивності, аналіз граничних величин в економіці.

На грунті теорії граничної корисності в фінансовій науці виникла

самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л.

Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані

(Італія), Е. Селігмен (США) та інші. Найінтенсивніше вони розробляли

теорію податків і їх перекладання.

Вперше теорію граничної корисності виклав у 1897 році Ф.Еджуорт.

Згідно з його гіпотезою податки мають вилучатися так, аби гранична

«жертва», або втрата граничної корисності, для всіх громадян була

однаковою. За даних обставин відбуватиметься пропорційне зменшення

функцій граничної корисності і зниження стимулюючого ефекту, внаслідок

чого мінімізується й сукупна «жертва» усіх громадян. Однак через

застосування жорстких рестрикцій гіпотеза Ф.Еджуорта має невелику

практичну цінність. Вона є не що інше, як один із сегментів неокласичної

теорії граничної корисності.