Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

на захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гуннські ор-

ди тюркського походження вторглися в Причорноморські

степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гунни

диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на

захід, зайняли Середньодунайську рівнину.

Після смерті царя Аттіли в 453 р. гуннська держава по-

ступово занепала. Частина гуннських племен пішла на за-

хід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим

населенням.

У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти

аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на Серед-

ньому Дунаї свою державу — Аварський каганат. Війни

слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст.

З кінця Уст. слов'янські племена

Війни з Візантією почали численні і тривалі, так звані

балканські, війни проти Візантій-

ської імперії. Війни супроводжувалися переселенням ча-

стини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна части-

на Балканського півострова стала слов'янською, виникли

південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія.

Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив

на прискорення занепаду рабовласницької системи у Ві-

зантійській імперії і розвиток там феодалізму.

Розділ 2

СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ. КИЇВСЬКА РУСЬ

(VI — ПОЧАТОК XII СТ.)

1. Розклад первісного суспільства і утворення держави

у східних слов'ян (VI — IX ст.)

Розселення З III ст. н. е. почалося пересування

східних слов'ян й розселення слов'янських племен,

у VI—IX ст. Поступово, до VI—VII ст., утвори-

лися три великі групи — східні,

західні й південні слов'яни."\

ССхідні слов'яни у VI — ГХ ст. займали величезну тери-

торію Східної Європи — від Карпат до Оки і від Ладоги

до Чорного моря. Про територію розселення їх напере-

додні утворення Давньоруської держави у VIII — IX ст.

розповідається у відомому літописі «Повість времен-

них літ».

Названі в літописі союзи східнослов'янських племен

можна об'єднати в три групи: південно-західну (україн-

ську), західну (білоруську) і північно-східну (росій-

ську), з яких поступово й складалися східнослов'янські

народності.

Що південно-західної — української — групи союзів

східнослов'янських племен, на основі яких формувалася

українська народність, можна віднести полян, древлян,

сіверян, волинян, або бужан (дулібів), тиверців, уличів,

білих хорватів.'і Поляни жили в середній течії Дніпра,

в основному на-його правому березі — між ріками Россю і

Ірпенем. Древляни проживали південніше Прип'яті і в ба-

сейні Тетерева, сіверяни — на сході від Дніпра, по Десні,

Сеймі і Сулі. Волиняни (бужани), або дуліби, які на сході

межували з полянами, займали територію по верхній течії

Західного Бугу і по правих притоках верхньої течії При-

п'яті, а білі хорвати — басейн верхнього Дністра і Сяну.

Між Південним Бугом, Дністром і Прутом до гирла Дунаю

і Чорного моря жили тиверці і уличі.

До західної — білоруської — групи східнослов'янських

племен входили полочани і дреговичі. Полочани жили по

р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі — між При-

п'яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну — російську — групу союзів східно-

слов'янських племен складали словени, кривичі, радимичі

і в'ятичі. Словени, або слов'яни ільменські, жили на півно-

чі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, кривичі —у вер-

хів'ях Дніпра, Західної Двіни і Волги, радимичі —

між верхів'ями Дніпра і Сожу, в'ятичі — по верхній

і середній течії Оки та Клязьми.

У VII—IX ст. східні слов'яни до-

Економіка і сягли значних успіхів у своєму екол

соціальні відносини номічному розвитку. Як і раніше,

головну галузь господарства стано-

вило землеробство, техніка якого піднялася на вищий рі-

вень. На значній території, зайнятій східними слов'янами,

переважало орне, польове землеробство.

Одночасно з землеробством східні слов'яни займалися

скотарством, мисливством, бортництвом, рибальством,

а також різними ремеслами — ливарним, ковальським,

гончарним та ін.

Розвивалася внутрішня й зовнішня торгівля. Особливо

жвавими були торговельні зв'язки східних слов'ян з Візан-

тією ільменсько-дніпровським шляхом — «з варяг у греки»

і зі Сходом, з арабами по волзькому водному шляху — «з

варяг в араби»^ Вивозили хутра, віск, мед, а, також рабів

(військовополонених), довозили здебільшого предмети

розкоші — дорогі тканини, різні прикраси, вина, прянощі

тощо. Розширення торгівлі сприяло збагаченню слов'ян-

ської родоплемінної знаті, яка перетворювалася в той час

на феодалів.

Розвиток продуктивних сил викликав зміни і в суспіль-

ному ладі східних слов'ян/3 удосконаленням землероб-

ських знарядь, підвищенням продуктивності праці, стала

зникати необхідність у спільному обробіткові землі. Земля,

в першу чергу орні ділянки, і результати праці на ній поча-

ли переходити у власність окремих сімей, які ставали гос-

подарськими одиницями суспільства. Окремі сім'ї, що вели

господарство індивідуально і жили на одній території, об'-

єднувалися в сусідську територіальну общину, яка у схід-

них слов'ян на півдні мала назву «верв», а на півночі —

«мир».

Доміж членів цієї общини посилювалося майнове

розшарування. ^Родоплемінна знать, старійшини, воєна-

чальники різними способами зосереджували в своїх руках

гроші, цінності, багатства, і передусім ділянки орної

землі, засновували свої господарства — двори, в яких

використовували працю рабів, а також збіднілих общин-

ників — смердів| Поступово землевласники ставали феода-

лами, а вільні общинники перетворювалися на феодально-

залежне населення різних категорій.На зміну первісно-

общинному ладові, розклад якого завершився у VIII—

IX ст., прийшов феодалізм, виникали класи — клас феода-

лів і клас експлуатованих селян.

З розкладом родоплемінного ладу

Утворення і появою класів замість племін-

середньовічної них союзів, що грунтувалися на

держави на Русі патріархально-племінних зв'язках,

у VШ^-IX ст. поступово форму-

валися нові територіальні об'єднання —- князівства («зем-

лі») , центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ,

в ільменських слов'ян — Новгород, у сіверян — Чернігів,

у кривичів — Смоленськ і т. ін.

На чолі князівств стояли князі, які для утримання вла-

ди, захисту своїх земель від нападів і завоювання нових

територій створювали дружини,

Окремі князівства з часом об'єднувалися в більш дер-

жавні утворення. Уже в VIII—IX ст. існували три великі

східнослов'янські державні утворення, які арабські автори

називали Куявією (земля полян з Києвом), Славією (Нов-

городська земля) і Артанією (можливо, що це Причорно-

морська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець

називає Руською землею. До нього входили поляни, древ-

ляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ.

Можливо, що саме Руську землю арабські автори й нази-

вали Куявією.

Літописець подає легенду про заснування Києва

трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою

Либіддю. Кий княжив і ходив до Царгорода.

На думку археологів та істориків, виникнення Києва

відноситься до другої половини Vcт. На цій підставі

у 1982 р. відзначалося його 1500-річчя.

Отже, у східних слов'ян державність складалася протя-

гом тривалого часу. Цей процес почався ще задовго до

утворення Давньоруської держави.

У IX ст. найбільшими і найважливішими центрами

східного слов'янства були Київ і Новгород. Об'єднання

їх у другій половині IX ст. і поклало початок єдиній

середньовічній державі на Русь]Літописець розповідає,

що у 882 р. новгородський князь Олег, взявши з собою

«воя многи», спустився Дніпром, узяв Смоленськ, Любеч,

а потім, підійшовши до гір київських, хитрістю захо-

пив Київ, убив київського князя Аскольда й зробив

Київ столицею своєї держави, сказавши, що «се буди

мати градомъ русьскимъ».

Сучасники — арабські і візантій-

Походження ські автори першу велику східно-

назви «Русь» . слов'янську державу називали

Руссю, «Руською землею», а її

народ— русами. Історики за назвою столиці цієї держави

назвали її Київською Руссю.

Нестача і суперечливість історичних джерел не дають

можливості напевне і однозначно з'ясувати походження

етноніму «русь». Щодо цього істориками висловлені різні

думки. Одні дотримувалися північної, варязької теорії,

вважаючи, що «руссю» фінни називали одне з племен нор-

матив— шведів, а потім Швецію в цілому (КШЙБІ)) Але

більшість російських і українських істориків —

М. М. Тихомиров, Б. О- Рибаков, В. В. Мавродін,

М. С- Грушевський, Д. І. Дорошенко та-ін.— на основі

всебічного вивчення різноманітних джерел, зокрема літо-

писів, творів арабських і візантійських авторів, дійшли об-

грунтованого висновку про місцеве, південне походження

терміну «Русь».

Давньоруські літописці, особливо в ХП.—XIII ст., в тер-

мін «Русь», «Руська земля» вкладали в різних випадках

неоднакові поняття. У вузькому розумінні у їхніх творах

термін «Русь» означає Середнє Подніпров'я — приблизно

території Київщини, Чернігівщини і Переяславщини —

землі полян, сіверян і древлян, тобто племен^які започат-

кували ранньодержавне утворення «Русь».

Центральне

місце там займали поляни, про яких літописець писав —

«поляне, яко ныне зовомая Русь». Саме на По-

дніпров'ї залишилося найбільше гідронімів і топонімів

від назви «Русь* — річки Рось, Росава, Роставиця, Ро-

ска та ін. Ч % '*

У широкому розумінні терми^,«Русь», «Руська земля»

літописці відносили дочвсієї території Київської Русі, до

всіх східних слов'ян. «Ауловеньскйй: язык и руский олнгі

єсть»,— писав літописець^-

2. Київська Русь у X — на початку XII ст.

Розширення і зміцнен- Наприкінці IX — X ст. відбувався

ня Київської держави процес об'єднання східнослов'ян-

налрикінці IX—X ст. ських племен навколо Києва і зміц-

нення ранньофеодальної держави

на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,—

Київської Русі.

Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912) за

кілька років підкорив своїй владі придніпровські племе-

на — полян, древлян, сіверян, радимичів..] У 907 р. Олег

здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літо-

писець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськи-

ми воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був

укласти з Олегом невигідний для себе торговельний

договір.

Наступник Олега князь Ігор (912—945) приборкав

повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію

уличів і тиверців (між Дністром і Дунаєм), здійснив два

походи на Візантію (941 і 944 рр.). За Ігоря у 915 р. впер.-.,

ще на Русь напали печеніги. З ними Ігор уклав мир.]

Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати да-

нину з древлян. У літопису розповідається, як древляни,

заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все

стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок

Ігоря, а потім дерева відпустили.

Оскільки син Ігоря Святослав був, малолітнім, Київ-

ською Руссю стала правити його мати'Ольга (945—957).

Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне мі-

сто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської

обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворе-

но на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини,

визначивши її розміри, і встановила місця для збирання

данини — погости.

Значно розширилися межі і зросла могутність та між-

народна вага Київської держави за часів князювання си-

на Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець

змальовує як хороброго,\ звитяжного і справедливого вої-

на й князя. Святослав ус&життя провів у воєнних походах

і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хо-

зарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володін-

ня землі ясів (осетинів) і касогів (черкесів) на Північ-

ному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний

Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське

Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської

Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і бол-

гар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю.

Найвищої могутності і розквіту

Розквіт Київська держава досягла за кня-

Київської Русі зювання Володимира Святосла-

наприкінці X— пер- вича (978—1015).

шій половині XI ст. Продовжуючи політику свого бать-

Запровадження ка і спираючись на дружини і фео-

християнства дальну знать, Володимир зміц-

нював свою владу і розширював

межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні пле-

мена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів

і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста

(Нервен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного

Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського пле-

мені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів

успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь

(Херсонес), що перебувало в руках візантійських імпера-

торів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст.

входили і закарпатські руські землі.

Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'-

єднано всі

СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІ

і багато неслов'янських пле-

мен, її територія сягала від Ладоги до Таманського пів-

острова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжя.

Для зміцнення молодої держави потрібний був новий

світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю

єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі на-

прикінці Хет. складалася з багатьох земель, заселених

східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кож-

ного з них були місцеві несформовані язичницькі культи,

що відповідали попередній епосі-первіснообщинного, ро-

доплемінного ладу і не відповідали ідеї єдиної держави.

А авторитет великого князя повинен був бути освячений

єдиною вірою. Потрібно було подбати і про міжнародний

авторитет нової держави. Спроба Володимира зміцнити

ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої

язичницької (поганської) релігії не вдалася. Вона зжила

себе і більше не відповідала рівневі розвитку Київської Ру-

сі. В той же час сусідні держави ввели в себе християнство

або інші конфесії (іслам, іудаїзм), де проводилася ідея

єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правите-

лем. Поступово Володимир дійшов думки, що необхідно

і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християн-

ство в його східному варіанті — православ'ї, що було дер-

жавною релігією у Візантії — в ті часи найсильнішої су-

сідки Русі, з розвиненими формами культури, стрункою

церковною організацією та ієрархією, могутнім апаратом

і пишними формами богослужіння.

Православ'я, що у Візантії давно потрапили під жор-

сткий контроль світської влади, особливо активно пропо-

відувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імпера-

тор — помазанник божий. Це і було те, що шукав Володи-

мир. За його вибором простежувалися чіткі практичні ін-

тереси— політичні, культурні та економічні чинники. За-

провадження християнства Володимиром полегшувалося

тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі.

Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди

з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна хри-

стиянська громада. Ольга була християнкою. Є припущен-

ня, що і Аскольд бур охрещеним, оскільки на його могилі

була збудована церква. Християнські місіонери, починаю-

чи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово

Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впли-

вали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Кор-

суні (Крим) і ввів християнство як загальнодержав-

ну релігію за православним (візантійським) обрядом

в 988—989 рр.

Що для Володимира християнство мало політичне зна-

чення, видноі з того, що він з'єднав цю подію з одруженням

із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський

двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператор-

ської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за

уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись

з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської

Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших євро-

пейських держав. Християнизація широко відкрила для

Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури

в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і су-

спільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті,

у будівництві, малярстві, книжній справі, словесності тощо.

Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофео-

дального суспільства Давньоруської держави. Церква ак-

тивно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між

людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, со-

роміцькі слова, багатожонство тощо. Разом з тим мона-

стирі виступали як великі феодали і церква освячувала

існуючий суспільно-політичний лад на Русі.

Після смерті Володимира в 1015 р. протягом чотирьох

років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті

в 1019 р. не утвердився на київському великокнязівському

столі Ярослав, прозваний Мудрим. Літописець говорить,

що хоч Ярослав був кривий, але хоробрий на раті і добро-

го розуму.

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019—1054)

були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могут-

ності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави.

У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег

Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (тепер

Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоп-

лені польскими феодалами в 1018 р. У 1036 р війська Яро-

слава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після

чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав

Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї

держави. Всі європейські держави прагнули до нала-

годження дружніх відносин з Київською Руссю.

За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося хри-

стиянство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста,

собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ.

Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами

побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу

на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський мо-

настир. У Києві в 1039 р. заснована^ митрополія^що зале-

жала від константинопольського патріарха. Митрополи-

том став духовник Ярослава, відомий письменник Іларіон.

За князювання Ярослава на Русі складено перший писа-

ний збірник законів «Руська правда», який забезпечував

недоторканість феодальної власності, відбивав правові

норми ранньофеодальної епохи.

Київська Русь являла собою велику

Політичний лад ранньосередньовічну державу в

формі монархії. Ця держава була

передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й

відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спо-

кій для людності, а також захист країни від посягань

зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феода-

лів була знаряддям їх панування над залежним від них

населенням.

На чолі держави стояв великий князь київський, вер-

ховний власник усіх давньоруських земель, який зосере-

джував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконав-

чої, адміністративно-судової та військової влади. Влада

київського князя була спадковою.

Окремими частинами держави управляли князі і великі

бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські дина-

стії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром

реформи місцевого управління на місця стали призначати-

ся великим князем київським представники великокнязів-

ського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі боя-

ри за свою службу користувалися частиною данини, яка

збиралася з підвладних їм територій, що можна розгляда-

ти як васальну залежність без ленів або лени, які полягали

тільки у виплаті данини. Проте з часом бояри й князі поча-

ли одержувати землі і перетворювалися на землевласни-

ків-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя

київського. З установленням влади феодалів народні збо-

ри (віче), що існували при родоплемінному ладі, пере-

стали збиратися. При великому князі з'явилася рада най-

ближчих князів і бояр.

Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засно- '

вані на принципі васалітету. До старшої дружини входили

бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружи-

ни, з якими й несли службу великому князеві. Основну ча-

стину князівських військ становила молодша дружина

(«отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної

небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди

входили смерди і городяни.

Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інте-

реси класу феодалів. Відповідним було й право, що знай-

шло своє відображення в «Руській правді».

В часи Давньоруської держави були поширені симво-

лічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще

за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так

званий тризуб (так цей знак назвав російський істо-

рик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був

символом племені або ж символом влади. З часів Київ-

ської Русі зображення тризуба трапляються на золотих

і срібних монетах князів Володимира Святославича, Свя-

тополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при роз-

копках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посу-

ді. Щодо значення тризуба (інколи двозуба) вчені вислов-

люють різні думки. Одні вважають його зображенням

церковного світильника або панікадила, другі — рибаль-

ського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра,

символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне яс-

но, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської вла-

ди, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів

Ярослава Мудрого, який при хрещенні дігтав ім'я Георгія,