Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

інститути, які були об'єднані у Всеукраїнську асо-

ціацію марксистськО'Ленінських інститутів (ВУАМЛІН).

У ВУАМЛІНі був й інститут історії.

У 1921 р., за прикладом РРФСР, в Україні у Харкові

було засновано Комісію по вивченню історії Жовтневої

революції і Комуністичної партії (більшовиків) України

(Істпарт), а на місцях — губернські та окружні істпартвід-

діли. У 1929 р. на базі республіканського Істпарту було

створено Інститут історії партії і Жовтневої революції при

ЦК КП(б)У. З 1922 р. до 1933 р. Істпарт видавав журнал

«Літопис революції». Істпарти провели чималу роботу по

збиранню і опублікуванню документів і спогадів, по роз-

робці історії більшовицьких організацій, перебігу револю-

ції і громадянської війни в Україні.

Отже, у 20-х роках діяли історичні установи і великий

колектив істориків різних наукових шкіл і напрямів, які

підготували й опублікували багато цінних праць з історії

України. Але з другої половини 20-х років партійно-дер-

жавна верхівка повела жорстку лінію на підпорядкування

історичної науки своєму диктатові, на боротьбу з україн-

ським націоналізмом і на середину 30-х років розгромила

і ліквідувала наукові історичні установи й наукові школи,

закрила наукові видання. Багато істориків були репресо-

вані й загинули в тюрмах і таборах.

Ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті ро-

ки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна

верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну

деформацію історичної свідомості народу. За прямих ди-

ректив згори поширювалась суб'єктивістська, завідомо не-

правильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників

подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіа-

лізму і ворогами народу. Історики мали керуватися тільки

офіційно встановленою схемою історичного процесу, в пер-

шу чергу положеннями сталінського короткого курсу істо-

рії ВКП(б), виданого в 1938 р.

У таких тяжких і складних умовах перебувала в другій

половині 30-х років й історична наука в Україні. її цент-

ром став Інститут історії України Академії наук УРСР,

створений в 1936 р. на базі Інституту історії ВУАМЛІ Ну,

що був тоді ліквідований. Співробітники інституту в

1937—1341 рр. видали шість випусків із серії «Нариси з

історії України», а також «Короткий нарис історії Украї-

ни» (автори С. М. Бєлоусов, К- Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось,

М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов)— першу узагальнюю-

чу радянську пращо з історії України з найдавніших часів

до передодня Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.

Після війни у Києві продовжили працювати Інститут

історії України (з березня 1953 р.— Інститут історії) та

Інститут археології АН УРСР, у Львові був створений Ін-

ститут суспільних наук АН УРСР. Відновили свою працю

Інститут історії партії ЦК КП (б) У, історичні кафедри уні-

верситетів та інститутів, архіви, музеї й бібліотеки.

Але в умовах тоталітарного режиму в повоєнний час

Історики були закуті в рамки директив і постанов партій-

но-державного керівництва, від яких в оцінці історичних

явищ не могли відійти ні на крок. Великої шкоди історич-

ній науці в Україні завдала, зокрема, постанова ЦК

КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Ін-

ституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 р.).

Праці, видані Інститутом історії України за час його існу-

вання — «Короткий курс історії України», «Нариси з істо-

рії України», перший том «Історії України» — ЦК

КП(б)У визнав порочними й антинауковими, складеними

в антимарксистському дусі, такими, що містять у собі грубі

політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналі-

стичного характеру.

Наступним офіційним документом, який зумовлював

подальшу деформацію наукової схеми історії України,

були «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією

(1654—1954 рр.)», схвалені ЦК КПРС.

У цих умовах у радянській, передусім російській, істо-

ріографії остаточно сформувалась великодержавницька

схема історії СРСР. Проповідувалась своєрідна «месіан-

ська роль» Росії в долі всіх народів, що їх у свій час силою

підкорив або іншим способом прилучив російський царизм.

Радянський Союз фактично змальовувався як спадкоє-

мець «єдиної і неділимої» Російської імперії. Відповідно

виправдовувалася загарбницька політика царизму. Виходя-

чи з цього, історики стали зображувати царську Росію як

постійного піклувальника, визволителя й захисника Украї-

ни протягом усього історичного процесу, як «старшого

брата». Український народ об'єктивно уявлявся якимось

другосортним, неповноцінним, меншовартим. Історія

України показувалась не як самостійний, самодостатній

процес, а як постійне прагнення українського народу до

«возз'єднання» з Росією, про перехід під владу москов-

ського царя. Отже, український історичний процес підгїо-

рядковувався великодержавним інтересам Російської дер-

жави. Всякі прояви боротьби за незалежність України, за

створення української самостійної держави розглядались

як «сепаратизм», як «зрада». Як «зрадники» характеризу-

валися всі гетьмани, які прагнули до незалежності Украї-

ни,— І. Внговськнй, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик

та ін.

У відповідності до нормативних директив були написа-

ні перший том «Історії Української РСР», виданий у

1953 р., і більшість праць, опублікованих у 1953—

1954 рр. у зв'язку з відзначенням 300-річчя возз'єднання

України з Росією.

Засудження XX з'їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу

особи Сталіна позитивно позначилося на розвиткові істо-

ричної науки. І хоча період «відлиги» був короткочасним

і вже наприкінці 60-х років почалися нові заборони й

утиски, за більш ніж ЗО років, що минули після XX з'їзду

партії, більш різноманітною стала проблематика наукових

праць з історії, відновлено добрі імена багатьох учасників

історичних подій, розширилася видавнича діяльність, по-

чали виходити «Український історичний журнал», ряд ву-

зівських і республіканських міжвідомчих наукових збірни-

ків. Було видано чимало збірників історичних джерел, а

також монографій і узагальнюючих праць з історії Украї-

ни. У 1977—1979 рр. колективами науковців інститутів

історії і археології АН У РСР у співпраці з викладачами

вузів видано багатотомну «Історію Української РСР»

(у восьми томах* десяти книгах), яка охопила історію

України з найдавніших часів до сучасності. У 1981 —

1985 рр. ця праця була перевидана в 10 томах російською

мовою. У 1974 р. було завершено 26-томне видання «Істо-

рії міст і сіл Української РСР».

Після закінчення революції та

Вивчення історії громадянської війни 1917—1920 рр.

України за межами серед емігрантів з України було

УРЄР багато інтелігентів, у тім числі

вчених, зокрема істориків. За кор-

доном створився ряд наукових центрів і установ, співробіт-

ники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні

в 1919—1924 рр. активну роботу проводив заснований

М. С. Грушевським Український соціологічний інститут.

У Празі діяли Український вільний університет (УВУ),

створений у січні 1921 р., у Відні — Українське історико-

філалогічне товариство і Музей визвольної боротьби Укра-

їни, у Берліні — Український науковий інститут, у Вар-

шаві — Український науковий інститут і Українське

воєнно-історичне товариство, у Львові — наукове това-

риство імені Т. Г. Шевченка.

Історики-емігранти досліджували широке коло історич-

них проблем і створили чимало наукових і публіцистичних

праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до

1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками про-

довжував розвивати свої погляди в річищі народницької

історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в

українській історіографії склалася державницька школа,

засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях

«Україна на переломі. Замітки до історії українського дер-

жавного будівництва в ХУІІ-ім століттю» (Київ — Відень,

1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Ли-

пинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної

української держави. На його думку, українська держава

мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.

За довоєнний період 1920—1939 рр. за кордоном було

опубліковано цінні праці багатьох істориків — І. Крип'яке-

вича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Борщака,

Б. Крупницького, А. Яковліва, В. Мякотіна та ін.

У час і одразу після другої світової війни українська

діаспора поповнилася емігрантами з Радянської України

і втікачами з Берліна, Праги, Варшави. У повоєнні роки

значно розширилося коло інституцій, які за межами

України займалися українознавчими студіями і, зокрема,

історичними дослідженнями. У перші роки основні їх осе-

редки перебували в Європі, передусім у Федеративній Рес-

публіці Німеччині. У 1945 р. у Мюнхені почав роботу

Український вільний університет (УВУ), який перебрався

туди з Праги. Тоді в Аусбургу була створена Українська

вільна академія наук (УВАН). У 1946 р. у Мюнхені почало

діяти Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка (НТШ).

У 1949 р. НТШ перебазувалось до містечка Сарселя, по-

близу Парижа.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років більшість

українських учених і наукових осередків переїхали за

океан у США, Канаду та інші країни. У 1947 р. у Нью-

Йорку було відкрито відділення Наукового товариства

ш. Т. Г. Шевченка. У 1950 р. у США, в Нью-Йорк, і до Ка-

нади, у Вінніпег (провінція Манітоба) з Аусбурга переїхала

Українська вільна академія наук (УВАН). НТШ видавало

«Записки НТШ», УВАН — журнал «Аннали», наукові

збірники, бюлетені, монографії та інші праці. Україно-

знавчі дослідження велися також в університетах США,

Канади, Англії та інших країн. Інтенсивно працював

Український науковий інститут при Гарвардському універ-

ситеті у США.

Історики української діаспори в роки війни і в повоєн-

ний час займалися широким колом різноманітних проблем

з історії України. Було підготовлено й видано ряд узагаль-

нюючих праць, монографій і статей. Найважливіше зна-

чення мали енциклопедичні видання. У 1930—1935 рр.

у Львові за редакцією І. Раковського було видано «Україн-

ську загальну енциклопедію». У 1949—1952 рр. у Мюнхе-

ні — Нью-Йорку вийшла тритомна статейна «Енциклопе-

дія українознавства». Протягом 1955—1984 рр. в Парижі-^

Нью-Йорку видано 10-томну словникову «Енциклопедію

українознавства». Над енциклопедіями найбільш плідно

працювали члени НТШ, головним редактором був профе-

сор В. М. Кубійович. Узагальнюючі праці М. Андрусяка

«Історія України» (Прага, 1941) й «Історія козаччини»

(Мюнхен, 1946), М. Антоновича «Історія України», т. І —

IV (Прага, 1940—1942), Н. Полонської-Василенко «Істо-

рія України» (Мюнхен, 1972—1976), Ореста Субтельного

«Україна: Історія» (Торонто, 1988) та інших охоплювали

великі періоди або й увесь курс історії України. Цікаві

праці опублікували історики В. Щербаківський, М. Чубатий

О. Оглоблін, Л. Винар, О. Пріцак, П. Мірчук, Д. Соловей,

П. Феденко, І. Майстренко, І. Нагаевський, М. Стахів

та ін.

Історичні праці, підготовлені й видані за межами

V РСР, вносили в дослідження історії України багато ново-

го матеріалу, нових наукових положень і висновків.

В умовах розбудови незалежної Української держави

вони мають стати складовою частиною української істо-

ричної науки. Проте слід мати на увазі, що ці праці мали

неоднаково ґрунтовну джерельну базу й аргументацію, різну

спрямованість і науковий рівень. Ряд праць хибували на

недостатність історичних джерел, зокрема тих, які зберіга-

лися в архівах Радянської України. Чимало авторів при

оцінці історичних подій і фактів не могли позбутися впливу

своїх політичних поглядів, зокрема негативного ставлення

до сталінського тоталітарного режиму в УРСР, а деякі —

й прямого тиску адміністративних структур, які фінансува-

ли наукові праці та їх видання. Ось чому тепер, у нових

умовах, коли історики України та її діаспори можуть

вільно спілкуватися й співпрацювати, слід об'єктивно

вивчити й оцінити всі здобутки української історичної

науки, зберегти все краще і відкинути наносне, що не

витримало перевірки часом.

Історична наука . За більш ніж сім десятиліть Ра-

в Україні наприкінці дянської влади українська істо-

80-х — на початку рична наука пройшла складний

90-х років і тернистий шлях. Хоча в її роз-

витку було немало й позитивних

рис, на середину 80-х років, на початок «горбачовської»

перебудови, вона в цілому грунтувалася на схемах, стерео-

типах і міфах, вироблених в умовах тоталітарного режиму.

Практично вона була складовою частиною пропагандист-

ського, ідеологічного апарату компартії, покликаного

обґрунтовувати потреби поточного політичного моменту.

У більшості офіційно видаваних праць історичний процес

зображувався у деформованому вигляді, історія України

значною мірою змальовувалася з погляду Москви, як та-

ка, що не мала самостійного характеру, а український на-

род начебто був неповноцінним, не здатним до створення

самостійної держави. Київська Русь багато років в Украї-

ні досліджувалась слабо, історики повторювали тверджен-

ня про «колиску трьох братніх народів». Подальша ж істо-

рія України показувалась як боротьба українського наро-

ду за «возз'єднання» з Росією, а всякі державницькі

прагнення характеризувалися як антинародні, зрадницькі.

Через це Українська козацька держава XVII — XVIII ст.

лише згадувалася, національне відродження, що поча-

лося наприкінці XVIII — на початку XIX ст., теж обходи-

лося, національно-визвольний рух XIX ст., діяльність

українських політичних партій початку XX ст. теж не

знаходили належного висвітлення. Однобічно, необ'єктив-

но характеризувалися події революції 19І7—1918 рр. і

громадянської війни. У зовсім фальшивому світлі подава-

лися 20—30-ті роки — колективізація, репресії і т. д. А по-

воєнний період змальовувався як суцільне торжество «роз-

винутого соціалізму», епоха створення і розквіту «радян-

ського народу як нової історичної спільності людей» і т. п.

Але говорячи про деформацію історичної науки за ста-

лінських і брежневських часів, не можна, по-перше, дуже

строго судити всіх істориків, бо серед них було багато чес-

них, сумлінних, висококомпетентних людей. Характер їх

праць часто визначався не їх знаннями й бажанням, а во-

лею обставин. То не їх вина, а їх біда, їх лихо. І,по -друге,

і в ті часи була проведена значна потрібна, позитивна ро-

бота. Передусім був зібраний і оприлюднений великий

фактичний матеріал, опубліковано багато збірників доку-

ментів і матеріалів, зокрема архівних, спогадів та інших

історичних джерел. Крім того, мають свою вартість немало

тодішніх наукових праць з конкретних питань, зокрема зі

старих часів, періоду феодалізму. З цього погляду можна

назвати наукові розвідки багатьох археологів та істори-

ків М. Ю. Брайчевського, Я. Д. Ісаєвича, В. О. Голобуць-

кого, І. Д. Бойка, І. П. Крип'якевича, Ф.П.Шевченка,

A. І. Барановича, В. А. Маркіної, О. М. Апанович,

B. А. Дядиченка та ін. Багато цінних праць було підготов-

лено і видано істориками української діаспори за межами

У РСР, за кордоном.

Проголошення в 1985 р. перебудови і передусім демо-

кратизації суспільства у перші роки мало позначилося на

розвиткові історичної науки. Правда, уже в 1987—

1988 pp. почали з'являтися статті з новими поглядами,

яроводитися дискусії, «круглі столи» та ін. Але фактично

зміни в українській історичній науці стали з'являтися піс-

ля проголошення суверенітету й незалежності України.

Розбудова незалежної Української держави, поступовий

демонтаж тоталітарної системи, ліквідація диктату й ідео-

логічного пресу КПРС та московського центру кардиналь-

но змінили умови розвитку історичної науки.

За цих умов для істориків з'явилися нові можливості

і в історичній науці започаткувалися нові процеси. З них

найголовніші:

1) для істориків і всіх громадян дедалі більше стають

доступними праці раніше заборонених або призабутих

українських істориків і політиків, а також істориків

української діаспори;

2) розширюється доступ до раніше закритих архівних

фондів, почалася публікація з них документів і матеріалів;

3) почався фронтальний, хоча й повільний, перегляд

характеристик і оцінок історичних явищ, подій і діячів,

а також схеми українського історичного процесу взагалі.

Приблизно за п'ять останніх років (1989—1993 pp.) бу-

ло опубліковано ряд історичних праць, які тривалий час

були недоступні багатьом історикам і масовому читачеві.

Передусім уже видано ряд праць патріарха української

історії М. С. Грушевського. Побачили світ його узагаль-

нюючі праці «Очерк истории украинского народа», «Ілю-

стрована історія України», підручник для шкіл «Історія

України», перші томи багатотомної «Історії України-

Русі», збірники статей періоду революції і громадянської

війни 1917—1920 pp. «Хто такі українці і чого вони хо-

чуть», «На порозі Нової України» та ін. Велике значення

мало кількаразове опублікування принципово важливої

статті Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії

й справа раціонального укладу історії східного слов'ян-

ства», в якій було закладено основи нової схеми україн-

ського історичного процесу.

За ці кілька років перевидані праці В. Б. Антоновича

«Про козацькі часи на Україні», О. Я. Єфименко «Очерк

истории украинского народа», М. М. Аркаса «Історія

України-Русі», I. П. Крип'якевича «Історія України»

і «Богдан Хмельницький», Д. 1. Яворницького «Історія

запорізьких козаків», Г. М. Хоткевича «Історія України

(До кінця XVI століття)», Д. М. Бантиша-Каменського

«История Малой России» та ін.

Одночасно розпочалася й публікація праць авторів

української діаспори. Видані узагальнюючі праці «Нарис

історії України» Д. 1. Дорошенка, «Історія України»

H. Д. Полонської-Василенко, «Україна: Історія» О. Суб-

тельного, «Українська культура» за редакцією Д. Антоно-

вича, «Нарис історії України» А. Жуковського і О. Суб-

тельного та ін. Опубліковано також ряд праць, присвяче-

них окремим історичним проблемам, подіям і діячам —

«Людина й історичний діяч» (про гетьмана Мазепу)

I. Борщака, «Мазепа» А. Єнеена, «Гетьман Пилип Орлик»

Б. Д. Крупницького, «Силуети епох. Дмитро Вишневецький,

Михайло Грушевський» Л. Внвара, «Українська культура»

й «Українська церква» 1.1. Огкнка, «Історія Української

держави двадцятого століття» І. Нагаевського та ін.

Розгорнулося видання історичних джерел, в тому числі

й таких, які давно або зовсім не видавалися. Найважливі-

ше значення в цій справі має діяльність Археографічної

комісії, яка працювала при Інституті історії АН України,

а з недавнього. часу — новоствореного Інституту україн-

ської археографії АН України. Активну участь у підготовці

і публікації історичних джерел, зокрема літописів, беруть

письменники та видавництва. В останні роки перекладено

й видано «Літопис руський за Іпатським списком», «Опис

України» Г. Боплана, «Хроніку з літописців стородавиіх»

Ф. Сафоновича, літописи Самійла Величка й Григорія

Грабянки, описи Київського г Харківського намісництва

кінця XVIII ст., «Історію русів» та ін. Видані збірники до-

кументів і матеріалів «Русалка Дністрова» та «Кирнло-

Мефодіївське товариство». Дуже цікавою і потрібною

є книга В. Ю. Січинського «Чужинці про Україну», в якій

зібрані фрагменти з описів подорожей по Україні та

інших писань чужинців про Україну за десять століть.

Опубліковані програмні документи українських полі-

тичних партій початку XX ст. і сучасних партій, які діють

тепер в Україні, маловідомі конституційні акти України

1917—1920 рр., документи й матеріали про Українську по-

встанську армію. Важливе значення має збірник докумен-

тів і матеріалів «Колективізація і голод на Україні. 1929—

1933». Видані однотомники історичних творів М. І. Косто-

марова і М. П. Драгоманова, «Спомини» М. С. Грушев-

ського, «Відродження нації» В. К. Винниченка, спогади

гетьмана Павла Скоропадського, вибрані статті, листи,

документи С. В. Петлюри та ін.

Поряд із виданням праць раніше заборонених або при-

забутих істориків і публікацією історичних джерел почався

перегляд укорінених в науці й суспільній свідомості нена-

укових концепцій, стереотипів і міфів. На жаль, у перші

роки це велося здебільшого на публіцистичному рівні, без

всебічного вивчення сукупності історичних джерел, належ-

ного наукового аналізу і виважених оцінок. Але, ясно, для

цього потрібен певний час і велика копітка праця. Однак

уже й за ці кілька років дещо зроблено. Так, вийшли праці

колективу авторів Інституту археології АН України «Сла-

вяне Юго-Восточной Европьі в предгосударственннй пе-

риод» (К-, 1990) і академіка Я. Д. Ісаєвича «Початки дер-

жавності і ранні етапи формування східнослов'янських

народів» (К., 1991), в яких аналізуються складні питання

походження та давньої історії слов'ян і, зокрема, пробле-

ма формування східнослов'янської народності і першопо-

чатків народності української. Опубліковано науково-

популярні праці про козацтво О. М. Апанович «Розповіді

про запорізьких козаків» (К., 1991), Ю. А. Мицика,

С. М. Плохія, І. С. Стороженка «Як козаки воювали»

(Дніпропетровськ, 1991), В. І. Сергійчука «Іменем війська

Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відно-

синах XVI — середини XVII століття» (К., 1991), Д. С. На-

ливайка «Християнська козацька республіка (Запорізька

Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках) (К.,

1992). У 1993 р. в Києві видано монографію В. А. Смолія і

В. С. Степанкова «Богдан Хмельницький. Соціально-полі-

тичний портрет», у якій автори на широкій документальній

базі простежують життєвий шлях Богдана Хмельницького,

змальовуючи його як гетьмана, політичного, державного

діяча, полководця, дипломата, і висувають ряд оригіналь-

них думок та поглядів.

Почалися перегляд і переоцінка перебігу і характеру

революції 1917—1918 рр. в Україні. З'явилася моногра-

фія О. Л. Копиленка «Сто днів Центральної ради» (К.,

1992) і брошура О. К. Романчука «Ультиматум: Хроніка

одного конфлікту між Радяаркомом РРФСР і Централь-

ною радою» (К.,,1990). В Інституті історії АН України ви-

дано ряд невеликих репринтних брошур з окремих питань

революції: про перший уряд демократичної України (Ге-

неральний секретаріат Центральної ради) (О. І. Галенко,

Д. Б. Яневський), про перший Всеукраїнський селянський

з'їзд (І. В. Хміль), про перший Всеукраїнський робітничий

з'їзд (А. П. Гриценко), про всеукраїнські військові з'їзди

(О. Й. Шусь) та ін. В. Ф. Версток опублікував монографію

«Махновщина» (К., 1992) про селянський повстанський

рух в Україні у 1918—1921 рр.

Останніми роками порівняно широко і по-новому стала

вивчатися й оцінюватися насильницька колективізація

сільського господарства і відкрилася нова трагічна сторін-

ка в історії України — голодомор 1932—1933 рр. У 1990 р.

колектив авторів інституту політичних досліджень підготу-

вав і видав книгу «Голод 1932—1933 років: очима істори-

ків, мовою документів». С. В. Кульчицький опублікував

монографію «Ціна великого перелому» (К-, 1991), у якій

досліджуються суцільна колективізація і голодомор в

Україні. 9—10 вересня 1993 р. у Києві була проведена

міжнародна наукова конференція про причини та наслідки

голодомору в Україні 1932—1933 рр. Тоді ж, 10—12 вересня

1993 р., в Україні відбулися Дні Скорботи за жертвами

голодомору 1932—1933 рр.

Досить інтенсивно розгорнулося дослідження сталін-

ського тоталітарного режиму в Україні, який склався у

20—30-х роках і завдав величезної шкоди та безліч лих

українському народові. У 1991 р. у Києві вийшла моногра-

фія В. М. Даниленка, Г. В. Касьянова і С. В- Кульчицько-

го «Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки», в якій до-

сліджуються економічні підвалини й ідеологічні прояви

сталінізму та проблема: сталінізм і культура. Цій же темі

присвячені книжки Ю. І. Шаповала «У ті трагічні роки.

Сталінізм на Україні» (К-, 1990) і «Україна 20—50-х ро-

ків: сторінки ненаписаної історії» (К., 1993). З'явилося

ряд праць, у яких викривається репресивна політика ста-

лінської адміністративно-командної системи щодо україн-

ської культури й інтелігенції. Це книги М. Г. Жулинського

«Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщи-

ни)» (К., 1990), колективу авторів Інституту історії АН

України «Репресоване краєзнавство (20—30-ті роки)»

(К., 1991), Г. В. Касьянова та В. М. Даниленка «Сталінізм

і українська інтелігенція (20—30-ті роки)» (К.., 1991),

О. С. Рубльова та Ю. А. Черненка «Західноукраїнська ін-

телігенція та сталінщина» (К-, 1990) та ін-

2»