Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Георгій Побідоносець став вважатися покровителем усієї

Русі. Покровитель воїнів і символ перемоги над язични-

цтвом архангел або архістратиг Михаїл зображався на

гербі Київської землі як її покровитель. Образ архан-

гела Михаїла ми знаходимо потім на головній козацькій

корогві Богдана Хмельницького.

Київська Русь стала великою

Проблема середньовічною поліетнічною дер-

формування жавою, в якій навколо Києва

східнослов'янських об'єдналися всі східнослов'янські

народностей союзи племен — княжіння і більше

двадцяти неслов'янських народно-

стей. Літописець у «Повісті временних літ» вказує на за-

лежне від Русі становище неслов'янських племен: «А се —

інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, муро-

ма, черемеси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола,

корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...»

Отже, Київська Русь була своєрідною федерацією, а

може, й конфедерацією, в якій під владою, часто лише но-

мінальною, київських князів були об'єднані східнослов'ян-

ські княжіння й сусідні неслов'янські народності.

Через це одним з найскладніших питань, з якого істо-

риками були висловлені неоднозначні погляди, є питання

про етнічну структуру Київської Русі. Російські історики

(М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. Й. Ключевський та

ін.), ідучи за старомосковськими книжками, вважали

Київську Русь першим періодом держави Російської,

український і білоруський народи не визнавали окремими

народами, а лише гілками, «ветвями» єдиного російського

народу.

Українські історики і передусім М. С. Грушевський

вважали Київську Русь державою українською.

У радянський час, особливо напередодні і в перші роки

після Вітчизняної війни 1941—1945 рр., російські істори-

ки Б. Д. Греков, В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, А. М. На-

сонов, Л. В. Черепній та інші висунули теорію про те, що

в IX—X ст. на основі східнослов'янських племен склалася

єдина давньоруська народність, яка стала спільним пред-

ком російського, українського і білоруського народів.

Утвердився погляд, що давньоруська народність мала

спільну мову з місцевими діалектами, спільність території,

що збігалася з політичною спільністю в формі Давньо-

руської держави, яка об'єднала весь східнослов'янський

світ. Визнавались також певна економічна спільність, єд-

ність матеріальної і духовної культури, релігії. Однакові

традиції, звичаї, звичаєве право, закон і суд, військовий

устрій, спільність інтересів у боротьбі за незалежність Русі

сприяли консолідації східних слов'ян у давньоруську на-

родність. Великого значення надавалось також національ-

ному усвідомленню єдності Русі.

Теорію про давньоруську народність було адміністра-

тивно узаконено в «Тезах про 300-річчя возз'єднання

України з Росією (1654—1954 рр.)», схвалених ЦК КПРС.

«Російський, український і білоруський народи,— говори-

лося в Тезах,— походять від єдиного кореня — древньо-

руської народності, яка створила древньоруську держа-

ву — Київську Русь». Цілком зрозуміло, що й історики

України у своїх працях змушені були дотримуватися цієї

теорії.

Але уже в 1968 р. український історик М. Ю. Брайчев-

ський у книзі «Походження Русі» відзначив, що формула

«давньоруська народність — спільний предок трьох наро-

дів — російського, українського і білоруського» є невда-

лою (с. 189). На його думку, Русь у плані етнічному скла-

дала єдність не абсолютну, а відносну. Кожне з конкрет-

них літописних «племен» мало в основі своїй особливий

етнічний субстрат: поляни — племена черняхівської куль-

тури; древляни — мілоградську групу племен; сіверяни —

юхнівську групу племен; дреговичі — племена городищ

штрихованої кераміки, кривичі — племена городищ смо-

ленського типу; в'ятичі — племена мошинської культури;

ільменські словени — певну групу племен текстильної ке-

раміки. При цьому етнографічні і мовні особливості племен

не були перемелені в процесі формування Русі. Процес

історичного розвитку усіх цих «племен» однією з своїх сто-

рін мав просторову консолідацію, але, розпочавшися в

масштабах усієї східної слов'янщини, він разом з тим роз-

вивався навколо трьох епіцентрів — південного, північно-

східного та північно-західного. «Поза сумнівом,— вважає

Брайчевський,— головним ядром у формуванні україн-

ської народності був полянський лісостеп; російської —

верхів'я Дніпра, Оки і Волги, білоруської — область дре-

говичів та полочан» (с. 189).

Епоха Русі відбивала таку стадію в процесі етнічної

консолідації східнослов'янського населення, коли поперед-

ній «племінний» поділ був уже в основному подоланий, а

нова структура, що визначалася роздільним існуванням

трьох східнослов'янських народів — російського, україн-

ського і білоруського, ще не набула завершеного харак-

теру (с. 184).

Не сприйняли формули радянських учених про давньо*

руську народність також історики української діаспори.

Останніми роками, зокрема після проголошення Дек-

ларації про державний суверенітет і Акту про незалеж-

ність України, дискусії про етнічну структуру Київської

Русі і формування східнослов'янських народностей загостри-

лися, хоча ведуться вони переважно в публіцистичному

плані. По-науковому ці проблеми розглянуті в стат-

ті Я. Д. Ісаєвича «Прчатки державності і ранні етапи фор-

мування східнослов'янських народів» // Етнічна самосві-

домість: національна культура (К-, 1991).

Очевидно, нема підстав заперечувати, що в часи Київ-

ської Русі в умовах політичної єдності, при дії централізо-

ваного державного апарату, з поширенням єдиної релігії

і старослов'янської мови, при посиленні ідеї єдності земель

відбувалися в певній мірі процеси етнічної інтеграції, ет-

нічної консолідації населення давньої Русі. Але ці процеси

були історично надто короткочасними, бо уже принаймні

з кінця XI ст., з Любецького з'їзду князів Київська Русь

фактично перетворюється на своєрідну федерацію, роз-

дроблюється на окремі князівства-держави. У межах пев-

них територій цієї федерації відбувалося, пише Я. Д. Ісає-

вич, «дальше зближення споріднених груп племен, зумо-

влене географічним положенням, економічними, політич-

ними і культурними зв'язками» (с. 81). А в межах цих

територій відбувалися етнічні консолідаційні процеси. На-

селення колишніх південно-західних племенних союзів —

полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, волинян, дулібів,

білих хорватів — стало основою, на якій формувалася

українська народність. У її формуванні брали участь

й іранські елементи. Північно-східні слов'янські племена,

асимілюючи угро-фінські племена (чудь, меря, муром

та ін.), стали ядром формування російської народності,

а східнослов'янські племена західної групи поклали

початки білоруської народності.

ІМ. Брайчевський, і Я. Ісаєвич дотримуються погляду,

що й застосування давньоруської, а фактично церковно-

слов'янської, мови не може свідчити про завершення фор-

мування єдиної етнічної спільності — давньоруської на-

родності, як не є поширення латини у католицьких країнах

середньовічної Європи достатнім доказом появи там стій-

кої етнічної спільності. До того ж живої, народної мови

IX—XIII ст. ми не знаємо.

Виходячи з сказаного, можна погодитися з дум-

кою Я- Ісаєвича, що український народ і його культура

розвивалися всупереч політичній роз'єднаності, а не завдя-

ки їй, бо утворення української народності було продов-

женням консолідаційних процесів, які були досить інтен-

сивними ще протягом попереднього періоду, тобто до мон-

годо-татарської навали. Так само й основою формування

білоруської та російської народностей був не розпад моно-

літної давньоруської народності, а згадуване уже згурту-

вання споріднених груп племен.

Отже, можна вважати достатньо обгрунтованим висно-

вок Я- Ісаєвича, що сьогодні ще «нема достатніх даних,

щоб твердити про завершення формування спільної схід-

нослов'янської народності, ні тим більше, про її моно-

літність».

Українська, російська й білоруська народності почали

формуватися задовго до утворення єдиної Давньоруської

держави на основі трьох груп східнослов'янських пле-

мен — південно-західної, північно-східної і західної при

взаємодії з іншими, неслов'янськими народностями. Цей

процес продовжувався і в рамках єдиної Київської держави.

У господарстві східних слов'ян

Економіка періоду Київської Русі X — почат-

ку XII ст. провідною галуззю зали-

шалося, як і раніше, землеробство, яке повсюдно стало ор-

ним, польовим. У різних місцевостях переважали неодна-

кові системи землеробства: у лісових районах — підсічна,

вирубна, на багатоземельних, малонаселенних степових

просторах — перелогова, у густонаселених місцях, зокре-

ма на Середьому Подніпров'ї, парова система з двопіль-

ною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі

більше поширювалося трипілля.

Головними знаряддями обробітку землі були: на півно-

чі — тризуба соха, яка еволюціонувала в однозубу, причо-

му зуб став нагадувати леміш, на півдні — плуг і рало,

якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й

серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, греч-

ку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах

вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука,

вишні, виноград.

Важливу галузь господарства на Русі становило ско-

тарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець,

кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робо-

чою худобою були коні й бики.

Східні слов'яни займалися також мисливством, ри-

бальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних

звірів і диких птахів — білки, бобри, куниці, лисиці, соболі,

тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебе-

ді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск

у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними

часто платили данину.

В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло,

що в основному зосереджувалося в містах і при дворах

князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ре-

місничих фахів.

З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З ме-

талу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряд-

дя, зброю, предмети побуту — лемеші, плуги, серпи, соки-

ри, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки,

ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного

литва, емалі, залишили високохудожні вироби з срібла

й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки,

підвіски та ін.

Поширеними видами ремесла були гончарство, тесляр-

ство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри,

льону, вовни і виготовлення тканин, виробництво скла, об-

робка кістки і каменю. Високого рівня розвитку досягла

будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу

(плінфу), декоративні полив'яні плити, а також викори-

стовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремісники задо-

вольняли потреби феодалів у відповідних знаряддях: і

предметах, а також виробляли різні речі на замовлення,

працювали й на ринок.

У цілому господарство Київської Русі мало натураль-

ний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспіль-

ного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі.

Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місце-

вих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Та-

кий характер господарських зв'язків був притаманний вза-

галі епосі феодалізму.

Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігра-

вали місцеві ринки, існували торговельні зв'язки й між

окремими віддаленими районами Київсько'^ Русі.

Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля -— із

східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візан-

тією, Скандінавіею, з країнами Центральної Європи — Че-

хією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною.

Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон,

льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довози-

ли — головним чином для задоволення потреб феодалів —

предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, окса-

мит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо.

Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової

системи, яка на Русі виникла ще задовго до утворення

Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконува-

ла худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іно-

земні монети — візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст.

і західноєвропейські — датські, англійські, чеські, ні-

мецькі та ін.

За часів Володимира (978—1015) почали карбуватися

руські монети з срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо

гривні (зливки срібла).

Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток об-

міну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Мі-

ста стають торгово-ремісничими і адміністративними цент-

рами, центрами культурного життя, а в окраїнних місце-

востях— і фортецями. За даними літописів, у IX —

X ст. на Русі існувало понад 20 міст — Білгород (біля

Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смо-

ленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще

32 міста. Фактично ж їх було значно більше, що засвід-

чують археологічні дослідження.

Народні повстання IX ст.— більшість безпосередніх

селянами-общинниками — смердами. Оскільки смерди

жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати

йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, во-

ском та іншими продуктами — данину, що накладалася на

«дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи кня-

зів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини,

називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники

мали виконувати на князя шляхову й військову повинно-

сті, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін.

Уже з X ст. і особливо в XI — XII ст. поступово зростає

і розвивається велике землеволодіння — князівське, бояр-

ське і церковне.

Оскільки для утримання дружини і задоволення інших

потреб князя та його двору данини не вистачало, князі по-

чинають влаштовувати свої власні господарства в селах

або невеликих містах чи поблизу від них. Джерела, зокре-

ма літописи, засвідчують наявність князівських сіл і міст

уже в X ст.: Ольга мала свої власні села Ольжичі, Будути-

не і свій замок, «град» Вишгород, Володимир — село

Зростання

великого

землеволодіння.

Панівним класом у Київській Русі

був клас феодалів. Найголовні-

шим феодалом був великий князь

київський. У початковий період —

виробників залишалися вільними

Берестове і місто Білгород і т. ін. Спираючись на ці міста й

села, князі поступово захоплювали й навколишні місцево-

сті, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння,

а населення, що там жило, ставили в залежність від себе.

Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр.

Боярами насамперед ставали князівські дружиники, які з

часом замість платні натурою з данини за свою службу

почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах

і містах, відриваючись таким чином від князівського дво-

ру. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер на-

лежали й місцеві землевласники, які визнали зверхність

князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утво-

рювалося різними шляхами: захопленням феодалами об-

щинних земель, закабаленням общинників і відбиранням

у них землі, освоєнням нових земель руками залежних

Людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про

боярські села.

З прийняттям християнства на Русі з'явилося право-

славне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко

стали великими землевласниками. Вони захоплювали об-

щинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок

дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове

мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та 'ін. Як

і в князівське, в церковне землеволодіння входили села,

волості і міста.

З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння

зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який скла-

дався з князів, бояр та церковної верхівки.

Феодальне землеволодіння грунтувалося на експлуата-

ції залежного класу селян. Дедалі більша кількість ві-

льних общинників потрапляла в залежність від феодалів,

постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого кла-

су: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та

ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно поси-

лювалася.

Основною формою експлуатації залежних людей в пе-

ріод Давньоруської держави, особливо в XI — XII ст., бу-

ла натуральна або продуктова рента. Крім того, багато

залежного населення мусило працювати й на полі фео-

дала, тобто була поширеною й відробіткова рента.

Посилення гноблення викликало протест з боку сільсь-

кого і міського експлуатованого населення. Антифеодаль-

на боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів,

руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів

і представників адміністрації, а також масові народні по-

встання в Києві в 1068 р. і 1113 р., а також в Ростово-Суз-

дальській і Новгородській землях в 1071 р.

Створення феодальних вотчин, по-

Зміцнення силення міст, економічне і полі-

окремих князівств тичне зміцнення окремих земель-

і початок князівств, збагачення місцевих

роздроблення землевласників при пануванні на-

Київської Русі турального господарства спричи-

нялися до роздроблення єдиної

Давньоруської держави. .

Якщо при Володимирі (978—1015) Давньоруська дер-

жава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава

Мудрого (1019—1054) ще зберігала свою могутність, то

вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроб-

люється на мало або зовсім не пов'язані між собою кня-

зівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі

були помітні вже відразу після смерті Ярослава в

.1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми

синами. Старший, Ізяслав, дістав Київ, Новгород, Туров;

Святослав — Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод — Пе-

реяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Ігор — Володимнр-

Волинський і Вячеслав — Смоленськ. Спочатку старші

Ярославичі — Ізясл*ав, Святослав і Всеволод — жили в

злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це

використовували нові страшні вороги Русі — кочівники-

половці, які в 1068 р. здійснили перший великий напад на

руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х

роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину

Закарпатської Русі, а в XII ст.— всю її територію.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби

якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для

чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів

був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за

яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто

землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі

інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це уза-

конювало роздроблення Давньоруської держави на окремі

спадкові князівства.

Володимир Мономах (1113—1125) і його син Мстислав

(1125—1132) на якийсь час поновили і зміцнили велико-

князівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі

не змогли. На початку другої половини XII ст. могут-

ня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодаль-

них відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів,

з*

остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політич-

не роздроблення не означало повної економічної самоізо-

ляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної

роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жва-

во велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.

3. Культура Давньої Русі

Народ — Високого рівня розвитку за часів

творець культури Київської Русі досягла самобутня

культура, яка склалась на місцевій

східнослов'янській основі. Культура Давньої Русі розви-

валася в епоху ранньофеодального суспільства, панівним

класом тут були землевласники-феодали. Проте справж-

нім творцем матеріальних і духовних цінностей був народ.

Саме широкі народні маси, і передусім селяни й ремісники,

виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будували

замки та палаци, собори й церкви, створювали шедеври

давньоруського мистецтва, яке хвилює і сучасну людину.

Животворним джерелом і основою

Усна духовної культури була усна на-

народна творчість родна творчість, яка зародилася

ще в давні віки. У глибоко поетич-

них творах — історичних і обрядових піснях (весільних,

похвальних та ін.), казках, заклинаннях, загадках, при-

казках, билинах і т. ін.— народ оспівував свою працю, бо-

ротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою

радість і тугу. Найцікавішими пам'ятками народної твор-

чості Давньої Русі є билини й історичні пісні, в яких звели-

чується народ, оспівуються любов до рідної землі, народні

богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність

до соціальної нерівності і неправди. Найбільш популяр-

ними героями билин були воїни-богатирі Ілля Муро-

мець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-

орач Микула Селянинович.

Неоцінене значення для розвитку

Писемність і освіта давньоруської культури мала поя-

ва писемності, яка виникла на Русі

не пізніш ніж у IX ст., тобто ще до запровадження хри-

стиянства. Про це свідчать такі факти. Уже в першій поло-

вині X ст. укладалися письмові договори з Візантією (911,

944 рр.) При розкопках курганів у Гнєздові під Смолен-

ськом знайдено глиняний посуд з найдавнішим руським

написом, який датується першою чвертю X ст. і зроблений

кирилицею, що лежить в основі сучасних російського

і українського алфавітів. У Новгороді та інших місцях ар-

хеологами знайдені берестяні грамоти з написами, які про-

дряпувалися в корі загостреними кістяними і залізними

писалами. Найраніші з них відносяться до XI ст.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню осві-

ти на Русі. Уже за часів Володимира Святославича і Ярос-

лава Мудрого засновуються школи для навчання князів-

ських і боярських дітей, а також дітей старост і священи-

ків. Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека

при Софійському соборі, заснована в 1037 р. На Русі було

чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, висо-

коосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Моно-

мах. Князь Всеволод Ярославич, батько В°

°Д

ими

Мономаха, знав п'ять іноземних мов.

У період Київської Русі розвива-

Література лася оригінальна література. Од-

ним з найвидатніших письменників

XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про

закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр., Іла-

ріон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зро-

бив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньо-

руську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з

боку Візантії. Серед церковної літератури поширення на-

були «житія святих» і «повчання». Зокрема, ряд «повчань»

та інших творів написав Феодосій Печерський, один із

засновників Києво-Печерського монастиря.

Серед письменників видатне місце належить Володими-

ру Мономаху. У «Повчанні дітям», яке вміщено в Лаврен-

тіївському літописі під 1096 р., Володимир Мономах на-

вчає дітей правил моралі, змальовує ідеальний образ князя-

правителя, виступає проти усобних війн між князями,

захищає ідею єдності Руської землі, ідею міцної велико-

князівської влади.

Ці ж ідеї єдності й централізації Київської Русі чер-

воною ниткою проходять у давньоруських літописах, які

є визначними пам'ятками оригінальної давньоруської літе-

ратури. Літописання виникло в Києві в X — XI ст. Найви-

датнішим є початковий літопис, або «Повість временних

літ», яка в її першій редакції була складена в Києво-Пе-

черському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056—•

1114) і в якій виклад доводився до 1110 р.

Крім оригінальної, на Русі розповсюджувалася і пере-

кладна (переважно з грецької мови) література, особливо

візантійська: канонічні богослужебні книги («Євангеліє»,

«Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання, історичні

«9