Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію

в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою,

оскільки її прихильники основною діючою силою в історії

вважали народ і тому головним завданням історика стави-

ли вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і

психології народних мас. До цих істориків належали

І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Кос-

томаров, П. Куліш та ін.

З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових до-

сліджень сприяли збирання, систематизація й публікація

історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність

заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для роз-

гляду давніх актів, у якій плідно працювали професори

Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимо-

вич, В. Б. Антонович та ін. Співробітники зібрали на Пра-

вобережжі велику кількість актових рукописних книг та

окремих документів і в 1852 р. створили Київський цент-

ральний архів. Уже в 1845—1859 рр. вони видали чотири

томи документів під назвою «Памятники», а з 1859 р. до

1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России».

В 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі вида-

ла 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и За-

падной России» (9 з них за редакцією М. I. Костомарова).

15 томів «Жерел до історії України-Руси» (до 1917 р.)

опублікувала Археографічна комісія, що працювала при

Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кіль-

кість історичних джерел, зокрема літописних, помістив у

«Чтениях Московского общества истории и древностей

российских» О. М. Бодянський. Публікувалися джерела

і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская стари-

на» (1882—1906), «Записках» Наукового товариства

ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток

народної творчості, розгорталися археологічні й етногра-

фічні дослідження.

Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костома-

ров (1817—1885). Він займався історією як України, так

і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан

Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії»

(1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство

Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876),

«Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішно-

го і Самойловича» (1881), «Мазепа» {1882), «Мазепинці»

П884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібран-

ні його творів «Історичні монографії та дослідження».

Головною заслугою Костомарова є те, що він, на про-

тивагу історикам, які в історії бачили діяльність лише ца-

рів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із

перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію

народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі.

Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних

джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів —

народних повстань в Україні, визвольної війни 1648—

1654 рр. та ін.

Костомаров виступав за республіканський лад, відстою-

вав право українського народу на вільний національний

розвиток, ставав на захист української мови і культури.

У перший період своєї діяльності, в ЗО—50-х роках

XIX ст., відомий письменник і історик П. О. Куліш (1819—

1895) у творах «Україна. Од початку Вкраїни до батька

Хмельницького» (1843), «Повесть об украинском народе»

(1846) та інших ідилічно змальовував минуле України,

козацтво, гетьманщину, захоплювався ідеєю української

народності, високо цінував борців за свободу українського

народу.

У пізніші часи, в 60—90-х рр., Куліш вихваляв антина-

родну політику польської шляхти і російського Царизму

в Україні, негативно оцінював український народ, козац-

тво, вбачав у ньому руйнівну, а не творчу силу.

Надзвичайно глибокий, незрівняний ні з чим вплив на

відродження і розвиток національної свідомості україн-

ського народу справила вся і, передусім, поетична твор-

чість Т. Г. Шевченка. Таким же небаченим доти був і вплив

Шевченка на пізнання історичного минулого, сучасного й

майбутнього України. Куліш мав усі підстави назвати

Шевченка нашим «першим істориком». «Шевченко,— го-

ворив Куліш,— наш поет і первий історик. Шевченко пер-

ше всіх запитав наші німі могили, що вони таке^ і одному

тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь.

Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина

славна і за що проклянуть її грядущі роди».

Одним з найбільш видатних істориків України був

В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика

проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду дав-

ніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років

(1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії

для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням

архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Запад-

ной России» з своїми великими вступними статтями. Він

написав понад 300 праць з історії

археології і етнографи

її

України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження

про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863),

«Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за акта-

ми 1679—1716 рр.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-

денно-Західній Русі за актами 1432—1798 рр.» (1870),

«Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 рр.»

(1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до

смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його

доля і значення в XIV— XVI ст.» (1882) та ін. Цими пра-

цями, заснованими переважно на нових архівних докумен-

тах, Антонович зробив великий внесок у дослідження

багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг

немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові

проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамач-

чину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські Історичні

концепції щодо минулого України.

Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істо-

риків, які пильно вивчали документи, через що цю школу

часто називають документальною. До неї належали

М. С. Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Заполь-

ський, В. Г. Ляскоронський, О. С. Грушевський, О. М. Ан-

дріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біля-

шевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослі-

дили історію руських, зокрема південно-руських, українських

князівств у період феодальної роздробленості, через що

школу Антоновича називають «обласниками».

Окреме своєрідне місце в українській історіографії

XIX ст. займає творчість М. П. Драгоманова. У своїх при-

страсних полемічних писаннях Драгоманов викривав анти-

народний режим царського самодержавства і закликав до

його повалення, проповідував ідеї свободи й демократії,

визволення від гноблення українського і всіх поневолених

народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджу-

вав бюрократичний централізм і виступав за федералісти-

чно-демократичну будову держави. Своєю публіцистич-

ною і науковою діяльністю Драгоманов справив глибокий

вплив на весь суспільно-політичний рух України і зажив

високого авторитету серед прогресивних громадських дія-

чів. І. Франко називав Драгоманова «духовним батьком»,

«найбільш публіцистичним талантом нашої нації».

За своїм фахом Драгоманов був істориком стародав-

нього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але

багато займався й проблемами історії України. Спеціаль-

но з історії України Драгоманов у 1876 р. видав у Києві

невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та

турків», у якій з широким використанням народних дум та

історичних пісень розповів про численні напади на україн-

ські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків.

Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю

про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий

час. Українці під Московським царством (1654—1876)»,

але встиг написати лише вступ і початок першого розділу.

У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла

вольності українські; московське боярство помогло зрости

на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в

складі Російської держави Драгоманов вважав пропа-

щим, змарнованим часом.

Але найбільше Драгоманов захоплювався народною

творчістю українського народу і особливо політичними піс-

нями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці,

являють собою «поетичну історію українського народу,

яку він розповів сам». Всього з питань українського

фольклору й етнографії Драгоманов написав ЗО спеціаль-

них праць.

Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова

і особливо його праці з української культури мали велике

значення для розвитку української історіографії.

Визначним істориком в Україні був О. М. Лазаревсь-

кий (1834—1902). Він написав понад 400 праць з історії

і опублікував багато документів і матеріалів. Більшість

праць Лазаревського присвячені розвиткові феодально-

кріпосницьких відносин на Лівобережній Україні, на тери-

торії Гетьманщини в другій половині XVII — XVIII ст. Це

такі праці, як «Малоросійські посполиті селяни (1648—

1783)» (1866), «Нариси із побуту Малоросії у XVIII ст.»

(1871 —1876), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріа-

ли для історії суспільства в XVII і XVIII ст. ст.» (1875—

1876), «Люди старої Малоросії» (1882—1888) та ін.

Особливе місце в українській історіографії зай-

має О. Я. Єфименко (1848—1918), яка була першою жін-

кою Росії, що дістала вчений ступінь почесного доктора

історії (від Харківського університету в 1910 р.). У своїх

працях,, таких, як «Із історії боротьби малоруського наро-

ду з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891),

«Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне

землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії

Правобережної України» (1894—1895) та інших, Єфи-

менко широко досліджувала історію селянства, особливо

форми його життя, побут, звичаї, ідеалізувала селянську

із

общину, показувала боротьбу селянських мас, висвітлюва-

ла внутрішній, соціально-економічний розвиток україн-

ського суспільства.

Єфименко створила також один із перших синтетичний

курс історії України — «Історія українського народу»

(1906), яких охоплював історію України з найдавніших

часів приблизно до середини XIX ст., до національно-куль-

турного відродження українського народу.

З початку 80-х років XIX ст. розпочав свою багаторічну

наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один із уч-

нів В. Б. Антоновича. Після закінчення Київського універ-

ситету й захисту магістерської дисертації «Історія Сівер-

ської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по

1927 р. працював у Харківському університеті. Вивчав

проблеми соціально-економічного розвитку Лівобережної

України, історію Південної України, української культу-

ри. Але найбільш широко і всебічно Багалій досліджував

історію Слобідської України. їй він присвятив понад

100 спеціальних праць, серед них «Нариси з історії колоні-

зації і побуту степової окраїни Московської держави»

{1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його

культурного розвитку до відкриття університету» (1889),

«Дослід історії Харківського університету» (два томи,

1893—1904), «Історія міста Харкова за 250 років його

існування» (разом з Д. П. Міллером, два томи, 1905—

1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.

Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став

Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р.

історико-філологічний факультет Харківського університе-

ту, Яворницький все життя невтомно працював над зби-

ранням писемних та матеріальних пам'яток з життя Запо-

різької Січі, створив Музей старожитностей Катеринос-

лавської губернії, для якого зібрав 85 тисяч експонатів,

написав численні праці з різноманітних проблем історії,

археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури.

Переважна більшість цих праць присвячена історії запо-

різького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків»

і?. 1—3, 1892—1897), «Вольності запорізьких козаків»

,(1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман

війська запорізьких низових козаків» (1894), «Джерела

для історії запорізьких козаків» (т. 1—2, 1903) та ін.

Багато проблемами історії займався і видатний україн-

ський письменник І. Я. Франко (1856—1916), який у су-

спільно-політичному русі стояв на радикальних, як говори-

лося раніш, революційно-демократичних позиціях. У його

величезному творчому доробку є Д понад 100 праць з істо-

рії: «Мислі о еволюції людськості» (1881—1882), «Про

працю» (1881), «Середні віки та їх поет Данте» (1907),

«Що таке поступ» (1903), «І. Тен, як історик французької

революції» (1908), «Хуторна поезія П. А. Куліша» (1882),

«Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Пан-

щина та її скасовання в 1848 р. в Галичині» (1913),

«Хмельнищина 1648—1649 рр. у сучасних віршах.» (1898)

та ін.

Оригінальні праці з проблем історії України ство-

рив С. А. Подолинський (1850—1891), видатний учений

і громадський діяч, демократ і соціаліст. Подолинський од-

ним із перших став вивчати розвиток капіталізму в Украї-

ні, формування й становище робітничого класу. Його го-

ловні праці: «Парова машина» (1875), «Про багатство та

бідність» (1875), «Про хліборобство. Як де земля поді-

лена і як би треба її держати» (1877), «Ремесла і фабрики

на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць

Маркса і Енгельса:

Розвиткові історичної думки в Україні сприяла діяль-

ність ряду наукових установ, товариств, комісій, друкова-

них органів. Серед них чільне місце займає Пшденно-

Західний відділ Російського географічного товариства, що

був заснований за активної участі членів Київської грома-

ди і діяв у 1873—1876 рр. у Києві. Він провів значну робо-

ту по вивченню історії, географії, природи, економіки

України, по збиранню, обробці й виданню статистичних,

етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів.

Значну роль у розгортанні наукових досліджень з істо-

рії відіграв історико-етнографічний і літературний журнал

«Киевская старина» (1882—1906). У «Киевской старине»

публікувалися праці з історії, етнографії, літературознав^

ства України, історичні джерела— документи, щоденни-

ки, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліо-

графічні статті, художні твори.

Історичне товариство Нестора-літописця, засноване у

Києві у 1873 р., діяло при Київському університеті. Това-

риство" видавало «Чтения в историческом обществе Несто-

ра-летописца». За 1879—1914 рр. вийшло 24 книги праць

з історії України і Південної Росії, філології, археоло-

гії, історичної географії, палеографії, нумізматики, істо-

рії права, документальних матеріалів та ін. В Одесі ще з

1839 р. працювало Одеське товариство історії і старожит-

ностей.

В Західній Україні широку роботу по дослідженню

історії проводило Наукове товариство їм. Шевченка, яке

виникло у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного

товариства ім. Шевченка, заснованого в 1873 р. З 1897 р.

до 1914 р. його очолював М. С. Грушевський. У товаристві

працювали історико-філософська секція, археографічна,

етнографічна, статистична та інші комісії. Товариство вида-

вало «Записки», «Літературно-науковий вісник», «Збірник

історико-філософської секції», «Жерела до історії Украї-

ни-Руси» та ін.

Історичні дослідження велися викладачами історико-

філологічних факультетів Київського, Харківського і Но-

воросійського університетів у Східній Україні і Львівсько-

го та Чернівецького — в Західній. При Харківському та

Новоросійському університетах і Ніжинському інституті

працювали історико-фїлологічні товариства. У Києві в

1907 р. Грушевським було створено «Українське наукове

товариство», яке видало 18 томів «Записок». Видавали

свої «Труди» архівні комісії: Полтавська видала 15 томів,

Чернігівська — 12, Катеринославська — 10.

Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний під-

сумок розвитку української історіографії і створив науко-

ву схему національної історії України, став Михайло Сер-

гійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової

діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць

з історії України, історії української літератури, етногра-

фії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені,

синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (т. 1—

10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України до-

сліджується з давніх часів до 1658 р., «Нарис історії

українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України»

(1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культ

турно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.»

(1912), «Історія української Літератури» (т. 1—5, 1923—

1927) та ін.

У цих працях узагальнені наслідки досліджень попе-

редніх Істориків, археологів, етнографів, філологів, зібрано

великий фактичний матеріал, використано нові численні

документи з багатьох архівів як нашої країни, так і Шве-

ції, Польщі та інших країн, висвітлено історичний шлях

українського народу.

Головною заслугою Грушевського перед українською

історіографією є створення і послідовне проведення у своїх

працях нової схеми українського історичного процесу.

Найбільш переконливо ця схема обгрунтована в статті

«Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального

укладу історії східного слов'янства», опублікованій у

1904 р. (Статьи по славяноведению. СПб., 1904. Вып. 1).

Грушевський передусім визнав нераціональною загально-

прийняту в російській історіографії історичну схему Ка-

рамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з

часів Київської Руси розвивалася єдина «общерусская»

історія, в якій українсько-руська народність виходить на

арену історії лише в XV — XVI ст

Вважаючи порогом історичних часів для українського

народу IV ст. нашої ери (від антів), Грушевський визнає

дуже нераціональним поєднувати стародавню історію пів-

денних племен, Київської держави з Володимиро-Москов-

ським князівством XIII — XIV ст. і розглядати останнє як

продовження першого. Київська держава, право, культура

були утвором однієї народності — українсько-руської;

Володимиро-Московська — другої, великоруської. Київ-

ський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в

Галицько-Волинський XIII ст-, потім литовсько-польський

XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була

ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона ви-

росла зі свого кореня.

Як і інші представники народницької історіографії,

Грушевський головною рушійною силою, основою історич-

ного процесу вважав народ, народні маси.

Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів

і послідовників створив велику наукову школу — у Львові

(з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До неї

належали М. Кордуба (1876—1930), С. Томашівський

(1875—1930), І. Джиджора (1880—1919), О. Терлецький

(1873—1958), І. Кревецький (1883—1940), І. Крип'якевич

(1886—1967) та ін.

Разом з охарактеризованими вище істориками у XIX —

ча початку XX ст. в історичній науці України працювало

багато й інших істориків: І. В. Лучицький, В. С. Іконников,

М. В. Довнар-Запольський, В. О. Барвінський, М. Є. Слаб-

ченко, М. П. Василенко, В. О. Мякотін, Д. І. Дорошенко,

М. О. Максимейко, І. М. Каманін та ін.

Отже, у XIX — на початку XX ст. в Україні історична

наука розвивалася інтенсивно. Було зібрано і опублікова-

но велику кількість історичних джерел, досліджено багато

важливих проблем, створено узагальнюючі наукові і нау-

ково-популярні праці з історії України.

Вершиною української історіографії стали лрундамен-

тальні праці М. Грушевського, в яких була розроблена

І?

й практично здійснена нова схема історії України, за якою

український історичний процес розглядався як безперерв-

ний з стародавніх часів і до сучасності, самобутній, само-

достатній, але не відірваний від історії Росії та інших

країн Європи й Азії. Більшість українських істориків —

М. О. Максимович, М. І. Костомаров, В. Б. Антонович,

О. М. Лазаревський, М. С. Грушевський та ін.— належали

до народницького напряму в історіографії. Народницькі

історики вважали головною діючою силою в історії народ-

ні, передусім селянські, маси і проповідували пріоритет ін-

тересів народу, суспільства над інтересами держави.

У своїх працях народницькі історики й приділяли головну

увагу дослідженню соціально-економічного становища

народних мас, їхньої боротьби за свою волю, їхнього жит-

тя, культури, побуту, психології. Лише напередодні і в час

першої світової війни в українській історіографії зародився

новий, державний напрям, головним засновником якого

став видатний історик, філософ, громадський діяч і публі-

цист В. К. Липинський (1882—1931). Історики-державники

вважали, що найважливішу творчу роль в організації,

спрямуванні й захисті суспільства відіграє держава. Але

до 1917 р. державницький напрям лише започатковувався,

пануючою залишалася народницька історіографія.

Революція 1917—1918 рр.

виннк-

Українська нення і падіння Української На-

історична родної Республіки та утвердження

наука в роки Української РСР, яка була вклю-

Радянської влади чена до складу Союзу РСР і по-

вністю підпорядкована Москві,

справили значний, причому неоднозначний, вплив на роз-

виток історичної науки.

У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації,

історична наука, попри різні перешкоди, набула значного

розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові

установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) — істо-

рична секція і численні комісії та кафедри. Після повер-

нення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну

науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керів-

ництвом якого склалася велика наукова школа. В історич-

них установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе,

О. С. Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич,

В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Тка-

ченко та ін.

Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавни-

чу діяльність. Було поновлено видання журналу «Украї-

на», виходили «Збірник історико-філологічного відділу»,

«Записки історико-філологічного відділу», «Записки со-

ціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін.

При інститутах народної освіти у Катеринославі (Дні-

пропетровську), Ніжині, Києві, Кам'янці-Подільському,

Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які до-

сліджували проблеми історії, економіки, культури. Най-

більш широку діяльність розгорнула харківська науково-

дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри

історії української культури імені академіка Д. І. Багалія.

Філія цієї кафедри під керівництвом М. Є. Слабченка пра-

цювала в Одесі, в Києві була група, що вважалася части-

ною кафедри Д. Багалія (О. П. Оглоблін, Н. Д. Полон-

ська-Василенко, В. О. Романовський). На кафедрі україн-

ської культури інтенсивно працювали В. О. Барвінський,

О. І. Білецький, Є. М. Іванов, В. І. Веретенников, О. В. Вє-

тухов, М. А. Максимейко, О. С. Федоровський, С. А. Тара-

нущенко та ін. Співробітники кафедри, керовані Д. Бага-

лієм, склавши окрему наукову школу в історіографії, до-

сліджували широке коло різних проблем з історії України.

З 1924 р. до початку 30-х років вони видали 10 томів нау-

кових записок та збірників, ряд навчальних посібників та

монографій.

Комуністична партія, ставши правлячою партією і про-

голосивши марксизм державною ідеологією, почала впро-

ваджувати його і в історичну науку як- її методологічну

основу. У 20-х роках велася запекла боротьба істориків, які

вважали себе марксистами, проти вчених, що не ставали

на грунт марксизму, проти, як вони говорили, буржуазних

учених, буржуазної, а в умовах України і проти буржуаз-

но-націоналістичної, історіографії. В Україні для організа-

ції науково-дослідної роботи з проблем марксизму-лєнініз-

му і підготовки істориків-маркснстів у 1922 р. у Харкові

було створено Український інститут марксизму та марк-

сознавства, який у 1924 р., після смерті Леніна, дістав на-

зву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ).

Історичний відділ тут очолював М. І. Яворський, в ньому

дійсними членами були М. О. Скрипник, М. М. Попов,

С. М. Покровський, В. Д. Коряк, М. І. Свідзинський,

Г. О. Карпенко, М. А. Рубач та ін. У 1931 р. на базі еконо-

мічного, філософсько-соціологічного та історичного відділів

УІМЛ за рішенням ЦК КП(б)У було створено самостійні