Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.), романи

й повісті («Александрія»— роман про діяльність Алек-

сандра Македонського та ін.) тощо.

Зусиллями і працею народних мас

Архітектура високого розвитку і досконалості

і мистецтво в часи Давньоруської держави до-

сягли архітектура і різні галузі

мистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й

кам'яні будівлі. З прийняттям християнства широкого роз-

маху набула кам'яна церковна, цивільна і фортифікацій-

на архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюн-

ки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній

штукатурці; мозаїка — викладання зображення з шматоч-

ків різнокольорового скла або смальти, що являла собою

сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни

спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання

ікон. Одночасно з цим набули поширення книжкові мініа-

тюри— заставки та заглавні літери рукописних книг. Ви-

сокохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських

книгах, що дійшли до нас,— «Євангелії», переписаному в

1056—1057 рр. у Києві дияконом Григорієм для новгород-

ського посадника Остромира («Остромирове євангеліє»),

та Ізборнику київського князя Святослава Ярославовича,

що датується 1073 р.

До найдавніших пам'яток кам'яної архітектури нале-

жить Десятинна церква у Києві. Побудована вона за кня-

зя Володимира Святославича у 989—996 рр. Свою назву

церква дістала від того, що будувалася і утримувалася

вона за рахунок десятої частини прибутків Володимира,

виділеної ним на утримання руської єпископії. Церква ма-

ла площу 1542,5 кв. м і була прикрашена фресками, мозаї-

кою, різьбленими мармуровими і шиферними архітектур-

ними деталями. Зруйнована Десятинна церква в 1240 р.

під час взяття Києва монголо-татарами. Навколо Деся-

тинної церкви розташовувались князівські палаци. Дити-

нець за Володимира обнесли лінією укріплень.

У 1036 р. було збудовано Спасо-Преображенський со-

бор у Чернігові,- що відбудований і реставрований після

Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.

За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський

собор (закладений у 1037 р.) і неподалік від нього — церк-

ви Ірини та Георгія, а також князівські палаци; 1051 р. за-

сновано Києво-Печерський монастир. За Ярослава верхня

частина Києва була обнесена високим валом з трьома бра-

мами, головна з них дістала назву Золотих воріт.

Крім Софійського собору в Києві, такі ж собори, тільки

менші за розміром, були побудовані в Полоцьку (1044—

1066) і в Новгороді (1045—1052).

Пізніше, в 1108—1113 рр., у Києві князь Святополк

(Михайло) Ізяславич побудував церкву, що дістала назву

Золотоверхого Михайлівського собору (її куполи були

позолочені).

Одночасно з церковними зводилися й світські будів-

лі — розкішні дерев'яні і кам'яні хороми, палати, «золото-

верхі тереми», де жили князі і бояри. Водночас прості лю-

ди жили в дерев'яних напівхатах-напівземлянках. Останні

археологічні знахідки (Київ, Поділ) показали, що поряд

з напівземлянками будувалися великі (1—3-поверхові)

зрубні будинки.

Багато високохудожніх предметів із золота і срібла

знаходять археологи — намисто, діадеми, персні, сережки-

колти, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рі-

вень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й май-

стерність староруських майстрів.

Любили східні слов'яни музику, пісні, танці, які розви-

валися на народній основі.

4. Історичне значення Київської Русі

Місце й роль (Київська Русь була могутньою дер-

Київської Русі жавою середньовічної Європи, яка

в історії східно- відіграла велику роль як в історії

слов'янських народів східнослов'янських народів, так і в

світовій історії,,)

^Утворення великої Давньоруської держави сприяло

більш швидкому економічному, політичному й культурно-

му розвиткові східних слов'ян і, в той же час, дало їм мож-

ливість відстояти свої землі від нападів багатьох воро-

гів — на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, '

половців та ін., на півночі —від норманнів, на заході — від

польских і угорських королів та феодалів, на півдні — від

зазіхань імператорів Візантії,^}

, Говорячи про величезне значення Київської держави

в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в

утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі

літописного переказу про закликання північними слов'яна- ,

ми трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора,

які й заснували князівську династію на Русі, німецькі

вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що

у ХУШ ст. працювали в Академії наук у Петербурзі,

висунули так звану норманнську теорію, за якою Давньо-

руську державу утворили варяги — норманни, вихідці з

Скандінавії. Початок антинорманізму поклав М. В. Ломо-

носов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено

неспроможність номанської теорії. Обгрунтовано, що

Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внут-

рішнього соціально-економічного і політичного розвитку

східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до

літописного «прикликання варягів» були зародки держав-

ності у вигляді політичниХрОб'єднань племен (напр., об'єд-

нання волинян у VI ст.).|Отже, творцями Київської дер-

жави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що

місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з

яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів,

який і став Новгородським князем іпрклав початок прав-

лячій князівській династії на Русі. З

Постає питання: яке місце займає Київська Русь в істо-

рії східнослов'янських народів?

Як уже говорилося, в російській історичній науці, особ-

ливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київ-

ську Русь як на державу російського народу, оскільки іс-

нування українського й білоруського народів як окремих,

самостійних народів не визнавалося.

Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висло-

вили інші погляди. У перших томах «Історії України-Руси»

і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії

й справа раціонального укладу історії східного слов'ян-

ства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904.

С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський

визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «рус-

скої» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська

держава, право, культура були утвором одної народності,

українсько-руської; Володимиро-Московська —другої,

великоруської... Київський період перейшов не у володи-

миро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім

литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська

держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею

Київської, вона виросла на своїм корені».

Порогом історичних часів для українського народу

Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від ча-

су, коли,— пише він,— «починаємо вже дещо знати спе-

ціально про нього. Перед тим про наш народ можемо гово-

рити тільки як про частину слов'янської групи...» (Історія

України-Руси. Т. 1. К-, 1991. С. 18).

Погляди Грушевського були сприйняті в українській

історіографії й розроблялися багатьма істориками, зокре-

ма з проблем докиївських і київських часів В. Щербаків-

ським, який у праці «Формація української нації» (Прага,

1941) висунув ідею походження українців від трипільської

людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та ви-

никнення трьох східнослов'янських націй» (Нью-Йорк —

Париж, 1964) та ін.

Щоб підкреслити спадковість України від Київської

Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін

«Україна-Русь» (див. праці М. С. Грушевського «Історія

України-Руси», М. М. Аркаса «Історія України-Русі»

та ін.).

У радянській історіографії, як уже говорилось, утвер-

дився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина

давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської

навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV —

XV ст. три східнослов'янські народності — українська,

великоруська й білоруська.

Тимчасом, як вказувалося вище, немає достатніх під-

став вважати, що за історично короткий час — одно-два

століття — могла вповні сформуватися давньоруська на-

родність і за такий же приблизно час — розпастися. Мож-

на погодитися, що складання трьох народностей —

української, російської й білоруської — на основі півден-

но-західної, північно-східної й північно-західної груп схід-

нослов'янських племен почалося ще до утворення Давньо-

руської держави і в час її існування продовжувалося далі.

Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише по-

силили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це,

зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі

мови. Так, видатний російський учений 0. О. Шахматов

у книзі «Очерки древнейшего периода иСтории русского

язьїка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх

мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно

вже стався як завершення попереднього процесу розпад

єдиного руського племені на три групи: південну, північну

й східну. На думку 0. 0. Потебні, в часи Київської Русі

українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської

(тобто давньоруської.— /. Р.) мови старовинніший XI сто-

ліття, бо «вже на початку руської писемності мова наша

є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався

і А. Ю. Кримський. Він писав, що «усією сукупністю своїх

познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного

слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини

та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєф-

на, певно означена, яскравоіндивідуальна лінгвістична

одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати

прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона

має вже в собі величезну частину сьогочасних українських

особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні

елементи української мови постають у говірках південно-

західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян

та

ін.) з VII ст.

( Київська держава мала своїм головним осередком те-

риторії, які включали всі нинішні етнічні українські землі.

Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи

влади й управління з центром у Києві, Київські князі по-

ширювали й Зміцнювали свою державу, спираючись пере-

дусім на сили подніпровського населення. Та й назва

«Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніп-

ров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше дер-

жавний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки куль-

тури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж ство-

рювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше

українських землях. Тому є всі підстави відносити Київ-

ську Русь передусім до історії України. Україна — без-

умовна спадкоємниця Київської РусГ. Через це спадщину

Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Велико-

росією, як це робили і роблять російські шовіністичні еле-

менти.

Але не можна погодитися з деякими гарячими голова-

ми, переважно з числа публіцистів і письменників, які пов-

ністю заперечують будь-яке відношення росіян до спад-

щини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що ро-

сійська народність сформувалася на основі північно-схід-

ної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали

участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім

того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в ро-

сійську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали

для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою

спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформува-

лися на основі західноїтрупи східнослов'янських племен.

Великою була роль Давньоруської

Міжнародне держави в міжнародному житті,

значення Успішно відбиваючи напади степо-

Київської Русі вих кочівників — печенігів, торків,

половців, які вторгалися зі сходу

в приазовські і причорноморські степи і мали намір руха-

тися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візан-

тію і західноєвропейські країни.

Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Ру-

сі з багатьма країнами Заходу і Сходу. В центрі торгівлі

між Заходом і Сходом був Київ.

Різноманітні торговельні, політичні, культурні відноси-

ни мала Русь з слов'янськими країнами — Болгарією, Че-

хією, Польщею, а також з Угорщиною, Візантією, Німеч-

чиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Підтри-

мувалися зв'язки з країнами Кавказу ї Закавказзя, особ-

ливо з Грузією і Вірменією, а також з арабським Сходом.

З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані

й широкі династичні зв'язки руських князів з візан-

тійським та європейськими дворами, які прагнули порідни-

тися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава

Мудрого — Анна — стала дружиною французького коро-

ля Генріха І, а після його смерті як регентша управляла

Францією до повноліття свого сина, короля Філіппа. Друга

дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем

Гаральдом Сміливим, а третя — з королем угорським

Андрієм.

Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутні-

ших держав ранньосередньовічної Європи мала великий

авторитет і вплив на міжнародній арені. Як говорив у своє-

му «Слові» Іларіон, вона «ведома и слышима всеми кон-

цами земли».

Розділ З

ПОЛІТИЧНЕ РОЗДРОБЛЕННЯ РУСІ

(XII — ПЕРША ПОЛОВИНА XIV ст.).

БОРОТЬБА ПРОТИ ІНОЗЕМНИХ ЗАГАРБНИКІВ

1. Роздроблення Київської держави на самостійні

князівства та їхнє становище у XII — першій

половині XIII ст. Формування української народності

Причини У XII ст. могутня ранньофеодальна

роздроблення Русі. Давньоруська держава роздроби-

Політичний лад лася на окремі самостійні князів-

князівств ства і землі: Новгородську і Псков-

ську землі, князівства Ростово-

Суздальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське,

Полоцько-Мінське, Тмутараканське, Київське, Переяслав-

ське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Волинське.

Основними причинами роздроблення Київської Русі

були дальший розвиток феодальних відносин, піднесення

продуктивних сил, особливо зростання міського ремесла,

феодального землеволодіння, а на цій основі — зміцнення

місцевої землевласницької знаті, посилення і відособлення

окремих князівств, економічна самостійність і політична

відокремленість яких грунтувалися на натуральному гос-

подарстві. Державна влада в князівствах, що відірвалися

від Києва, була зосереджена в руках феодалів, які кори-

стувалися правом власності на землі, правом одержувати

додатковий продукт від залежних селян, тобто експлуату-

вати їх, стежити за виконанням ними державних повин-

ностей і навіть судити їх. Увесь апарат влади й управління

будувався за принципом феодального васалітету. На чолі

кожного князівства стояв старший князь, що називався

великим і був носієм верховної влади. Кожне князівство

мало свій політичний центр — найбільше місто. Велике

князівство або земля поділялося на менші князівства або

князівські волості, які складалися з сільських волостей,

або погостів, що об'єднували по кілька сіл. Сюди для

управління великий князь призначав (з менших князів,

бояр, дружинників) посадників, тисяцьких, вірників, тіу-

нів, що перебували у васальній залежності від старшого

князя.

Великий князь і вся феодальна знать, які жили за раху-

нок експлуатації залежного від них населення, розширю-

вали і зміцнювали державний апарат, адміністрацію, яка

тримала в покорі пригноблені народні маси.

Відособлення окремих земель

Соціально-економічні і роздроблення Русі, хоч і мало

відносини свої негативні сторони, зумов-

люючи, зокрема, часті усобиці і ос-

лабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками,

загалом були закономірним етапом у поступальному роз-

витку феодального способу виробництва.

Для періоду роздробленості, що був початковим ета-

пом розвинутого феодалізму, характерний значний розви-

ток продуктивних сил. У сільському господарстві дедалі

ширше почали переходити від перелогу й підсіки до трипіл-

ля, застосовувати як добриво гній, освоювали для посівів

дедалі більше нових земель. Удосконалювалися знаряддя

сільськогосподарської праці, зокрема щодалі більше поча-

ли використовувати плуг з лемешем і відвальною полицею,

що відвертав скиби землі, завдяки чому вона краще об-

роблялась. Посівна площа розширювалася, зростали вро-

жайність, продуктивність господарства.

Одночасно з цим феодали посилювали наступ на сіль-

ську общину, за рахунок якої вони збільшували свої зе-

мельні володіння. Значного поширення набули вотчи-

ни — спадкові володіння — і володіння, які князь давав

своїм вільним слугам — боярам і дружинникам — в наго-

роду за службу.

У період роздробленості основною формою експлуата-

ції залежного населення була рента продуктами, що пе-

редбачала більш високу культуру безпосереднього вироб-

ника і, отже, більш високий ступінь розвитку його праці

І суспільства взагалі. Це сприяло піднесенню міст, поси-

ленню товарного виробництва. Поряд з цим дедалі більшо-

го поширення набувала відробіткова рента.

Розвивалося ремесло, поглиблювалася його диферен-

ціація, розширювалися місцеві ринки. Кількість міст

на Русі, за даними літописів, на XIII ст. зросла до 300.

У містах склалася міська верхівка — «мужі градські» —

купці і заможні городяни, які експлуатували міську

бідноту.

Загострювалася класова боротьба селян і міської бід-

ноти проти феодалів. Ця боротьба виливалася в різні фор-

ми: втечі, псування панського інвентаря, підпали й погра-

бування дворів феодалів, убивства експлуататорів, відкри-

ті повстання.

Феодальна роздробленість призвела до послаблення

зв'язків між окремими частинами Русі. Але в народі жила

ідея єдності всієї Руської землі, що яскраво відображено

в літературі того часу, зокрема в «Слові о полку Ігоревім».

Із зростанням у надрах натурального господарства товар-

но-грошових відносин, посиленням у ра*мках окремих кня-

зівств і територій економічних, політичних і культурних

зв'язків зародилася і почала міцніти, на противагу роз-

дробленості, тенденція до політичної централізації і об'єд-

нання земель. Найактивніше проти роздробленості за міцну

князівську владу виступали дрібні і середні феодали-

дружинники, торговельно-реміснича верхівка міст.

У XII — XIII ст., у час роздроблен-

Формування ня Русі на окремі самостійні кня-

української зівства, продовжувався процес

народності формування української народ-

в XIІ — XIII ст. ності.

Етнонім «Україна» Територією формування україн-

ської народності були землі Пів-

денно-Західної Русі — Київщина, Переяславщина, Черні-

гово-Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, За-

карпаття і Північна Буковина. Провідну роль у складанні

української народності, як і в усьому її житті, відігравала

Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і

Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався

Київ.

На цих територіях продовжували існувати землі-кня-

зівства, в яких розвивалася економіка і культура та між

якими розвивалися економічні й культурні зв'язки. А на

західному терені Південно-Західної Русі кілька століть іс-

нувала велика етнічно українська держава — Галицько^

Волинське князівство.

У цей же час на основі взаємодії південно-західних

східнослов'янських племен формувалася далі українська

мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII — XIII ст.,

зокрема в «Слові о полку Ігоревім», Київському і Галиць-

ко-Волинському літописах та інших, філологи знаходять

фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть

притаманними українській мові.

Територія, на якій формувалася українська народність,

продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе рус-

сю, людьми руськими, русинами, а свою мову — руською.

Разом з тим у XII ст. з'явився термін Україна, який стане

етнонімом наших земель. У писемних джерелах вперше на-

зва «Україна» зустрічається під 1187 роком у Київському

літописі, очевидно, в розумінні край, країна, Південна

Русь. Літописець пише, що в зв'язку із загибеллю князя

Володимира Глібовича у битві з половцями на півдні Пе-

реяславщини «плакашася по нем вси переяславцы... о нем

же Украйна много постона». Під 1189 р. той же Київський

літопис називає Україною Галицьку землю. Літописець

пише, що князь Ростислав приїхав «ко Украине Галичь-

кой». Галицько-волинський літописець сповіщає, що в

1213 р. князь Данило Галицький з братом Васильком віді-

брав у польських і угорських загарбників «Берести», Угро-

веск, Верещин, и Столпе, и Комов, и всю Украину», тобто

північно-західні землі Галичини й Волині.

Отже, уже наприкінці XII — на початку XIII ст.

Україною літописці називали різні території Південно-

Західної Русі. З часом назва «Україна» пошириться на

всі етнічні українські землі.

вання Юрія Долгорукого під 1147 р. вперше в літописах

згадується Москва, якій судилося в майбутньому стати

центром Російської держави. На півночі наймогутнішою

була Новгородська земля, яка стала феодальною респуб-

лікою. Велику роль в її управлінні відігравало віче, яким

керували бояри.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чер-

нігово-Сіверське і Переяславське — наприкінці XII — у

першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських

усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зо-

внішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», част-

кового відпливу населення на захід і північ значною мірою

послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я,

особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців,

продовжували розвиватися землеробство, скотарство,

мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Го-

ловними формами експлуатації селян були відробіткова

рента і рента продуктами.

Князівства

Середнього

Подніпров'я

Серед князівств важливе місце на-

лежало Ростово-Суздальському,

бо саме тут, на північному сході,

утворився пізніше центр майбуТ'

нього об'єднання Русі. За князю-