Рибалка I.К. Історія України Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

Неоліт. Розквіт Близько 6 тис. років тому закін-

первіснообщинного чився мезоліт і почався неоліт —

ладу новий кам'яний вік (від грецьких

слів «неос» — новий і «літос» —

камінь), який на території України тривав приблизно до

IV тисячоліття до н. е. Основною характерною рисою жит-

тя людей часів неоліту був перехід від присвоюючих (мис-

ливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючих

форм господарської діяльності — скотарства і землеробст-

ва, що почався ще в кінці мезоліту. Скотарство виникло

з приручення тварин — корів, овець, кіз, свиней, собак;

землеробство — із збиральництва, коли люди, особливо

жінки, спостерігаючи за виростанням зерна, що потрапля-

ло в грунт, прийшли до думки самим сіяти його і потім зби-

рати врожай. Люди також навчилися виготовляти знаряд-

дя праці шляхом шліфування, свердління і розпилювання

каменю (сокири, тесла, долота, мотики і т. д.). Виникало

і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного по-

суду без гончарного круга.

Люди продовжували жити матріархальними родами,

які входили до складу племен, що, в свою чергу, інколи

об'єднувалися в союзи племен.

До археологічних культур періоду неоліту, що охоп-

люють значні території України, належать дніпро-донець-

ка, буго-дністровська культури і культура ямково-гребін-

цевої кераміки. З окремих стоянок можна назвати Ізюм-

ські в Харківській області, Сокільця Вінницької області,

Віту-Литовську в Київській області.

Перехідною епохою від кам'яного

Енеоліт. періоду до металічного був енео-

Трипільська культура літ — мідно-кам'яний вік, коли по-

ряд з кам'яними почали вироб-

ляти знаряддя праці з міді (IV — початок II тисячоліття

до н. е.).

Серед племен, що населяли простори сучасної Східної

Європи, найвищого розвитку в енеоліті досягло осіле на-

селення Правобережної України і Молдови (межиріччя

Дніпра і Дністра).

Культура цих стародавніх землеробів, що датується

IV — початком II тисячоліття до н. е., відома в науці під

назвою трипільської (від с. Трипілля на Київщині, де вона

вперше була досліджена в 90-х роках XIX ст.).

Головним заняттям трипільських племен було земле-

робство. Грунт вони обробляли кам'яними або кістяними

мотиками. Разом з тим відбувався поступовий перехід від

мотичного до орного землеробства за допомогою дерев'я-

ного рала. У невеликій кількості трипільці вже мали й

мідні знаряддя. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Урожай

збирали дерев'яними серпами з крем'яними лезами

(вкладками) або крем'яними серпами (довгими крем'яни-

ми пластинами). Зерно розмелювали за допомогою ручних

кам'яних зернотерок.

Важливу роль у господарстві трипільців відігравали

скотарство і рибальство. З домашніх тварин розводили ро-

гату худобу, свиней, овець, кіз, коней. Знали прядіння

і ткацтво, виліплювали руками і опалювали в печах (гор-

нах) глиняний посуд.

Жили трипільці в селищах, які були поселеннями мат-

ріархальних родових общин. Найчастіше вони розташову-

валися на берегових схилах річок, там, де був м'який грунт

(чорнозем), що давав можливість успішно займатися зем-

леробством. Житла були наземні, дещо заглиблені, буду-

валися з дерева та глини, підлога була глиняною.

Крім племен трипільської землеробської культури, в

епоху енеоліту на території України існували й інші племена,

у господарстві яких поступово велику роль починало віді-

гравати скотарство (ямна, середньостогівська культури).

2. Розклад первісного суспільства. Скіфи і сармати.

Античні міста-держави в Північному Причорномор'ї

і Криму

Бронзовий вік. . У II тисячолітті до н. е. були по-

Патріархат ширені бронзові знаряддя (брон-

за — сплав міді з оловом та інши-

ми домішками). Цей час відноситься до бронзового віку,

найбільш характерними археологічними культурами якого

в Україні є катакомбна і зрубна культури, а в західних об-

ластях — східнотшинецька і комарівська. Для цього віку,

крім розвитку металургійного виробництва і виготовлення

бронзових предметів, важливим е завершення відокрем-

лення скотарства від землеробства, поява кочового ско-

тарства і дальший розвиток орного землеробства з вико-

ристанням биків як тяглової сили. Це був перший великий

суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виді-

лялися із загального складу стародавніх племен.

У цей час скотарство стало основним заняттям чолові-

ків, які почали відігравати головну роль у господарському

житті. Чоловік став займати провідну роль і в землероб-

стві, металургії, обміні, в суспільному житті.

На цій основі відбувся перехід від матріархату до пат-

ріархату — батьківського роду, де рід уже складався з ря-

ду сімей, які вели своє походження по батьківській лінії.

У цьому роді вирішальною стала влада чоловіка.

Розширення скотарства та землеробства і підвищення

їх продуктивності, винайдення ткацького верстата, плавки

металічних руд (міді та олова і виготовлення з них брон-

зи) , тобто збільшення виробництва в усіх галузях, зробило

робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість

продуктів, ніж то було необхідно для підтримання її. Ра-

зом з цим з розвитком виробництва зростала потреба в но-

вих робочих руках. їх постачали війни, що дедалі більше

велися не лише заради помсти за напади або розширення

території, а й з метою грабежу. Вони стають постійним і

вигідним промислом. Захоплених під час воєн полонених

стали обертати на рабів. Рабство в бронзовий вік було

патріархальним. За патріархального рабства раби — пе-

реважно військовополонені — входили до складу патріар-

хальної сім'ї і працювали разом з її членами, виконуючи

здебільшого найтяжчі роботи.

Первісне суспільство вступило у період розкладу, зміц-

нювалась патріархальна сім'я, поглиблювалася майнова

нерівність общинників, з'являлись багаті і бідні, виникала

приватна власність, а з нею почали зароджуватися класи.

У деяких країнах уже в період енеоліту — бронзового ві-

ку — виникають найдавніші рабовласницькі держави, але

на більшості територій зберігався ще первіснообщинний

лад, хоча він уже й розкладався.

У кінці II — на початку І тисячо-

Залізний вік ліття до н. е. на території Східної

Європи люди навчилися виплавля-

ти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю

й господарські та побутові речі (мечі, сокири, серпи, на-

ральники і т. ін.). У VIII—VII ст. до н. е. видобування

заліза й виготовлення з нього різних предметів було добре

освоєно, залізо стало широко використовуватися в госпо-

дарстві. Почався залізний вік. Застосування заліза

підвищило продуктивність усіх галузей господарства,

зокрема землеробства і ремесла.

З підвищенням продуктивності господарства зростало

багатство окремих сімей. Дедалі більшою ставала різниця

між багатими і бідними, вільними і рабами. Поступово

майнові відмінності між окремими главами сімей руйнува-

ли первісну комуністичну домашню общину; спільне воло-

діння землею і спільний обробіток її поступово зникали.

Орна земля почала передаватися в користування окремим

сім'ям і з часом перетворюватися на їхню приватну

власність. Окрема сім'я ставала господарською одини-

цею суспільства. Нерідко окремі сім'ї переселялися

в інші місця, змішувалися з іншими, кровно не спорід-

неними. Родова община кровних родичів з часом пере-

творюється на сусідську, територіальну общину. Окремі

племена об'єднувалися в союзи споріднених племен,

а з часом території окремих племен зливалися в одну

спільну територію всього народу.

Серед народів, які населяли тери-

Кіммерійці торію Північного Причорномор'я,

Криму і Кавказу, першими в пи-

семних джерелах (ассірійських, грецьких та ін.), нази-

ваються кіммерійці (приблизно з X до першої половини

VII ст. до н.е.). Вони займалися скотарством і землероб-

ством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї» і, можливо,

в «Іліаді», де він говорить про «уславлених кобилодойців,

молокоїдів убогих^ над усіх на землі справедливих». Кім-

мерійці виробляли і застосовували мідні й бронзові зна-

ряддя праці та речі, мали добре кінне військо, здійснювали

походи в Малу Азію. У них з'являються й залізні виро-

би — мечі, кинджали та ін.

У VII ст. до н. е. кіммерійців' витіснили з Причорно-

мор'я й частково асимілювали скіфські племена. їхнє дер-

жавне утворення — К'ммерія (IX — VII ст. до н.е.) —

розпалося й зійшло з історичної арени.

У IX — І ст. до н. е. в гірських

Таври районах Криму і по узбережжю

Чорного моря, у місцевостях, що

їх давні автори, зокрема Геродот, називали Таврікою,

жили племена таврів (від грецького «таброс» — тур).

Таври займалися землеробством, скотарством, рибальст-

вом, полюванням. Дили вони замкнутими общинами, для

житла використовували печери. У II ст. до н. е. Тавріку

завоював понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, у другій

половині І ст. до н. е. її захопили римські війська.

У VII — III ст. до н. е. у степових

Скіфи районах Північного Причорно-

мор'я, на території сучасної Пів-

денної і Південно-Східної України, а частково також

у Криму панували скіфські племена, що прийшли зі Сходу.

Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, а всю

територію півдня між Доном і Дунаєм стали називати

Скіфією.

Розкопки скіфських поселень і поховань у курганах та

описи старогрецьких та римських учених і письменників

(Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) дають змогу відтво-

рити характер занять і життя скіфів та сусідніх їм племен.

Геродот, що начебто в середині V ст. до н. е. подорожу-

вав по скіфських землях і, зокрема, відвідав Ольвію, пере-

лічує ряд племен, які можна поділити на дві великі групи:

1) КОЧІВНИКІВ, що жили в основному в степах між Дніпром

і Доном; серед скіфів-кочівників були «царські» скіфи, які

панували над іншими племенами, збираючи з них данину,

і 2) землеробів — калліпідів і алазонів, що жили в степо-

вій частині поблизу Ольвії, і скіфів-землеробів, які разом

з нескіфськими племенами — неврами, будинами, гелона-

ми, меланхленами — жили в лісостеповій смузі на захід

і схід від Дніпра.

Лісостепові землеробські племена, які з давніх часів

жили на великій території між Дністром і Доном, займали-

ся в основному перелоговим землеробством. Земля зали-

шалася власністю общин і щороку перерозподілялася між

окремими родинами, обробляли її дерев'яним ралом. Сія-

ли пшеницю, просо, ячмінь, жито, сочевицю, горох, сади-

ли цибулю, часник та ін. Геродот твердить, що скіфи-

землероби сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на

продаж. Займалися також скотарством, особливо розве-

денням великої рогатої худоби.

Жили у великих поселеннях — городищах, оточених

валами й ровами. Серед цих лісостепових городищ най-

більшими є Немирівське на Вінниччині, Трахтемирівське

на Київщині та Більське на Полтавщині.

Скіфи-скотарі були кочівниками. Основне їх заняття —

випасання худоби, особливо коней. «...Звуться вони,— пи-

сав про них невідомий давньогрецький автор V ст. (Псев-

до-Гіппократ),— кочівниками, бо в них немає хат, а жи-

вуть вони в кибитках... В таких кибитках перебувають

жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть

їхні стада овець і корів і табуни коней».

Скіфи жили спочатку патріархально-родовим ладом,

який розкладався. Поступово відбувалося майнове розша-

рування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, влада

яких перетворювалася на спадкову, існувало рабство, за-

роджувалися класи. Про це, зокрема, свідчать археологіч-

ні знахідки предметів розкоші; золотих речей — браслетів,

чаш, ваз, золотих блях тощо у так званих царських кур-

ганах. Серед них найцікавіші кургани Чортомлицький

і Солоха (IV ст. до н.е.), розкопані біля Нікополя в Дні-

пропетровській області, Куль-Оба недалеко від Керчі

в Криму, а також Гайманова могила і Товста могила

(IV ст. до н. е.) в Запорізькій області.

Із зародженням класів у скіфських племен з'являються

елементи державності. У IV ст. до н. е. створилася при-

мітивна ранньокласова держава, яка інколи називає-

ться царством Атея, що об'єднувала племена Криму,

Придніпров'я й Побужжя. Його центром у IV ст. до н. е.

було Кам'янське городище на Дніпрі (навпроти Ніко-

поля). Центром же пізньоскіфського царства в Криму,

яке існувало до III ст. н.е., був Неаполь (поблизу

сучасного м. Сімферополя).

У VII—V ст. до н.е., коли при-

Античні чорноморські степи займали скіфи

міста-держави та інші племена, вихідці з Греції

в Північному заснували на узбережжі Чорного

Причорномор'ї і Азовського морів свої поселення,

і Криму що стали рабовласницькими мі-

стами-державами (полісами). По-

літична влада в них належала рабовласникам — власни-

кам землі, ремісничих майстерень, купцям, лихварям, які

жорстоко експлуатували рабів і найбільшу частину насе-

лення.

Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Оль-

вія — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману (залишки її

знаходяться біля нинішнього с. Парутиного на південь від

м. Миколаєва), Херсонес — на околиці сучасного Севасто-

поля, Пантікапей — на місці сучасної Керчі, Тіра — на

місці нинішнього Білгорода-Дністровського на березі Дні-

стровського лиману, Феодосія — в Криму, Фанагорія —

на Таманському півострові, Танаїс — у гирлі Дону, Керкі-

нітіда — на місці сучасної Євпаторії. Найбільшою з цих

рабовласницьких держав було Боспорське царство з цент-

ром у Пантікапеї, яке виникло в V ст. до н. е. і включало

територію Керченського і Таманського півостровів та по-

низзя Кубані.

Населення грецьких міст займалося землеробством, ви-

ноградарством, виноробством, рибальством і переробкою

риби, ремеслами, вело жваву мінову торгівлю як з місце-

вими скіфськими племенами, так і з Грецією. У Грецію

вивозили рабів, хліб, особливо пшеницю, худобу, рибу,

шкіри, хутра, ліс, а з метрополії довозили вина, маслино-

ву олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні реміс-

ничі вироби та предмети розкоші, зокрема дорогоцінні

прикраси та ін.

У рабовласницьких державах точилася класова бо-

ротьба. Одним із перших відомих повстаньлригнобленого

населення проти своїх гнобителів було повстання скіфів

і рабів у 107 р. до н. е. під проводом Савмака в м. Пантіка-

пеї на Боспорі. Повсталі захопили владу і проголосили

Савмака царем. Але за допомогою Мітрі'дата, царя Понту

(держави в Малій Азії), повстання було придушено.

У 1 ст. н. е. грецькі міста-держави здебільшого потра-

пили в залежність до Римської імперії. Проіснували вони

до IV—V ст. н. е., коли внаслідок загального занепаду ра-

бовласницької системи і під ударами сусідніх племен деда-

лі більше втрачали своє значення і врешті занепадали.

У III ст. до н. е. із сходу, з-за

Сармати Дону, в Приазов'я і Північне При-

чорномор'я прийшли нові кочові

скотарські племена, яких греки і римляни називали сар-

матами (алани, роксолани, язиги). Частину місцевого

населення, у тому числі й скіфів, вони відтіснили на пів-

день і захід — у Крим і на Дунай, іншу — підкорили

своїй владі, зайнявши в II ст. до н. е. панівне становище

в степах Північного Причорномор'я. З часом частина

сарматського населення була асимільована місцевими

слов'янськими племенами.

3. Давні слов'яни

Найдавніші відомості Слов'янські племена, які належа-

про давніх слов'ян ли до індоєвропейської групи на-

родів, з найдавніших часів жили

на території Європи і були місцевим автохтонним (корін-

ним) населенням. Територія, яку займали давні слов'яни,

досі визначається різними вченими неоднаково.

Найбільш поширена думка, підкріплена археологічни-

ми і лінгвістичними даними, зводиться до того, що пра-

слов'яни займали територію між Дніпром і Дністром, При-

карпаттям і аж до Повіслення. їх історію можна починати

з II тис. до н.е. З праслов'янами пов'язуються вченими

ряд археологічних культур І тис. до н.е.—чорноліська,

висоцька, підгірцівсько-милоградська та ін., виявлені

в басейнах Дніпра, Дністра й Західного Бугу.

У писемних джерелах давньослов'янські племена впер-

ше згадуються під іменем венедів у І—II ст. н.е. Про них

говорять римські вчені Пліній Старший (23—79 рр. н. е.),

Таціт (близько 55—120 рр. н. е.) і Птолемей (II ст. н. е.).

Таціт, зокрема, зазначав, що венеди численні і займають

величезну територію. Про слов'ян подають відомості візан-

тійські автори VI—VI} ст.— Прокопій Кесарійський, Псев-

до-Маврикій та ін. Вони говорять про склавінів — захід-

них слов'ян і антів — східних слов'ян, які займали терито-

рію між Дністром на заході і верхів'ями Дону на сході.

Готський історик Йордан у книзі

Анти «Про походження і діяння готів»

(551 р.) писав, що «анти — най-

хоробріші між ними [слов'янами], живуть над луком

Чорного моря, від Дністра до Дніпра, а ці ріки віддалені

одна від одної на багато днів ходу».

Візантійські автори відзначали, що слов'янські, зокре-

ма антські, племена жили пр:і ладі демократії. «Ці пле-

мена,— писав у своїй праці «Історія» візантійський істо-

рик Прокопій Кесарійський (VI ст.),—не підлягають

одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому

про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують

спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди

високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина

земель за Істром (Дунаєм) належить їм».

Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і

антів писав у своїй книзі «Стратегикон» і візантійський

імператор Маврикій Стратег (582—602). «Племена скла-

винів і антів,— писав він,— живуть спільно, і життя їх од-

накове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити

себе або підкорити...»

М. С. Грушевський у своїй багатотомній «Історії

України-Руси» та інших працях висунув думку, що «поро-

гом історичних часів для українського народу можемо

прийняти IV вік по Христі, коли починаємо вже дещо знати

спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо

говорити тільки як про частину слов'янської групи...» При

цьому найдавнішими предками українського народу Гру-

шевський вважав антські племена IV—VI ст. Думку Гру-

шевського поділяв ряд істориків —І. П. Крип'якевич,

Н. Д. Полонська-Василенко та ін.

Але навряд чи можна конкретно вважати давніми пред-

ками першого-ліпшого народу, в тому числі й українсько-

го, лише якесь одне об'єднання племен — антів чи якесь

інше. Очевидно, більш обгрунтовано вважати, що, як і інші,

український етнос формувався протягом багатьох віків

шляхом інтеграції місцевого, слов'янського населення

і прийшлих племен.

Відомості, що їх містять твори римських, візантійських

та інших давніх авторів, і матеріали археологічних розко-

пок дають можливість охарактеризувати господарство й

заняття слов'янських племен. Зокрема велике значення

мають зарубинецька й черняхівська археологічні культу-

ри, які вперше відкрив у 1899 р. український архео-

лог В. В. Хвойка. Зарубинецька культура свою назву ді-

стала від с. Зарубинців (тепер Канівського району Чер-

каської області), де в 1899 р. Хвойка вперше дослідив мо-

гильник. Пам'ятки зарубинецької культури виявлено в по-

над 100 поселеннях по середньому і верхньому Дніпру та

верхній Десні. Відносяться вони до часів з середини

III ст. до н. е. до І—II ст. н. е. Черняхівська культура на-

звана за назвою с. Черняхова (тепер Кагарлицького райо-

ну Київської області), поблизу якого в 1899р. розкопав

могильник Хвойка. Вона поширена на великій території

Придніпров'я, Верхнього Побужжя й Придністров'я.

Пам'ятки черняхівської культури досліджені більш ніж у

2 тисячах поселень. Відносяться вони до II—VII ст. н. е.

Головним заняттям давніх слов'ян

Господарство слов'ян. буЛо землеробство. До V — VI ст.

Розклад первісного застосовували рала із залізним на-

суспільства конечником (наральником), яким

розпушували грунт, але не пере-

вертали його. Вирощували слов'яни пшеницю, ячмінь, жи-

то, просо, коноплі, гречку, горох, вику. Займалися вони

і скотарством, мисливством, рибальством.

Розвивалися також ремесла, особливо виплавка з бо-

лотної руди заліза, виробництво різноманітних металічних

знарядь і речей, виготовлення ліпного глиняного посуду,

ювелірне виробництво. Посилювався обмін і виникала по-

стійна внутрішня торгівля. Розвивалася також зовнішня

торгівля, зокрема з римськими провінціями. Слов'яни ви-

возили хліб, худобу, лісови вироби, а також рабів. Дово-

зили олію, вина, посуд, художню кераміку та ін.

У IV—VI ст. у слов'ян первіснообщинний, патріархаль-

но-родовий лад швидко розкладався. З удосконаленням

знарядь і піднесенням продуктивності праці з'являлася

можливість обробляти землю силами окремих родин. На

місці патріархально-родової общини виростає нова тери-

торіальна, сусідська община, яка грунтується не на кров-

ній спорідненості, а на спільному володінні землею, на гос-

подарському і сусідському інтересах. У територіальну об-

щину входили не тільки кровні родичі, а всі, хто жив на

території даного селища. У цій общині землі — поля, ліси,

луки, випаси — були власністю всієї общини, але орні зем-

лі виділялися в індивідуальне користування окремих сімей,

присадибні земельні ділянки ставали їх власністю. Посту-

пово зростала майнова, соціальна нерівність, з'являлися

багаті і бідні, причому багатими були насамперед родини

вождів, їхніх дружинників та іншої родоплемінної знаті.

Обмін, торгівля, часті війни також сприяли збагаченню

окремих знатних родин, які забирали більшу частину воєн-

ної здобичі, а невільників перетворювали на рабів. Але

рабство у слов'ян мало патріархальний характер.

З розкладом первіснообщинного ладу і появою класів

у слов'ян формувався феодальний лад.

Оскільки в середині І тис. н. е. у східних слов'ян відбу-

вався швидкий розклад первіснообщинного ладу і виника-

ли класи, у них з'являються елементи державності. Так, у

писемних джерелах є згадки про виникнення племінних,

політичних об'єднань уже в антів. Готський історик Йор-

дан говорить про велике об'єднання антів у IV ст. (східна

частина слов'ян-венедів), на чолі якого стояв «цар» Бож

(Бус). Спочатку він успішно воював з готами, але в

386 р. разом із синами і сімдесятьма «старшими вельможа-

ми» потрапив у полон до готського царя Вінітара, який

і Божа, і всіх його наближених стратив.,У кінці VI ст.

склалося інше військово-політичне об'єднання слов'ян

у Прикарпатті, на чолі якого стояло плем'я волинян

(дулібів). «Царем» у них був Маджак. Про це пише араб-

ський мандрівник X ст. Аль-Масуді.

У перші століття нашої ери слов'яни

Боротьба слов'ян мусили протистояти різним на-

проти готів, гуннів, родам і племенам, що зазіхали на

аварів їхні землі. У II ст. н. е. у Причорно-

мор'ї з'явилися готи — східногер-

манські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з ан-

тами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти

рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також вій-

ни між готами й слов'янами.

Готи не залишили скільки-небудь істотних слідів у

культурі місцевих племен, бо вони були нечисленними, ста-

новили невелику частку в морі тодішніх племен та народів

поряд із слов'янами, сарматами та ін., стояли на більш

низькому рівні суспільного розвитку, ніж слов'яни. Немає

підстав говорити й про якесь панування готів над

слов'янськими племенами.

У кінці IV ст. н. е. готи були розгромлені гуннами і їх-

нє політичне об'єднання розпалося. Вони були відтиснуті