Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

101

понять кожною групою реципієнтів.

До опитування було залучено декілька груп громадян, які

розрізняються передусім за освітою та видом занять (робітники,

інженерно-технічна інтелігенція й інтелігенція, яка не зайнята у

виробництві, службовці підприємств і службовці організацій у

сфері обслуговування, студенти неюридичних спеціальностей та

ін.) — разом майже 300 осіб. Як виявилось, найбільш точну

інтерпретацію дістали поняття трудового права (коефіцієнт

правильності розуміння склав у різних групах від 39 до 57%),

найменш точну - поняття кримінального права (25-42%). При

цьому відмінності у ступені правильності розуміння

громадянами одних і тих же юридичних понять фіксувались не

стільки у зв'язку із формальною приналежністю реципієнтів до

відповідної соціально-демографічної групи, скільки внаслідок їх

залученості до конкретної сфери соціальної комунікації. Чим

інтенсивнішою є їхня участь у тому чи іншому виді знакового

спілкування, тим вагомішим є їх лінгвосоціопсихологічний

досвід, пов'язаний із відповідною сферою соціальної практики,

з їхньою причетністю до користування текстами законів, що її

регламентують, і, як наслідок, тим більш адекватною є

інтерпретація ними цих текстів.

Такі дослідження правотлумачних процесів можуть

слугувати основою для розробки типології законодавчих текстів

з огляду на їх інформативність, а також типології суб'єктів

права, зважаючи на їх лінгвосоціопсихологічну підготовку. Ці

типології корисно враховувати й у правотворчості - і для

удосконалення текстів нормативно-правових актів, і при їх

офіційному роз'ясненні (з метою уніфікації праворозуміння в

інтересах єдності законності), й у процесі правового навчання та

просвітництва.

Положення герменевтики можна застосувати також і до

розуміння смислу правозастосувальних актів, яке порівняно з

тлумаченням актів нормативно-правових має ряд особливостей.

102

Так, якщо уяснення нормативно-правових актів у процесі їх

застосування має своїм безпосереднім результатом, як правило,

дію інтелектуальну (правозастосувальне рішення), то уяснення

правозастосувальних актів закінчується найчастіше діями

фізичними (реалізація права). Тому у тих випадках,

коли

практичному втіленню закону у життя передує його

зстосування, належна реалізація права залежить, вочевидь, від

адекватної інтерпретації не стільки нормативного акта, скільки

акта правозастосувального.

Доробки герменевтики можуть принести значну користь у

вивченні та поліпшенні взаєморозуміння учасників і такого

Правового спілкування, яке відбувається в усній формі

(переговори контрагентів з приводу укладення договору, дебати

у судовому процесі, допит на попередньому слідстві, розгляд

Витання на засіданні колегіального органу та ін.). Адекватне

розуміння у таких випадках - одна із необхідних умов

Правильного вирішення справи, та й взагалі реалізації права.

Розглядувана проблематика стосується розуміння смислу

Не тільки мовних висловлювань - письмових чи усних, - яким

притаманна відповідна юридична значущість, а й фізичних дій,

актів поведінки, діяльності, які визнаються юридичними

фактами (зокрема, актів реалізації права, а також

правопорушень). Проте механізм витлумачування вчинків

відрізняється від механізму інтерпретації текстів. Встановлення

юридичної значущості дій у багатьох випадках ґрунтується на

розумінні їх соціального смислу (тобто об'єктивної значущості

для інших суб'єктів) і смислу особистісного (тобто того

значення, якого надавав цим діям їх суб'єкт для досягнення

своєї мети, здійснення своїх намірів, інтересів). У цьому пункті

Правового регулювання інтерпретація більш чітко, ніж у будь-

якому іншому, постає у вигляді проблеми осмислення. Чи є дані

дії конклюдентними, визнавати їх такими чи ні, - це залежить

від того, який смисл з них „вичитується" (а точніше кажучи, у

103

них „закладається").

Отже, загальна теорія розуміння (герменевтика) мас

„виходи" мало не на всі етапи та зони правового регулювання

остільки, оскільки вони з необхідності опосредковуються

свідомістю, осмислюються. А це - вагома підстава для

застосування висновків цієї науки у загальнотеоретичному

праводержавознавстві та філософії права

Резюмуємо деякі методологічні положення загальної теорії

розуміння, які видаються найбільш вагомими для дослідження

проблем правового регулювання.

Розуміння будь-якого явища, якщо воно залучене (чи може

бути залучене) у людську практику, є нічим іншим, як

засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж

сутність явища - це його роль, призначення, функції,

можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб'єктів,

це - в кінцевому рахунку, а деколи й у першу чергу — здатність

задовольняти їх певні потреби. Соціальна сутність явища,

предмета розкривається у його „здатності" бути засобом для

задоволення потреби, а інакше кажучи, для досягнення тієї

мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається. Тому пізнати,

з'ясувати соціальну сутність явища — це означає витлумачити,

осмислити його саме як такий засіб, інструмент.

Цей підхід: 1) розкриває об'єктивну основу розуміння; 2)

дозволяє матеріалістично витлумачувати феномен розуміння; 4)

допомагає виявити та пояснити глибинні причини змін у

розумінні, здавалося б, одних і тих же - за зовнішніми,

Проблема розуміння вимагає окремого аналізу стосовно науки історії

вчень про державу і право. З цього приводу зауважимо лише те, що

положення герменевтики здатні стати дієвим інструментом дослідження,

скажімо, перетлумачування, деформування авторського смислу,

вкладеного у те чи інше вчення. Інтерпретація наукових текстів,

„розуміння розуміння" — це те „поле", на якому герменевтика може,

мабуть, найкраще виявити свою продуктивність (див., напр.: Луковская

Д.И. Политические и правовьіе учення: историко-теоретический аспект. —

М., 1985. -СІ 39-159).

104

[формальними ознаками - явищ і завдяки цьому прогнозувати

наступні трансформації в їх розумінні. Ось чому проблема

розуміння адекватно вирішується з позицій такого

методологічного підходу, котрий можна - з декотрою

умовністю - назвати потребовим.

Щодо юриспруденції, небезпідставність наведених

Положень переконливо ілюструється, наприклад, розумінням

того, що є право, тобто того, яке явище відображується останнім

[Поняттям. Однак ця велетенська проблема вимагає окремої

розмови.

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння

Дослідницькі гіпотези. Філософсько-правові розвідки

проблеми праворозуміння, здійснювані, зокрема, за допомогою

герменевтичного інструментарію, у поєднанні останнього з

положеннями лінгвістики, передбачають насамперед вивчення

повної грані цього мисленнєвого процесу - процесу

правоназивання

Для встановлення закономірностей правоназивання (що,

безперечно, сприятиме розв'язанню й низки проблем

праворозуміння) герменевтичний інструментарій філософсько-

правових досліджень має бути, на наш погляд, також поєднаний

із положеннями семіотики й лінгвістики.

Герменевтика зобов'язує звернутися до мови людини -

суб'єкта пізнання й суб'єкта права з огляду на те, що розуміння

соціальної, зокрема "правової", реальності є миеленнєвим

Процесом, результати якого об'єктивуються за посередництвом

МОВИ - неодмінного засобу мислення. Водночас у мисленні

людини немає нічого такого, чого не було б у соціальному

Досвіді. Таким чином, герменевтика формує цілісний підхід до

„мови як досвіду світу", де мова виступає „горизонтом

Див.: Рабинович П.М. О понимании и определениях права // Известия

Нісших учебньгх заведений. Правоведение. - 1982. -№4.

105

онтології". Спираючись на ідеї Ф. Шлейєрмахера, можна

описати діалектику взаємозалежності між мовою й мисленням,

між мовленнєвими та мисленнєвими процесами у термінах

герменевтики: з одного боку, мова еволюціонує, оновлюється,

змінюється внаслідок впливу на неї її автора мислення -

суб'єкта пізнання, розуміння, а з іншого, останній, створюючи

текст, вже залежить від певних правил, норм, лексики мови.

Безкінечні, на перший погляд, можливості індивідуального

самовираження автора за формою все ж таки визначені й

обмежені мовою як цілісністю, а за змістом - соціальним

досвідом відповідного суб'єкта. Таким чином, автор начеби

„передзнаходить" себе у мові. Разом з тим смислові значення

знаків мови визначаються і даним індивідуальним контекстом -

поглядами, уявленнями, досвідом автора. Після так званого

„онтологічного повороту" у герменевтиці щойно викладені ідеї

згаданого вченого були уточнені Г.-Г. Ґадамером, зокрема у

частині взаємозв'язку між мовою і світом (інакше кажучи,

суспільством. - Т.Д.). „Основоположний зв'язок між мовою та

світом, - писав він, - не означає, що світ стає предметом мови.

Швидше те, що є предметом пізнання й висловлювання, завжди

вже оточене світовим горизонтом мови".

Наведені положення герменевтики цілком

підтверджуються лінгвістичним баченням тріади „дійсність -

мислення - мова", а отже і так званого „семантичного

трикутника": „явище ~ поняття - слово". Явища, предмети та

процеси соціальної дійсності сприймаються спочатку на

чуттєвому рівні, потім стають об'єктами мисленнєвої діяльності

й відображаються у поняттях. Поняття ж, своєю чергою,

об'єктивуються, стають доступними для сприйняття й оцінки,

для формування тверджень, висновків, для називання

(номінації) тільки через мову, тобто позначаються словом як

певним їх знаком. При цьому „будь-яке сприйняття, уявлення

несе у собі явні риси вибіркової зацікавленості суб'єкта

106

пізнання (у термінах герменевтики - автора), що є властивим для

живих систем, які відображають дійсність у процесі

адаптативної поведінки". Саме вибірковою зацікавленістю як

процесом рефлекторним, об'єктивним і пояснюється вплив

індивідуальних особливостей автора на мову, який

розглядається Ф. Шлейєрмахером на аксіоматичному рівні, хоча

такий вплив обмежений соціальним досвідом як контекстом.

Таким чином, положення герменевтики й лінгвістики взаємно

доповнюють одні другі, а тому за допомогою лінгвістики

видається можливим пояснити інтерпретацію

(смислопокладення) та розуміння як „герменевтико-мисленнєві"

процеси.

Це пов'язано з тим, що саме знакова репрезентація світу

через людську свідомість опосередковує ставлення суб'єкта

пізнання до об'єкта розуміння - у даному випадку до того

«вища, яке відображатиметься поняттям права. Інакше кажучи,

така репрезентація виявляє наявні у певній мові - за конкретно-

історичних умов, в яких у ній відбуваються номінаційні

процеси, - інтелектуальну діяльність з називання, номінування^

тобто словесного позначення, поняття права.

Чверть століття тому професор П. Рабінович висунув

наукову гіпотезу про те, що слово „право" використовується для

позначення низки понять про різноманітні соціальні явища аж

ніяк не випадково. Адже саме це слово - принаймні в межах

слов'яномовної лексики - якнайкраще, на його думку, сприяє

виправдовуванню, переконуванню тими або іншими суб'єктами,

передовсім державою, у справедливості якихось із цих явищ

(зокрема певних соціальних можливостей, чи вимог певних

благ, чи певних суспільних відносин, чи певних соціальних

норм). Тим самим зазначене слово полегшує обґрунтування й

певного праворозуміння. „Про це свідчить, зокрема, Й ...

етимологія" зазначеного терміна, - писав тоді П. Рабінович,

107

посилаючись на окремі висновки мовознавців

Цими положеннями, можна вважати, було започатковано

новий у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції

напрямок наукових досліджень - етимолого-правовий.

У площині цього напрямку нами, під керівництвом автора

наведеної вище гіпотези, було здійснено кількарічний науковий

пошук, спрямований на її перевірку, спираючись вже на якісно

ширшу етимологічну базу й на досягнення сучасної лінгвістики

(Зокрема загальної теорії номінації). При цьому не оминались й

герменевтичні аспекти.

У процесі такого дослідження згадана гіпотеза була

доповнена нами ще й таким припущенням: не лише

праворозуміння обумовило називання поняття про певне

соціальне явище словом „право" (якщо вдаватися до

слов'яномовної термінології), але й, навпаки, саме

правоназивапня виступає необхідною (хоча й недостатньою)

детермінантою того чи іншого праворозуміння: такому

називанню об'єктивно притаманна здатність змістовно

скеровувати праворозуміння у певному напрямі.

Спираючись на цю гіпотезу, є, гадаємо, підстави

стверджувати, що неодмінною складовою дослідження

означеної проблеми якраз і має бути аналіз відповідних

право ном і надійних процесів.

Між тим, такий аналіз, здійснюваний на досить широкому

мовно-„представницькому", в ідеалі - світовому, масиві (який

охоплював би принаймні усі основні мовні сім'ї) покищо,

наскільки нам відомо, не проводився. Це і спонукало нас

вдатись до дещо нетрадиційного наукового пошуку, деякі

результати якого викладаються нижче.

Характеристика методології дослідження. Дослідження

Рабинович П.М. Проблеми теории законносте развтого социализма. -

Львов, 1979. - С. 14-21. Рабинович П.М. Социалистическое право как

ценность. - Львов, 1985. - С.38-47.

108

правономінаційних процесів у різних мовних сім'ях

уможливлюється лише у тому випадку, якщо вживана у них

лексема (слово), що позначає поняття права, є вмотивованою. А

це означає, що а) відповідним суб'єктом усвідомлюється

стрижнева основа найменування та б) є відомою та причина, з

огляду на яку дане значення виражене саме цим, а не іншим

набором звуків, тобто саме цим словом.

Відповідь на питання про вмотивованість чи про

невмотивованість конкретного слова, яке позначає поняття про

право, слід шукати, вочевидь, саме в етимології цього слова.

Відтак, досліджувати правоназивання можливо значною мірою

шляхом вивчення етимології праворозуміння. Таке дослідження

покликане насамперед виявити, якими є первинні значення тих

слів, котрі вмотивовано позначають поняття права. Тим самим

може бути отримана відповідь на фундаментальне,

методологічно значуще запитання про предметну (так звану

денотативну) віднесеність правоназви, тобто запитання про те,

яке ж явище було відображене поняттям права, позначеним

відповідним словом. А відповідь на означене запитання, мабуть,

і здатна слугувати, як відзначалося, досить переконливим

проявом власне того праворозуміння, яке дістало об'єктивацію у

даній правоназві.

Пошук відповідей на ці питання зобов'язує, насамперед,

обумовити структуру основної одиниці мови - слова, якою ми

будемо послуговуватися у процесі подальшого аналізу. Як

відомо, слово включає в себе щонайменше два основні

компоненти, а саме: предметну або, як висловлюються фахівці,

денотативну віднесеність (це функція слова, котра полягає у

позначенні поняття про об'єкт, предмет, ознаку, дію,

відношення) і значення (це функція вичленування окремих

властивостей у предметі, їх узагальнення та включення поняття

про цей предмет у відому систему категорій).

Як відомо, сучасна лінгвістична наука розподіляє усі

109

природні мови на приблизно двісті мовних сімей,

найпоширенішими з них вважають наступні дванадцять:

індоєвропейську, семіто-хамітську, кавказьку, фінно-угорську,

самодійську, тюркську, монгольську, тунгусо-манчжурську,

китайсько-тибетську, тайську, аустронезійську, аустроазіатську.

Правоназивання саме у цих мовних сім'ях становило загальний

предмет нашого дослідження.

Будь-яке праворозуміння імпліцитно включає виявлення

денотата поняття (з відповідною йому правоназвою) в

результаті мисленнєвого процесу розуміння, який водночас є й

наслідком інтерпретації та оцінки певного соціального явища.

Тому дослідження правоназивання (за умови, якщо останнє

становить закономірний, а не випадковий процес) дозволяє

виявити якраз ту закріплену в сигніфікаті поняття

права

ознаку (котра є ідеальним відображенням певної властивості

соціального явища), яку покладено в основу найменування

означеного поняття саме цим, а не іншим, словом. Вказівка на

ознаку, що її покладено в основу даної номінації, буде водночас

і вказівкою на певну грань денотата поняття права, а точніше -

на пізнану властивість, особливість такого денотата.

В ранг методологічних засад даного дослідження

піднесено положення теорії мовної номінації. Така теорія

розкриває механізми закріплення за мовним знаком певного

Денотат поняття відображає клас усіх предметів, явищ, процесів, щодо

яких певне слово можна правильно застосовувати для називання поняття про

них в системі даної мови. Сигніфікат поняття відображає сукупність тих

властивостей явища, котрі є суттєвими для його правильного найменування

даним словом у системі певної мови. (При цьому, якщо йдеться про явище

соціальне, то „правильним" можна вважати таке найменування поняття, яке

адекватно відображає соціальну сутність відповідного явища). Сигніфікат є

мисленнєвим образом об'єктивної сторони явища і фіксується у семІ слова -

мінімальній одиниці змісту, котра забезпечує стійкість смислової структури

слова. Крім того, у структурі поняття виділяють його інтенсіонал як

правильне (у зазначеному вище сенсі) визначення поняття, пов'язане з

категорією сутності явища. Сигніфікат й інтенсіонал перебувають у певних

історичних відносинах, взаєминах між собою.

ПО

сигніфікату поняття, який виражає деякі ознаки денотата, тобто

властивості, якості, атрибути явища дійсності, котре цим

поняттям відображається

. Номінація за допомогою лексичних

одиниць здійснює зовнішню репрезентацію (представлення)

Таких явищ і безпосередньо пов'язана зі знакоутворенням, а

також виконує функцію ідентифікації або ж предикації -

залежно від того, які саме поняття є предметом номінації.

Акти номінації (називання) уможливлюються й

зумовлюються людино-прагматичними факторами, які

залишають свій слід у сигніфікаті. Зокрема, як вважає П.

Рабінович, вибір ознаки поняття про явище, покладеної в основу

номінації, та ставлення суб'єктів, котрі здійснюють позначання,

до такої ознаки й до означуваного якраз і є проявами впливу

практико-прагматичних запитів, вимог, потреб суб'єктів, потреб

соціальної практики на процес номінації - впливу, що є

визначальним для результату номінації. Інакше кажучи, цей

вибір і таке ставлення є наслідками насамперед потреб

„номінаторів" (а частіше - соціальної групи, яку вони

представляють) та соціальної практики задоволення таких

потреб. Тому-то герменевтико-лінгвістичний дослідницький

підхід має органічно поєднуватись із підходом потребовим

Розрізняють номінації первинну та вторинну. Суть першої

- прямої - полягає у тому, що вона є проявом первісного

словоутворення, тобто йдеться про ситуацію, коли відповідне

слово раніше ніколи не використовувалося для позначення

поняття про будь-який об'єкт світу, і при цьому використання

такого слова має викликати однакові уявлення в межах

угруповання, котре користується спільною знаковою системою

Уфимцев А.А., Разноуров З.С., Кубрякова Е.С. Язиковая номинация. - М.,

1977. - С.31; КолшанскиЙ Г.В. Соотношение субьективннх и обьективньїх

факторов в язнке. - М., 1975. - С.56-64.

Докладніше про цей різновид антропологічного підходу йтиметься у

розділі 4. Див.: Мартьшов В.В. Семиологические основи информатики. -

М., 1975. -

111