Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

напрямку , аби вона оцінювалась як справедлива (мови

слов'янські, германські, зокрема англійська, німецька,

норвезька, голландська, шведська, датська, ісландська (та інші,

в які правоназва „право", „reght, „right"була запозичена), фінно-

угорські, зокрема фінська, мордвинська, черемиська мови);

• явище, яке має властивість (здатність) владно

зважувати інтереси (осіб) (китайська мова та інші мови, в які

правоназва „guan li"запозичена).

Окремого пояснення вимагає констатація денотативної

віднесеності тих право назв, в основу номінації яких покладено

таку ознаку поняття про певне явище соціальної дійсності, як

справедливість.

Можна погодитися з професором П. Рабіновичем, що

справедливість сама по собі не є окремим, „автономним"

явищем соціальної дійсності, а становить лише властивість тих

чи інших явищ - причому таку властивість, яка „приписується"

їм в результаті оцінювального пізнання їх значимості (тобто

змісту їх впливу) для життєдіяльності певних суб'єктів. З огляду

на це, справедливість (або ж, навпаки, несправедливість) не

утворює самостійну денотативну віднесеність; а у ролі

останньої виступає, у даному випадку, якраз те явище, якому

притаманна саме така значимість ("справедлива", тобто

позитивна, корисна, або ж "несправедлива", тобто негативна,

шкідлива). Можна говорити лише про „вплетення" ознаки

справедливості у структуру сигніфіката поняття про певне

соціальне явище. Іншими словами, поняття справедливості

неодмінно, невідворотно використовується суб'єктами

суспільного життя для оцінки явищ соціальної дійсності, що має

закономірним наслідком начеби „вростання" цього поняття у

саме поняття про відповідне явище.

Встановлення денотативної віднесеності правоназви у

германській та слов'янській мовних групах індоєвропейської

132

мовної сім'ї, та фінської мови фінно-угорської мовної сім'ї

вимагає, як виявилося, вже інтегрованого врахування двох

первинних сем спрямовуваності та справедливості поведінки

внаслідок бісемії опорного значення залежно від наголосу

(слов'янські мови (правий, правий)) або ж від наявності двох

опорних значень (германські мови, фінська мова).

Денотативна віднесеність правоназви у латинській мові є,

як виняток, зміненою внаслідок вторинної номінації, проте зі

збереженням семантичної закономірності, яка проявляється у

невипадковості номінації;

б) проаналізувавши вказані предметні віднесеності

правоназв, можна констатувати, що у світових процесах

правоназивання простежуються, віддзеркалюються принаймні

два основні типи (різновиди) праворозуміння:

„позитивістський" (зокрема у мовах санскрит, латинській,

французькій, італійській, китайській) і „природний" (зокрема у

мовах старогрецькій, перській, афганській, хінді)

. До

природного праворозуміння, мабуть, тяжіють і такі правоназви,

які позначають поняття про свободу (в осетинській та

литовській мовах). У правоназвах деяких мов можна побачити

начеби певні модифікації („комбінації") основних типів

праворозуміння. Так, як відзначалось, у германських та

слов'янських мовах правоназви позначають поняття про такі

явища, які здатні ззовні спрямовувати поведінку саме у бік

справедливості (правди). Отже, у правоназиванні відбувалася

об'єктивація того праворозуміння, яке існувало у мовній

спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли мали місце

відповідні правономінаційні процеси.

в) Як зазначалося, предметна віднесеність правоназв у всіх

досліджених природних мовах (за винятком латинської)

залишилася незмінною (з огляду на їх умотивованість). Тому ті

Наведений перелік мов включає лише, так би мовити, основні, оскільки

правоназви інших досліджених мов запозичені з наведених.

133

типи праворозуміння, які лягли в основу утворення правоназви

саме з такою - незмінною протягом усієї історії розвитку певної

мови - предметною віднесеністю також не зазнали принципових

змін.

2. У процесі історичного розвитку суспільства,

розширення соціального досвіду відбувалося семантичне

збагачення сигніфікативного значення правоназв з огляду на

пізнання нових властивостей того соціального явища, для

відображення якого використовувалось поняття права.

Позначення правоназвою понять також і про інші соціальні

явища відкрило новий етап у розвитку правоназивання -

термінологізацію правоназви.

3. Саме полісемія правоназви в більшості досліджених мов

якраз й утворює об'єктивну передумову неоднозначної

інтерпретації позначуваних нею понять, а відтак і плюралізму

праворозуміння у різноманітних актах комунікації (усної чи

письмової

) як на професійно-практичному - нормотворчому,

нормотлумачному, нормозастосовному, нормореалізаційному,

так і на доктринальному рівнях. При цьому, попри полісемію

правоназв, їх денотативна віднесеність у зазначених мовах

залишається незмінною.

4. Запозичення правоназв (зокрема слов'янських,

семітських та китайської мов) у інші мовні сім'ї становить одну

із закономірностей правоназивання з огляду на обумовленість

такого процесу причинами конкретно-історичного характеру та

на подібність функціонування запозиченої правоназви як у

„материнській*', так й у інших мовах.

Наявність у кожній із природних мов слів для

позначення тих понять, що відображають оцінку суспільних

явищ та поведінки людей, є мінімальним рівнем терміно-

поняттєвого закріплення у мові будь-якого суспільства

природного розуміння моралі як первинного, незалежно від того,

Даний висновок сформульовано спільно з професором П. Рабіновичем.

134

чи подальше утворення правоназви відбулося на основі саме

цих номінацій, чи такого утворення не відбулося, оскільки

відповідна правоназва була запозичена з іншої мови.

В одних випадках природно-моральні номінації

„переросли" у правоназви природного праворозуміння. Інакше

кажучи, ті самі слова, які використовувалися для оцінок

„справедливе-несправедливе", „порядне-непорядне", почали

функціонувати як мовні позначення тих явищ, які вважались

природним правом. Водночас ці назви продовжували

функціонувати у сфері суто моральних оцінок (як це виявилось

у переважній більшості досліджених мов).

В інших же випадках природно-моральні номінації так і не

вийшли за межі суто моральних уявлень, а для позначення

явищ, які почали відображатися поняттям права, були

„винайдені" самостійні терміни. При цьому останні могли бути

утворені в рамках виключно даної мови - з її власного

словникового матеріалу (зазвичай, це мало місце стосовно

правоназв, які стали результатом позитивістського

праворозуміння, наприклад, у китайській мові). Або ж такі

правоназви „механічно" запозичувались з інших мов (як це мало

місце у тюркських та тунгусо-маньчжурських мовах).

§3. Офіційне правотлумачення як прояв

герменевтичних закономірностей

Вступні зауваження. Дослідження означеної у назві

проблеми видається досить актуальним, зважаючи, принаймні,

на такі обставини.

За умов перехідного періоду, в якому перебуває нині

Україна (формування ринкової економіки, плюралістичної

політичної системи, правової держави тощо), особливого

значення набувають створення та використання юридичних

У цьому параграфі використано матеріали, надані магістром права Н.

Савчук.

135

засобів, за допомогою котрих держава впливає на відповідні

трансформаційні процеси. Одним із таких засобів, як свідчить

досвід багатьох країн, є офіційні інтерпретаційно-нормативні

акти, яким надається (чи то лише фактично, чи то ще й

юридично) значення прецедентних джерел права. Вивчення

причин і логіко-гносеологічних механізмів формування таких

актів та соціальних наслідків останніх є вельми важливим для

української юридичної практики, у котрій, як відомо, прецедент

ніколи офіційно не визнавався джерелом об'єктивного

юридичного права. Легалізація такої його ролі відсутня й нині.

Герменевтичні закономірності - фундамент

інтерпретації текстів юридичних норм. Правоінтерпретаційна

діяльність, як і будь-яка інша юридична діяльність, „підвладна"

певним об'єктивним закономірностям, пізнання та врахування

яких становить необхідну передумову забезпечення її

обґрунтованості й ефективності. Оскільки ж наука герменевтика

досліджує загальні закономірності змістовної інтерпретації

смислу всіляких знакових носіїв інформації, у тому числі

письмових текстів (зокрема досліджує принципову

поліваріантність інтерпретацій їхнього смислу), тому, не

звертаючись до її положень і висновків, навряд чи можна

просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів,

здобути нові знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації

щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності.

Не вдаючись тут до характеристики всіх основних ідей

юридичної герменевтики, котра останнім часом привертає

неабияку увагу вітчизняної філософії та теорії права, нагадаємо

лише ті з них, котрі, як видається, можуть дати помітний

евристичний ефект у дослідженнях розглядуваної юридичної

практики (зокрема юрисдикційної практики офіційного

тлумачення Конституції будь-якої держави чи, скажімо,

тлумачення Конвенції про захист прав людини й основних

свобод):

136

1. Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних

семантичних значень і тих знаків, якими ці значення

позначаються. Ця єдність (знакова система) є конвенційною в

межах відповідного соціокультурного ареалу та певного

мовного простору, а тому вона здатна розумітись у певних

межах більш-менш однаково.

2. Будь-який письмовий текст покликаний бути виразником

(„носієм") того чи іншого смислу. Смисл тексту - це його

цільове призначення, його цільова функція у задоволенні

певних потреб й інтересів тих або інших суб'єктів.

3. У багатьох випадках один і той же текст об'єктивно

спроможний бути носієм декількох неоднозначних смислів,

оскільки він може використовуватись різними суб'єктами як

інструмент („опосередковував") задоволення їхніх потреб. А

тому той смисл, який „закладається" у письмове повідомлення

його автором, і той смисл, який вбачають („вичитують") у

цьому повідомленні його читачі (реципієнти), можуть не

співпадати.

4. Реципієнти тексту схильні „вичитувати" (за іншою

термінологією „приписувати") у ньому насамперед такий

смисл, котрий найбільше сприятиме або ж якомога більше не

перешкоджатиме задоволенню їхніх потреб й інтересів. У

нормальному випадку інтерпретатор прагне витлумачити текст

у такий спосіб, аби ним можна було скористатись як засобом

для задоволення потреб, реалізації інтересів, досягнення цілей

чи то цього інтерпретатора, чи то певної соціальної групи, чи

то суспільства в цілому. Отже, реципієнт намагається шляхом

тлумачення пристосувати, так би мовити, інструменталізувати

текст для виконання останнім певної функції. А це дає

підставу назвати таке тлумачення функціональним, а ще

точніше — пристосувальним.

5. З огляду на все це, неавторська інтерпретація тексту

опосередковується інтелектуально-вольовими процесами не

137

тільки (й не стільки) „смисловідшукування", але й

смислотворення, смислонародження. У конкретній

герменевтичній ситуації співвідношення між цими процесами

зумовлюється: а) об'єктивними властивостями самої мови; б)

закономірностями комунікативної діяльності, що їх досліджує,

зокрема, соціосеміопсихологія; в) ступенем співпадіння чи,

навпаки, неспівпадіння цілей (інтересів, потреб) автора та

реципієнта тексту. Тому у кожному випадку згадане

співвідношення може бути виявлене шляхом ситуативного

аналізу впливу всіх зазначених чинників на змістовний

результат інтерпретації.

6. Різноманітність і неспівпадіння потреб „споживачів"

письмового тексту у соціально неоднорідному суспільстві, а

також неминучий розвиток таких потреб є об'єктивним

соціальним чинником неоднозначності інтерпретації цього

тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) з

плином часу. Засобом же такої діяльності слугує відповідний

герменевтичний механізм.

Отож, оскільки фундаментальними, глибинними

чинниками будь-якої правоінтерпретаційної діяльності

виступають людські потреби й інтереси, остільки її дослідження

не може відбуватися поза межами антропологічної парадигми,

конкретизованої у герменевтико-лінгвістичному підході.

Пристосування норм законодавства як функція їх

офіційного тлумачення. Виходячи з вищенаведеного (в умовах

поліваріантності можливих смислів нормативних юридичних

текстів), цілком підставним видається запитання про те, який же

зміст потрібно передовсім вкладати у поняття „право". Гадаємо,

слушними є міркування з цього приводу І. Грязіна, чия

концепція правового тексту, вочевидь, у цілому може бути

охарактеризована як герменевтична: „Мова, текст права

розглядається нами у розумінні опосередкованої форми права,..

Право взагалі не може існувати, не будучи втіленим у

138

текстуальну форму. Сказане, природно, не означає, що право

Можна звести Й пояснити на рівні його текстуальної форми,

однак це усе ж означає, що ця форма іманентна праву, а відтак є

Об'єктом правового сприйняття, тобто набуває рис однієї з

філософсько-правових проблем"

. Тобто і цей текст являє

cобою, насамперед, систему знаків, що перебувають у

відношенні референції з відповідними феноменами оточуючого

світу, а екзистенція права не вичерпується текстом нормативно-

правового акта й не дана нам раз і назавжди (сказане, проте,

жодним чином не применшує важливості самої форми, про що

йтиметься нижче).

Оскільки офіційна правоінтерпретаційна діяльність є

невід'ємним елементом механізму державно-юридичного

регулювання, то така інтерпретація юридичного тексту має

певні межі: ті або інші смисли можуть офіційно

„приписуватися" витлумачуваному тексту не довільно, а на

основі означеного вище домінуючого соціального інтересу та

поширених у суспільстві соціокультурних установок

. На

даному етапі розвитку громадянського суспільства у

демократичних правових державах основний зміст суспільно

узгодженого (державного) інтересу має становити максимальне

забезпечення, здійснення, охорона і захист прав та свобод

людини. Саме такий інтерес якраз і повинен бути чи не

основним чинником офіційної інтерпретації юридичних текстів

у зазначених державах.

Офіційне визнання можливості неоднозначного

тлумачення нормативно-правових актів і зумовленої нею

необхідності офіційного „спрямування" правоінтерпретаторів

лише на один, уніфікований варіант такого тлумачення

(включаючи й вияснення ними змісту юридичних норм) -

Грязин И. Текст права. — Таллинн, 1983. - С. 19-20.

Тесленко М. Взаємозв'язок права і політики в діяльності Конституційного

Суду України // Право України. - 1999. - №10. - С.12.

139

причому на такий варіант, який „обслуговує" саме права

громадянина, - можна зустріти, наприклад, у деяких приписах

законодавства України. Так, у ст.4 п.4.1 Закону України „Про

порядок погашення зобов'язань платників податків перед

бюджетами і державними цільовими фондами" від 21 грудня

2000р. встановлено, що у разі сумнівів, неясностей,

розбіжностей у тлумаченні норм податкового законодавства

таке тлумачення має здійснюватись „на користь платника

податків". (До речі, таке ж колізійно-інтерпретаційне правило

закріплено й у п.7 ст.З Податкового кодексу Російської

Федерації).

Для підтвердження викладених вище міркувань наведемо

також деякі дані стосовно правоінтерпретаційної діяльності

органів конституційної юрисдикції окремих країн. Так,

Федеральний Конституційний Суд ФРН визначає право як щось

більше, ніж просто сукупність законів. Завдання правосуддя

полягають, за його уявленнями, аж ніяк не у тому, аби

тлумачити і застосовувати у конкретних випадках закон тільки в

межах його буквального змісту. Призначення судового рішення

полягає також і в тому, щоб у ході вирішення конкретної справи

виявити уявлення про ті реальні цінності

, котрі, можливо, і не

зафіксовані у писаному праві, і саме їх покласти в основу

рішення. Федеральний Конституційний Суд вважає, що

соціально-політичні погляди та суспільні відносини настільки

змінюються за час дії закону, що неможливо адекватно

реагувати на конфлікт між нормою закону та матеріальними

уявленнями про справедливість, застосовуючи застарілий, на

думку суду, закон

Така ж позиція простежується й у німецькій

'Категорія „цінності", як відомо, тісно пов'язана з категоріями „потреби" та

„інтереси".

Государственное право Германии. СокращенньыЙ перевод немецкого

семитомного издания. - Т. 1. - М., 1994. - С.14.

140

конституційній доктрині: „Конституційні положення, котрі

претендують на ефективність дії та нормативну силу, повинні

враховувати реальні обставини й відповідати їм. Звідси

випливає, що конституційні норми підпорядковуються

своерідному „принципові відносності", тобто обумовлені та

зорієнтовані на сили, котрі формують державу і є її опорою.

Між конституційною реальністю та нормою неминуче виникає

деяке напруження. Проте воно не долає тієї межі, за якою постає

загроза дії конституційної норми. Означена ефективність від

самого початку ставиться під сумнів у разі, коли норма не

враховує реальних обставин і перспектив розвитку,

орієнтуючись, натомість, на недосяжні ідеали... Наведене

стосується не лише первинного тексту Конституції та його

пізніших редакцій, але й подальшого тлумачення"

Яскравою ілюстрацією такої практики можуть слугувати,

наприклад, і протилежні інтерпретації Верховним Судом США

четвертої поправки до Конституції цієї держави. У 1928 році у

справі „Olmsead V. us" представники захисту оспорювали

можливість використання як доказів у справі стенограм

телефонних розмов, що прослуховувалися поліцією без дозволу

судової влади, внаслідок чого нібито мали місце

„необгрунтовані обшуки та арешти" (тобто було порушено

вказану поправку до Конституції США). Верховний Суд

постановив, що ця поправка стосується виключно

„необгрунтованих обшуків та арештів" матеріальних об'єктів:

дому, майна, паперів або ж самої людини. З точки зору суду,

неможливо провести аналогію між цими об'єктами та

телефонним кабелем, до якого було підключено

прослуховуючий пристрій, оскільки не можна говорити про

обшук, арешт, захоплення тощо у контексті прослуховування.

Телефонний кабель перебуває поза домом, а тому телефонні

повідомлення не підпадають під захист четвертої поправки.

Там само. -С. 13.

141