Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

(Маємо у даному випадку буквальне тлумачення - „рlane

meaning method").

Майже сорок років американські суди дотримувалися

прецеденту, сформованого цим рішенням. Проте у 1967 році в

ході слухання справи „Кatz V. 118" Верховний Суд Сполучених

Штатів дав нове тлумачення четвертої поправки до Конституції.

Агенти ФБР прослуховували без санкції судді розмови

обвинуваченого, які той вів із кабіни громадського телефону-

автомата. Позиція Верховного Суду у цій справі містила низку

принципових новел: по-перше, четверта поправка захищає не

місця, об'єкти, речі, а людину; по-друге, призначення четвертої

поправки - захист приватного життя громадян від будь-якого

незаконного втручання з боку влади. Тому, здійснюючи

переговори з кабіни телефону-автомата, громадянин вправі

розраховувати на захист з огляду на четверту поправку. (Тут

маємо приклад вже так званого „вільного тлумачення" - „Іооse

interpretation method"). У даному випадку Верховний Суд

здійснив тлумачення, виходячи з реалій американського життя

60-х років, потреб тодішнього суспільства та застосовуючи на

практиці доктрину „живої" Конституції, згідно з якою,

Конституція розглядається як явище, що перебуває у

постійному розвитку, а це резервує за вищими суддями право

давати нове тлумачення її тексту, котре відповідатиме існуючим

на час тлумачення соціально-політичним реаліям життя, а також

дозволить уникнути вельми складної та дорогої процедури

внесення поправок до конституційного тексту

Гадаємо, запропоновані вище міркування стосовно

об'єктивних меж офіційної інтерпретації можуть бути

використані і для відмежування офіційної правотлумачної

діяльності від діяльності законодавчої, а отже, і для

розмежування компетенції органу законодавчої влади та органу

Лузин В.В. Методн толкования Конституции в деятельности Верховного

Суда США // Государство и право. - 1997. - №10. - С.90-93.

142

конституційної юрисдикції (в Україні, як і в багатьох інших

державах, законотворчість, з одного боку, та офіційна

правоінтерпретація, з іншого, є прерогативами різних інститутів

влади).

Функцією законодавчого органу повинно бути

формулювання за допомогою правничих термінів (оформлення,

"озвучення" за допомогою відповідних мовних засобів)

Приписів, котрі виражають узгоджений інтерес джерела

державної влади.

Офіційна ж інтерпретація законодавства є наступним після

законотворчості етапом здійснення правової політики, об'єктом

якого є текст права. Законодавець формулює юридичний текст,

проте останній в силу своїх об'єктивних властивостей може

бути носієм кількох різних смислів („комунікативних

інтенцій"). Іншими словами, одне й те ж формулювання

потенційно може бути використане у різних цілях завдяки його

неоднаковій інтерпретації. Орган конституційної юрисдикції,

здійснюючи інтерпретацію правового тексту, формально не

творить нову норму, а обирає той смисловий варіант з-поміж

Існуючих, котрий принципово узгоджується із семантичним

значенням тексту законодавця та відповідає пануючому у

суспільстві „стратегічному" (а не кон'юнктурному) інтересу,

юридично охороняючи його таким чином від неадекватних (з

погляду означеного інтересу) інтерпретацій та неправильного

(знову ж таки з погляду означеного інтересу) втілення в життя.

Як уже зазначалося вище, текст пропонується розглядати як

„процесуальне", зовнішнє оформлення діючої у суспільстві,

фактично панівної на даному історичному етапі регулятивної

системи („фактичної конституції"), яка здатна зазнавати певних

змін, пристосовуючись з метою захисту охоронюваного нею

інтересу до змін у соціальній реальності, насамперед у змісті та

впливовості інтересів різних суб'єктів суспільства.

Наведене, як видається, може бути використане для

143

теоретичного обґрунтування так званого „пристосувального"

(або, за іншою термінологією, функціонального, динамічного)

правотлумачення

. Останнє (мова йде про зміну офіційного

тлумачення права, що викликана зміною ситуації у суспільстві)

відповідає соціальній сутності держави, юридичного права,

„фактичній конституції"", а тому повинно узгоджуватись із

політикою держави в цілому.

З одного боку, „пристосувальне" тлумачення права

передбачає нову інтерпретацію тексту юридичної норми,

наповнення її новим оціночним змістом. Тож можна

припустити, що на практиці цей різновид правоінтерпретації

доволі складно відрізнити (по суті, а не за формальними

критеріями) від власне нормотворчої діяльності. Вочевидь, за

таких умов прецедент (тобто рішення органу конституційної

юрисдикції як джерело права), мабуть, буде неминучим.

Проте і „пристосувальне" тлумачення має свої межі: воно

залишається інтерпретацією чинних законів у відповідності з

інтересами джерела державної влади, втіленими у „фактичній

конституції". Ці інтереси якраз і слугують реальними,

„матеріальними" межами розглядуваного тлумачення. (Хоча,

ясна річ, можуть існувати Й інші межі).

Інститутом, покликаним здійснювати функцію „з'єднуючої

ланки" між текстом Конституції (чи інших законів) та

„фактичною конституцією", можуть, як видається, слугувати так

звані типологічні та конкретно-історичні принципи права, що

розкривають соціальну сутність правової системи конкретної

держави та, зазвичай, безпосередньо фіксуються у Конституції й

інших найважливіших законах (наприклад, принцип

рівноправності усіх форм власності, принцип політичного

плюралізму тощо). „Озвучення" цих принципів - прерогатива

законодавця, особливо у континентальній правовій системі (на

Детальніше див.: РабІнович П.М, Герменевтика і правове регулювання //

Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №2.

144

відміну від системи „загального права").

Щодо діяльності Конституційного Суду України, то в його

рішеннях наразі відсутні неоднозначні інтерпретації одних і тих

же юридичних норм. Можливо, це пояснюється, зокрема,

відносною короткочасністю існування цього органу. Але це не є

свідченням принципової неможливості таких його інтерпретацій

у майбутньому. Так, певні „натяки" на „пристосувальність"

актів офіційного тлумачення законів цим органом можна

побачити вже в його Рішенні у справі про смертну кару від 29

грудня 1999 року. Цим Рішенням було визнано

неконституційною наявність в Україні зазначеного виду

покарання. Щоправда, приводом для розгляду даної справи

стало конституційне подання щодо відповідності Конституції

України деяких положень Кримінального кодексу 1961 року, а

не щодо їх офіційного тлумачення. Проте ухваленню будь-якого

рішення з приводу конституційностІ того чи іншого

нормативного положення не може не передувати, принаймні,

тлумаче ння-уяснення.

Передбачена цим кодексом смертна кара застосовувалася

впродовж майже 40 років. У той період доцільність,

виправданість застосування смертної кари не викликала в

державі та й, значною мірою, у суспільстві якихось сумнівів,

навіть попри чинність на той час Конституції УРСР від 20

квітня 1978 року, котра, незважаючи на значний ступінь

декларативності її положень, водночас загалом відзначалася

гуманістичною спрямованістю. Щоправда, у її тексті право на

життя, як і можливість застосування смертної кари,

безпосередньо не були закріплені, хоча ст.55 цього акта

гарантувала громадянам право на судовий захист від посягань

на життя, а отже, підтверджувала визнання державою цієї

загальнолюдської цінності. Тим не менше, використовуючи

наведені вище терміни, можемо констатувати, що у той період

ст.24 Кримінального кодексу офіційно „приписувалася" цілком

145

позитивна оцінка (позитивний смисл): смертна кара

розглядалася як соціально обґрунтований, виправданий засіб

реалізації кримінальної політики, зміцнення законності, захисту

держави, суспільства та його цінностей.

Після ж проголошення Україною незалежності текстуальне

оформлення ст.24 Кримінального кодексу дещо змінилося,

однак ця норма й надалі допускала застосування смертної кари,

щоправда, тепер уже як виняткової міри покарання, тимчасово,

до її повного скасування. І згодом ст.24, як і низка інших

пов'язаних із нею статей Кримінального кодексу 1961 року,

врешті-решт, були визнані неконституційними. Нагадаємо, що у

Конституції України, як і в Конституції Української РСР 1978

року, застосування чи, навпаки, заборона смертної кари прямо

не передбачені. На можливість неоднакового розуміння змісту

ч.2 ст.27 Конституції України звернула увагу і Венеціанська

комісія Ради Європи „За демократію через право" у своєму

Висновку про конституційні аспекти смертної кари в Україні

(33 пленарне засідання, 12-13 грудня 1997 року). Проте

Конституційний Суд України при розгляді справи про смертну

кару вдався до системного аналізу конституційних положень,

результатом якого стали надзвичайно вагомі в умовах

сьогодення аргументи проти застосування цього виду покарання

(невід'ємність і не відчужуваність права людини на життя,

неможливість його конституційного скасування тощо, а також

реалії практики правозастосування, дані кримінологічних

досліджень, можливість судової помилки)

Що ж спонукало державу (Україна проголосила себе

правонаступницею Української РСР) в особі Конституційного

Суду переглянути свою позицію щодо тієї самої статті

Кримінального кодексу і, як наслідок, змінити її інтерпретацію?

У загальній формі спроба дати відповідь на це запитання була

Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар,

офіційне тлумачення). - К., 2000. - С.863-869.

146

зроблена вище: відбулися суттєві зміни у напрямку

трансформації соціальної сутності держави, змінився

домінуючий у суспільстві інтерес, а отже, й офіційне

тлумачення того ж самого нормативного положення. Визнання

людини, її життя та здоров'я, прав та свобод найвищою

соціальною цінністю, поступове прилучення до

загальнолюдських, гуманістичних правових здобутків,

конституційне закріплена принципова орієнтація на людину, а

не державу якраз і відображають певні об'єктивні зміни, що

відбуваються у самому суспільстві, в його політичній,

соціальній, юридичній системах тощо.

Застосування герменевтико-лінгвістичного підходу

простежується також і в рішеннях Європейського суду з прав

людини (надалі - Суд), зокрема в рішеннях, ухвалених 28

вересня 1986 року у справах за позовами Козіка, Глазенап та

Фоґт проти Німеччини.

При розгляді позовів перших двох осіб Суд здійснив аналіз

чинної у Німеччині доктрини „Беруфсфербот", котра вимагає

від усіх цивільних службовців складання присяги на вірність

Конституції та її цінностям; пані Глазенап висловила певні

судження, котрі свідчили про те, що вона певною мірою

симпатизувала крайнім „лівим" політичним силам; пан Козік же

симпатизував правому політичному крилу. В обох випадках

уряд відмовився надати постійний статус цивільного службовця

заявникам, кожен із яких був прийнятий на посаду шкільного

вчителя на випробувальний строк. Ухваливши рішення про

прийнятність дій уряду у відповідності до вимог ст.10

Конвенції, в обох випадках Суд відзначив, що Європейська

конвенція про права людини 1950 року не гарантує доступу до

посад цивільних службовців.

Водночас 26 вересня 1995 року Суд ухвалив протилежне за

змістом рішення у справі Фогт, де вчителька середньої школи

була звільнена з постійної роботи у зв'язку з її членством та

147

діяльністю у Комуністичній партії Німеччини. Вказуючи на

відмінності позицій держав-членів Ради Європи стосовно

необхідності складання зазначеної присяги, на відмінності між

різними землями у Німеччині, а також на те, що німецька

комуністична партія не була забороненою політичною партією,

Суд далі відзначив, що ці фактори не відповідали суворості

обраної дисциплінарної санкції за порушення присяги у вигляді

звільнення, а відсутність загрози безпеці, котру могло би

становити викладання французької та німецької мов у середній

школі, обумовила те, що в даному випадку було визнано

порушення ст.10 Європейської конвенції

Як видається, схожість фабул згаданих трьох справ дає

достатньо підстав для того, аби констатувати зміну

інтерпретації Судом ст.10 Конвенції про захист прав людини й

основних свобод у зв'язку із об'єктивною зміною соціально-

історичного контексту та, вочевидь, певною трансформацією

сприйняття й оцінок відповідних явищ у межах європейського

простору.

Ще однією ілюстрацією наведених вище герменевтичних

положень може, на наш погляд, слугувати позиція Суду

стосовно тлумачення окремих аспектів ст.8 вказаної Конвенції.

У двох справах - „Різ проти Сполученого Королівства" (1986)

та „Коссі проти Сполученого Королівства" (1990) - Суд

ухвалив, що за ст.8 держава зовсім не зобов'язана корегувати

офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній

справі Суд зазначив, що в майбутньому держава має

гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на

„неправильний" запис про стать у свідоцтві про народження.

Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб,

яке гарантує ст.12, але визнав порушення права на повагу до

приватного життя у справі „Б. проти Франції"" (1992), в якій

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенцій о правах человека и

Европейская социальная хартия: право и практика. - М., 1998. - С.385.

148

факти були практично тотожними до фабул справ Різа та Коссі.

Мотивом останнього рішення стало те, що право і практика

стосовно громадянського стану транссексуалів становлять

значно більше проблем для таких осіб у Франції, ніж у

Сполученому Королівстві

Наведений приклад демонструє як певний історичний,

так територіальний релятивізм рішень Суду, їх адаптаційний

характер. Очевидним є також відхід Суду у необхідних, на його

думку, випадках від буквального тлумачення нормативного

юридичного тексту, яке (саме у цій ситуації) не змогло би

забезпечити досягнення цілей охорони та захисту прав і свобод

людини, гарантованих Конвенцією 1950 року. У цьому випадку

Суд діє згідно з виробленим у його практиці принципом

ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому,

що норму потрібно тлумачити й застосовувати у такий спосіб,

який може забезпечити максимально ефективний, дієвий захист

таких прав

Отже, при здійсненні правотлумачної діяльності

Європейський Суд не стільки робить спробу „відшукати" у

нормативному юридичному тексті первинні наміри його творця,

скільки пристосовує семантичне значення нормативних

положень до цілей (інтересу) європейської спільноти -

максимального забезпечення й захисту прав і свобод людини.

Семантичне значення тексту стає тут об'єктом цілеспрямованої

інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів,

signatum, котрі мають певне значення, signans), що потенційно

може бути витлумачена у різний спосіб (може мати різні

смисли), на основі семантичного значення, яке є продуктом так

званої „мовної конвенції"" (тобто є приблизно однаковим для

Там само. - С.366.

Детальніше див.: Савчук Н.І. Забезпечення прав людини як

визначальна

детермінанта офіційної інтерпретації законодавства //Актуальні проблеми

політики. Збірник наукових праць. Вип.12. - Одеса, 2001.

149

всіх), присвоюється певний смисл, котрий відповідає цілям

правової політики (у Конвенції 1950 року такі цілі проголошено

безпосередньо в її преамбулі).

На закінчення ще раз зауважимо, що здатність

нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм

різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту норм права) є

його об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою

властивістю. Корені її, вочевидь, потрібно шукати як у

різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої

мови, закономірностях здійснення комунікативної діяльності та

внутрішньої структури текстового повідомлення. Зазначимо,

однак, що цю характеристику тексту (його багатозначність) не

варто сприймати негативно. Більше того, видається можливим її

ефективне, соціально корисне використання. Юридична норма в

її текстуальному оформленні - це, насамперед, інструмент

урегулювання суспільних відносин, що повинен бути

максимально зручним й ефективним (а отже, гнучким і

пристосовуваним до змін у суспільстві, у так званій „фактичній

конституції""). Це положення першочергово може бути

застосоване до норм вищої юридичної сили, що визначають

сутність і принципи побудови правової системи певного

історичного типу та котрі розраховані на досить тривалий

історичний період (в ідеалі - до істотної зміни соціальної

сутності держави та її „фактичної конституції""). Це водночас не

виключає необхідності у деталізованих, формально визначених

за змістом юридичних нормах, які є набагато більш

однозначними, регламентуючи здебільшого процесуальний

порядок вчинення конкретних дій (та якраз внаслідок зазначеної

властивості таких „інструкцій" їх доводиться міняти значно

частіше аніж закони).

Зауважимо, що і здійснюваний у зв'язку з офіційним

тлумаченням нормативних юридичних актів процес

„смислошукання" також має місце, але об'єктом цієї діяльності

150

Є вже не сам текст: „смисли" останнього потрібно шукати не у

ньому, а, насамперед, у „фактичному праві", у „фактичній

конституції". Що ж до власне юридичного тексту, то

стосовно

нього здійснюється процес „смислотворення", а кажучи

точніше, процес „приписування" йому саме того смислу, котрий

уже „відшукано" у зазначених позатекстових джерелах.

151